This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Теорія пам’яті

 Смирнова Ярина, 18 р., гімназія,м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Спогади – це єдиний рай,
з якого ми не можемо бути вигнаними…
Ж. П. Ріхтер

Наш світ складається із твердих і незламних аксіом... Здається, сучасність звикла жити за холодним розрахунком. На жаль, із плином часу люди почали забувати, що душа така ж невагома, як вітер, така ж чиста, як дощ…

Чи не варто нагадати людству, що поміж сталевих констант і точних тверджень існують теорії?.. Людині властиві спогади… Ми запам’ятовуємо хороші вчинки, трагічні моменти, різноманітні події. Всі вони таяться у глибинах наших сердець. Та нерідко ми втрачаємо їх серед буденних справ. Із раннього дитинства моєю мрією було зберегти якнайбільше своїх спогадів та пережитих відчуттів, поділитися ними із ближніми. Так розмірковування знайшли собі затишний притулок у віршованих рядках, адже спогади не вічні, сталева незламність їм не властива… Ось вона – теорія моєї пам’яті: зберегти назавжди те, що одного дня прийшло у свідомість, залишивши у ній нетривкий слід спогаду…
У дитинстві для мене поезія була нецікавою. Здавалося, що кожен може творити, що нічого не несуть у собі ті слова, вкладені в риму, немає значення чи то ямб, чи то хорей... У віці дев’яти років, коли уперше написала простий, примітивний, усвідомила, наскільки глибоким і чистим є світ поезотворення, адже саме тут можна віднайти душевний спокій, рівновагу. Саме він допомагає мені доторкнутися крізь призму почуттів до світу, збагнути його. Завдяки поезії навчилася помічати у звичності прекрасні, а інколи химерні речі. Крізь римовані рядки досліджую красу природи, неповторність людських почуттів, роль Батьківщини у житті моєму й кожного. Поезія допомагає мені викривати та висміювати моральні вади, відповідати на складні життєві запитання.
Поезія – це не просто мистецтво, це політ фантазії та майстерності, це безмежне джерело натхнення, яке робить наше життя яскравішим, змістовнішим і красивішим.

Теорія І. На лінії вогню
Герої НЕ вмирають

Поштовхом для створення вірша «Герої НЕ вмирають» стали зимові події на Майдані Незалежності 2014 року. У час, коли вся країна, затамувавши подих, стежила за розвитком Революції гідності. Саме тоді, коли хоробрі й віддані чоловіки та хлопці гинули від куль снайперів, входячи в Небесну сотню…
«Герої НЕ вмирають» – поезія жанру громадянської лірики з елементами філософських роздумів. Спільною тематикою вірш об’єднаний із іншими поезіями, такими як «Повертайся живим» та ін.У них провідна тема – нелегке становлення України як держави та нації зокрема.
Головною темою твору є опис прощання з героєм, що віддав своє життя заради інших у нерівній сутичці. У поезії відкривається негативна людська риса, така як надмірний пафос, за якими порожнеча. Вірш – звертання до людей, котрі за гучними фразами втрачають розуміння справжньої поваги і пам’яті про тих, хто боровся за їхнє життя, підставляючи себе під ворожі кулі.
Головною ідеєю твору є розкриття поняття «псевдопатріотизму», висвітлення проблеми, котра полягає в байдужості до тих, хто поклав своє життя на вівтар світлого майбутнього нашої країни («Як тіл не стало – пам’яті зреклися…»). Пояснити те, що війна – це не лише гучні фрази і звитяжні вчинки, що основною її реальністю є смерть невинних людей.
Вигук «Герої не вмирають» означає виявлення шани людині, котра віддала своє життя в жертву за існування інших, за свою Батьківщину. Він лунає під час похоронної процесії як вияв поваги до загиблого. У назві вірша він набуває незвичного вигляду. Закреслена частка «не» символізує те, що чоловіки, які гинуть за добробут нашої держави, є не лише героями, пам’ять про яких живе вічно, але й звичайними людьми, котрі підвладні смерті. У назві «Герої НЕ вмирають» викривається двоякість дійсності, де за пафосними словами таїться життєва трагедія, бо, не дивлячись на цей вигук, люди забувають їхні імена, не даючи героям шансу жити навіть у пам’яті…
Із метою емоційного увиразнення поетичної мови та яскравішого відтворення образу та переживань у вірші застосовуються риторичні запитання («Та всі кричать, а що з того родині?», «Хіба ж титан? Не схожий на людину?», «Ви завтра не забудете їх лиця?!»), що звучать у манері зверхності до тих, хто виявляє свої хвилинні емоції вдячності до солдата в надмірно пафосній формі, забуваючи в подальшому житті про здійснений ним подвиг.
Центральним образом вірша є загиблий герой, котрий вже вирушив в останню путь, захищаючи свою землю, віру, погляди. Не менш важливим у вірші є образ смерті, що прийшла у нашу державу раптово, передчасно забравши сотню хоробрих чоловіків. Він таїться в описах кулі («Він просто світ невчасно покидає, /Прийнявши кулю за чиюсь провину..»), у ствердних реченнях («Його нема. То й слів вже не казати…», «Бо він помер, від буде спочивати»), які пояснюють справжні реалії боротьби, а не звитяжні історії переможців…
З метою увиразнення думки вірша тут присутній образ тіла, що уже покинуте душею («Кричати вслід вже тілу – не людині. / Душі його вже тут немає близько…»), саме він виявляє реальність і близькість смерті, її фатальність.
Вірш «Герої…» збагачений тропами. До прикладу, помітила протиставлення («Кричати вслід вже тілу – не людині», «Життя втрачають навіть не за близьких, / За тих людей, яких вони не знають»).
Щодо поетичного синтаксису, то вірш збагачений риторичними запитаннями. Наявна тавтологія, створена повторенням фрази «Герої не вмирають».
У вірші переважає алітерація. Багато разів повторюється літера «р»:

