Митець у пошуках істини, добра і краси

Хутка Ірина, 15 р., ЛСШ №69, м. Львів

Упродовж ХХ ст. українське мистецтво пройшло довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Цей період позначений виникненням нових мистецьких стилів і напрямків (переважно модерністського спрямування) у різних галузях художньої творчості, появою нових яскравих постатей, відходом багатьох митців від засад реалізму.

Однією із таких яскравих постатей – постать Любомира Медвідя, живописна творчість якого є оригінальним авторським проявом сучасного професійного мистецтва України, відомого далеко за її межами, вона знайшла широке визнання та належне висвітлення як у засобах масової інформації, так і у сфері мистецької критики. Своєю творчістю художник переконує, що образотворче мистецтво є носієм образу, безпосередньо репрезентує єдність миттєвого і вічного, тому мистецтво має набирати вагомості в сучасному світі, впливаючи на уявлення, ціннісні орієнтації і свідомість людини.
Художник-інтелектуал Любомир Медвідь – неповторне явище в історії образотворчого мистецтва України. Його полотна не мають часових рамок. Вони актуальні у нинішній нелегкий для України період. За останні праці зі серії творів «Ремінісценції» художника нагородили Шевченківською премією у 2014 році.
Митцю не чужі музика, філософія, кіномистецтво, він реагує на літературні новинки. Звідки у нього береться на все це час? Сприйняття світу Любомира Медвідя дискусійне. Дискусію він виводить на зображення складних проблем, які розв’язує завдяки своїй пластичній та метафоричній художній мові.
Притча про повернення блудного сина до отчого порога – єдина тема, якою пройнята уся творчість митця. Все більш-менш вдале, що художник коли-небудь намалював – різні варіанти чи інтерпретації цього одного мотиву. І робота над темою не закінчена, її енергетика не вичерпана.
Унікальним у його творчості є гармонійний синтез найсучасніших засобів художньої виразності, що виявляє своєрідність мистецької мови митця. Любомир Медвідь сприймає цей світ саркастично і щемно, та кожний його твір здійснюється як болісний експеримент над собою. Перевтілений у творі, набувши нової, досі не баченої життєвої форми, світ існує далі у ще одному зі своїх безкінечних образів.
Що до нинішнього українського мистецтва, то художник переконаний, що ця царина вельми перспективна. Це своєрідний історичний феномен. У сучасному українському мистецтві численні обнадійливі фактори у майбутньому можуть принеси вражаючі здобутки.

