Філософія творчості Тараса Шевченка

Карамшук Наталія, 18 років, м. Шпола

Творчість Тараса Григоровича Шевченка належить до тих вічно живих художніх явищ, про які кожне століття народжує все нові і нові незнайомі обрії пізнання. При цьому відкритті глибин таланту поета не вичерпуються всі існуючі вже грані майстерності Кобзаря.

І хоча на сьогоднішній день наука має величезну суму досліджень про Шевченка, однак особистість поета, художня спадщина викликають нестримне бажання розкривати ще невідомі сторінки його життя. Тому проблема вивчення Т.Г.Шевченка постає сьогодні як нове і актуальне завдання.
Нинішня переоцінка суспільних вартостей, утверджуваних десятиліттями звульгаризованими ідеологічними догматами, суцільної політизації як особистості в цілому, так і всього, що її оточувало (літератури також) спонукали до поступового переходу з соціально-функціонального на духовний шлях у вивченні творчості Т.Шевченка. Якщо раніше його висвітлювали родоначальником «революційно-демократичного» творчого методу, переконаним романтиком, запевняли в тому, що поет підходив до літератури з «класових інтересів», то зараз ми з впевненістю можемо побачити в ньому філософа. Саме завдяки цьому постає питання про нову вибудову світоглядних основ творчості поета.
Йдеться про ту галузь філософського українознавства, котра почала складатися в історії нашої духовної культури в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття на стикові історіософії, етнопсихології, історії філософії. Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, погляди якої поділяв Т.Шевченко, котра, за слушним спостереженням Д.Чижевського, синтезувала християнство і романтичний націоналізм. В якій людина й Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього й майбутнього («і мертвих, і живих, і ненароджених…») уперше постають як самостійна філософська проблема.
Про філософію національної ідеї, тобто про теоретичну самосвідомість українського національного відродження від П.Куліша й Т.Шевченка до М.Хвильового говорить О.Забужко, про окремих українських мислителів, які прилучалися до розвитку філософської течії. І з надією запевняє, що сучасному дослідникові відкриваються широкі обрії для подолання перешкод жорстких структур недеформованої, недоукомплектованої ідеології.
Бажання проникнути в душевні глибини поета, відійти від простого сприймання і узагальнення його поезії, побачити в рядках «Кобзаря» народну мудрість («філософію»), – ось головні сподвижники нашої зацікавленості.

