Осип Сорохтей

 Латик Вікторія, 14 р., зош І-ІІІ ступенів № 2, м. Болехів, Івано-Франківська обл.

Всюди, де великий дух висловлює свою думку, є Голгофа.
Г. Гейне

І знову в моїх руках книга Романа Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»… Знову я знаходжу на її сторінках прізвища однодумців полтавського козака. На с. 435 читаю: «Ксенія Рожак стверджує, що Михайло Гаврилко входив до складу Артистичної горстки УСС.

Крім нього, у ній перебували літератори Роман Купчинський, Лев Лепкий, Іван Балюк, Василь Дзвіковський; художники Іван Іванець, Осип Курилас, Лев Гец, Юліан Назарак, Осип Сорохтей». Мене зацікавлює світлина на тій же сторінці. На ній – художник Осип Сорохтей. Одразу видно, що це людина надзвичайної сили духу. В очах читається невимовна туга. Мене він зачаровує своєю неповторністю. Про таку людину хочеться дізнаватися більше і більше, адже стає зрозуміло, що його життєвий шлях не був легким.
На жаль, його творчість ще не до кінця досліджена. Його ім’я не прогриміло на весь світ. Та все-таки дещо про нього знаємо.
І було б прикро, коли б я не пізнала хресну дорогу Осипа Сорохтея, не згадала про кращого друга Михайла Гаврилка, а отже про його однодумця, котрий постає із забуття.
Їхні долі дуже схожі. Навчалися разом. Уся їхня творчість суперечила жорстоким реаліям того часу. Обоє хотіли бачити Україну з гордо піднятою головою, а не в ярмі. Обоє хотіли зробити цей світ кращим. Обоє були січовими стрільцями. Їхні роботи були спалені ненависниками української культури, української нації. Однак де-не-де їх імена оживали в різних статтях. Так у 1937 році в календарі «Червона Калина» (виходив у Львові) Іван Іванець у своїй статті згадує ім’я Осипа Сорохтея та Михайла Гаврилка, якого вже 17 років не було серед живих. Ця стаття Іванця була ілюстрована прегарною карикатурою Цяпки-Скоропада роботи колишнього Українського січового стрільця, знаменитого графіка Осипа Сорохтея і фотографією Великого комтура Цяпки-Скоропада, Лицарів Залізної Остроги та їх почесного гостя чотаря Михайла Гаврилка.
Сьогодні їхня велика любов до України витає над Батьківщиною. Вони були і на Майдані з народом під кулями та у кращі часи: коло сцени у кожному слові Гімну України..
Гортаю сторінки журналу «Жовтень», часопису «Дзвін», переглядаю брошурки про виставки робіт Сорохтея, торкаюсь вирізок із старих газет. Роблю це з трепетом. Від усього віє чимось магічним, небуденним. Я знаю, що все це роками зберігалось п. Любою Сорохтей, дружиною сина Осипа-Ярослава. Саме завдяки її клопіткій праці я маю можливість сьогодні більше дізнатися про художника. Бо тут, в її помешканні, дбайливо зберігається пам’ять про Осипа Сорохтея у книзі, в журналі, в газетній статті…
Що нам відомо про Осипа-Романа Сорохтея? Він – січовий стрілець, скромний художник. Народився 28 лютого 1890 року в селі Баранчиці Самбірського повіту на Львівщині. Навчався в Краківській академії. Творив, мав свій погляд на речі, тому і картини його були незвичайними. А 1941 року життя Осипа обірвалося.
Та за сухими датами і назвами ховається життєпис людини з великою душею, яка не була схожою на інших, котра не прагнула так званої популярності. Цей життєпис просякнутий непідробними почуттями, подіями, розчаруваннями, поразками й перемогами.
Не кожен знав, що діється на душі Осипа Сорохтея, не кожен міг його зрозуміти. Навіть для друзів він часто залишався незбагненним.
Тож яким був Осип Сорохтей насправді? Яким ріс? Хто були його батьки? Що довелося йому пережити? Що дійсно приховував у своїх картинах? Як ставився до дітей та дружини? Чи був Осип взірцевим батьком? І як так сталося, що неординарний та найяскравіший художник того часу не знайшов визнання ні за роки свого життя, ні після смерті?