Завжди хотів не малювати, а писати

Народився Любомир Мирославович Медвідь 10 липня 1941 року на окупованій німцями території Польщі. Після війни родину переселили на територію УРСР (1951 року село, з якого виселили українців, перейшло до складу СРСР). Жив із батьками в Тернопільській області. Згодом сім'я переїхала на Львівщину, де батько майбутнього художника купив будинок у Зимній Воді. У дитинстві майбутнього митця вражали картини світу, які створили Франц Кафка, Альбер Камю, Федеріко Фелліні, Інґмар Берґман…
Любомир мріяв про літературний фах, однак, по-справжньому скуштувавши аромату фарб, уже не міг позбутися жадання вступити до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Що і трапилося у 1959 році. У студентські часи був доволі інтенсивний період його становлення як художника. Під час навчання малював на повну потужність.
1965 року закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. У формуванні творчої особистості художника під час навчання в інституті активно брали участь такі педагоги: Роман Сельський, Карло Звіринський, Вітольд Манастирський.
1964–1965 рр. – художник-декоратор салону моделей одягу при проектно-конструкторському інституті легкої промисловості Львівського раднаргоспу.
1965–1966 рр. – художник-архітектор відділу капітального будівництва Львівського заводу автонавантажувачів.
1966–1970 рр. – викладач на кафедрі малюнка Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.
1970–1988 рр. – на творчій роботі у майстерні Львівського художньо-виробничого комбінату.
У 1972 році, в часи сильного ідеологічного тиску, після персональної виставки у залах Львівської картинної галереї ідеологи на шпальтах газет недвозначно порадили художнику «открыть свои пыльные окна и выбросить дохлых бабочек» (натяк на один із його натюрмортів). Це були часи третьої хвилі арештів. Тоді до в’язниці потрапили його друзі Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура. Життя ставало дедалі більш задушливим. Упродовж сімдесятих років з різних причин художник не намалював чогось більш-менш значущого. Однак саме тоді виразніше окреслив свою дислокацію серед світу міфологій, містик і вражаючої панорами безоглядного обміну речовин. Малюючи портрети видатних особистостей, зокрема Лесі Українки, Івана Франка, Гоголя чи Льва Толстого, художник керувався жагою показати їх як альтернативу згаданому світові.
1988–2001рр. – викладач на кафедрі живопису Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.
З 2001 р. – завідувач кафедри монументально-декоративного живопису Львівської національної академії мистецтв. У цьому ж році було присвоєно вчене звання професора кафедри монументально-декоративного живопису Львівської академії мистецтв.
2002–2004 рр. – член-кореспондент АМУ.
У 2009 р. академік отримав державну нагороду – орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня (найвищого) – з нагоди Дня соборності України.
Як член Національної спілки художників України, мав персональні виставки у Львові (1972, 1987, 1990, 2011), Торонто (1990), Нью-Йорку (1991), брав участь у групових виставках у Нью-Йорку, Кракові, разом із відомими львівськими митцями Олегом Міньком та Зеновієм Флінтою виставляв свої твори у Києві, Вільнюсі й Москві. Картини Любомира Медвідя зберігаються у колекціях музеїв України та закордону (Київський музей українського мистецтва, Львівська, Хмельницька, Запорізька картинні галереї, Національний музей у Львові тощо).
У 2014 р. за широкомасштабну серію живописних робіт «Ремінісценції» (Блудний син) він став переможцем Національної премії ім. Т.Г. Шевченка на здобуття якої він двічі відмовлявся. На думку автора робіт, що вища нагорода у мистецькій сфері потрібна, однак її критерії повинні бути найвищими, а вимоги – позбавлені будь-якої упередженості і, тим більше, випадковості.
У даний час викладає у Львівській академії мистецтв, професор кафедри монументального живопису. Розписує церкви.

