This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Діаспора села Банилів Вижницького району Чернівецької області. Діаспора області

Никула Петро, Куанова Міла, 15 р., Банилівська зош І-ІІІ ст.,с. Банилів, Чернівецька обл.

Вступ
«Нашого цвіту - по всьому світу». Хвилюючу глибину цього крилатого вислову можна відчути тоді, коли знайомишся з дивовижними долями українців за кордоном, їхньою невтомною подвижницькою діяльністю. Слово «діаспора» у перекладі з латинської означає «розсіяння». Отже - діаспора це розсіяння українців по світу. Тому можна говорити про українську діаспору, вірменську, польську і т.д.

Ще зовсім недавно слово «діаспора» було мало не лайливим. Офіційною пропагандою насаджувалася думка, що за рубежем живуть ті українці, які зрадили свою батьківщину. Їх називали “безбатченками”, “відщепенцями”. Але, як виявилось, там живуть українці складної долі, яким так само, як і нам, дорога Україна, які так, як і ми, хочуть їй кращої долі.
За неповними даними у світі нині проживає біля 20 млн. українців у багатьох країнах. Залишали вони Батьківщину через важке економічне становище, а також через політичне безправ’я, терор, переслідування тощо.
Масове переселення українців до Канади почалося наприкінці ХІХ століття. Першими українськими емігрантами у Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єлиняк, мешканці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 року прибули на нове місце проживання. А в 1892 році вони заснували перше українське поселення в місцевості Една-Стар (провінція Альберта).
Буковинці почали емігрувати ще раніше. Першим буковинським емігрантом вважається Ярослав Окуневський, який виїхав у Австрію. З 1877 по 1884 рік у Відні він очолював товариство “Січ” (студентська організація, яка вела просвітницьку і політичну роботу серед молоді).
Це товариство співпрацювало із однойменним товариством при Чернівецькому університеті.
Перша хвиля масової еміграції буковинців припадає на 90-ті роки ХІХ століття. Першими із Чернівців емігрували до США Степан та Єремія Васильки. У Канаду та США переселяються жителі із Шипинців, Кальнівців, Задубрівців, Топорівців, Лужан, Мілієва, Вашківців, Банилова та інших населених пунктів.
Люди лишали свою рідну землю, бо не могли робити панам за шістнадцятий сніп, а пани вибирали найбільші снопи. Вони чули, що у Канаді дають гомстеду (ферму, наділ землі) за 10 доларів, за що мають обробляти прерії.
Приїхавши, насамперед почали будувати бурдеї (землянки), щоб було де сховатися від негоди. А далі орали прерії волами або кіньми і засівали пшеницею. Отже, перші українські переселенці були хліборобами.
Один із українських поселенців згадував: “Ніхто з нас в ті часи нічого не мав, ані позаду себе, ані поперед собою, бо наша Канада була тоді ще зовсім дика”. Але українці не тільки принесли у Канаду свій працьовитий характер, але і українську мову та свою культурну спадщину. Вони будували церкви, в неділю і свята ходили до церкви, вони не забували Бога. Після обіду співали своїх українських пісень, танцювали. Разом з побутовими речами вони привезли з собою з рідного краю музичні інструменти: цимбали, скрипки, бубни. Через деякий час розгорнули там активну громадську та політичну діяльність.
Тема української діаспори нас зацікавила тому, що багато і наших односельчан в кінці ХІХ на початку ХХ століття подалися до Канади у пошуках кращого життя, але ніхто про них ніколи не згадував.
Мета роботи полягає у дослідженні питань, пов’язаних із долею банилівчан у чужих краях, як вони жили, чим займалися. До цього дослідження нас спонукала брошура „Православний календар” за 1914 рік, яка випадково потрапила до наших рук. У ній розповідалося про першого українського посла у Альбертинському парламенті Андрія Степановича Шандра, уродженця нашого села Руський Банилів.