Взимку народився Осип Сорохтей, котрий згодом став найсуперечливішою постаттю в історії ХХ століття. Його батько Йосафат Сорохтей, чех за походженням, був залізничником, мусів утримувати дружину та трьох дітей: Казимиру, Осипа, Марію. Прадіди Йосафата спочатку були Срхтіями, а хтось з них потрапив на Галичину і, оскільки українцям важко вимовляти таке прізвище, став Сорохтеєм.
Згодом Йосафат дістав місце праці у Станіславі. Але радість була передчасною: батько, а отже годувальник сім’ї, трагічно загинув молодим під час катастрофи на залізниці.
Дивом матері вдавалося на мізерну пенсію годувати дітей, одягати і відправляти до школи. Тоді жінка не мала спеціальності. Її основним обов’язком був догляд за дітьми та будинком. Тому овдовіти означало повну катастрофу для сім’ї. Матері Осипа довелося віддати дітей до інтернатів. Вона дуже переймалася долею свого одинака. Будучи полькою та ревною католичкою, жінка ділилася своїми бідами у костьолі. Сина треба було вчити. Дочки могли обійтися і без гімназії. Мати дуже любила Осипа, довіряла йому, покладала на нього усі свої надії. Таким чином десятирічним хлопчиком він потрапив у школу отців-єзуїтів. Бунтарський характер та жива душа хлопчини не могла витерпіти науки у монастирській школі, де зневажали людську гідність, все українське. І Осип втік від отців-єзуїтів. Та додому не повернувся.
Молодша сестра Марія розповідала, що «Юзек був дуже дивним хлопчаком. Живий, бистрий, водночас надто лагідний, якийсь незрозумілий, незбагненний. Бувало, поділить мама між нами щось смачне, лакоме, цукерки чи печиво, а Казя (старша сестра) підморгне мені і просить: «Юзю, дай мені, ти ж того не любиш»… Він подивиться якось так дивно і тут же відсуне від себе тарілку без єдиного слова. А часом візьмеш у нього якусь дурницю, шматочок кольорового скла або круглий камінчик і він так розсердиться, що мало до бійки не дійде. Щоправда, наша мама вміла дуже швидко таку пожежу гасити. Вона ніколи не вникала, хто що кому зробив, чи хто що кому сказав. Діставали всі порівну…».
Велике щастя, що дитячу душу не зіпсувала наука отців-єзуїтів, рання втрата родинного тепла. Залишилися у ній цікавість до світу, любов до людей. Та потім, ставши дорослим, Осип Сорохтей, мабуть, не раз згадував про школу, про смерть батька, звідки й ранимість та беззахисність. Він намагався захиститися дошкульними жартами, іронією, ворожим ставленням, не підпускав близько до себе людей.
Мати довго не могла змиритися з тим, що її дорогого сина немає. Христина Сорохтей згадувала: «Тітка Маня мені розповідала, що втеча батька зі школи була страшним ударом для їх матері. Вона довго чекала, що Юзек прийде додому, не дозволяла торкатися його речей, книжок, щодня застеляла його ліжко. Коли впевнилася, що він не повернеться, замкнулася, навіть не згадувала при нас його імені. Але ночами пошепки молилася за нього…».
Боліло жінці за долю єдиного сина.
Осип все-таки закінчив звичайну школу. Мати записала його до станіславської вчительської семінарії. Але професія викладача зовсім не вабила Сорохтея. Він твердо вирішив стати українським художником.
В 1909 році Осип-Роман Сорохтей ілюстрував молодіжний літературно-художній журнал «Зірка». А в 1910 році він намалював перший автопортрет олійними фарбами.
Саме бажання малювати привело Осипа до Краківської художньої академії. Тут була «сприятлива атмосфера для мистецького й літературного розвитку». Та майбутній художник лише ускладнив собі життя, назвавшись українцем. Про це попереджали його в канцелярії, наголосивши на тому, що він може не мріяти про перспективу мистецької кар’єри. Але Сорохтей не гнався за славою. Він просто хотів творити, десь у глибині душі хотів, щоб його розуміли. Зовні непримітний, скромний, некомунікабельний, він дивував своїм розумом і вмінням задумуватися над усім, що бачив. Осип змалку звик про все дізнаватися сам, аналізувати те, що відбувається довкола, оцінювати свої вчинки та дії інших, він по-філософськи ставився до подій навколо.
Сорохтея було прийнято до класу Юзефа Панкевича, видатного живописця і графіка. Для педагога найбільш важливими були власні почерки учнів, їх індивідуальний погляд на довколишній світ. Так, Осипу пощастило з викладачем. Дуже скоро працьовитість та обдарованість юнака помітило «академічне оточення».
