Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в світі жить!

Василега Марія, м. Запоріжжя

Анатолій Сердюк – відомий український естрадний композитор-пісняр, співак, журналіст, громадський діяч. У його творчому доробку 150 пісень, 16 дисків, 4 нотних збірника, 20 відеокліпів, 10 сольних концертних програм, півтори тисячі виступів. Це, так би мовити, офіційні дані. А від себе хочу додати, що Анатолій є вірним сином своєї батьківщини та патріотом свого міста.

Я пишаюся тим, що живу в Запоріжжі, якому митець присвятив свої пісні, у якому він працює й створює пісенну казку своїм магічним голосом.
Моє особисте знайомство з творчістю Анатолія Сердюка відбулося ще в школі, у 8 класі. У нас проходив відкритий урок, присвячений українській пісні. Уявити цей урок без творчості такого відомого композитора та співака, який є ще й моїм земляком, було неможливо. Ми прослухали в класі лише дві пісні: «Яблучко» на слова Григорія Лютого та «Весняний вальс» на слова Любові Геньби, але й цих двох пісень вистачило мені, щоб зрозуміти та відчути серцем емоції та переживання співака.
…Дитинство в Анатолія було «російськомовним», бо іншого за радянських часів бути й не могло. У школі українська мова викладалася двічі на тиждень, та й то можна було не ходити, бо діяла постанова Міністерства освіти СРСР про можливість звільнення учнів від вивчення української за заявою батьків. Та і, взагалі, відвідувати ці уроки було непрестижно – школярі не мали жодної мотивації до вивчення української, бо практично все в той час було російськомовним: виховання в дитсадочку й навчання в школі та інституті, спілкування вдома, на вулиці й на підприємстві, виробнича документація, офіційні документи, наукова література, інструкції до всіляких побутових приладів і до ліків, не говорячи вже про розважальні заходи. Майбутній композитор, як він тепер розповідає, почав цікавитися українською мовою та історією лише за часів «перебудови», коли відкрилося багато прихованої інформації та з’явилися певні свободи. Анатолію закортіло дізнатися, як же виникла Україна, яка була її історія, традиції та звичаї. Маючи загострене почуття справедливості, він прагнув зрозуміти, чому на долю українського народу випало стільки випробувань, чому ми вважаємо себе гіршими за інші народи. Шукав також відповідь на питання, а чи справді українська мова комусь потрібна, чи є десь місця, де вона вживається реально, а не формально, як на шкільних уроках?
Можливість пересвідчитися в реальності українського світу випала йому під час проведення в Запоріжжі фестивалю сучасної української пісні й поп-музики «Червона рута». З цього фестивалю, який відкрив нам імена Олександра Тищенка, Андрія Миколайчука, сестрички Віки, гуртів «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», фактично розпочалося становлення сучасної української естради. Перший фестиваль відбувся 1989 року в Чернівцях, а 1991-го в ньому взяв участь запоріжець Анатолій Сердюк. Він згадує про це такими теплими словами: «Особливістю конкурсу стали умови участі в ньому: треба було заспівати три сучасні пісні українською мовою. Знайти готові не вдалося, тож довелося складати їх самому. Тим самим долучився до сучасної української музики й поезії. Мене вразило, що понад 100 виконавців з усієї України не лише співали, а й спілкувалися українською – такого в своєму житті я ще не бачив. Ще однією дивиною для мене було проведення суто українських обрядів до Зелених свят (Трійці). Були молебінь за Україну, розважальні супутні заходи – концерти, творчі зустрічі, нічні кав’ярні… І все це – українською мовою. Тоді я вперше побачив перед собою реальну перспективу розвитку української музики і, зокрема, перспективу розвитку власної артистичної кар’єри».
На фестивалі «Червона рута-91» Анатолій Сердюк став призером із власною піснею «Вставай, Україно!» на вірш Дмитра Павличка. Вона була визнана кращою патріотичною піснею фестивалю, її підхопили радіо й телебачення, а інформаційна програма Держтелерадіокомітету України назвала її піснею-символом 1991 року. Високо оцінив пісню легендарний політик В’ячеслав Чорновіл, який за цю перемогу подарував А. Сердюку власного годинника.
За повідомленнями преси, 1992 року пісня розглядалася як один із претендентів на новий гімн незалежної України. Як вважає її автор, такої популярності вона набула через те, що відзеркалювала настрої тогочасного суспільства, додаючи наснаги й віри в українське майбутнє:
Вставай, Україно, вставай!