Філософські засади творчості Т.Г.Шевченка
Кожна епоха в контексті свого буття відкриває нові творчі спроможності великих митців, бо почуття, віра, думки геніїв готуються поволі і не одним поколінням. Цілий потік культурних течій, традицій володіє митцем, примножуючи справді невичерпні багатства творчості. Таким є й талант Шевченка, його сприйняття оточуючого.
Про світогляд поета багато сперечалися і сперечаються. Його думками «хотіли б підперти ту або іншу з сучасних світоглядних, або й суто – політичних позицій».
Постає, розуміється питання, чи був у Шевченка цілісний і закінчений світогляд? Для розуміння особливостей духовного світу поета вдамося до історії філософії.
Основною рисою цілої духовної постаті Т.Шевченка, провідним почуттям у цілій його творчості, визначальним пафосом його життя треба визнати його «антропоцентризм», – поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу – як природи й історії, так і всіх сфер культури. І природа, й історія, і культура – мистецтво, наука, релігія – усе має значення і цінність лише виключно в залежності від цього загального і універсального вихідного пункту – від людини, її переживань, бажань, потреб.
Т.Шевченко, як і вся його рідна культура, існував за умов культурних репресій, тобто «в постійній екзистенційній ситуації – на межі життя і смерті». Все людське постає перед митцем на рівні рефлексії і на нерефлексивному рівні. На ідеалі Добра, Краси, Істини тримається Всесвіт Т.Шевченка. Україна, Слава, Могили – це ті ідеали, з яких складається світобудова Кобзаря. Особистість поета як творця закорінена в його не рефлексивному національному досвіді. Саме цей досвід художника увібрав у себе всю особистість індивідуального буття Т.Шевченка.
Надзвичайно яскравий, послідовний, «безмежний» антропоцентризм як одна з прикмет поетичного стилю Т.Шевченка помічається в його ставленні до природи. Відомо, що стосунки «людина і природа» різних епох і різних поетів далеко не однакові. Світ природи, з одного боку, здається поетові цілком нейтральним, байдужим до людини, життя його тече незалежно від життя людського; при такому світогляді природа і людина змальовуються або цілком окремо одна від одної, або, якщо і разом, то лише з метою підкреслити з усією силою їх повну байдужість. З другого боку, людина вважається лише частиною світу природи, в ньому потоплена, розчинена, відкликається на її поклики; тоді в художньому образі природа виступає поводирем людини, яка чи з доброї волі, а чи то з примусу має за природою слідкувати. Інколи природу вважають ворожою людині силою, яка їй шкодить, її гнітить; для поета, який живе в таких ілюзіях, – боротьба людини з природою і є власний предмет художнього зображення.
Для Т.Шевченка природа є щось «підрядне» людині, є резонатор, дзеркало людських переживань, і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на все, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя в наглядних образах і символах.
Життя разом з оточуючою дійсністю породжують неправду, неволю, в яких гине, руйнується, стирається «природа» людини. Так було і з Т.Шевченком у далекому засланні. В листі до П.Гулака-Артемовського 30 червня 1856 року з Новопетровського укріплення Т. Шевченко писав: «Нема тепер великих душ на світі. Може, і були коли-небудь, та в ірій полетіли. Тепер, кроме сльоз благодатних, нічого в мене немає! Я – «нищий в полном смысле этого слова, и не только материально – душою, сердцем обнищал». От що зробила з мене проклятая неволя! Трохи-трохи не ідіота. Десятий год не пишу, не рисую і не читаю навіть нічого; а якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилися тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх «в кулаке сижу» – давят без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланятися, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж нігтями. До тяжкого горя привів мене Господь на старість, а за чиї гріхи? Єй же богу, не знаю».
Дійсно з такою душевною філософією важко жити, тим паче писати. Але Т.Шевченко йшов методом від супротивного: філософії не любив, а твори інших філософів, крім уже названого Лібельта, читав, детально вивчав. Звернення поета до Платона, Сократа, Плутарха, Геродота, Горація, Тіта Лівія, Юстина Філософа, Вольтера, до творів Данте Аліг’єрі, Джорджа Байрона, Уільяма Шекспіра, «Фауста» Гете вказують на його широке знання історії філософії. Про «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі Т.Шевченко з болем і трепетом у серці писав у листі до О.Бодянського 15 листопада 1852 року з Новопетровського укріплення: «Покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии. Правду сказал покойный флорентиец – я это на себе каждый день испытываю. Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает. Прежде, бывало, хоть посмотришь на радости людей, а теперь и чужого счастия не видишь».
Широкий діапазон суджень щодо світогляду Т.Шевченка, його витоків. На думку Є Маланюка, Т.Шевченко вийшов з єдиної верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском Російської імперії роз’єдналася.
Шевченка породило закріпачене селянство. Потрапивши до Петербурга, він своїм «селянським» національним здоров’ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну суть, акумулювати національний дух, передати його не лише живим, а й майбутнім поколінням.
Світогляд Т.Шевченка формувався там, де доживали свій вік очевидці Коліївщини, де були згадки про козаччину, де співали думи про Б.Хмельницького, де були злидні, голод і знущання над селянином-кріпаком. Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю й не менше прагнення до неї дало йому змогу інстинктивно відчути минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи й події, звернутися не тільки до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати вічні проблеми, що сягають основ національного буття. Звернувшись до минулого в ідеалах народної традиції, він знайшов мотиви, співзвучні ідеалам суспільної свободи, протесту проти усякого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості. Саме цим він і заклав міцні підвали національного відродження.
Життя Т.Шевченка було сповнене прозаїчно-поетичної філософії, про що говорить його автобіографія. Творчість же поета можна переконливо і цілком точно назвати філософією, адже його спадщина, насичена великою любов’ю до мудрості й правди, ввібрала у себе душу, прагнення Т.Шевченка жити за законами правди, свободи, самому боротися за волю, за справедливий лад у людському світі. Світогляд Кобзаря повністю вилився у трансформацію української історії: у відтворенні героїчного минулого, показі реальності, сучасності, невпинного бажання бачити щасливим майбутнє. Це неповторна експресія зболеної душі митця, яка стала часточкою національної гордості та загальнолюдської системи цінностей.