«Герої не вмирають», чи не низько
Кричати вслід вже тілу – не людині.

Душі його вже тут немає близько,
Та всі кричать, а що з того родині?

Ця буква позначає рішучість, трагізм, суворість, героїзм, натовп, битву.
Цей вірш є п’ятистрофним катреном, написаним п’ятистопним ямбом. Завдяки цьому він набуває чіткого ритму, схожого на марш, що допомагає надати поезії строгості, точності та різкості. Рима жіноча, точна, римування –перехресне, що є характерним для народної пісні, завдяки чому поезія стає близькою для кожного.
Отже, цей вірш допомагає усвідомити жахливу дійсність, спричинену війною, зазирнути глибше у її реалії, які далекі від тих ідеалів, котрі оспівуються в літературі протягом багатьох століть, адже, як ідеться у пісні відомого українського співака Андрія Хливнюка, «Ми є не титани, ми – люди…»… І все-таки навіть герої помирають…

Повертайся живим

Вірш «Повертайся живим» був написаний під впливом жовтневих подій 2014 р. на Сході України, бойових дій у зоні АТО, наслідком яких стали численні жертви серед українських вояків, що виступили захищати кордони рідної землі. Особливим поштовхом для створення вірша послугували численні телерепортажі, у яких жінки загиблих розповідали про нелегку долю після втрати коханих.
Жанр поезії «Повертайся живим» – громадянська лірика у поєднанні із яскравими інтимними та філософськими мотивами. Вірш перегукується із поезіями «Герої не вмирають» та ін. У цих творах підняте питання боротьби за власні думки, погляди, власну гідність та життя, питання війни та її наслідків, засудження та заперечення вирішення конфліктів силою, що виливається у фатальності їхніх наслідків, їхньої абсурдності.
Головною темою твору є відтворення проблеми болю та відчаю жінки, що повинна проводжати «на передову» свого чоловіка, щоразу віддаючи його в обійми смерті. Змалювання її внутрішніх переживань та тривог, марних спроб змінити долю коханого.
Головною ідеєю є висвітлення проблеми війни очима тих, хто безпосередньо бере участь у цих життєвих випробуваннях. Протиставлення звичному пафосному псевдопатріотизму – страшної та фатальної реальності. Ідейний зміст твору – переконати читача в тому, що війна – жорстока і смертоносна.
Із метою емоційного увиразнення поетичної мови та яскравішого відтворення образу та переживань, вірш звучить від імені жінки, що безнадійно намагається вблагати свого чоловіка залишитись із сім’єю, хоч і розуміє, що «спасти Заморену віками» – його обов’язок, від якого він все ж не може відмовитись.
Вірш багатий на образи та символи. До прикладу, дитячий сон – образ домашнього затишку, спокою, щасливого сімейного щастя. На противагу йому, в поезії постають образи зброї, камуфляжу, броні, що символізують запеклі бої, смерть. Вони немов наближають читача до більш реального усвідомлення близькості війни, її актуальності. Постійна присутність образу смерті немов фатум таїться в безпорадних моліннях жінки, в її віщуваннях можливої загибелі чоловіка і, як наслідок, в останньому риторичному питанні про подальше її життя без чоловічого плеча, чоловічої підтримки («Але як змиритись з тими днями. / Що прийдуть без тебе у родину?..»).
Не менш важливим є образ «Замореної Віками», котрий являє собою уособлення України, котра, не зважаючи на всі незгоди й перешкоди, все ж піднімається на ноги завдяки мужності та звитязі наших військових.
Вірш «Повертайся живим» насичений тропами, що допомагають довершити думку твору. Вони дають змогу точніше відстежити внутрішній стан ліричного героя. Тут використовуються епітети («прокляті камуфляжі», «недосяжна відстань», «налякані люди»), постійний епітет («солодкий сон»), персоніфікація («смерть вже на сторожі», «бронь, якій тривоги неосяжні»). Вірш розпочинається гіперболою («Я боюсь щодня тебе втрачати»), щоб наголосити на болючості цієї проблеми. Також у поезії використовується перифраз («Заморена Віками» – Україна), створений на основі метафори для підкреслення тяжкого становища нашої держави.
Щодо поетичного синтаксису, то вірш збагачений риторичними запитаннями. У третій строфі твору помітна градація, спричинена анафорою «не», що надає напруженості кульмінаційного моменту твору. У вірші переважає алітерація, часте повторення букви «с» («Де ще спить солодким сном дитина…»). З огляду на фоносимволіку літера «с» символізує сум, смерть.
Поезія написана п’ятистопним хореєм і складається із п’яти катренів. Таке віршування наближує розповідь до молитви, прохання. Рима іменна, жіноча, римування – перехресне.
Вірш «Повертайся живим» наштовхує нас на думку про непотрібність війни, про її жорстокі та болючі наслідки як для солдатів, так і для їхніх рідних. Та попри це у ньому все ж утверджується думка про те, що наша Батьківщина підніметься з колін і всі втрати, яких вона зазнала, не виявляться марними («Ти спасеш Заморену Віками / Й не одну налякану людину»).