У його творчості – інтелект і незвичайна чутливість…

Про народного художника України Любомира Медвідя мистецтвознавці кажуть: у його особі поєднані інтелект і незвичайна чутливість, інтуїція і тверезий розрахунок.
Мистецький обшир Медвідя, його індивідуальна рефлексія на світ дуже своєрідна, бо поєднує тривогу, драматизм та водночас естетизм сучасної культурної ситуації. Не на пряму – опосередковано, але в кожній живописній серії автора сконцентровано його роздуми про екзистенцію буття, про складну ситуацію людини в модерному світі. Тому невипадково з потужного творчого доробку на здобуття Національної премії України імені Т.Г. Шевченка Л.Медвідь подав низку полотен «Блудний син» (2012–2013 рр.) з широкого циклу «Ремінісценції». Біблійна притча, відтворення якої лишилося людству в шедеврі Рембрандта (XVІІ ст.), у геніальній графічній серії Тараса Шевченка, сьогодні має розвиток та нове тлумачення в полотнах Л. Медвідя: «Зійди в зелений діл (Христос)», «Магдалена», «Від яйця», «Блудний син» та інших. Проблема складного шляху людини, пошук власної долі, урочі помилки та просвітлення – таким є морально-етичний підмурок живописного циклу. Художня мова автора полотен є пластично досконалою, навіть вишуканою із парадоксальним поєднанням драматичної напруги та гротесково-дражливих інтонацій. Як і завжди, у власній творчості Л. Медвідь створює «відкриті», нібито невизначені образи. Вони потребують від глядача активного процесу домислення – співпраці з автором. Художник запрошує до діалогу.
Власне художнє сходження до високих мистецьких щаблів Любомир Медвідь здійснив, ніколи не зрадивши ані моральних, ані мистецьких принципів. Його творчість починалась у 1970-х роках, украй драматичних для мистецтва під тиском соцреалістичного диктату. Л.Медвідь, не сприймаючи насильства, стає художником львівського андеґраунду. Ще наприкінці 1960-х художник вчинив втечу від задухи, вийшовши з радянського часу в іншу добу, не змінивши місця перебування. Гідність прокладала вірний шлях. Бо ж невипадково талановитого юнака вирощували вчителі – справжні лицарі честі. Так само невипадково охоронець української культури Борис Возницький потребував товариства Любомира Медвідя.
Із першими враженнями від війни у свідомість та підсвідомість Медвідя увійшов образ розгубленого натовпу, приреченого людського мурашника. У зрілих роках було написано цикли: «Периферії», «Terra іncognіta», «Ecce homo» та інші. Художник схильний вважати «Периферії» своєю найпершою пригодою серед простору творчості.
Митець, який спостерігав, як радянщина нищила Львів, та знав трагічну історію прикордонних територій України, тяжко рефлексував у живописних та графічних циклах на «всюдисущий запах совєтчини». Л. Медвідь стверджує, що це був запах всепроникної черги, мілітарного гаму, бундючного пафосу партійних з’їздів і невідступного чужинецького дихання у потилицю. Тому в «Евакуації» (низка полотен) було розкрито тему агресивності, від якої цивілізація за тисячоліття не позбавила людство.
Його позиції як самобутнього митця зміцнилися, коли впродовж 1970– 1980-х майстер створив галерею портретів визначних особистостей національної та світової культури, зокрема Лесі Українки, Льва Толстого, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Івана Франка та ін. Почалося з того, що художника зацікавили особистості великих письменників. На думку митця портрет Льва Толстого – найкращий з усіх портретів. Цікавив автора і Гоголь до якого він приступив, але зазнав поразки. Хоча його портрет зберігається у Львівській галереї мистецтв.
Портрет І.Франка Любомир Медвідь показав І.Вакарчукові, і той попросив дозволу повісити його у своєму кабінеті. Образ Лесі Українки також торкнув митця своєю надзвичайно розгалуженою мистецькою долею. Художник відчував у Лесі також мотивації суто психологічного характеру. Вона страждала так, як страждає кожен мистецький розум. Робота над портретами закінчилися у 1990-х роках, ця проблематика перестала його цікавити, хоча митець інколи досі робить портрети на замовлення.
Художник – свідок драматичних ХХ – початку ХХІ століть – у співчутливому (але не сентиментальному) ставленні до людини, по-модерному продовжує лінію європейського гуманізму в формах екзистенціалізму. У кожній його роботі, як і в останньому циклі «Блудний син» (2012–2013 рр.), у гіперреалістичних, драматичних творах центральною постаттю лишається Людина та її доля. Вона живе у складний час. Художник про це свідчить.
Любомир Мирославович як у 1970 – 1980-х, так і сьогодні пише про муку існування людини. У циклах «Інтер’єри» (1989 – 1991 рр.), «Розточчя» (1986 – 2007 рр.), так само і в «Блудному синові» (1993 –1996 рр., 2012 – 2013 рр.) автор не ховається від складних питань про сутність людини, про її двоїстість. Чим є для художника людина? Хіба лише пір’ячком, яке у просторі-часі не знає гравітаційного щастя? Слідом за Кобзарем Л.Медвідь запитує: «Ким, за що закуті?» У кожній роботі є як злука, так і конфлікт між логікою та алогізмом. Утім, шифри композицій легко дешифровуються думаючим глядачем.
Як викладач Львівської національної академії мистецтв, у своїх студентах намагається розбудити бажання до процесу мислення. Художник мислить не лише очима, а, як всі нормальні люди, – власною головою. Від того, яка та голова, залежить, яку картину побачать його очі та очі глядача. Інколи під час пари Любомир може вихопити пензля і показати, як зробити краще, адже практика дієвіша за теорію. Завжди звертає увагу студентам, що посередній твір від ідеального відрізняє сім правильних мазків.
Проте, студенти не намагаються його наслідувати. Відчуваючи, вони прагнуть спочатку збагнути самих себе. Якоюсь мірою художник Любомир Ведмідь є для них лише прикладом, а не зразком для наслідування.
Знаковою у творчій біографії митця стало створення вражаючого за художнім вирішенням ансамблю (розпис, вітраж, іконопис, інсталяція-іконостас тощо) у храмі св. Ів. Хрестителя (м. Оттава, Канада) та комплексний проект оздоблення внутрішнього інтер’єру церкви св. Івана Хрестителя у селі Суховоля Львівської області.
Чимало робіт митця перебувають у приватних збірках Канади, США, Голландії, Польщі, Китаю. Однак Любомир ніколи не вважав це за особливе визнання на світовому мистецькому ринку. Він вважав таке визнання явним перебільшенням і ніколи не переймався з цього приводу.