Під час навчання у академії Осип зустрічає скульптора Михайла Гаврилка, з такою ж бунтівною вдачею і твердим характером. У книзі Романа Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» читаємо: «На життєвому шляху полтавському козакові Гаврилку більше зустрічалися люди, які пишалися дружбою з ним. Одним з таких був Осип Сорохтей. Навчатися до Краківської академії мистецтв він приїхав 1911 року, коли Гаврилко вже закінчував студії. Їх часто можна було бачити вдвох. На думку Миколи Голубця, вони доповнювали один одного». Історик писав: «В Кракові, де кінчав академію, задружив зі світлої пам’яті Михайлом Гаврилком – талановитим різьбарем, а разом з тим ідеалістом хрустально чистої води. Хто дивився на цю пару збоку, той не міг не признати, як знаменито вони оба те доповнювали, як ангельська добрість Гаврилка злагіднювала рожеві мрії й вибухи песимізму Сорохтея. Обох їх шанували в академії. За талант, за культуру, й інтелігенцію, що, до речі, не є таким зовсім буденним явищем серед пластиків».
Відомо, що Осип Сорохтей любив слухати симфонічні оркестри. Це свідчило про тонку натуру. Згодом він купив собі патефон, колекціонував унікальні записи кращих оперних співаків того часу, проявляв велику любов до музики.
У 1914 році Осип взяв участь у виставці й отримав бронзову медаль та грошову нагороду. Це показало його чудову підготовку, самокритичність, пошук власної манери творення.
На жаль, лише рік Гаврилко й Сорохтей навчалися в академії разом. Полтавський козак закінчив студії у 1912 році, а Осип залишився до 1914, коли його навчання було перервано пострілами Першої світової війни.
Сорохтея було мобілізовано до австро-угорської армії і прикріплено до пресової квартири «Стрілецька кадра». Він знайшов багато образів для своїх карикатур, з яких не всі можна було назвати дружелюбними шаржами. Сорохтей відчув свободу пера і вкладав у нього усю свою гострість. Це навіть були не карикатури, а тонко продумані психологічні портрети людей. Осип дав волю почуттям. Сміх став жорстоким, нещадним. Сорохтей навіть не намагався приховати свою зневагу. Через свої погляди він ніколи не зміг знайти однодумців чи прихильників.
Як писав Микола Голубець, «часи Пресової Квартири – найщасливіша доба в житті й творчості Сорохтея». Справді, цей період став переломним. Побачивши правду на власні очі, Осип сформував свою життєву позицію і у властивий художнику спосіб почав боротися за справедливість.
Варто сказати, що він належав до «Артистичної горстки», тобто до числа тих, чиї музи не змовкали й під час війни. Серед них також був Михайло Гаврилко. У книзі «УСС у боях та міжчассі. Мистецька спадщина» можна побачити світлину, на якій зображений полтавський козак із Миколою Голубцем. На жаль, під фото написане тільки прізвище підхорунжого, оскільки ім’я Гаврилка в 2007 році ще не було нам відоме.
Українці вважали постріли Світової війни шансом до здобуття незалежності своєї держави. Люди вийшли на вулиці з усмішками на обличчі та з радісними вигуками. Але війна в усіх своїх проявах – це смерть, розруха і кровопролиття. Кожна людина, що пройшла крізь неї, зламана не тільки фізично, а й морально. Війна залишила шрам й на душі Осипа Сорохтея, змусила його поглянути на світ іншими очима, позбавила довіри, наївності. Гірке розчарування її наслідками, втрата надії на позитивні зміни терзали душу художника. Важко повертатися до студентського життя, коли тобі вже майже тридцять, коли життя покалічене. Та Осип вирішив не зраджувати своїм принципам. Він пам’ятав про свою мету і 1918 року повернувся на студентську лаву у Краківську академію. Сорохтей навчався у Войцеха Вейсса, живописця і графіка, а на п’ятому курсі – в ілюстратора та карикатуриста Станіслава Дембицького.