Теорія ІІ. За стіною самотності
Мур

Вірш «Мур» був написаний 5 вересня 2014 року.
Поезія створена у жанрі філософської інтимної лірики.
Ідейно-емоційний пафос твору виявляється у почуттях людини, котра знаходиться у суспільстві, відчуженому від її переживань та думок, у розповідях про відчуття нерозуміння та безвиході, котрі ятрять душу і не дають вільно дихати. У цьому вірші висвітлюється вічна проблема людини й суспільства, несприйняття нею довкілля, наслідки перебування особистості там, де її не розуміють. Фатальність муру, спорудженого з думок, поглядів та спогадів. Ця тема розвинута і в інших віршах.
У «Мурі» відчуваються нотки екзистенціалізму, адже тут розповідається про особистість, яка протидіє суспільству, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав’язують їй свою волю, інтереси тощо. Саме у цьому напрямку філософії існування людини тлумачиться як драма свободи. Вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості, котрої так не вистачає герою.
У поезії протиставляються два ключові образи – стіни та повітря. Стіна символ тяжких, болісних спогадів, натовпу, нерозуміючих ліричного героя людей. Тісні рамки безвиході, у які ліричний герой загнаний соціумом. Образ стіни є в багатьох творах світової літератури, де він позначає самотність, відмежованість від світу. До прикладу, герой з новели Ф. Кафки «Перевтілення», Ґрегор Замза, нікому не потрібний і всіма покинутий. Він був закутий не лише в огидне тіло комахи, але й відмежований від світу стінами своєї кімнати… Напротивагу йому, у вірші є образ холоду, як волі, бажаної самотності, якої можна уникнути без найменших зусиль, самотності, що допомагає привести думки до ладу.
Особливістю цього вірша є те, що образ холоду постає у зовсім іншому світлі, аніж його звикли бачити. У творі холод означає щось світле, позитивне у порівнянні із жорстокістю стін, котрі ми звикли сприймати як домашній затишок, твердиню, рідне й захищене тепло. У поезії ці образи міняються місцями, що допомагає зобразити тяжке становище ліричного героя, коли те, що здається мало б бути близьким і рідним, стає ненависним і чужим.
У вірші «Мур» є образ думки, що прирівнюється до жорстокого ката, який наносить удари, вражаючи свідомість спогадами. За допомогою нього відкривається розуміння важкості протистояння спогадам та думкам, що інколи людина у цій нерівній боротьбі стає мовчазною мішенню («Ти мов розстріляний в тирі…»).
Для більш точного зображення почуттів у вірші застосовані художньо-зображальні засоби. Порівняння на початку твору («Стіни страшніші, ніж холод») одразу наштовхує читача на філософські роздуми з приводу теми вірша. Використання персоніфікацій («слово…до тебе вертатись буде, вдаряючи знову...», «Думка жорстоко напасти / Й вбити тебе буде в силі…», «Стіни не приймуть за свого») та оксюморона («В холоді можна зігрітись») допомагають надати поетичній мові емоційної виразності, наблизити художні образи до реальних. Помітне також повторення слів «стіна» та «холод», котрі надають твору більшої драматичної напруженості.
Щодо фонічних засобів, то в вірші переважає алітерація «с», «х», «ш», що ніби імітує шипіння змії, надаючи віршу відчуття ворожості, озлобленості до неволі. Наприклад:

Стіни страшніші, ніж холод,
В холоді можна зігрітись.
В стінах залишиться спогад,
В мурі нема де подітись.