Філософська правда у сюжетних групах творчості Кобзаря
Творчість Т.Шевченка, незважаючи на безперервну мінливість культурного контексту на Україні, не втратила, а навпаки, набула своєї естетичной вартості. Сьогодні з упевненістю і компетентністю поетична спадщина Т.Шевченка розглядається крізь призму філософії. Поняття волі, істини, долі, щастя витлумачуються як філософські категорії, присутні у творах поета.
Правда – як центральне мірило всього людського – пронизує червоною ниткою не лише особисте життя Т.Шевченка, його світогляд, а в першу чергу поезії, зокрема, двох сюжетних груп: фольклорної та історико-політичної.
Правда діє на трьох відмінних, хоч надто зближених рівнях: на рівні етнокультурного етносу, тобто українського народу, на рівні історичному, і на рівні загальнолюдського світобачення. Ці рівні дають змогу виділити поетичну та понятійну правду і простежити відповідність між ними. На першому рівні Шевченківський текст, наділяючи образи, безпосередньо взяті з фольклорного багатства або споріднено створені, етичним змістом, робить їх важливими складниками духовного буття України; на другому рівні – показує українську історію, романтизуючи і домислюючи її; на третьому – запліднює зображувану дійсність загальнолюдським смислом. Ця троїста етична спрямованість творчості Шевченка виявляється у двох (названих вище) сюжетних групах.
Девізом Т.Шевченка стали слова, взяті з Євангелія від Іоанна: «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить». І пізнаючи її, поет усвідомлював, що у світі неправди панує право сильного, від якого людство деградує, лицемірство і брехня.
Т.Шевченко виступив із найбільш дозрілим синтезом ідей правди, що знайшов вираження в довершеній поетичній формі.
У «Словнику мови Шевченка» (К., 1964), який налічує 10116 слів, слова «істина» і «правда» вжито аж 587 разів. Можна з упевненістю говорити, що правда для Шевченка була не лише теоретична, пізнавальна, а й «практична»: тобто певна справедливість певний справедливий лад у людському світі. Про це свідчать цифри, вказані вище.
Фундаментальною основою філософських концепцій Т.Шевченка в творах історико-політичної групи є наголошення на вірі в неминучість змін, у тріумф правди і волі, бо ж, пізнаючи правду, людина доростає до волі. У цьому контексті виразно видно, чому метою «історичної поезії» поета стало дослідження таємниць історії героїчних моментів, шляхетних поривань і великих злочинів, проявів зради й відступництва, патріотичних вчинків і болючих незгод. Цю думку найяскравіше виражав Т. Шевченко у своїй знаменитій поемі «Гайдамаки».
Посилаючи думи в рідний край, Т.Шевченко всю увагу сконцентровує на ідеях правди і свободи, долі і людських стражданнях. Як відомо з романтичної філософії, ставлення до страждання не залишається без впливу на концепцію смислу історії. У поемі «Гайдамаки» страждання співвідноситься із сирітством, самотністю у несправедливому суспільстві. Шевченківські страждання нерозривні з роздумами про смисл існування, коли особливої уваги набуває ставлення до правди і світу. Розуміння страждання як наслідку не лише самотності, а й буття суспільної деморалізації та появи всілякого роду зла за умов соціального, національного, духовного гніту породжує гнівні обурення в поемі «Гайдамаки»:

А тут... а тут... тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються, -
Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть гудять:
«Не відтіля, – каже, – сходить,
Та не так і світить;
Отак, – каже, – було б треба...».

