This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Голодомор в Люботині

Гиренко Карина, 15 р., Рогаченко Владислава,16 р., зош І-ІІІ ст № 4., м. Люботин, Харківська обл.

Вступ
Чому, запитаєте ви, я обрала саме тему: « Голодомор в Люботині»? По-перше - це найстрашніша трагедія, яка жива в пам`яті народу й до сьогодні. По-друге голодомор не обминув жодного міста і села в Україні,тому, я думаю,що цікаво знати, який стан голоду був не тільки в великих містах,а й у маленьких провінціях. Саме в даному аспекті полягає актуальність даного дослідження.

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932–1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.
В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932–1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932–1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932–1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України В.А. Ющенко в Указі «Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні» назвав голодомори 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», у якому голодомор 1932–1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією «геноцид» мається на увазі «будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»).
Голодомор 1932-1933 років – найстрашніша сторінка в історії українського народу
В історії бурхливого XXІ-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.
Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Упродовж 22 місяців українське село було соціальною резервацією, де функціонувала безжалісна карально – репресивна система, яка супроводжувалася катастрофічними втратами сільського населення ганебними для людини явищами канібалізму, фізичним покріпаченням великих груп людей, терором, голодомором, гулагівськими таборами, розкуркуленням, депортаціями.
За даними істориків за часів Голодомору 1932-1933 років загинуло від 7 до 10 мільйонів людей.
Колективізація селянських господарств йшла рука об руку з розкуркуленням. Ідею «ліквідації куркульства як класу» Сталін уперше висунув 27 грудня 1929 року. Усі куркульські господарства поділялись на 3 категорії:
1.контрреволюційний актив, який вів активну антирадянську роботу, організовував терористичні акти і заколоти;
2.великі куркулі, які активно не виступали проти колективізації, вони виселялися з сім'ями у віддалені північні райони;
3 всі інші куркулі, хто не чинив будь-якого опору, їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.
В Україні за роки колективізації було ліквідовано близько 200тисяч куркульських господарств, це 1,2 млн.чоловік сільського населення. На початку 1928р. в умовах надзвичайних заходів «кризи хлібозаготівель « Й.В.Сталін висунув лозунг суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядається як засіб для прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства – головного ворога радянської влади.
Страшного удару зазнала заможна частина селянства району. Ті, що потрапили під розкуркулювання, позбавлялися не лише виборчих прав, а й можливості вступити до колгоспу. У них повністю, або частково забиралося майно, засоби виробництва, худоба. Вони ставали жебраками, їх часто виганяли з рідної хати на вулицю.
Чимало розкуркулених разом з дітьми були вислані на поселення до Уралу, в Сибір та Північні райони Сибіру.
Це означає, що в ті трагічні роки Україна втратила від 10 до 25% свого населення, втрачаючи по 25 тисяч осіб за день, по тисячі – за годину, по 17 – щохвилини. Харківщина на початку 30-х років була однією з центральних зон голодоморного лиха. Не було в області жодного села чи містечка, котре не зазнало голодного жаху. Скільки жертв голоду мала Харківська область досі не встановлено.(Рис.3,4) Відомо лише, що за три місяці 1933року тут померло 600 тисяч чоловік. Голодомор не обійшов стороною й Люботин.
Голодомор 1932-1933 в Люботині
Багато люботинців працювало на заводах і фабриках Харкова,на залізниці,де одержували невеликий пайок. Цей пайок вони ділили між членами родини,що давало якусь примарну надію вижити. У цей період люди їли що завгодно,аби втихомирити муки голоду. А відібране зерно лежало горами,часто просто під охороною війсь НКВС.У книзі Роберта Конквеста «Жнива скорботи » є згадка і про наше місто: «Картоплю теж насипали буртами ,начебто навмисне ,щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі,зваленої у купи у полі ,поблизу Люботина,оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися ,її передали з картопляного тресту ,але й надалі залишили в полі ,аж поки її не можна було вже використовувати навіть як сировину для переробки на спирт». Діялося це поблизу Караванського спиртзаводу. Селяни ,що вижили ,йшли і їхали до Харкова ,але міліція знімала їх з поїздів ,затримувала на дорозі. Тоді вони в надії потрапити на поїзд залишалися біля вокзалу. Люди гинули, вимирали цілими сім’ями, а поруч стояли комори, церкви із позабиваними вікнами і дверима, в яких було засипано повно зерна. Хліб гнив у буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли ешелонами за кордон. Порожніли вимерлі села, садиби заростали бур’янами, село залишалося віч-на-віч із голодною смертю.