В той час він потоваришував із Ольгою Мілян, сестрою скульпторки Наталії Мілян. А дівчина написала про нього, швидше всього, у своєму юнацькому щоденнику. Ті записки згодом передала доньці Осипа Сорохтея Христині. Трепетний, ніжний, «по-дитячому закоханий погляд» на художника торкнув мою душу. Ольга тонко відчула характер Сорохтея і дуже точно його описала. Тут і їхнє перше знайомство, яке відбулося на квартирі Ізи Левицької, і остання зустріч перед від’їздом Осипа. Ось як Мілян змалювала словом свого друга: «…Молодий, низького зросту, сухорлявий брюнет з гарними синіми очима, що, оточені довгими чорними віями, робили враження темних, мов волошки. З тонкими чорними бровами, ніжним рум’янцем на блідому обличчі та надто широкими устами, він не був гарний, але інколи справляв враження дуже гарного хлопця». А далі вона написала про те, як він познайомився з усіма, а потім підійшов до неї. «Його дрібна, добра рука обняла мої тонкі пальці, а мої очі зустріли щирий погляд його очей, отінених довгими віями, злегка вигнутими догори. На дні тих очей я побачила багато сердечної доброти й мимоволі ледь всміхнулась». Це відбувалося у квартирі Ізи Левицької, молодший брат якої пішов у польські легіони і під час першого ж бою загинув у страшних муках. Ольга разом із сестрою забігли до неї, застали там усіх подруг збентеженими, а саму хазяйку в сльозах. Але дівчина не знаходила слів розради для Ізи. Не могла промовити нічого. Адже її брат воював проти рідного народу і був за це покараний.
Ользі Мілян відразу сподобався Осип. Але вона не розуміла, чому ж він ховає себе справжнього за маскою, чому намагається бути дошкульним, показати себе гіршим, хоча насправді є досить елегантним та серйозним чоловіком. Сорохтей став для родини дівчини дуже хорошим другом і часто навідувався до Мілянів. Мати Ольги полюбила «чудного студента», він був їй за рідного сина. Наталя запрошувала Осипа в гості, жартуючи, бо знала, що він відмовиться від допомоги. А вона ой як була потрібна! Сорохтей жив дуже бідно, але вперто терпів нестатки, важко працював, найчастіше розносив вугілля. Інші студенти академії малювали картини і продавали за дуже малі гроші, щоб якось прожити. Та Осип надто сильно цінував хист художника, щоб отак його марнувати. Він не міг дивитися, як люди, що геть нічого не розуміють у мистецтві, за безцінь купують картини. «Ні, краще носити вугілля!», – запевняв Сорохтей. А Ольга не раз помічала, як він не міг витягти сірників, бо його хапав корч від страшної перевтоми.
Полюбила вона Осипа від усього серця, як брата. Той часто називав її Мадонною Магдалиною, попри те, що дівчина зовсім не вважала себе красивою і чимось схожою на Мадонну. Художник любив довго сидіти та приглядатися до Ольги. Одного разу він запропонував намалювати її портрет. Мілян погодилася, бо згадала слова сестри: «Для художника не мусиш бути красивим, інколи погане обличчя є цікавим для портрета, а гарне обличчя часто буває без виразу». «Тоді я довго сиділа без руху, потонувши у свої невеселі думки. Коли Сорохтей закінчив роботу, я глянула й здивувалася. На аркуші картону задумливо дивилася кудись далеко дівчина з обличчям, сповненим не окресленого смутку. Лице її чимось притягало до себе. Сорохтей, задоволений роботою, дозволив усім оглянути портрет, а виходячи, акуратно спакував і забрав з собою», – пише Ольга.
Я подаю усі ці цитати тому, що вважаю їх справді безцінними. Спогади, що дозволяють побачити нам Сорохтея, як людину, заглянути у його внутрішній світ, навіть трохи уявити собі його думки, розібратися у почуттях Осипа, поставити себе на його місце і таким чином мати змогу охарактеризувати його вчинки та зрозуміти, чому ж його ім’я забули, а його твори не отримали гідного визнання.
Ці спогади написані людьми, котрі знали Сорохтея, котрим пощастило жити з ним в один час, спілкуватися та дивуватися його поведінці. Вони бачили, як розвивався його талант, любили його та, може, й ненавиділи. І, швидше всього, тоді ще не розуміли, що мали велике щастя бути його сучасниками, друзями та родичами.
…А я продовжую вчитуватися. І відкривати собі характер художника.
