Вижити в тилу з ворогом: лікувальна справа на Ніжинщині в умовах німецької окупації (1941-1943 рр.

Лихута Олександр, 18 р., Ніжинська гімназія № 16,м. Ніжин, Чернігівська обл.

На основі архівних матеріалів розкривається структура медико-санітарної мережі Ніжинщини – одного із окупованих німцями районів Північно-Східної України, що входив до зони військового управління. Аналізуються принципи організації, кадрового забезпечення та функціонування системи охорони здоров’я міста Ніжина та району в умовах нацистського «нового порядку».

Визначаються особливості німецької політики у сфері охорони здоров’я цивільного населення на території українських прифронтових областей. Вказується на об’єктивні труднощі в діяльності лікувальних закладів за воєнного часу, разом із тим спростовується твердження радянської історіографії про занепад медичної галузі під час окупації.
Минає сімдесят років по завершенню Другої світової війни. Проте історичні процеси, які мали місце на терені України в часи нацистської окупації, усе ще потребують всебічного наукового осмислення та об’єктивного висвітлення на основі нових теоретико-методологічних підходів. У цьому контексті до когорти малодосліджених належить питання регіональних особливостей політики окупаційної влади у соціальній сфері на захоплених українських територіях, у тому числі, в сфері охорони здоров’я та медичного забезпечення цивільного населення. Проблема становища медико-санітарної галузі, умов діяльності медичних працівників, сутності колаборанства медиків, організації справи лікування місцевих жителів за доби німецького «нового порядку» не знайшла ще належного відображення в сучасній історіографії та потребує ґрунтовного вивчення, зокрема на рівні краєзнавчих досліджень.
У даній роботі автор ставить за мету дослідити принципи функціонування медико-санітарної мережі Ніжинщини, як одного із окупованих районів Північно-Східної України, та визначити особливості німецької політики у сфері охорони здоров’я українського цивільного населення на території зони військового управління протягом 1941 – 1943 рр.
Політика окупаційної влади у соціальній сфері мала свої регіональні відмінності та прояви відповідно адміністративно-територіальному розподілу загарбаних українських територій, відповідно до зон окупації.
Захоплені німцями протягом 1941 – 1942 рр. регіони Північно-Східної України, у тому числі й Чернігівська область, увійшли до однієї з новостворених адміністративних одиниць – зони військового управління. Тут не постали власне німецькі цивільні окупаційні інституції, натомість система управління складалася з двох ланок: німецького регіонального військового командування (головні польові, польові, гарнізонні комендатури) та українських місцевих допоміжних адміністрацій (районні, міські, сільські управи).
Німецьку владну вертикаль окупованої Чернігівщини очолювала головна польова комендатура № 399 (м. Конотоп), яка безпосередньо підпорядковувалася командуванню військ оперативного тилового району групи армій «Південь». Наступні сходинки німецької адміністрації в регіоні займали комендатури польові (фельдкомендатури) та місцеві (ортскомендатури). Фельдкомендатура № 197 та ортскомендатура № І/743 протягом 1941 – 1943 рр. дислокувалися як у Ніжині, так і в Чернігові. Саме під їхнім контролем перебувала значна частина південних районів Чернігівської області, у тому числі й Ніжинщина. Цим військово-адміністративним органам влади повністю підпорядковувалася мережа міських та районних управ на чолі з бургомістрами та старостами, у сукупності відділів й інспектур, які формувалися з місцевих «активістів» одразу по встановленню контролю над новою територією.
Тимчасові Ніжинські міська та районна управи, як допоміжні окупаційні інституції та «органи самоврядування», були створені за наказом фельдкомендатури № 197 і діяли з 15 вересня 1941 р. по 15 вересня 1943 р. Їх організаційна структура, що постала протягом перших місяців німецької інвазії, була досить розгалуженою і мала на меті охопити усі сфери життя територіальної громади, повноцінно замінивши радянську адміністрацію.
Продукування загальних засад соціальної політики у захопленому регіоні, в тому числі щодо медичного забезпечення населення, належало до компетенції німецьких військових органів влади. Так було видозмінено систему охорони здоров’я, зокрема її управлінську вертикаль – схему підпорядкування «республіка-область-район». Вище керівництво медичною сферою тилових областей перейняло Санітарне управління при штабі німецьких військ південного фронту. Нова влада реорганізувала систему охорони здоров’я у відповідності до військових обставин та власних потреб, проте залишила її за радянським зразком. Деякі її структурні одиниці загалом припинили функціонування, інші ж були поновлені чи трансформовані. Зміни відбулися за рахунок зрощення старої системи управління галуззю через відділи з санітарними підрозділами німецьких комендатур. Практичну реалізацію політики щодо медичного обслуговування населення на місцях здійснювали спеціальні ланки районних та міських управ – відділи охорони здоров’я (далі – ВОЗ).
Основною метою політики німецької влади у сфері охорони здоров’я на захоплених територіях було запобігання розповсюдженню інфекційних хвороб та підтримка працездатності цивільного населення, яке мало обслуговувати потреби вермахту. Піклуючись про боєздатність армії, «нова влада», зокрема, не могла нехтувати проблемами медичного забезпечення прифронтових областей, бо спалах епідемій у тилу окупаційних військ загрожував би здоров’ю німецьких солдат. З огляду на це, у зоні військового управління було поновлено діяльність переважної більшості медичних закладів, які мали задовольняти потреби місцевого населення, та систематично вживалися заходи для попередження масових захворювань. Санітарно-епідемічний напрям розвитку медицини був визначений окупантами пріоритетним.