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи. (сл. Д. Павличка)
1990-1992 роки – це пік патріотичних настроїв в Україні. Анатолій Сердюк на самому злеті своєї творчості, він стає досить популярним. Довгий час ніхто не міг повірити, що цей український співак родом із російськомовного Запоріжжя, тому навіть ставалися курйозні випадки. Наприклад, редактор запорізького телебачення Людмила Тарасенко, якось сидячи в буфеті телекомпанії, розпитувала колег, де живе той Сердюк, що співає «Вставай, Україно!»: чи у Львові, чи в Тернополі, і як на нього вийти, бо вона хоче записати з ним інтерв’ю, а де його шукати, не знає. І тут виявилося, що співак у той же час сидів у тому ж приміщенні за іншим столиком. У результаті очікуваного, але несподіваного знайомства редактора зі співаком народився теленарис «Принесу народження краси».
У вересні 1991 року славетний співак Назарій Яремчук запросив молодого виконавця на гастролі до Чернівців. Анатолія вразило, що там люди добре знають історію запорозького козацтва, співають пісні про козаків, про Дніпро й Хортицю. А коли буковинці зверталися до нього, як до представника козацького краю з якимось питанням з історії козацтва, він розгублено мовчав, бо майже нічого про це не знав. Повернувшись додому, присоромлений Анатолій почав шукати пісні про Запоріжжя і про козаків. Виявилося, що таких немає, як немає й книжок про запорозьких козаків, бо в радянський час вони були негласно заборонені. Скажімо, для того, щоб прочитати в бібліотеці «Історію запорозьких козаків» Д. Яворницького, треба було отримати дозвіл в комітеті державної безпеки (КДБ). Під враженням поїздки на Буковину Анатолій Сердюк склав пісню «Орденоносне Запоріжжя», у якій із сумом і сарказмом констатував, що замість справжньої історії ми вивчали історію придуману, а старовинні українські традиції та обряди в нашому житті були замінені на новітні радянські:
Нас вчили: треба працювати
В диму заводів день і ніч.
Тож, краще людям і не знати
Про волю, козаків і Січ.
Отак історію забрали
У Запоріжжя вороги,
А щоб хоч чимось ми пишались,
Нам орден Леніна дали. (сл. А. Сердюка)
Восени 1991 року композитор написав ще пару пісень про Запоріжжя: «Запоріжжя, прокиньсь!» (сл. А. Сердюка) і «Ранок у місті» (сл. П. Ребра). У першій йшлося про тяжку екологічну ситуацію, що багато років впливала на здоров’я кількох поколінь запоріжців:
Бiда нависає над нами щоденно –
Цей бруд проникає i в душi, i в гени! (сл. А. Сердюка)
Автор із гіркотою піднімає питання відповідальності кожного громадянина за те становище, в якому ми опинилися:
Коли нас грабують, ґвалтують розбоєм,
Невже ми не знаєм, що виннi з тобою?
Немає прощення, немає й не буде,
Як ми не зведемось, не вийдемо в люди!
Пісня виконувалася спочатку під гітару на екологічних мітингах, пізніше була записана в стилі "важкого" року. Натомість, по-ліричному зображено Запоріжжя в пісні "Ранок у місті" на слова відомого поета Петра Ребра. Несподівано інтимне звернення до рідного міста, неначе до близької людини, поєднання красивої мелодії з романтично-прозорим аранжуванням та ніжним голосом створює світлий і добрий настрій. Змальований і виспіваний
А. Сердюком ліричний образ промислового міста став близьким кожному запоріжцю.
По тому були ще з півтора десятка пісень на запорізьку тематику, проте саме після цих трьох пісень за Анатолієм Сердюком закріпилася слава «співця Запоріжжя», бо він виявився першим і найкращим на цій ниві.
Як згадує Анатолій Васильович, переломними в його житті та світосприйнятті стали три події: фестиваль «Червона рута», поїздка на Буковину й Великоднє свято на Хортиці. Одначе, щоб стати справжнім українцем, йому довелося попрацювати над собою ще не один рік. Та це була приємна праця, а, головне, – бажана, бо природна допитливість спонукала до встановлення істини: хотілося знати історію, культуру, мову, звичаї й традиції – все те, що багато років приховувалося від нашого народу. Купляв українські книжки, які почали з’являтися в продажу, слухав радіо й дивився телебачення, бо в них вже були нові цікаві передачі, спілкувався з митцями, з журналістами... Спочатку українською говорив лише зі сцени або під час інтерв’ю, однак намагався розмовляти й у повсякденні, поступово розширював коло спілкування, шукав співрозмовників, яких жартома називає тепер «українською діаспорою Запоріжжя». І в результаті став своєрідним символом української пісні в Запорізькому краєві.