Ольга Мілян щиро захоплюється добротою та чуйністю Осипа. Ніжно називає його Сорохтейком. Вона згадала один випадок під час шкільного року 1919-1920. Треба було готуватися до матури. Сорохтей жалів подругу, бо бачив, що їй не вистачає сили. Якось заставши Ольгу за переписуванням викладів нового учителя літератури, безцеремонно змусив її піти погуляти у парк, а коли дівчина повернулася додому, Осипа уже не застала. На столі лише стояли акуратно переписані зошити…
Ось і прийшов день прощання по матурі. Ользі назавжди закрилися двері семінарії. Вона була засмученою. Ще не знала, що сьогодні зустрінеться зі своїм Сорохтейком востаннє. Осип, як завжди, прийшов увечері. Ольга намагалася теж сміятися та жартувати.
Тоді Сорохтей затримався надовго. Співав під акомпанемент гітари. Він не мав сильного голосу, ні. Просто вмів вправно ним володіти. Я собі уявляю, як чарівно було слухати Осипа Сорохтея, вдивлятися в його обличчя, сповнене ніжності. Як же пощастило Ользі, котра мала щирі почуття до художника і зуміла їх вилити на папір…
Того дня Сорохтей повідомив, що скоро уже їх покине. У дівчини вихопилися слова жалю. Та Осип знову віджартувався. Не любив, коли про нього казали щось хороше чи дякували. Такої був натури.
Востаннє він заспівав Ользі Мілян пісню «Ти не моя, дівчино кохана…».
«Коли закінчив співати, і останні звуки гітари замовкли, він взяв обидві мої руки, легенько потиснув їх і несподівано притулив до свої уст. Так ми попрощалися назавжди. Більше я вже ніколи не бачила Сорохтея». На цьому все закінчилося: Ольга Мілян попрощалася зі своїм Сорохтейком…
Закінчив він академію уже чоловіком із твердим та непохитним характером, який загартувався ще протягом війни. За тим обладунком надійно була захована трепетна, вразлива, щира і ніжна душа…
У 1920 році, після закінчення академії, Осип отримав посаду вчителя малювання у Станіславській польській гімназії. Наступні роки стали плідними для творчості Сорохтея.
Публікації Осипа-Романа у гумористичному журналі «Зиз» не кожному подобалися, бо були надто відверті і без жодної цензури. Та одного разу Сорохтей перейшов межу, намалювавши карикатуру на директора гімназії. Усі його впізнали у зображенні бульдога, адже той нещадно переслідував дітей, та й вчителів, мабуть, теж тероризував. Звісно, покарання не забарилося. Осипа звільнили і відправили до Снятина.
Тут він познайомився із Марком Черемшиною завдяки Ірені Левицькій, котра була знайома із Наталею Семанюк, дружиною письменника. У Снятині Осип мешкав у будинку Левицьких і під час одного з музичних вечорів зустрів там заступника бідняків. На жаль, у них виявилися деякі розбіжності в поглядах: художник висловив свою критичну думку щодо надмірного захоплення письменника етнографізмом, а дратівливий Черемшина образився. Та це не завадило Сорохтею згодом зацікавитися творами «покутської трійці» – Василя Стефаника, Марка Черемшини та Леся Мартовича. Усі вони добре розуміли простих людей. Особливо Осип перейнявся новелою Черемшини «Село за війни» та збіркою Стефаника «Земля». Він добре пам’ятав жахи війни. Ненавидів цю машину смерті, перед якою маленька людина була беззахисною. Усе єство Сорохтея суперечило війні, її правилам та жахливим реаліям.
Наталя Семанюк розповіла своєму чоловіку про Осипа. І через декілька днів той запросив молодого вчителя до себе додому. На недільному обіді був також присутній Микола Фірманюк. Та за столом розмовляв мало. А пізніше, коли чоловіки перейшли до кабінету, змушений був вийти з цигаркою у сад, щоб не дратувати господаря, котрий кинув палити за порадою лікарів. Марко Черемшина навіть подякував Осипу за його карикатуру на директора гімназії. Письменнику явно сподобався Сорохтей. Але це була їхня перша та остання зустріч: Марко Черемшина помер від інфаркту. Його похорон відбувся 27 квітня 1927 р. у Снятині. В останню дорогу письменника і культурно-громадського діяча проводжали його численні друзі та шанувальники, а серед них і його вірний побратим Василь Стефаник. Сумно трембітали-плакали трембіти. Все це важким тягарем лягало на серце Осипа, що також був на похороні Марка Черемшини.