А першими емігрантами із нашого села Банилів були брати Григорій та Юрій Осташеки, Степан Мойсей, які прибули до Канади у 1898 році. А наступного року емігрували нові переселенці з Руського Банилова: Степан Шандро з дружиною, трьома синами та дочкою, його брат Нікон Шандро з дружиною Анною (родом Колотило), родини Стринадків, Івоняків, Бойчуків, Андрюків. Всього в тому році емігрувало 20 сімей. У 1900 році приїжджають у Канаду нові переселенці з Руського Банилова: Сидір Шандро з сім”єю, Микола Гавриляк з дружиною й синами Іваном, Василем, Андрієм та двома доньками та інші. Посилена еміграція тривала, зокрема, в 1900 – 1910 роках. За цей час з Руського Банилова емігрувало 502 особи.
Перші переселенці оселялися в провінції Альберта. Таким чином, в Альберті утворилося найбільше українське поселення у Канаді, заселене буковинцями, площею понад 7500 км, в тому числі і нашими односельчанами,
Створюючи поселення, назви їм давали за прізвищами, іменами засновників, чи сумуючи за рідним краєм, давали назву рідного села. Так на карті Канади з'явилися поселення Шандро, Банилів, Василів та інші.
Отже, ми поставили перед собою завдання:
-    ознайомитися із життям і діяльністю Андрія Степановича Шандра – першого посланця від українців у Альбертинському парламенті;
-    розкрити громадську діяльність одного з найкращих фермерів Західної Канади на початку ХХ століття Василя Зозулі;
-    прослідкувати долю мецената Івана Хохлача;
-    дослідити повернення внуків та правнуків емігрантів з Банилова на батьківщину.
Розділ І. Посол Сейму у Канаді - уродженець Руського Банилова.
З кожним роком зростала українська громада, дедалі кращим ставало їх матеріальне становище, все більш активно вони беруть участь у громадському житті округи.
1913 рік був знаменитим в історії українців і, зокрема, банилівчан у Канаді, тому що перший раз на американській землі українця обрали послом до Альбертинського парламенту. Ним став Андрій Степанович Шандро із Руського Банилова.
Обрання Андрія Степановича Шандра послом мало велике значення, тому що українському народові серед всіх слов’янських народів на американській землі судилось обрати першого посла.
Проти обрання Андрія Степановича виступили його противники.
Вони говорили, що А.С. Шандро румун, а не українець. Але ж народився він у селі Руський Банилів, по-румунськи не розуміє ні слова, а вся його родина українська і православна, він також православний. Українці в Канаді вірили, що він виправдає довіру свого народу, бо ще до 1913 року всією душею вболівав за долю своїх співвітчизників. Так у 1903 році він відкрив у цій місцевості пошту, доклав багато зусиль для того, щоб побудувати хату-читальню, як член громади Руська читальня, перший дав 100 доларів на газету „Руський голос”, яка робила свою народну справу.
Члени Руського видавничого гуртка скликали перше Всенародне Віче в поселенні Шандро 12 липня 1913 року. На Віче зібралось біля 4 тисяч людей, перед якими виступив бувший міністр Олівер, депутати Вайть і Юстон, які були на виборах проти Андрія Шандра.
Пан Олівер сказав: „Я знаю ці «прерії». Колись на них лиш вітер віяв, але ви прийшли, побудували будинки, виорали степи, завели господарство, і тим показали свою творчу силу. Жийте по-своєму. А показавши на церкву, додав: «Нас радує те, що у вас є віра до Бога. Такі люди принесуть добро тій державі, яка їх прийняла. Жийте в злагоді і виховуйте своїх дітей як чесних і добрих громадян».
Із українців виступили А. Шандро, отець Божик, Андрухович та інші.
У той же день у поселенні Шандро відбулось також посвячення пам’ятника на честь обрання першого українського посла в Канаді – Андрія Степановича Шандра. Заслуга в тому О. Печинського і О. Божика.
Продовжувачами доброї справи Андрія Шандра стали його сини.
Андрій Шандро був послом до 1921 року. У 1921 році послом обирають Михайла Чорногуза, також колишнього жителя Руського Банилова.