У фоносимволіці нагромадження цих літер означає сум, вітер, жорстокість, що є ключовими у даному вірші.
Поезія написана катреном. Віршування цього вірша виступає у вигляді двостопного дактиля. Іменна рима переплітається із дієслівною, неточна, багата. Рима жіноча. Римування перехресне.

Отже, в загальному, вірш передає почуття людини, котра втратила розуміння довкілля, особи, що не може більше перебувати в не розуміючому її соціумі, поміж болючих спогадів, на самоті. Цей вірш описує почуття, які може притаманні кожному з нас, звичайним людям у звичайному житті, цим самим приваблюючи до себе читачів.

Самотність у мережі

Вірш «Самотність у мережі» – зразок філософської лірики. Твір збагачений образами й символами, які допомагають розкрити головну ідею поезії.
Ідейно-емоційним пафосом твору є роль технічного прогресу в житті людини, його безпосередній зв’язок із нашою долею. У ньому висвітлюється проблема виявлення «штучної» самотності, спричиненої відокремленням людини від справжнього, реального світу у зв’язку з появою соціальних мереж. Головною ідеєю вірша є розкриття згубного впливу Інтернет-мережі на людську свідомість та її зв’язок із світом.
Вірш побудований на антитезі: життя щасливої людини, котра реалізувала себе в повсякденному реальному житті, яка має для чого жити. Особа, що сповна насолоджується своїм існуванням. «У Сітці не замотані їх долі», – саме так вони і живуть, не потребуючи «благ цивілізації»:

Щасливі не з'являються онлайн,
Не видно їх облич із моніторів,
Поміж забутих і пустих оман
У Сітці не замотані їх долі...

Контрастом постає опис іншої долі, що за марнуванням часу в соціальних мережах намагається заховати свою одинокість, тривіальність, непотрібність. «Бажання загубитись між сторонніх»… Здається, саме так звучить кредо тих людей, що не зуміли віднайти себе поза межами Інтернет-ресурсів, поміж справжніх індивідуальностей:

Сторінка за сторінкою, туман…
Бажання загубитись між сторонніх,
А що нам залишається? Обман.
Бо що в нас є? Самотність між самотніх.

«Самотність між самотніх» – саме такий вирок оголошений сучасному людству, котре заплутується у безмежних сітках сучасності, віддаляючись від живих і справжніх почуттів, думок, миттєвостей…
Вірш «Самотність у мережі» містить яскраві та самобутні образи й символи. Одним із ключових образів твору є «сітка», що означає собою умовне означення мережі Інтернет, яка захоплює одиноку людську свідомість, обплутує її, немов павутина. З огляду на лексичне значення слова «сітка», воно має на увазі «предмет різного призначення з перехресних ниток, мотузок, дроту та ін.», а в переносному значенні воно означає «складне переплетіння чого-небудь (інтриг, подій, чуток і т. ін.)». У цьому творі образ Сітки також виступає і символом тісного зв’язку людського життя та свідомості із залежністю від цифрового прогресу, уособлюючи в собі тісну пастку, створену із безлічі взаємно непов’язаних та незацікавлених одне в одному чужих доль.
Не менш важливим образом є самотність як наслідок згубного впливу Глобальної мережі, його логічне завершення. Визначення слова «самотність» – соціально-психологічне явище, емоційний стан людини, пов'язаний із відсутністю близьких, позитивних емоційних зв'язків з людьми. Таким чином, цей образ допомагає нам глибше збагнути проблему відмежування від довкілля одиноких не зацікавлених у ньому людей.
Також тут виокремлюються два контрастні образи: людини щасливої, котра змогла знайти своє місце у світі та людини-омани, що намагається заховатися від інших серед «туману Інтернет-сторінок»…
Для надання віршу поетичної виразності та витонченості застосовані певні художньо-зображувальні засоби. Нетипові епітети («забутих і пустих оман»), метафори («У Сітці не замотані їх долі»), алегоричні образи та вирази («сітка» –Глобальна Мережа Інтернет; «пусті омани» – люди, залежні від віртуального життя; «не видно їх облич із моніторів» – не марнують своє життя на соціальні мережі) – всі ці тропи допомагають довершити головні образи, яскравіше відтворити переживання, розкрити суть ідейного задуму через відтворення почуттів.
Усі строфи вірша – катрени. Щодо віршування, то поезія написана п’ятистопним ямбом, складається із двох строф. Рима іменна, неточна, багата. Чоловіча рима в І і ІІІ рядках чергується із жіночою в ІІ та ІV віршах. Римування перехресне.
Отже, в загальному, вище аналізований вірш наштовхує нас на роздуми про місце сучасних цифрових технологій у житті людини, про їхню роль і значення. Наштовхує на усвідомлення небезпеки «загубитись між сторонніх», так і не знайшовши свого справжнього покликання у звичному житті.