Не оминуло це лихо і наше місто Люботин. Масової загибелі населення у нас не було, тому що багато моїх земляків працювало на заводах і фабриках м. Харкова, Караванському спиртзаводі, Південній залізниці і отримували невеликий пайок, який ділили між членами родини, що давало можливість вижити.
Через наше місто до Харкова їхало багато селян із навколишніх сіл, щоб влаштуватися на роботу, але за вказівками міліція затримувала цей потік людей, знімала з потягів, затримувала на дорогах. Нещасні масово зігрівалися на купах шлаку від паровозів. Поруч стояв вантажний вагон, в якому лежали пухлі люди від голоду, дорослі і діти. Померлих знімали з потягів біля станції Люботин, закопували в ями на залізничному цвинтарі.
Голодомор 1932-1933 років офіційно визнаний геноцидом українського народу, він був крайній ступень насильства над людиною, в якої було відібрано одну із основних життєвих потреб – їжу.
Віками Україну називали житницею Європи саме через плодючість і родючість її чорноземів, але найродючішою у світі земля стала могилою мільйонів.
Відходять у небуття очевидці того страхіття, але народна пам'ять про цей жахливий злочин не згасає, болем пронизує свідомість поколінь. Поминаючи душі невинних людей, ми повинні зробити все можливе, щоб ніколи не повторився цей жах на нашій славній українській землі, співчуваємо тим, хто загинув у ці роки.
Та найкраще про цю подію свідчать очевидці:
Юрченко Ольга Олексіївна, 1915 року народження, м. Люботин. Я працювала в Управлінні Південної залізниці. Нас, тоді ще молодих, посилали збирати по Харкову пухлих дітей і зводити їх до спецприйомників.У Люботині померлих знімали з поїздів. Також збирали біля станції і закопували в ямах на залізничному кладовищі. Забирала померлих спеціальна команда. Часто брали й тих, хто ще ворушився.
Гиренко Дарія Свиридівна, 1916 року народження, м. Люботин. Біля станції Люботин, на купах теплого шлаку, лежали голодуючі. Збоку стояв обідраний вантажний вагон, у якому лежали мертві діти й пухлі дорослі (Їм не було де перебути ніч, а добиралися вони до Харкова). Знаю, що людей звозили до великої ями на старому кладовищі. Цю яму потім зрівняли з землею, і немає ніхреста, ні сліду.
Гусман Ірина Миколаївна, 1910 року народження, м. Люботин. Станція Люботин була розділена на приміщення I і 2 класу. У 2 класі сиділи й лежали селяни. Вранці ходила міліція і збирала тих, що померли за ніч. Весною стало дуже багато селян у Люботині. Ходили попід дворами, просили. Ми мололи жолуді і їли. Люди просили й жолудів, аби щось з’їсти. Їли картопляні лушпайки, добавляючи лободу. Батько працював у Харкові, одержував на місяць 2 кг борошна і 400 г хліба на день. Мати була позбавлена хлібної карточки, 6о, як було записано в довідці, «мае хату і льох». Вокзал Південний був переповнений селянами, лежали покотом у холодних залах на підлозі. Міліція їх виганяла, а вони знову заходили в інші двері: надворі були морози. Міліція тоді жила добре, і всі її боялися.
Спогади про голодомор словами очевидців з Люботина:
Ноженко Іван Степанович: Мої батьки були селянами. Вони померли від голоду злощасного 1933 року. Тоді померли, крім батька й матері, ще три мої сестри і два брати. Я сам став безпритульним і жебракував по всьому СРСР. Кілька фактів, що особливо врізались в мою пам'ять, я подаю в цьому короткому спогаді.
Весна 33 року… По всій Україні панує голод. Селяни кидають свої рідні хати і села. Вони пухлі від голоду, ідуть до великих міст з надією, що там зможуть дістати шматочок хліба і врятувати своє життя. Але в місті їх хапала міліція, вантажила на автомашини, вивозила за місто і скидала у провалля. Люди гинули у великій кількості.
