Герої, що стали ангелами!

Фідзіна Ольга, 17 р., професійний ліцей, с.м.т. Клевань, Рівненська обл.

(Небесній сотні присвячується)

Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що від нині ти будеш сама.
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.
Оксана Максимишин-Корабель

Рідне місто Рівне. Моє і не моє. Щось у ньому змінилося. Це відчувається у кожному подиху весни, настроях людей, в самому серці міста – біля пам’ятника Т.Шевченку. Кілька наметів, особлива урочистість біля галереї портретів. Свічки, квіти, вінки… і усміхнені обличчя дивляться на нас із фотографій. Схиляюсь у низькому поклоні. Кладу і свій букет із червоних гвоздик, і відчуваю на обличчі пекучу сльозинку. За що вас немає серед нас?

Ви пожертвували своїм найдорожчим – життям, щоб я і тисячі таких як я, могли продовжувати насолоджуватись миром, квітучою весною, упиватися прекрасними миттєвостями життя. Така дорога ціна сьогоднішньому миру. Буквально місяць тому, незалежно від того, де б хто жив – у Києві, Одесі, Черкасах, Дніпропетровську, Львові, у місті чи селі, незалежно від того, які моральні цінності хто сповідує, незалежно від рівня матеріальних статків, - кожен із нас прокинувся в іншій країні.
Небесна сотня … Їх уже більше. Найменшому – 17 років, найстаршому – за вісімдесят. Світлими ангелами піднялися вони над українською землею, такою ж світлою і залишиться про них пам’ять.
Перші дні Майдану. Барикади, чорний густий дим від палаючих шин, постріли, крики, і гімн моєї держави і слова Тараса Шевченка із поеми «Кавказ»:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті,
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
А читає їх український вірменин Сергій Нігоян. В пам’яті моїй поруч із цим шанувальником творчості Тараса Шевченка на фоні вогню і диму, як кадри фільму, ще три герої: львів’яни Роман Сеник і Юрій Вербицький, білорус Михайло Жизневський. Вони були першими, що віддали своє життя за моє життя. Вони – герої. А герої не вмирають, вони ідуть у небеса. Вони дуже любили Україну.
Сергій Нігоян
Для мене символом Майдану став Сергій Нігоян зі словами пророка землі української – Т.Шевченка. «Мені в цій країні жити!»
Пригадую слова Славка Вакарчука про загибель Сергія: «Колись вірменин Параджанов зняв фільм, що став символом українців. Сьогодні вірменин Нігоян віддав життя, яке стало символом України».
Він зростав у люблячій родині. Але доля склалася не так уже добре. Родина Нігоян була змушена виїхати з батьківщини, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. І своєю другою батьківщиною вони обрали Україну, бо на їхній погляд, Україна тоді, здавалося, була найпривітнішою і найгарнішою державою.
До нових умов життя Сергій легко призвичаївся, він швидко вивчив незнайому і, як йому здавалося, легку українську мову, і став дуже милим дитятком в своєму селі. Хлопець зростав спокійним, ніколи нікого не ображав, а навпаки, коли і були якісь суперечки, завжди захищав слабшого і меншого.
Він міг подолати будь-які перешкоди.
Сергій мав велику прихильність серед своїх однолітків, добру фізичну форму і вишукану зовнішність, і це не даремно, адже однією з його дитячих мрій було стати актором, але доля склалася зовсім по-іншому. Він навчався за спеціальністю «Вчитель фізкультури», але йому так і не вдалося отримати цю професію.
Нігоян ніколи не падав духом, в житті він був оптимістом. Йому здавалося, що все навкруги не таке вже погане, як про це говорять. Не здобувши вищої освіти, він активно розпочинає займатись спортом. Згодом стає чемпіоном з карате.
Ще однією із його мрій було жити у вільній, незалежній демократичній Україні. І коли Сергій дізнався про події на Майдані, він не спав ночами, дивлячись новини. Він вирішив поїхати захищати свою державу, відстоювати свою честь і права.
Недаремно в народі кажуть: «Від долі не утечеш». Покинувши свою батьківщину, вони чекали кращого життя тут на Україні. Але все сталося не так, як хотілося. Приїхавши на Майдан, його нитка життя обірвалася. Йому було двадцять. Життя, здавалося б, лише розпочинається. Та його жорстоко обірвали пострілом, і влучена куля прямо в голову забрала його життя.
«Наш Шевченко», - так називають сьогодні Сергія Нігояна. Першого, хто загинув від куль. Вимовляєш його ім’я, а в горлі стоїть гіркий клубок. Дивишся на фото цього красеня-вірменина з поглядом, сповненим сили духу і світла, і на очі навертаються сльози. Цей хлопець був справжнім патріотом землі, української мови, культури й духовності. Ставши на барикади, він з гордістю читав уривок з поеми Т.Шевченка «Кавказ».
26-річний художник зі Львівщини намалював 2- метрову картину «Сергій Нігоян. Вірменський мотив»:
Розкажи мені про ту зиму, коли він помер.
Його звали Сергій, воїн і волонтер.
Що же було в тій зимі, що сніг червонів й чорнів,
Що світ розділився на наших і ворогів.
Його звали Сергій, і кожному з нас він – брат.
Тому ми стояли далі. І бив бойовий набат.
Юрій Вербицький