Цикл живописних робіт «Ремінісценції»

Парадокси уяви, філософія нашої «загубленості» та драма людства – усе вилилось на просторі полотна, що їх представив у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького Любомир Медвідь. «Ремінісценції» – так називається новий живописний проект заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України та академіка Академії мистецтв України.
Візуалізуючи на полотнах ту саму систему поглядів, він раз у раз є ілюзією на самого себе зразка 1960 рр. Тоді, за часів тотального культурного пробудження, коли художники однаково пристрасно віддавалися пошукам і форм, і змістів, нетренований мозок вважався ознакою інвалідності митця.
У латинській мові «ремінісценція» буквально означає «спогад», а в інтерпретації художника це, швидше, відгомін вражень, навіяних змістом євангельської притчі про блудного сина, рефлексії, дотичні чи опосередковано пов’язані із темою людської екзистенції. Серія складається із 37 робіт.
Упродовж насиченого життя ремінісценцій автора, тобто невиразних згадок, відлунь минулого, нашаровувалося дедалі більше. Точніше, спогади дедалі більше затушовувалися, відлуння прозорішали. Водночас множилися приводи для поставлення накопичених умовиводів на єдину платформу. І нічого дивного, що вже уславлений художник Любомир Медвідь зарекомендував себе як теоретик, есеїст, прозаїк.
Блукання людської душі часом і простором у пошуках істини, себе, сенсу життя – одна з провідних тем світового мистецтва. Її «родовід», що сягає творчості античних авторів – Гомерової «Одісеї», Апулеєвого «Золотого віслюка», був продовжений у Євангелії від Святого Луки християнською притчею про блудного сина. Ця притча впродовж століть трансформувалась у символ земного шляху людської душі, приреченої у грубій тілесній оболонці блукати безкінечним світом-Всесвітом, сповненим небезпек, жахів, випробовувань, спокус… Повернення героя, очищеного покаянням, до рідної домівки трактувалось як символічне навернення до Бога.
Творчість Любомира Медвідя загалом важливий феномен нашого часу. Його масштабні проекти – свідчення того, що в нашому мистецькому житті є місце для Високого, про нього можна сказати так виразно і гостро, як це робить автор. І ми не може пропустити в житті і в мистецтві найголовніше – те, завдяки чому ми є Людьми: можливість Пошуку Сенсу нехай і Блудними Синами, якими нам ще довго доведеться залишатися.
Насправді художнику зовсім не обов’язково бути провідником найвищої істини, Титаном думки. Новітня артіндустрія подекуди навіть саркастично ставиться до сутнісного підспідку твору. Мовляв, абсолютній чистоті мистецтва високочолість лише шкодить. Але якщо художник усе таки із рідкісної когорти тих самих Титанів, він недосяжно високо підноситься над марнотою швидкоплинних, минущих віянь. А його творчість є точкою опори для нинішніх і майбутніх мистецьких генерацій.
Роботу хочеться завершити словами Любомира Мирославовича Медвідя: «Щоби здобути ім’я у мистецтві, треба мати не лише талант, а й сформовану інтелектуальну свідомість»