Саме тому Т.Шевченко стійкий у своєму уявленні про майбутнє:

Заспіваю, – море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили.

Надходить час торжества правди, і це буде правда і воля, здатні «розвернути» могили, перетворити світ.
У творах історико-політичної групи, зокрема, у поемах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», на перший план виступає понятійна правда. Дійсно, основою цих творів є справжній історичний матеріал, а героями виступають реальні особи.
В основу поеми «Тарасова ніч» покладена історична подія – перемога козаків над військом польської шляхти у 1630 році під Переяславом, а серед безстрашних ватажків селянсько-козацьких повстань кінця ХVІ століття – Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Северина Наливайка, Якова Остряниці – першого з них Т.Шевченко оспівав особливо натхненно і, зокрема, Івана Підкову в однойменній поемі.
Простежуючи плинність історії, Т.Шевченко не міг не зобразити відчайдушні морські походи козаків у Варну, Ізмаїл, Кілію, Кафу, Синоп, Трапезунд, Константинополь за щастя і волю. Один з таких походів відтворено у поемі «Гамалія».
Зосереджуючись на минулому, Т.Шевченко малює картину, сповнену страждання, безнадійності, зосереджуючись на тому, що буде, стає пророком світлого майбутнього.
Поема розпочинається піснею невільників-українців, що страждають у турецькому ярмі через відсутність звісток з рідної землі, але прагнуть до боротьби, яку підніме отаман Гамалія. Місце бою – Скутера – стає ніби мірилом всього лиха, бенкетом, де випивається чаша правди.
На відміну від «Гайдамак» і «Тарасової ночі», де за правду боряться і «словом, і ножем, і списом», у «Гамалії» битва за справедливість – «робота», після якої козаки «зійшлись, люльки з пожару запалили» і попливли додому. Все це створюється засобами романтизму, яких, звичайно, не позбавлені перші дві поеми. Але тут на перший план виступає переконливіший вимисел і повністю існує відповідність поетичної і понятійної правди.
Баладам «Тополя», «Утоплена», «Лілея» Т.Шевченка властиве поєднання ліричного струменя з епічною розповіддю, яке йде від народної поезії.
У давній жанр балади поет вводить людину з низів, з народу, яка прагне бути щасливою і навіть бореться за нього. Це – Ганна, що стала жертвою завидющої матері – «утоплена»; «чорнобрива» дівчина, яка полюбила козака і не схотіла за старого, багатого заміж виходити, а «тополею» зробилась; дівчина «Лілея», котру породила мати покритка.
Чому героїні балад відходять у світ природи? Бо тільки вона відкликається на те, що діється в серці бідної дівчини, коли навіть рідна мати не хоче щастя частинці своєї душі. Для Т.Шевченка життєва правда залишається святою. Фантастичні образи й події в баладах – лише художня умовність, засіб поетичного відтворення народних вірувань та уявлень. Але передані вони з таким живим почуттям, з такою щирою безпосередністю, з якою міг передати лише справжній народний співець.