У своїй статті «Ти не знаєш, що правиш світом, коли скрипку береш до рук» Ольга Стадніченко зазначає: «Бути митцем в Україні завжди складно, а бути справді українським митцем, а тим паче у Запорізькому краї, ще складніше. Тому творча діяльність співака й композитора Анатолія Сердюка, який майже чверть століття, незважаючи на перешкоди, творить і пропагує українську пісню, є, по суті, явищем феноменальним у мистецькому просторі України. Чому ж так складно нести українську пісню в сучасне мистецтво?! Відповідь досить проста: молодь зорієнтована на іншу культуру, на інший естрадний «ринок», проте А. Сердюк у своїх піснях прагне досягти духовної мети, а не матеріальної. Він живе українською мовою, тому й співати інакше не може. Інша справа, що місто Запоріжжя знаходиться на зламі двох мов. Людина не може викреслити зі свого життя і 5 років, а як викреслити 70 років Радянського Союзу, який старанно нав’язував нам російську мову? Запоріжці не просто не хочуть говорити українською, деякі з них просто не знають її.
Ольга Стадніченко говорить, що «кожен митець від Бога приходить, щоб ламати канони й стереотипи. Анатолій Сердюк не кинувся у нерозвідані хащі, він пішов битим шляхом, і знайшов там таку глибину, яка дозволяє і вдень бачити зорі. Ця глибина – національний український дух. Саме цей дух, напевно, і вирізняє запорізького пісняра серед багатьох і багатьох композиторів і співаків. Поштовхом для створення пісні для нього є сильний змістовний вірш. Тому його твори настільки енергетично місткі, що часом здається, слова в них перестають бути словами, виконують лише роль ключів до слів. А настрій, запахи, чари, як не дивно, линуть разом з мелодією поруч і не вивітрюються з часом. Так щемливо-просто і надзвичайно відверто звучать слова пісні, які відразу вириваються за межі своєї суті і стають символічними началами розуміння душі людини.
Якби це були просто вірші, вони б, як вино, всотувалися через кров. Але це пісні, тому вони проникають прямо в душу:
Наче з душі сльоза, вийди ходою тихою,
Я не люблю тебе. Я вже тобою дихаю... (сл. Г. Лютого)
Або:
Запоріжжя моє, Запоріжжя моє кохане!
Народився я тут, і в далекі пішов світи.
Запоріжжя моє, Запоріжжя моє кохане!
Я вертаюсь додому, бо знаю, що ждеш мене ти (сл. А. Сердюка).
Анатолій Сердюк і справді володіє серцями своїх слухачів, з першого звуку, з першого куплету. Він думає про свого слухача, радує його концертами з приводу різних свят, своїми альбомами, «запоріжанки взагалі не уявляють свята 8 березня без концерту Анатолія Сердюка».
Запорізькі письменники, на вірші яких написано більшість пісень композитора, влучно охрестили його “лицарем запорізької пісні”, “співцем запорізького краю”, “запорізьким соловейком”, бо саме він вперше створив пісенний образ запорізького краю, як історичного, так і сучасного. Митець надзвичайно тонко проникся аурою історії запорозького козацтва – і, як результат, – пісенний альбом “Дух наш запорозький”. Однак не тільки аура козацтва спонукала пісняра, ним рухала більш неземна, не досить відчутна сила прадідів. Анатолій завдячує своїм прізвищем саме хоробрим козакам Лівобережної України. Напевно, хтось із його предків був козацьким полковником (за Д. Яворницьким, похідну старшину, що діяла у воєнний час, представляв полковник, який інакше звався «сердюком»).
Неповторні колоритні сторінки махновської гуляйпільської вольниці вилилися в оригінальну концертну програму і компакт-диск “Гуляй-Поле”, в якому вперше в українській музиці був створений непересічний образ, напевно, найодіознішої постаті в історії України – Нестора Махна. Свіжо й по-новому було представлено Запоріжжя в альбомах “Запоріжанки”, “Запоріжжя моє кохане”, “Краю мій рідний” та ін.