У 1939 році Андрій Шандро разом з Дмитром Осташеком приїжджає у Банилів. Тоді банилівчани вперше побачили зблизька легковий автомобіль. Пан Богосевич веде з ними переговори про купівлю в Канаді жниварки, яка сама в’яже снопи. Але 28 червня 1940 року річку Черемош перейшли Радянські війська, встановлюється Радянська влада. Богосевич вимушений виїхати у Польщу, а Шандри – повернутися до Канади.
Розділ ІІ. Василь Зозуля - громадський діяч, один з найкращих фермерів Західної Канади.
Василь Зозуля народився в Руськім Банилові, на Буковині в 1896 році. До Канади приїхав у 1912 році. Спочатку працював у Ріджайну. Заробивши трохи грошей, Зозуля вернувся до Старого Краю ( на Буковину), але там був лише чотири місяці, і в 1914 році поїхав знову до Канади.
У 1921 році, заробивши трохи грошей, він одружується з Настасією Шандро, дочкою Нікона Шандра. Спочатку молоді мешкали у родичів дружини, а в 1922 році Василь Зозуля орендував цілу ділянку землі у Михайла Гавриляка. Незважаючи на різні труднощі, Василь і його дружина важко працювали на цій найманій землі до 1926 року, а тоді купили вже свою ферму в Дмитра Фаруся за 6000 доларів з п’ятилітнім викупом.
Поступово Василь розвів гарну пасіку та сортові культури, що приносило йому великий дохід. Як лише мав вільний час, то садив дерева навколо свого обійстя, які не тільки прикрашали його, але й захищали від вітру. Під захистом цих дерев Василь Зозуля розводить плодовий сад, де через якийсь час було більше ста сортів різних дерев. За порадою державного дорадника Магери Василь відводить частину землі під квіти та суниці. А з часом почав розводити та вирощувати нові сорти насіння пшениці, ячменю, вівса, конюшини та ін. Тепер, як казав Зозуля, він був задоволений, бо не було ні хвилини вільного часу.
Але його приваблює і громадська робота. У 1940 році з його ініціативи було створено жіноче товариство, так званий „Гарден клуб”.
Там вчилися, як вести господарство, щоб з нього кожний член клубу мав якусь користь. Держава давала на підтримку безплатно саджанці дерев, насіння городнини. Приходили знавці тієї чи іншої справи, розповідали, як саме треба робити. Головою клубу був обраний Василь Зозуля.
У Шандрах була церква, членом церковної громади Василь Зозуля був з 1932 року. Хотів бути активним, діяльним, а не паперовим діячем, як казав сам. Василя Зозулю, за його активну діяльність, у 1941 році було обрано головою церковної громади, яку він очолював аж до 1954 року.
Василь Зозуля думав не лише про своє господарство. Він хотів, щоб всі люди в околиці жили краще. При його фінансовій підтримці там було прокладено лінію електропередач. А в 1948 році створив спілку „Альберта Полорі Продюсер” для того, щоб було легше збувати свої товари.
У 1954 році він виступив із ініціативою про створення гуртка, де старші люди могли б зійтись поговорити, забавитись. Цей гурток назвали „Гурток старожилів”. Його члени частіше збиралися взимку, особливо на Різдвяні свята, співали колядки, танцювали, як це робили на Буковині.
За пропозицією Василя Зозулі та Фреда Магери був споруджений пам’ятник у селі Шандри, піонерам (першим поселенцям в околиці). Кошти на спорудження здавали їхні діти.
У 1956 році Зозуля запропонував створити Музей під відкритим небом. Його пропозицію підтримали односельчани Микола Мельник та Сергій Андрюк. Василь Зозуля із власного господарства виділив землю під Музей. Коли люди дізналися про створення музею, то з кожним днем все більше і більше охочих почали прилучатися до цієї ідеї. Вони здавали кошти, приносили старовинні речі, перевозили старі будівлі (церкву, млин, школу, будинки перших поселенців). З кожним роком Музей ставав багатшим. У 1970 році там було 18 будинків із безліччю різноманітного приладдя. Музей став місцем проведення різних урочистостей у житті українців у Канаді.
У 1966 році в Музеї була відправа з нагоди 10-чя його заснування за участю українських священників Д. Сагана, І. Кузьмича та І. Германіва. Організатори розповідали про життя перших поселенців в околиці, показували людям те, що вдалося зібрати. Але головним їхнім експонатом було відтворення „бурдею”, першого помешкання їхніх батьків.