Власне, мальовнича природа Снятина трохи пом’якшила твори Сорохтея, хоча й не позбавила чогось філософського, притаманного лише йому. «Рубають дрова», «Ремонтують вулицю», «Важкі мішки», «Несуть цеглу» – такі назви отримують його твори, незважаючи на звинувачення у «хлопоманії». Їх можна віднести до побутового жанру. Осип концентрує свою увагу на «нижчих» людях, трудівниках.
Три роки у Снятині виявилися щасливими, адже саме тут художник познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Карп’юк Марією Василівною. В той час вона навчалася у Львові у школі Олекси Новаківського (з Олексою у Сорохтея склалися не надто дружні відносини). До Снятина Марія приїжджала на літні канікули. Тоді, 1927 року, «вони ходили разом на етюди і критикували свої щойно закінчені або й незакінчені роботи». Саме того літа дівчина намалювала портрет Сорохтея. Він має свою історію: в листопаді 1928 року у Львові відбулася виставка робіт учнів школи Олекси Новаківського і портрет Осипа зайняв чільне місце серед творів Марії Карп’юк. У приміщення ввірвалися члени польської шовіністичної організації і все розгромили. А портрет уцілів і зберігся донині.
Марія надіслала Осипу фото виставки до нападу, написавши на звороті: «Професор, гратулюю вам, всьо знищено – лише Ви оцаліли – якесь Провидінє чувало над Вами. Шлю Вам знимку з-перед знищення і здоровлю Вас… Львів, Манука Карп’юк, 20. ХІ. 28».
Перед вступом у школу Олекси Новаківського Марія стала «стипендисткою» митрополита Андрея Шептицького. Завдяки йому вона їздила в Париж, щоб ознайомитися із західним мистецтвом. Митрополит ніколи не відмовляв у допомозі галицьким митцям.
У 1928 році Сорохтею запропонували посаду у Станіславській приватній гімназії. Він переїхав до Станіслава. Згодом Осип із Марією побралися. Після цього жінка припинила малювати, пожертвувавши своєю кар’єрою заради таланту чоловіка. Невдовзі народився старший син Ярослав. А у щоденнику Осипа Сорохтея з’явився запис: «Той, хто дав життя дитині, стає щодо неї як боржник перед вірителем». Так, Осип вів щоденник. І всі записи в ньому говорять про думки, які турбували художника. «Свій оксамит носити зсередини» – ось за яким гаслом він жив.
Незабаром народилася і донька. Усю любов Сорохтей віддавав дітям, картаючи свою професію учителя, яка виснажувала його, забирала весь вільний час для мистецтва, творчості, родини. В Осипа не було майстерні, тому працював він у вітальні. «Це була велика сонячна кімната, яка здавалася ще більшою від того, що в ній було дуже мало меблів. Круглий стіл посередині, кілька стільців, засклена шафа-сервант, буквально напхана книжками. Біля вікна, де було багато світла, – мольберт і велика етажерка, заставлена різними скриньками, коробками і коробочками з малярським причандаллям. Величезне, майже на ширину кімнати вікно, затуляли кремові шовкові фіранки, якими можна було захиститися від сонця, якщо його проміння сягало полотна на мольберті… Інколи батько годину, а то й більше малював, не відриваючись, тільки зрідка відступав на кілька кроків від мольберта й дивився на полотно, смішно нахиляючи голову вбік. Але так бувало рідко. Частіше він після кількох мазків відкладав пензель, палітру і починав ходити довкола стола, заклавши руки за спину. Хода в нього була енергійна, легка і якась дуже ритмічна, музикальна. Часом батько тихенько насвистував якусь мелодію, видно, це його заспокоювало, допомагало думати і шукати, бо, обійшовши кілька разів кімнату, він знову брався за пензель. Напевно, душевне піднесення під час творення дає таку високу насолоду, яка не зрівняється ні з чим» (зі спогадів Христини Сорохтей).
Життєві будні протікали спокійно, але й незвичайно. Осип був «чудовим педагогом», «він умів вимагати і прекрасно відчував межу, на якій треба було розрядити дитячу енергію».
З впевненістю можна сказати, що Сорохтей був зразковим батьком і чудовим чоловіком.
Щоправда, Сорохтей часто малював автопортрети. «Художник знав про себе правду». Він знав, що його ненавидять. Він знав, що змушений пройти хресний шлях. І, мабуть, знав, що так трагічно закінчиться його життя.