Релігійні мотиви в поетичних творах Шевченка
За півтора століття, відколи нам відкрився і зник Т.Шевченко, ми пережили апокаліптичні випробування – на грані смерті цілої нації та її святині. Але, здається, за той час ми пізнали Т.Шевченка не більше, ніж колись його сучасники. То правда, що розшукали його рукописи і малюнки, простежили слід його життя, що надрукували його твори, репродукували автопортрети, малюнки, але закрили їх від себе ж тією полудою, що стояла в наших очах – ми Шевченка застлали хмарою своєї злободенщини.
Народницьке покоління ідеалізувало батька Тараса, в шапці і з вусами, не дуже вчитуючись в нього, переконуючи один одного в тому, що він абсолютно зрозумілий навіть простому селянинові. В цьому спрощенні був самообман.
Революційне покоління використовувало Т.Шевченка в агітації проти царського уряду. Це покоління відвернулося одним боком від Т.Шевченка, що стояв на сторожі традицій обманутого селянства. Обминаючи його слово, кинулись шукати у Т.Шевченка мотивів, співзвучних кривавій, жорстокій добі. І знайшли – намацали тему вогню, борні, повстання, помсти – і з тих шматків зліпили більшовицький образ Шевченка: революціонера, атеїста, матеріаліста – співця щастя в оновленій червоній Імперії – «вольній» і «новій».
Нинішнє покоління хоче повернутися до справжнього Т.Шевченка, але вже не вміє його читати. Сучасники одразу впізнали Т.Шевченка, назвавши його національним пророком, бо користувалися народною мовою, що постала з біблійної ниви. Пророк бачить те, чого інші не добачають. Він передбачає майбутнє. Але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істини перед лицем народу.
Але вітер часу і вічна негода в Україні, та й просто заборона українського слова не дали сучасникам глибоко бачити й розуміти. Натомість з’явилися епігони, переспівувачі. Вони глушили, здрібнювали поверхово підхоплені Шевченкові мотиви.
Знову нам шукати Т.Шевченка треба починати від філософії залізних стовпів, на яких стоїть світ. Він таки малим хлопченям вирушає у дорогу, аби побачити оті залізні стовпи, що підпирають небо. Не одну гору в собі й поза собою довелося подолати, але все – таки поет знайшов ті три стовпи – духовну основу світу. Недарма Т.Шевченко пропонував єдність трьох світів – мікросвіту (людини), макросвіту (космосу) і світу Біблії (слова – символи). З тим відкриттям вічних стовпів і прийшов Т.Шевченко в українську літературу – і став її апостолом.
Він перший заговорив, як той, що має владу і силу, що стоїть над ним. Це було забуте і збіднене людьми слово, близьке до євангельського -

Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово, -

рече Господь в одинадцятому Псалмі. І поет повторює це Слово. Отже, Т.Шевченко прийшов відкрити нам стовпи, на яких тримається людина і людський світ. Він оспівав Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили це своєю вічною піснею.
У закріпаченому світі невольників Т.Шевченко відкриває Чистоту, зганьблену і зневажену, відкриває Пречисту Матір в образах покинутих і збожеволілих Катерин, Марин, завершує цей ряд Святою Марією. «Моя святая заступнице», – писав він у щирій вірі, що святість живе на грішній землі. Ідеал людини – Марія. Вона – звичайна жінка, народила Бога, беззахисна, захистила від погибелі, лише самою любов’ю, виплекала – і відпустила Його, єдине дитя своє, на хресну смерть заради людей – грішних, темних і озлоблених, але ж людей. До кінця пройшла шляхом Господнім по землі. Таких подвижників, як Марія, Т.Шевченко прославляє у «Кобзарі», бачить у минувшині і в сучасності, лише їм пророкує майбутність:

А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Таким подвижником був і сам поет. Філософічність біблійних мотивів в поезії Шевченка залягає занадто глибоко. Шевченкова поезія залюбки зверталася якраз до образів старозавітних. У дитячих літах убога дяківка його рідного села відкривала перед ним цю поетичну скарбницю, і він залишився під її впливами на все життя. Його приятель Козачківський, у котрого Шевченко проживав у 1840 році, розповідає, що він тоді читав Біблію «відзначаючи місця, які вражали особливою величчю думки».
З Біблією Т.Шевченко не розлучався до останніх днів життя. Вона була для нього незмінною і невичерпною скарбницею мудрості, втіленням високого духу загальнолюдської культури. Але, на жаль, біблійно-філософський аспект творчості поета для пересічного читача залишається поза сферою приступного, оскільки й нині для більшості Біблія виключно є культовою книгою, отже розсадником «темноти і мракобісся», як ще донедавна трактувалось у всіх підручниках. Тож і біблійні мотиви в творчості Т.Шевченка не були привабливими, а навпаки, слугували зайвим доказом його «мало освіченості».
Християнська міфологія, яку знав Т.Шевченко, мала поняття Бога як єдиного носія благосні і могутності, відносно якого всі істоти та речі є ним творені. Бог триєдиний і має здатність до втілення у людині. Так, зокрема, він утілився в Ісусі Христі. Бог складає суть себе у собі, Дусі Святому і в Сині, тобто в Ісусі Христі. Для ідеї боговтілення Бог обрав земну жінку – Діву Марію.
Про що б не розповідав, не описував, до якої не звертався б теми, поет не залишає Бога, йде поруч з ним, але найголовніше – має Бога в душі і серці.
У віршах «Не нарікаю», «Росли у купочці»”, «Молитва», «Чи то недоля», «Ісаія. Глава 35», «Муза», «Юродивий», «У нашім раї на землі», «Не молися за мене», «Заросли шляхи тернами». «Якби мені довелося», «Меж скелями», «Та не дай, Господи, нікому», «Бога за дверима лежала сокира», «Сова», поемах «Відьма», «Княжна», «Кавказ» та в інших творах поет не обходиться без імені Бога. Бог для Тараса Шевченка – то велика і найцінніша духовна сила. Без неї не можна ні жити, ні творити.
Приклеювати поету ярлик атеїста можуть ті, хто засліплений вигадками, хто ніколи не обтяжував себе бажанням відчути у його творчості глибинну філософію духовності. Т.Шевченко сам усвідомлював, інших переконував, що люди можуть бути щасливими, морально і духовно зрілими тоді, коли в серцях і душах оберігатимуть чистоту, дану людині Богом.
Не будемо наївними в наші дні. Вчімося бачити дійсність не лише такою, яка є, а й такою, якою вона була впродовж понад восьми десятків останніх років. Творчість Т.Шевченка, як і його самого, за політизували, заідеологізували, писали й говорили про поета, як про безбожника, чистого атеїста. А це ж не так. Т.Шевченко не тільки не був, а й не міг бути таким. Ми не повинні не маємо морального права перемішувати поета-пророка із однієї епохи в іншу. Він був таким, яким його сформувала тогочасна дійсність. Підтвердженням цього є невмируща творчість – правдива, завжди свіжа, побожна, подарована своєму народові щиро, щедро і навіки.
Творчість Т.Шевченка густо і щедро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним скарбом. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу, могутність і мудрість.
В наступному році відзначатимемо 200 років від дня народження Т.Шевченка – це справжнє національне свято у незалежній державі Україна. Нам нині, як ніколи, треба розуміти Шевченкове ясновидіння генія, його науку, провідництво, що в ході духовного і всілякого іншого визволення особи долає тернисті шляхи.
Пророча сила Т.Шевченка тому й пророча, що завжди стосується українців. Від її духовної свободи, духовної незалежності, вільного слова засвічуватимуться душі інших, розкриватимуться очі народу, який був для поета „ненарожденним”, котрому він просив у Бога:

Боже, спаси, суди мене
Ти по своїй волі.
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи,
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.

Кобзареві випав Божий вибір: навчитися пророчого слова з Біблії і вимовляти святу до серця і душі людини – навчати її для доріг праведних. І він навчав:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь...

Сьогодні, коли Україна підноситься духом, вслухається в християнські заповіді, виборовши самостійність, Шевченко міцно стає на ноги як поет з ідеєю звільнення людини, усвідомлення її повновартості, ідеєю всенародної свободи і свободи вселюдської.
Любов до народної мудрості, глибинних надбань України, правди вільної нації переросли в серці поета непоборну віру у славне майбутнє держави, зробили творчість Т.Шевченка гордістю національної скарбниці духовних цінностей.