Теорія ІІІ. Рубікон

За жанровою приналежністю вірш «Продумана раптовість» є прикладом інтимної лірики. У ньому розкривається внутрішній конфлікт ліричної героїні, пов’язаний із майбутньою зустріччю, якої вона бажає і боїться водночас. У вірші переплітаються символи та образи, що допомагають більш точно й чітко пояснити головні переживання ліричного героя.
Темою вірша є монолог-думка жінки, що ніби звертається до чоловіка, з яким повинна зустрітись. Це історія людини, яка упродовж багатьох років жила у самотності і, нарешті, наважилась вийти за її межі, супроводжувана певним страхом невідомості.
Головна ідея поезії полягає в розкритті образу людини, котра наважилась змінити життя на краще, поборовши свою самотність. Людини, що переступає через страх для того, щоб стати щасливою. Зображено еволюцію образу героїні, яка усвідомлено позбавляється страху змін.
Лірична героїня переживає внутрішню боротьбу між страхом та бажанням щось змінити. Вона ніби розмовляє із чоловіком, якого очікує, намагаючись переконати себе у тому, що не підвладна страху зустрічі. Наскрізним образом є самотність, що протягом довгого часу переслідувала головну героїню («Покину на узбіччі самоту»). Образ страху, який вона відчуває, слугує для визначення внутрішнього конфлікту («Так, я чекала Вас, хоча іще боятимусь, / Бо Ви вже тут, а страх ще не дотлів…»). Адже це саме те, що вона боїться показати при зустрічі, приховуючи за «продуманим здивуванням». Гучні слова класиків («Я не затнусь, згадаю різних класиків, / Немало говорили вони слів...»), допомагають врятувати ситуацію, у якій складно дібрати слова, своєрідна ширма для справжніх почуттів. Образ дітей та гри в «Класики» допомагає розкрити розуміння того, що страхи головної героїні безглузді і всі її спроби заховати їх – не більше ніж дитяча гра. Також він допомагає зобразити світлий і наївний образ жінки та щирість почуттів тої, що наважилася вийти за межі самотності.
Із метою увиразнення головної думки твору використовуються такі художні засоби, як порівняння («неначе ми ще діти»), уособлення в обличчі протиріччя, котре жило поруч із ліричною героїнею протягом багатьох років. Використовується метафора «страх не дотлів» для урізноманітнення та більшої витонченості мови, притаманної жінці. Використання вислову «камінчик до десятки долетів» позначає те, що успіх все ж спіткав ліричну героїню, адже саме це і є виграшною комбінацією гри в «Класики». Отже, саме цей останній рядок і допомагає нам зрозуміти те, що їй все-таки вдалося перебороти себе, зустрівши людину, що позбавить її від довготривалої самотності. Також у вірші зустрічається римування омонімів:

Я не затнусь, згадаю різних класиків,
Немало говорили вони слів.
Неначе ми ще діти, граєм «Класики»,
Камінчик до десятки долетів.

Вони допомагають надати йому плавності рими, допомагають підкреслити та довершити головну думку поезії та настроїв головної героїні, адже, за допомогою протиставлення класиків-людей, всесвітньо відомих, які своїми силами та талантами завоювали прихильність віків, та дитячої гри, що відома нам своєю невимушеністю та легкістю, передається її внутрішній стан – наївний і тендітний.
Вірш складається із трьох катренів, написаних п’ятистопним ямбом.
Дієслівна рима у І і ІІІ рядках чергується з іменною у ІІ та ІV, неточна, багата. Жіноча у І і ІІІ рядках, вона переплітається із чоловічою у ІІ та ІV. Римування перехресне.
Отже, вірш «Продумана раптовість» спонукає читача не боятися вийти «за межі самотності», навчитися переборювати свій страх, адже, можливо, саме та зустріч може стати виграшною комбінацією життєвих «Класиків»…

Мельпомена

Мельпомена – одна з 9 дочок Зевса і Мнемосіни, муза трагедії. Саме вона надихає драматургів до створення їхніх вічних образів, неповторних почуттів. Та в цій поезії розкривається дещо інший світ: історія трагедії, що відбулась із її покровителькою…

Вірш «Мельпомена» написаний у жанрі інтимної лірики. Тематикою поезії є, з одного боку, проблема «поета і поезії», опис нелегкого співіснування митця та натхнення. А з іншого боку тут розкривається проблема зневаги жінки чоловіком, який із плином часу зовсім забув про її високий та ніжний образ, приймаючи за належне ту, що стала звичкою.
Головною темою твору є розповідь про зневажливе ставлення Поета до своєї Музи. Опис відданості Мельпомени, що, не дивлячись на байдужість митця, все ж давала йому наснаги творити («Крізь сили Щось віддати намагалась, / Чоло твоє засмучене вінчала…»), допоки його зневага не сягнула межі. Історія жінки, що все ж змогла зберегти до себе повагу, покинувши того, хто її не шанував…
Ідеєю вірша є викриття проблеми байдужості сучасних людей до прекрасного, застереження від зневаги людей, що ладні заради вас зробити все. Адже рано чи пізно вони можуть піти із вашого життя, залишивши на його сторінках лише порожнечу…
Тут розкриваються два образи – Поета, збайдужілого до всього, окрім свого власного «Я» («Не шанував, загублений в гордині…»), та його Музи, що, не дивлячись ні на що, продовжувала віддавати всі свої сили задля справи, якій він присвятив все своє життя:

Тож Мельпомена тихо прокидалась,
Покірно йшла, про сон свій забувала,
Крізь сили Щось віддати намагалась,
Чоло твоє засмучене вінчала.

Не менш важливим образом є натхнення, творчість, заховані за непомітним «Щось». Саме воно допомагає зобразити ставлення героя до своєї Музи, адже те, що вона робить, він не вважає подарунком з небес. Для нього це звична буденність. Сон, якого так бажала Муза, – символ спокою умиротворення, якого вона не мала, яким жертвувала заради Поета.
У рядках, де йдеться про життя Музи, відчутні любов і турбота, якими наповнене серце кожної жінки:

Папір, що викидав, вона збирала,
Приносила вночі до твого ліжка,
Скуйовджене волосся цілувала
Й у Грецію назад втікала нишком.

На противагу їй, в описах Поета відчутні неспокій, різкість, байдужість:

Ти прокидався, пив холодну каву,
Метався до стола, щоб щось писати.
Виводячи чорнилом свою славу,
Будив її, вона ж хотіла спати.

Читаючи вірш, ми спостерігаємо за долею жінки, яка все ж змогла зберегти свою гідність і, не дивлячись ні на що, наважилась змінити свою долю, покинувши того, хто не любив і не шанував її («Й вона пішла, як справді горда жінка»).
Твір «Мельпомена» збагачений різноманітними художньо-зображальними засобами. До прикладу, епітети («пуста сторінка», »скуйовджене волосся», «холодна кава», «чоло засмучене», «пречистий лик», «горда жінка»). Також тут застосовується метонімія («виводячи чорнилом свою славу») та перифраз «шалений» і «загублений в гордині» в розумінні «поет». Порівняння («Своїм життям, як карбом, руйнувати»). З метою увиразнення думки у вірші застосовуються риторичні запитання («Чому тоді пуста твоя сторінка?», «Чи ж ти забув, що муза також жінка?», «Бо хто така, щоб ласку дарувати?»). Для наближення змісту вірша до реальності його написано у формі звертання до поета.
Особливість твору полягає в тому, що Мельпомена зображена у зовсім іншому амплуа, аніж ми звикли її бачити. Споконвіків поети та прозаїки схиляли голови перед своїми музами, возвеличуючи їх. Це помічаємо в оді Горація «До Мельпомени», де він просить її: «О Мельпомено, ти чоло моє звінчай», чи у творі Олексія Писемського «Комік», де Дилетаєв говорив: «Я про себя, например, могу сказать, что с молодых лет был поклонником Мельпомены». У цьому ж творі розкривається розуміння того, що сучасний світ починає втрачати розуміння прекрасного, байдужіють навіть ті, хто має змогу торкнутись до мистецтва душею…
Вірш складається із шести строф, написаних у формі катрена. Римування вірша – п’ятистопний ямб. Рима іменна, неточна, багата, жіноча. Римування перехресне.
Отже, поезія, розповідаючи про життя жінки, що зіткнулася з байдужістю чоловіка, якому вона присвятила все життя, дає нам розуміння того, що не варто забувати про свою гідність, відмовляючись від можливості бути щасливим. Також показує згубний вплив байдужості до світу, через який можна втратити все, чого ти прагнув у житті.