У родині науковця Тараса Зіновійовича Вербицького та Тетяни Василівни Борачок в самому розпалі літа народився другий син Юрій. Хлопчик зростав кмітливим, розумним, а найголовніше, чесним. Ще змалку він боровся за справедливість
Він хотів стати великим науковцем. Любив подорожувати, захоплювався альпінізмом, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі. Для нього подорож по горах була сенсом життя. Коли він підіймався на височінь, його душа раділа і наповнювалася позитивною енергією, яка давала йому наснагу до життя.
У 35 років доля подарувала йому неоціненний подарунок – у нього народилася донька Уляна. Тоді він був найщасливішим.
Можливо саме тоді, коли Юрій дізнався про трагічний стан України, про загрозу життю своїх рідних і близьких, він вирішив захищати свої права і вирушив на Майдан, незважаючи на благання дружини, батьків, доньки. Він - сильний духом і розумом - вирішив іти до своєї мети: захищати мир України.
Але Юрія спіткала біда. Його викрали прямо з лікарні, де йому надавали медичну допомогу через травму ока і жорстоко побили. Били Юрія також за те, що він був родом зі Львова, а для тих людей, це особлива каста ворогів. Від тяжких побоїв чоловік помер, його тіло було знайдено в околицях села Гнідин, Київської області при 10-тиградусному морозі.
Поховали Юрія у Львові. На церемонії зібралося декілька тисяч людей. Він протистояв озброєним бійцям, але переміг їх духовно. Він став жертвою задля кращого майбуття, Юрій пав тілом, щоб жити духом!”
Роман Сеник
Рідним краєм для хлопця була Львівщина і його маленьке, але таке затишне, село Наконечне Друге
У восьмирічному віці Роман відзначився тим, що врятував з крижаної води дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку.
Доля Сеника склалась так, що він виїхав з рідної Львівщини, але попри всі негаразди ніколи не забував про рідну домівку і не розривав зв’язки з рідним краєм, де залишилися його батьки, брат і сестра. Своїм покликанням він вважав бути військовослужбовцем, саме тому Роман служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії під час війни в Хорватії, де виступав за незалежність. За свою сміливість, відданість і справедливість мав бойові нагороди.
З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Завжди носив з собою прапор України з надписом «Турка», адже саме у цьому місті Сеник провів останніх п’ятнадцять років свого життя, через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Роман уже хотів поїхати додому – на Львівщину, але не судилося. Його було поранено і від великої втрати крові чоловік відійшов на небеса. Кілька діб лікарі боролися за його життя, але рани були занадто важкими. Поховали Романа на сільському цвинтарі поряд з могилами вояків Української повстанської армії у райцентрі Яворові, на його честь буде названа вулиця.
Михайло Жизневський
У білоруському місті Гомель серед холодної зими і лютих морозів народився в сім’ї Жизневських хлопчик, якого назвали Михайликом. Михайло навчався у військовому класі, а згодом і обрав собі професію, пов’язану із дитячими мріями - «Газозварник». Собі на життя заробляв тим, що виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі.
Ще з малку хлопець планував відслужити в армії, а потім піти жити в Жировицький монастир.
Михайло Жизневський цікавився міфологією, історією, любив читати історичні книжки, дивився фільми. Також захоплювався лицарським рухом, військовою справою, а також любив журналістику, спорт і займався страйкболом. У душі він був бійцем, але ніколи не застосовував силу без потреби.
«У Локі», як він себе називав, було загострене почуття справедливості, тому, коли почався Майдан, він зібрався та поїхав до Києва. На Євромайдані він вважався одним з найактивніших членів організацій. Все було б добре, аби не та проклята куля від мисливської зброї, яка влучила йому в самісіньке серце і забрала таке дорогоцінне життя.
«Мамо, я –«екстреміст»,
Вдихаю дими Майдану,
Життя своє, Богом дане,
гартую під кулі свист,
Мамо, я – «екстреміст»,
І шляху назад не буде,
Бо в моїх пробитих грудях,
гуркоче, мов грім – «Борись!»
Цей вірш невідомого народного автора нині поширюють люди в соціальних мережах. Він уже ніколи не зможе прочитати цих рядків, хоча вони – про нього. Він уже ніколи не заспіває «Ще не вмерла…» і ніколи живим не ступить на рідну білоруську землю.
Висновок
Україна – це країна, яка спіткнулася об слабких політиків, але має таких сильних людей, які під час революції заполонили всі вулиці й майдани, - це країна майбутнього. Країна людей гідних і мужніх. Читаю слова Ліни Костенко: «Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде!». Істинна правда в цих словах.
Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитись справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не повторилося.
А сотню вже зустріли небеса.
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду – сотник, молодний, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній – сивий- сивий…
І рани їхні вже не їм болять.
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло.
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…
Людмила Максимлюк