До кінця свого життя Василь Зозуля поряд із працею у своєму господарстві не залишав громадську діяльність, за що неодноразово отримував нагороди від громади. Помер у 1990 році.
Розділ ІІІ. Благословенна та рука, що подає (меценатство Івана Хохлача)
У цієї людини – цікава і складна доля. Іван Хохлач народився 6 січня 1915 року у селі Банилів Вижницького району. Йому було всього 13 місяців, коли померла мати, а в 12 років залишився без батька. Випасав корови у пана Гершка, розкидав гній на полях. З того й мав сякий – такий заробіток. Та світ, як мовиться, не без добрих людей. Із села Замостя директор школи, до речі, зукраїнізований румун, прислав за ним бричку і забрав на науку. Здібний до неї юнак розумів, щоб вижити, потрібно навчитися ще й якогось ремесла. В одного німця вчився стельмахувати. І це вміння у майбутньому дуже пригодилося. Пізніше працював стельмахом, столярем і будівельником у рідному селі, Станівцях, Кіцмані і Садгорі. Та війна перервала усі життєві плани і задуми. З 1941 року пов'язав свою діяльність з Буковинським Куренем.
„Мій батько походив з дунайських козаків,— розповідає, п. Іван. Він багато говорив мені про трагічну історію України, її підневільне становище. І я вирішив присвятити себе справі визволення рідного краю”. Але в тих умовах це, на жаль, було неможливим.
За політичні переконання Хохлач зазнав фашистського переслідування і ув'язнення. Коли фашисти відступили, у березні 1944 року п. Іван, з метою створення підпільної антибільшовицької організації, прибув у місто Косів. На квартирі, де мала відбутися зустріч з місцевими підпільниками, уже похазяйнували енкаведисти. Його і ще двох чоловіків з селища Кути і села Станівці заарештували. О 3-й годині ночі зачитали вирок – розстріл. О 7-й ранку повели на страту кутчанина, до речі, інваліда з ампутованою ногою, і станівчанина, їх розстріляли. А коли дійшла черга до Хохлача, п'яний офіцер скомандував молодому солдатові відкрити вогонь. Той мав намір випустити чергу, але автомат «заїло». Іван миттєво скористався цим, перестрибнув через цегляну огорожу і втік.
„Я завжди готував себе до того, щоб не розгубитися в жодній ситуації, - ділиться спогадами п. Іван. Так було і того разу. Кулі пролітали повз мене, вдарялися об асфальт, але, на щастя, жодна мене не зачепила. Я втік у гори, добрався до районного містечка Жаб'є ( нині Верховина), перебрів Черемош і вже на Буковині влився в ряди УПА. Згодом у сутичках був поранений у руку і ногу.
Звісно, що з такою біографією залишатися на рідній землі було небезпечно. Складними життєвими дорогами Хохлач пройшов через Німеччину і Францію, а з 1951 року замешкав у канадському місті Монреалі. У цій країні, багатій лісами, розвинена деревообробна промисловість. Тут і пригодилися п. Іванові навики стельмаха, столяра і будівельника. У Лясалі він заснував будівельне підприємство „Дніпро”, яке споруджувало і продавало особняки.
«У нас було багато конкурентів, переважно єврейської національності, - розповідає п. Іван. Але ми будували добротно, і наші будинки охоче купували. Фірма поступово, як то кажуть, ставала на ноги Дітей у мене немає. Тож вирішив зайві заощадження віддати на благо України».
Сім тисяч американських доларів Хохлач пожертвував Чернівецькому університету, п'ять тисяч - Києво-Могилянській Академії. 16600 - на церковні потреби. І під час останньої поїздки в Україну він зустрівся у Києві з митрополитом Філаретом і передав йому для національної церкви тисячу доларів.