Від самого початку своєї діяльності пісняр визначив творче кредо – оспівувати рідний край, щоб слава Запоріжжя лунала на всю Україну. Маючи спокусливі запрошення переїхати до Чернівців, Донецька, Києва, він залишається в рідному Запоріжжі, виконуючи свою високу місію, залишається вірним своїй Пісні, своєму покликанню, своєму кореню, будучи при цьому бажаним гостем для багатьох слухачів усієї України. Сам Анатолій говорить: “Я хочу вдихнути життя в українську пісню в нашім краї, бо тут, у степах запорозьких, на землях козацьких, вона, як ніде і як ніколи, потрібна людям. Я тут народився й живу. Я тут творю, тут співаю. І нікуди не хочу звідси виїздити. Люди скрізь живуть і немає сенсу мотатися по світах, коли є чим займатися вдома, що я й роблю. Я патріот свого краю, тому прагну, щоб мої пісні лунали далеко за його межами. Це не гра слів, не робота на популярність. Це – щире бажання співати для тих, кого знаю і люблю, для тих, хто любить українську пісню. Тепер мені здається, що до цього я йшов усе життя. Коли чув пісні од своєї мами, коли, працюючи на заводі, поспішав на заняття в самодіяльності, коли вчився в училищі, а згодом – в інституті культури. І коли вийшов на стадіон "Металург", взяв до рук мікрофон і почав виконувати "Вставай, Україно!", відчув велику полегкість, майже невагомість. А ще – упевненість, що пісня – то моє життя”.
Як визначає музикознавець Людмила Жульєва, «пісням А. Сердюка притаманні мелодійність, задушевність, стильова й тематична різноплановість. Вони легко сприймаються на слух і запам’ятовуються, гріють душу теплотою й щирістю мелодії.
Як композитор А. Сердюк добре відчуває форму й стиль твору; його музика влучно передає мелодику вірша, тому поетичні й музичні образи його пісень органічно доповнюють одне одного. Особливу увагу композитор приділяє ритму слова й розміру вірша, знаходячи відповідний стиль і жанр майбутнього твору. Звідси такий широкий діапазон його пісень – від народних стилізацій та патріотичних маршів і гімнів до молодіжних танцювальних шлягерів із сучасними музичною мовою композиції й стилем виконання; від ліричності балад, романсів, вальсів і танго до драматизму й експресії рок-композицій.
Як артистові А. Сердюку властиві інтелігентна, витончено-прониклива манера виконання та висока сценічна культура. Теплий ліричний тенор із красивим “сріблястим” верхнім регістром і широким діапазоном у дві октави дозволяє співакові мати великий різноманітний репертуар, в якому є місце i власним творам, i народним пісням, і пісням відомих композиторів. »
При всіх його талантах, що дуже важливо, Анатолій Сердюк у Запоріжжі весь час був першопроходцем. За ним ішли інші. Так, він першим на запорізькій естраді почав творити українською мовою. Першим звернувся до творів поетів Запорізького краю, і вони, покладені на музику, в його неповторному виконанні залунали на всю Україну, вдячно відгукнулися в душах людей, а найбільш відомі з них – “Скрипка”, “Яблучко” (сл. Г. Лютого), “Весняний вальс” (сл. Л. Геньби), “Ранок у місті” (сл. П. Ребра), “Козаченьки” (сл. В. Чубенка), “Бабине літо” (сл. В. Коваль) пішли в народ, бо в них пульсує спрага свого кореня, України.
Саме А. Сердюк вперше в Запоріжжі став виступати з сольними концертами, які до того ж транслювалися місцевим телебаченням, а потім звучали в запису на центральних каналах України.
Журналіст газети «Запорізька правда» А. Корницький у 1993 році писав: «Такого в Запоріжжі ще не було. Більше двох годин у залі звучала українська пісня – і увесь концерт фірмовий, запорізький. Місцевий матеріал, свої слова, своя музика і свій виконавець. Виявляється, на музику добре “лягають” не тільки Запоріжжя і Хортиця, а й Гуляйполе, Бабурка, “Кінські Роздори і Дібрівські ліси”.
Ми з тих ясних зір,
Ми з тих чистих вод,
Ми – одна душа,
Ми – один народ!»
Напевно, сьогодні вже можна сказати, що творча діяльність А. Сердюка поцінована не тільки шанувальниками його творчості, а й видатними майстрами українського мистецтва і визнана справді “унікальним явищем в українській культурі” (Борис Олійник).
Анатолій Сердюк спонукає нас не тільки душею ставати іншими, а і вчить нас думати. Його творчість – для тих, хто йде вперед, для тих, хто прослухавши, буде згадувати та осмислювати почуте ще не один раз, хто залишить це на скрижалях своєї пам’яті.