Теорія ІV. Осіннє панно
Жовтневий етюд

«Жовтневий етюд» був написаний під впливом осінньої меланхолії, що прийшла в місто разом із пожовклим листям.
Цей вірш є прикладом пейзажної лірики, в якій зображується прихід осені у звичне, буденне життя міста. Поезія відрізняється від інших, описаних у роботі, не лише своєю побудовою, але й багатством химерних та неповторних образів, що у власний спосіб описують нам прихід осені та звичних явищ, що її супроводжують.
Темою твору є опис осені у буденному житті міста, по бруківці якого поспішають кудись люди, їдуть трамваї, у парках якого гуляють жінки, везучи у візочках свої маленькі чада. Приємні літні спогади ще не втрачені за сірою завісою дощів, адже осінь все ще тепла й сонячна, незважаючи на прихід «холодного вістря» жовтневих ночей.
Ідейним змістом вірша є пробудження в людині здатності помічати прекрасні й химерні речі у буденному урбаністичному пейзажі. Бажання зберегти солодкий присмак літа в бурштинових барвах жовтня як приємний спогад, що зберігся в опалому «зіржавілому» листі. Показати красу ординарного дня в неординарному образі.
У вірші дійсність переплітається із яскравою уявою. Тут листя, що спадає із дерев, пролітаючи повз нас, не падає на холодну й сиру землю, а спадає в нашу свідомість, «зависаючи на думці».
Мова у поезії ведеться з уст ліричного героя, що описує осінні пейзажі міста, згадуючи приємні пам’ятки літа. Це допомагає оживити вірш, вдихнути в його химерні порівняння реальну дійсність, живої динамічності.
Ключовим образом «Жовтневого етюду» є образ пожовклого листя («від раптових дощів зіржавіло осіннє листя», «листя / що побачило альфа й омега нашого літа», «зіржавілі листки залишились літати над містом»). Розпочинаючись і завершуючись осіннім символом, вірш ніби обрамлюється в золоту раму, всередині якої зображена картина міста і спогади ліричного героя, які співставляється із відеоплівкою, що записує найкращі моменти нашого життя, зберігаючи у собі спогади до пізньої холодної осені, допоки не зникне під першим снігом:

…й теплий сон, що сидів у колясках в маленьких голівках
плівках
що писали на себе спекотні вечірні світанки
що були парадоксами як і північні ранки…

Ще одним образом є вітер, що надає поезії своєрідної легкості, невагомості («що в повітрі від вітру на думці тобі повисло»). Відчуття літа надає віршу відтінку легкої ностальгії. Тихий сон дітей – символ спокою і приємної легкої втоми. Також у вірші наявний образ міста («…місто / у якому було зовсім людно і трішечки тісно»), що надає йому подиху сучасності, звичної буденності, на фоні якої розкривається головна осіння картина твору. В «Жовтневому етюді» використано фразеологізм «альфа і омега», цей вислів походить з Нового Заповіту, де Бог говорить: «Я є альфа і омега, початок і кінець» (Об’явлення 22:13). Фразеологізм побудований на зіткненні антонімічних компонентів: альфа і омега – перша і остання літери грецького алфавіту, у вірші цей фразеологізм означає початок і кінець літа.
Для надання йому особливої неповторності використано різноманітні художньо-зображувальні засоби. Тут наявні епітети («осіннє листя», «стомлені скроні», «світанкова роса», «темна бруківка», «теплий сон», «маленькі голівки», «спекотні вечірні світанки», «північні ранки», «ніч беззіркова», «холодне вістря», «зіржавілі листки», «водою залиті механізми»), які слугують яскравими образами, що розмальовують обридлу нам звичність. Для надання поезії химерності вводяться метафори («листя зіржавіло», «на думці повисло», «ніч тягнулась вістрям»). Оксиморони «вечірні світанки», «північні ранки» та «зовсім людно і трішечки тісно» описують поняття, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення, незабутні образи. Уособлення («листя, що побачило альфа й омега літа», «теплий сон, що сидів у маленьких голівках», «ранки, що спішать трамвайними коліями») допомагають надати етюду казковості, розмалювати дійсність елементами феєрії (використання казкових елементів для розкриття повноти сюжету). Використано у вірші й порівняння – «механізми зламались водою залиті як тістом». Також тут є повторення сполучника «що», котрий надає віршу вигляду «спіралі», по якій «закручується» головний сюжет.

Особливістю цього вірша є його побудова. Поезія нагадує сходи, адже за допомогою кожного п’ятого рядка, що складається із одного слова, ми ніби «піднімаємося» все вище і вище до головної думки твору. Саме за допомогою цих слів-рядків у вірші наявна градація, котра підсилює позитивні настрої твору. Ще одною його неповторною рисою є відсутність розділових знаків. Це сприяє індивідуальному сприйняттю тексту, викликає читача на співпрацю, даючи можливість замислитись.
«Жовтневий етюд» написаний вільно, у вірші немає єдиного виду римування. Кожна строфа має інший спосіб римування, цим самим нагадуючи легкий вітер, надаючи віршу невагомості, динамічності. У першій строфі застосовано кільцеве римування, у другій – вигляду тернарного (аббб), а у третій та четвертій –суміжне. Написаний він п’ятистопним анапестом. Рима неточна, жіноча.
Отже, вірш «Жовтневий етюд» спонукає подивитись на світ крізь призму феєричної фантазії, шукати у звичних речах оригінальну красу. Після прочитання перед очима постає легкий образ осені, що відрізняється від звичних холодних жовтневих картин.