У Харкові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кілкій площі лежала пухла від голоду жінка. Її, живу, точили черви. По тротуарах проходили люди, клали їй по крихті хліба, але нещасна жінка його не їла, бо їй було вже близько до смерті. Вона плакала і просила лікарської допомоги, якої їй ніхто не надав. По всіх вулицях Харкова лежало багато померлих від голоду людей. Вони лежали під огорожами і над річкою Журавлівкою. У восьмому районі Харкова мене затримав міліціонер і привів до районного управління міліції, де мене посадили в тюремну камеру. Переночувавши там, я чекав вранці, як і всі в’язні, на пайок хліба, але його нам не дали. Камера була переповнена: всі були втомлені та голодні. Вранці ж випустили нас на повітря. У дворі стояв якийсь будинок із червоної цегли. Я подумав, що в ньому завантажують продукти для міліції і став заглядати до підвалу. Мені світило сонце, і я виразно бачив, що підвал був переповнений помордованими людьми – жінками і чоловіками. Старих серед них я не бачив: це були люди виключно молодого віку. Видно було, що вони помордовані не в підвалі: їх привезено сюди і скинуто через вікно без рам.
З тюрми восьмого району міліції мені якось вдалося вирватись. Тоді я залишив Харків і поїхав на Росію. Де я не був, всюди бачив моїх земляків-українців, голодних, пухлих, мертвих. На кожній російській станції валялись мертві українські селяни. Я не загинув тільки тому, що мені допоміг помічник начальника постачання збройного заводу в Харкові, за національністю єврей.
Грищенко Евгенія Максимівна, 1927 року народження.
Голодовку переживала в детском возрасте. Глазами шестилетнего ребенка смотрела на события тех лет. Голод настиг в селе Городище Сумской области.
Из рассказа Евгении Максимовны: Село почти вымерло в тот год. Умерли, за малым исключением, все соседи. Особенно тяжело было зимой. Люди пухли с голоду, кушать не было ничего. Остались в живых те, кто выехал из села поближе к городу. Бабушка, - говорит Евгения Максимовна, - поймала воробья, отвертела ему головку, ощипала и обжарила. Девочка очень больно перенесла смерть птички, долго плакала, но птичку, все-таки, съела. С тех пор всю свою жизнь кормит Евгения Максимовна птичек, покупает специально для них зерно. Вспоминая события тех лет, по щекам Евгении Максимовны текли слезы…В Люботин переехала в 1948 году.
Клименко Василь Іванович, 1925 року народження.
Запомнилось то, что люди, обессиленные от хронического недоедания, падали прям на улице, особенно было тяжело тем, у кого были маленькие дети. Не пережил голодовку дедушка Василия Ивановича. Все запасы продуктов, все до нитки, было отобрано и вывезено спец.бригадами по заготовке сельхозпродукции. Ели все,что осталось: почки с деревьев, траву, коренья деревьев.
Барсукова Олександра Іванівна, 1917 року народження.
Очень тяжелое время, голодное, - вспоминает Александра Ивановна. Жила в большой семье, было пятеро детей, мама, папа, бабушка, дедушка. Родители работали, держали корову, это было большое подспорье для семьи. На поле собирали мерзлую картошку, жарили оладьи прямо на плите. Хлеба не было, даже забыли его вкус. А те люди, у которых не было хозяйства, вымирали с голоду семьями.
Голтвянска Віра Дмитрівна, 1916 року народження.
В голодные годы Вере Дмитриевне исполнилось 17 лет. События тех лет нельзя вспомнить без слез, - говорит Вера Дмитриевна. Как страшный сон – подводы, груженные телами усопших, согнувшиеся люди от холода и голода. Кушали все то, что можно было найти на поле: мерзлую картошку, свеклу. Огуречный рассол заменял огурцы. Спасало то, что рядом был город. Работала на пивном заводе, получала на предприятии паек, скудные обеды.
Саморохова Зоя Іванівна,1930 року народження.
Голод семья переживала в Люботине. О событиях того времени помнит из рассказов мамы: пища была однообразной, ели мерзлую картошку, крапиву, салат из кульбабы. Умерло много родственников от голода, а также соседей. В настоящее время болеет, перенесла 4 инсульта.
Степаненко Марія Андріїна, 1911 р. н., м. Люботин. У роки голоду я була домашньою робітницею в одній сім’ї, разом із нею переїздила з Гребінки до Мерефи, Куп’янська, потім до Харкова. Це була сім’я латишів - більшовиків, що займали значні посади. Голоду я не зазнала, бо вони мене підтримували продуктами. Я для них одержувала в спецмагазині оселедці, сир, м’ясо та інші продукти, яких не було у вільному продажу: крім того, вони обідали на роботі в спеціальній їдальні.
Мешканці селища Караван: Жителі свідчать про те, що Караванський спиртзавод, який функціонував на території селища, де працювало більшість населення, всіляко допомагав їм уникнути голоду, даючи зерно і якийсь провіант. Деякі жителі їздили до Харкова, щоб заробити якісь гроші чи продукти на залізниці.