Врешті Осипу набридло ховатися у тіні. І в «Зизі» почали публікуватися його роботи: «О. Новаківський у візантійському стилі», «Директор Музичного інституту, композитор В. Барвінський», «Шевченко зизом» (вищезгаданий портрет Пророка) та інші.
Він проявляв себе не лише як безжалісний карикатурист. У 1925 році Осип Сорохтей створив цикл робіт на біблійну тему «Голгофа», в який увійшло 42 роботи. Мабуть, цьому посприяло його знайомство з творами європейського мистецтва минулих епох, а особливо – захоплення графіками Гансом Гольбейном і Альбрехтом Дюрером. Ці роботи залишалися невідомими. Осип Сорохтей не збирався їх десь публікувати. Він малював ніби для себе. У своїх роботах наче виливав біль душі.
Цикл «Голгофа» – це своєрідний спосіб читання «Єванелія», адже роботи йдуть в хронологічній послідовності: «Тайна вечеря», «Христос перед Пилатом», «Хресна дорога», «Розп’яття», «Зняття з хреста».
Здавалося б, Сорохтей завершує свій цикл «Голгофа» у 1931 році роботою «Зняття з хреста». Але з 1934 він замовляє олійні фарби з Англії і починає займатися живописом. На жаль, Осип не може повністю віддатися олійним етюдам, тому вони виходять дещо невдалими. В 1935 році з’являється робота під назвою «Зняття з хреста», яку Сорохтей виконав на замовлення станіславської духовної семінарії. Після того, як робота дісталася замовнику, вона дивним чином опинилася у єзуїтському костелі. Чи стояла вона у храмі? Гадаю, ні. Жоден священик не наважився б поставити таку нетрадиційну роботу у церкві.
«Зняття з хреста» – «одна з небагатьох олійних робіт, яка до того ж вражає монументальним розмахом і новизною художньо-образного виразу». Саме вона завершує не тільки цикл «Голгофа», а й християнську тематику у творчості Осипа Сорохтея.
Потрохи з’являються портрети близьких йому людей: дочки, сина та дружини. Сорохтей хоче зловити усі ті миті, проведені разом з ними.
Їх сімейне життя протікало спокійно, не зважаючи на тяжкий тягар на душі Осипа. Аморальність світу, його бруд, тяжка травма дитинства не дозволили художнику стати байдужим.
27 листопада 1941 року серце художника не витримало.
Осип тримав у душі біль кожного українця, кожна куля летіла у його серце. Він ніс у собі переживання, шалене співчуття та в деякій мірі розчарування в людях. І це стало причиною інфаркту, першого і останнього.
В останні хвилини життя художника його дружина встигла покликати друга Осипа – лікаря Воєвідку. Зробивши все, що від нього залежало, чоловік довго тримав зап’ястя Сорохтея.
Пульсу уже не було.
Воєвідка обняв Марію й сказав: «Його вбила війна».
Йому не пустили кулю в груди. Не кинули ножа в спину. Його вбили морально.
Його «великий дух» висловлював свою думку наперекір усьому. Скільки сміливості мало бути у людині, котра кинула виклик цілому світу, не маючи ніяких зв’язків та наражаючи на небезпеку найрідніших. Він казав те, що думає, і ніщо не змусило б його замовкнути. Кожний штрих його картин є безцінним, бо у найменшій лінії – історія анахорета, що пройшов шлях на Голгофу.
Він був наче вигнанець. Клеймо дивака переслідувало Осипа всюди. Його прямолінійність відштовхувала людей, змушуючи триматися подалі, щоб не стати жертвами гострих жартів.
Про втрату художника забули швидко. Ба! – змусили забути.
Доля лікаря Воєвідки склалася не менш трагічно. Окупанти спробували переманити його на свій бік: розхвалили його майстерність, запросили працювати в спеціальну клініку для німців, пояснивши, що це єдиний шанс врятувати себе та сім’ю. Воєвідка відмовився. Він не зрадив своїх принципів.
Після смерті чоловіка Марія Сорохтей ретельно спакувала роботи Осипа й переїхала до Снятина.