З 1955 року благочинна допомога Івана Хохлача українським громадянам становить понад 13О тисяч доларів США. Це пожертви закордонним періодичним виданням «Українське слово» у Парижі, «Новий шлях» у Торонто. Українському Вільному Університетові у Мюнхені, Науковому Товариству імені Т. Шевченка у Сарселі, оселі Святої Софії у
Монреалі, Українському дослідному центрові та Інститутові Святого Володимира в Торонто, Консисторії Української Православної Церкви і Колегії Святого Андрія у Вінніпезі, Українській кафедрі Альбертинського університету, Українській Православній Церкві у Бразилії, Бібліотеці імені С. Петлюри в Парижі, фундації імені О. Ольжича в Києві, редакції газети «Літературна Україна», на ремонт церкви у рідному селі Банилів, Чернівецькому Народному Дому, на побудову пам'ятника Буковинському Куреневі в Чернівцях, на потреби чорнобильців тощо.
Значну допомогу І. Хохлач надав для будівництва в центрі села Банилів каплиці «Борцям за волю України».
Коли Іван Хохлач довідався, що у Вижниці не вистачає коштів на видання краєзнавчої літератури, він одразу ж виділив певну суму із своїх заощаджень. І на світ з'явилися дві книги відомого краєзнавця, почесного голови Вижницької „Просвіти” Михайла Іванюка - третя частина „Літературно-мистецької Вижниччини” і „Світлиця” Союзу українок.
„Батько завжди говорив мені”,— ділиться думками п. Іван, „що як бачиш того, хто потребує, немічного, постарайся допомогти йому. А якщо не маєш чим, то хоча б скажи добре слово. Тому й стараюся поділитися тим, що маю, для добрих справ. Хоча сам не раз зазнавав скрути. Коли приїхав до Канади, то через рік мав у кишені всього п'ять доларів Розкрутився тільки згодом і переконався, що українці - це ті люди, які ніде не пропадуть. Наполегливістю, працьовитістю вони за будь-яких обставин досягнуть свого. Тому й вірю у велике майбутнє України.”
На запитання, що ж потрібно робити українцям, аби вийти з нинішньої кризової ситуації, п. Іван відповів:
„Перш за все треба досягти національної згоди у політичному і релігійному питаннях. Якщо буде один тип українця, а не „східняки” і „західники”, тоді буде єдність, у якій сила нації. Справжні патріоти ніколи не будуть розкрадати рідної держави, а навпаки - робити все для її блага”.
Іван Хохлач довів це конкретними справами. І чим більше буде таких людей, тим швидше ми зробимо рідну країну щасливою і процвітаючою.
Розділ ІV. Повернення через століття
Стефан Мойсей народився 9 січня 1846 року, а його дружина Василина Кузь 19 січня 1847 року. У 1898 році, Стефан і Василина поїхали до Канади разом з своєю сім”єю: синами Миколою, Григорієм, Олексієм та дочками Марією, Фрозиною та Іриною. Вони залишили рідне село Банилів на Буковині і поїхали шукати краще життя у Канаді.
Спочатку прибули до портового міста Гамбург у Німеччині, а потім - пароплавом до міста Галіфас у Канаді. На чужу землю, яка мала стати своєю, вони ступили 24 квітня 1898 року. Звідти вирушили до Едмонтона в провінції Альберта, і далі - до міста форт Саскачеван, що у той час називався Агустус.
Степан і його сім’я оселилися на гомстеді в околиці Ендрю (тепер Шандро). Життя спочатку було дуже важке. Кожен вимушений був сам собі давати раду. Тяжко працювали, щоб купити ферму. Бо яке життя без власної землі? Цю землю любили своїми мозолястими руками. „А земля служить тільки тим, котрі її люблять усім своїм єством,” - так їх вчили ще в рідному селі. І так при Божій помочі вони з родиною пережили ті тяжкі роки.
Але справа їх не пропала. 28.08.1998 на свято Пресвятої Богородиці у Банилів приїхали внуки і правнуки Стефана і Василини Мойсей. Прийшли відвідати родину, побувати у тих місцях, де сто років тому востаннє ходили їхні родичі.
У гості приїхали внуки Настасія Мойсей, Степан та Марія Тимчук, правнуки Зеніт і Дорін Мойсей.