У селищі Караван розкуркулили сім’ї Михайла Певного (сам він не дожив до цих часів) Олексія Кулика (мав куркульський наділ – 3 дес.), Єфросинії Сови, Пилипа Свинаря.
Єфросинія Сова мала капітальний цегляний масивний будинок німецького типу з півметровими стінами в товщину, який дістався їй від батьків, німецьких колоністів. Вона сама виростила 7 дітей, яле, як згадує її невістка, Єфросинію «крепко вышвырнули» із власного будинку, розпродали майно, а саму виселили за межі області. У 1931 р. старенька Єфросинія повернулася до Люботина і в 1942р. померла. Розкуркулили і сина Олександра , який працював машиністом паровоза в Люботині. У 30-ті рр.. у будинку Сови відкрили притулок для бездомних дітей.
Сова Олександр Васильович, 13.05.1890 , с. Огульці Валківського району Харківської обл.. Помічник машиніста. Депо Ж/д Люботин. Син кулака. Грамотний. В 1930 році засуджений по ст. 177 на 5 років висилки та 5 років позбавлення виборчих прав, конфіскація майна (Рис.11)
Склад сім’ї: дружина Євдокія Федорівна, син Віктор ,1920р, син Георгій , 1922р.
Тетерська Ніна Вікторівна, дочка очевидця Голодомору: Моя мати, Прозорова Марія Прокопівна, жила м. Святогорську Донецької області. У сім’ї було 5 дітей , Марія була найстаршою (1912 р.н..) Її батько працював на заводі у Луганську. Сім’я була матеріально забезпечена, дітей виховувала бабуся. Коли до них дійшла звістка про голодомор, вони усі були у відчаї. Але їх містечко було курортним і жах тих подій частково пройшов повз них. Рядові виконавці забирали у всіх зерно, овочі, худобу, у сусідів забрали корову. У сім’ї Марії також була корова, та вони встигли її сховати. Через їх містечко проходило багато людей. які від голоду , були ледь живі, пухлі. Вони тікали із своїх домівок у Донбас. Жахливо було дивитись на тих, які ледве переставляючи ноги, падали та гинули просто на очах. Монахи Свято горського монастиря та деякі сім’ї переховували біженців та допомагали їм їжею, яку встигли заховати. Сім’я Марії допомагала дітям біженців та сусідів молоком, періодично змінюючи місце схованки корови.. Їх сім’я не голодувала , тому коли біженці заходили до хати, мати ніколи не відмовляла у проханні переночувати і дати поїсти, навіть давала трохи їжі людям у дорогу.
Висновок.
У своїй роботі я розкрила маловідомі сторінки історії міста Люботина в роки Голодомору 1932-1933р., дослідила свідчення очевидців цього періоду та дійшла висновку, що Голодомор 1932-1933р.- це найстрашніша сторінка в історії українського народу, навмисне нищення українців.
Харківська область мала служити взірцем колективізації, їй ще досталася сумна доля стати центром голодомору в Україні.
Голодомор в Україні, спричинений насильницькою, форсованою колективізацією, вертикаль влади, якій населення України не бажало підкорятися, розкуркулення з виселенням сімей трударів – хліборобів до Сибіру, конфіскаційні хлібозаготівлі, вивезення зерна з України – результат вимирання хліборобських сімей, сіл, хуторів. Голод було спровоковано, щоб тримати народ у страхові й покорі. За даними різних дослідників, масовий голодомор поглинув від 5,5 до 9 млн. людей. Замучені й загиблі від штучно створеного тоталітарною державою голодомору жертви заслуговують на людську пошану, пам'ять, Божу молитву, увічнення.
Голодне лихоліття 33-го – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ять породжує бездуховність, котра наче ракова пухлина роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу. Українці, як історична нація, мають зберегти пам’ять про українських хліборобів, жертв цілеспрямованого державного терору.
За ті десятиліття, що минули після геноциду українського народу, виросло кілька нових поколінь, але пам'ять про ті дні живе у серцях і сьогодні. Змінювалось життя, змінювалась влада, але спомини залишилися непідкупними. Ця трагедія на віки залишиться у душах та серцях поколінь. У нас, у місті Люботині , є Пам’ятник жертвам Голодомору, який нагадує нам про страшну трагедію, яка відбулася у ті далекі часи - 1932-1933 роки.(Рис.12.1)
А ми повинні зберегти пам'ять давнини тому, що це історія нашого рідного краю та України.

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123