Тут, ще за життя Сорохтея, їм доводилося бувати декілька разів, коли його звільняли з роботи у станіславській гімназії. Окрасою цього місця був сад – «старий, розлогий, зі слідами запустіння». У «малій» кімнаті зберігалися речі Сорохтея. Дитяча цікавість перемагала Христину: вона не раз заглядала у щілину дверей і бачила, як Манука сидить на ящику й беззвучно плаче. Одного разу мама забула ключа, дівчинка прослизнула у «малу кімнату». «В кутку біля пічки стояв батьків мольберт, незвично порожній, оголений. На підлозі лежали згортки малярського полотна, дерев’яні дощечки, напіввитиснені тюбики олійних фарб… Від цього безладдя, такого невластивого батьковим речам, які він, по натурі до пересади акуратний, охайний, завжди тримав у ідеальному порядку, повіяло дивним сумом і пусткою, наче самі речі оплакували свого господаря. Навіть повітря тут було важке, застигле, гнітюче…».
Своє бачення батькового характеру, свої думки та розповіді про найближче оточення їхньої родини у трепетному спогаді «Що відкрилося у серці» несе Христина-Марія Сорохтей. Відчутно, що в кожен рядок вкладала велику повагу та любов до своїх батьків. Захоплююсь талантом Христини, її вмінням передати кожну деталь з такою майстерністю. Так щиро й легко ллються слова і потроху уявляєш собі зовнішність Сорохтея і його внутрішній світ. Перед очима постає цільний «психологічний» портрет цього загадкового художника. Хоча Осип Сорохтей помер, коли Христині виповнилося сім років, вона доволі глибоко розуміла душевний стан свого батька. Вона вивчала його картини серцем. Сама ж пережила вік батька та брата Ярослава лише на три роки.
Син Осипа Ярослав пов’язав своє життя із чудовою жінкою. Пані Люба проживає тепер в Івано-Франківську. Тут свято оберігається нею значна колекція творів Сорохтея (близько 300 одиниць). Це неможливо описати словами, це потрібно бачити. На стінах – картини Осипа та Ярослава. Так, хоча син художника працював інженером, він також вмів малювати. Доказом того є автопортрет Ярослава: він намагався вгадати, яким буде в майбутньому. З Ярославом пані Люба прожила мало, але це були найкращі роки у її житті. Він подарував їй двох синів: Олеся та Романа. Уже підростають п’ятеро внуків.
Щира відданість творчості Осипа Сорохтея живе у серці пані Люби. Вона глибоко розуміє, яку вартість становлять його картини для українців і несе відповідальність за них.
А твори Сорохтея все ще чекають дослідження…
Мені пощастило побувати у гостях у пані Люби.
Дорогою я дуже переживала, думала, як вона мене зустріне. А ще я намагалася уявити собі дружину сина Осипа Сорохтея. Хвилювання виявилися марними. Нас зустріли дуже привітно. Відбулася цікава екскурсія її оселею.
Лише зайшовши у помешкання, ми з Ларисою Дармохвал були приємно вражені: перед зором постали полиці із акуратно викладеними на них дзвіночками. Виявилося, що пані Люба їх колекціонує.
І все почалося із дзвіночка Осипа Сорохтея.
Тепер у колекції пані Люби є різноманітні дзвіночки: від великих до крихітних, від майстерно виготовлених до саморобних…
Оті незвичайні скарби й викликали у мене захоплення.
Спілкування з п. Любою принесло мені дуже багато позитивних емоцій. Я щаслива, що змогла побачитися з нею. Побільше б таких людей. Можливо, тоді про такі постаті, як Михайло Гаврилко і Осип Сорохтей, знали б усі.
Пані Любо, Ви по-справжньому щаслива людина. Не кожен зможе так самовіддано присвятити своє життя збереженню творчості художника і отримувати від цього задоволення. Ви не загрузли у буденності та сірості життя, а продовжуєте наповнювати його яскравими барвами.
Хочу подякувати Вам. І побажати наснаги в подальшому. Я щиро захоплююся Вашою працьовитістю, стійкістю.
* * *
50 років Його життя. Кожен рік – боротьба. Кожна хвилина – ще один крок на Голгофу. Кожна секунда – присвята Україні.
Вічний бунт проти бруду, несправедливості – його стимул.
Я свято вірю, що про Осипа будуть знати більше.
Не потрібно ставити художнику дорогі пам’ятники. Достатньо усвідомити, ким Він був для України. Достатньо сприйняти Його, як сильну людину, котра не корилася обставинам. Достатньо ознайомити з роботами Осипа учнів шкіл та студентів.
Бо «свій оксамит носять зсередини». Пам’ятаєте?..