Висновок

Отже, авторський погляд на слово й образ у контексті власного творчого доробку – випробовування на відвертість і вміння бачити у дзеркалі свого «Я» глибокий світ почуттів і фантазій. Це можливість побачити світ у зовсім іншому, особливому ракурсі, досліджуючи його крізь віршовані рядки, метафори, порівняння…
Збагнути сутність душевних переживань ліричного героя, провести паралелі між людиною та природою, зрозуміти їхній взаємозв’язок – це шлях до самоаналізу, спроба зробити крок до самовдосконалення.
Арістотель вважав, що поети й математики – інтелектуальний потенціал народу, перевагу, однак, надав поетам.
У моєму житті поезія слугує тим потаємним світом, у якому я зберігаю почуття, спогади. Вона додає мені сил, допомагає відповісти на найрізноманітніші запитання. Поезія – це рятівний маяк, який дає мені можливість знайти берег спокою в бурхливі моменти життя…
Тож які підсумки із самоаналізу «Авторський погляд на слово й образ» випливають?
З огляду на мої вірші можна зробити висновок, що тут переважає класична силабо-тонічна система. Вона дисциплінує думку і слово, органічно співіснує із мелодикою української мови.
За допомогою тропів я створюю нові образи, намагаюсь глибше розкрити світ почуттів головного героя, донести до читачів ідею твору.
Світ творчості – це своєрідне життєдайне джерело, що зцілює мою душу та надає наснаги для все нових і нових пошуків свого власного і неповторного «Я»… З огляду на техніку віршування мої поезії написані ямбом, хореєм, анапестом… У пошуках своєрідного стилю вдаюся до створення нових форм, дотримуючись чітких норм. Не дивлячись на збереження класичної чіткості рими, звичного римування, все ж намагаюся відтворити щось неповторне, особливе, притаманне лише моїм думкам та почуттям…

Серед жанрових особливостей переважає лірика: пейзажна, інтимна, філософська. У віршах намагаюся якнайточніше передати внутрішній світ ліричного героя, його переживання. Донести до читача думку, що таїться у глибинах моєї пам’яті. Це надає мені наснаги рухатися далі.
Поезія – це не вправна рима і чеканний ритм, поезія – шліфований діамант думки, який я приховую у слові. Кожен вірш – це крок у небо, бо слово і думка – незнищенні: треба обережно поводитися з цим даром.

Герої НЕ вмирають

«Герої не вмирають» – чи не низько
Кричати вслід вже тілу – не людині.
Душі його вже тут немає близько,
Та всі кричать, а що з того родині?
Прийшов той час. Війна. І жити слизько.
Вони ідуть, прощаються, вмирають…
Життя втрачають навіть не за близьких,
За тих людей, яких вони не знають.
Ви кричите: «Герой, він не вмирає!»
Хіба ж титан? Не схожий на людину?
Він просто світ невчасно покидає,
Прийнявши кулю за чиюсь провину…
Його нема. То й слів вже не казати…
Від пафосу відмовтесь на хвилину,
Бо він помер, від буде спочивати,
Подякуйте: він спас чиюсь дитину…
Ви кричите: «Герої не вмирають!»,
Ви завтра не забудете їх лиця?!
Не соромно? Таке не пробачають.
Як тіл не стало – пам’яті зреклися…

Повертайся живим

Я боюсь щодня тебе втрачати…
Хочеш, я впаду тобі в коліна?
Тільки не іди з тієї хати,
Де ще спить солодким сном дитина…
Я боюсь щодня тебе чекати.
Я молю, залишся хоч для сина.
Нащо зараз йдеш ти помирати?
Не твоя була в тому провина…
Не вдягай прокляті камуфляжі,
Не шукай притулку своїй зброї.
Не іди, де смерть вже на сторожі,
Не знайдеш в її обіймах волі.
Не цілуй прощально мої скроні,
Не відходь на відстань недосяжну.
Я не довіряю твоїй броні,
Їй мої тривоги неосяжні.
Ти спасеш Заморену Віками
Й не одну налякану людину,
Але як змиритись з тими днями,
Що прийдуть без тебе у родину?..

Мур

Стіни страшніші, ніж холод,
В холоді можна зігрітись.
В стінах залишиться спогад,
В мурі нема де подітись.
Холод – це просто повітря,
Можна сказати – «нічого».
В стінах ж таїться палітра
Чогось болючого, свого.
В них ти почнеш задихатись,
В них кожне сказане слово
Ехом до тебе вертатись
Буде, вдаряючи знову.
В кожнім куті буде пастка.
Ти мов розстріляний в тирі.
Думка жорстоко напасти
Й вбити тебе буде в силі.
Холод зникає від світла.
Холод – це майже «нічого».
В стінах не досить повітря.
Стіни не приймуть за свого.

Самотність у мережі

Щасливі не з'являються онлайн,
Не видно їх облич із моніторів,
Поміж забутих і пустих оман
У Сітці не замотані їх долі...
Сторінка за сторінкою, туман…
Бажання загубитись між сторонніх,
А що нам залишається? Обман.
Бо що в нас є? Самотність між самотніх.

 

 

 

 

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123