Зібралися всі у церкві Успіння Пресвятої Богородиці, де відбувалася відправа. Марія Тимчук (уроджена Мойсей) подарувала церкві образ Пресвятої Богородиці.
Зеніт Мойсей у Вижниці відкрив «Лінгкомп», школу, де діти можуть додатково вивчати англійську мову та комп’ютерну грамоту.
А в 2005 році в честь пам’яті своїх предків встановив премію кращим учням Банилівської ЗОШ І-ІІІ ст. з умовою, що вони далі продовжуватимуть навчатися у вищих навчальних закладах. Першими стипендіатами стали: Андрюк Майя, Андрюк Олеся, Чоборяк Аліна, Андрюк Іван. Премія присуджується учням в кінці навчального року.
Розділ V. Повернення до отчого дому Ігоря Куташа.
Еміграція банилівчан продовжувалася і в 20-х роках ХХ ст.
Так, весною 1924 року виїхав до Канади Микола Куташ, а восени, того ж року, приїхав до нього його брат Юрій. Там Юрій повінчався з Анною Куташ, яка також виїхала до Канади. Оселившись у Канаді, вони займалися фермерством. У них було четверо дітей: три дочки і один син, якого назвали Ігорем. У 1969 році в Монреалі в соборі Святої Софії Ігоря висвятили у священики, де він працює до цього часу.     У 1987 році він здобуває вчений ступінь доктора богословських наук. Крім богословських, пасторських обов'язків, отець Ігор веде місцеву українську радіопередачу «Український час», а також релігійну радіопередачу «Голос України православної церкви Канади», яка виходить у ефір щонеділі о 17.30.
Батьки прищепили Ігорю любов до землі предків і рідної мови. Виростаючи на чужині, отець Ігор мріяв побувати на Буковині, у Банилові, щоб поклонитися отчому дому батьків, дідів і прадідів. Такий час настав, дякуючи історичній долі України, яка стала незалежною, соборною державою. Отець Ігор вирушив до землі предків. Разом з ним приїхав в Україну церковний хор собору святої Софії з Монреаля. Побували вони в Києві, Тернополі, Рівному, Львові, Чернівцях. Остання зупинка — прадідівська земля — Банилів. 24 травня до Успенської церкви села Банилів сходилися парафіяни села. Йшли на свято зустрічі з посланцями української діаспори з Канади. Зустріч справді була урочистою. Стрічали дорогих гостей банилівці хлібом - сіллю на вишитих рушниках, отець Ілля з хоругвами, хористи. Тут була вся родина Куташів, а також родина Хохличів з Канади, вихідців з Банилова.
У цей же день у церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбулася Свята літургія. Хор з Монреалю урочисто співав церковні пісні.
Наступної неділі отець Ілля та отець Ігор урочисто відслужили службу Божу. В церкві зібрались парафіяни з навколишніх сіл та з Івано-Франківщини. Це було свято духовного відродження, духовного єднання людей. Канадський гість звернувся до парафіян з проповіддю, закликаючи до єднання довкола Української православної церкви Київського патріархату.
Після служби отець Ігор був на цвинтарі, де похоронені його предки, відправив панахиду по їхній пам'яті.
Висновки
Виїхавши з України, наші співвітчизники не забули рідний край, але, плекаючи любов до нього, зберегли на канадській землі віру, традиції, звичаї рідного краю й збагатили ними Канаду. А також в особі найталановитіших своїх представників розвинули українську культуру.
Вигнані із сплюндрованої і приниженої України, вони із Канади допомагали боротися за її волю. Зусиллями українців у всьому світі предковічна мрія наших дідів і прадідів збулася. Столітній ювілей поселення українського народу на канадській землі ми святкували разом із першою річницею проголошення незалежності України.
Україна стала демократичною і відкритою для спілкування й співпраці розкиданого по світі українства.
Де б не були наші співвітчизники, вони завжди залишалися і залишаються собою. За це поважали і поважають їх чужинці. Вони завжди пам’ятали своє коріння, пам’ятали, що своє - глибоке, багате й надійне.
Отже, без знання української діаспори ми не матимемо цілісного уявлення про національну самобутність українства.
Хай і під небом чужим процвітає наш рід український!


Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123