Ніжинський відділ охорони здоров’я, як складова Тимчасового міського управління, постав у вересні 1941 р.
За час окупаційної діяльності Ніжинського відділу охорони здоров’я змінилося три його очільники місцевого походження. Вважаємо, що особистісний фактор – роль завідуючого здоровохорони – був одним із ключових у справі налагодження медичного обслуговування мешканців певного окупованого регіону та забезпечення їх виживання за доби воєнного режиму. Беззаперечно, самовідданою працею на цьому поприщі щодо Ніжинщини відзначився Сапожніков Василь Олександрович (листопад 1941 – серпень 1943 рр.).
Ніжинський ВОЗ до червня 1943 р. поєднував у собі функції міського і районного управлінського органу медичної галузі. Робочий штат відділу складався з 5-8 працівників: завідуючого, інспектора по району, уповноваженого з додаткового харчування, бухгалтера, діловода-медстатиста, прибиральниці-кур’єра та охоронця. Порівняно з радянським періодом були скорочені посади інспекторів лікувальної частини, охорони материнства і дитинства та санітарного нагляду.
Відділу охорони здоров’я Ніжинської міської управи протягом 1941-1943 рр. підпорядковувалася розлога мережа медичних закладів, які мали обслуговувати потреби цивільного населення та підтримувати задовільне санітарно-епідемічне середовище району. Відповідно до спеціалізації їх можна поділити на три групи: лікувально-профілактичні (амбулаторії й медпункти; стаціонарні лікарні; диспансерні установи; заклади охорони материнства і дитинства), санітарно-епідеміологічні (санітарна і малярійна станції) та фармацевтичні (аптечний склад й аптеки).
У межах міста як структурні одиниці ВОЗ діяли: міська хірургічна лікарня; пологовий будинок; міська центральна амбулаторія; пункт швидкої допомоги; зубопротезна лабораторія; три амбулаторні медичні пункти – Кручо-Магерської околиці міста, заводський (обслуговував робітників обозного, цегляного, консервного, олійного заводів, МТС), при ніжинській залізничній станції; два фельдшерські медичні пункти – при бондарному заводі та міській в’язниці; шкірно-венеричний диспансер; туберкульозний диспансер; санітарна станція, санітарно-пропускні пункти та санітарні будинки-притулки; малярійна станція; дві аптеки, аптечний склад і хіміко-фармацевтична лабораторія; будинок інвалідів, молочна кухня; ветеринарна лікарня; міська фельдшерсько-акушерська школа.
Такі ключові медустанови Ніжина як лікарня, амбулаторія, пологовий будинок, вендиспансер, тубдиспансер, санстанція та аптеки відновили свою роботу вже протягом першого місяця окупації. Не функціонуючими закладами охорони здоров’я в місті, порівняно з довоєнним часом, були дитячі медустанови (поліклініка, лікарня, будинок дитини, трахомофозний диспансер, ясла), будинок санітарної культури, кілька аптек та деякі медпункти.
Становлення районної медичної мережі відбувалося з великими труднощами упродовж жовтня 1941 – травня 1942 рр. Спершу вдалося зорганізувати 1 лікарню, 4 амбулаторії та 19 фельдшерських медичних пунктів, що формували п’ять лікарських дільниць. Згодом відбулися укрупнення та реструктуризація сільських лікувальних закладів. Відтак у межах Ніжинського району відділ охорони здоров’я забезпечував діяльність шести лікарських дільниць, складовими яких стали 3 лікарні (в селах Вертіївка, Дрімайлівка, Талалаївка), 6 амбулаторій (в селах Вертіївка, Дрімайлівка, Талалаївка, Кагарлики, Кукшин, Черняхівка), 10 фельдшерських та 5 фельдшерсько-акушерських медичних пунктів.
Наголосимо, що сільська медмережа під час «зміни влади» зазнала суттєвих пограбувань з боку самих же мешканців району. Тому за розпорядженням комендатури старости сіл та голови громадських господарств мали усіляко сприяти відновленню медичної справи на місцях. Однак, ця вказівка часто порушувалася.
Кожна меддільниця охоплювала від 5 до 10 тис. мешканців. Найбільшими серед них за кількістю населення, яке обслуговувалося, були Вертіївська, Дрімайлівська й Талалаївська. Провідний зміст діяльності сільських лікувальних закладів полягав у «веденні роботи по виявленню інфекційних захворювань та їх профілактики, госпіталізації уражених, проведенню пологів та наданні амбулаторної і стаціонарної медичної допомоги населенню». За усередненими підрахунками ми виявили що одна медодиниця припадала на два чи три села.
Загалом період реорганізації системи охорони здоров’я в регіоні за нових суспільних реалій тривав до осені 1942 р.
За три місяці до завершення окупації для керівництва сільськими медичними закладами було створено окремий відділ охорони здоров’я при Ніжинській районній управі. Новосформований орган управління одержав міжрайонний (окружний) статус, а по тому мав завдання контролювати діяльність медико-санітарної мережі усіх районів, що адміністративно входили до віддання ніжинської ортскомендатури № І/743 (7 районів Чернігівщини станом на червень 1943 р.).
У роки окупації медики становили найбільш затребувану категорією серед інтелігенції. З початком війни чимало медичного персоналу було мобілізовано радянською владою на фронт та до тилових шпиталів. Частина ж медпрацівників опинилася на окупованій території. Мотиви і причини були різні: хтось повернувся з військового полону чи був демобілізований, хтось не встиг евакуюватися чи не захотів покидати домівку через стан здоров’я, вік, а то й тому, що вірив у швидкий розгром ворога, хтось – з ідеологічних антирадянських міркувань чи, навпаки, з метою організації антинацистського руху опору, а хтось – бо усвідомлював обов’язок фаху, свою відповідальність за дану «клятву Гіппократа».
В умовах «нового порядку» всі медики району були взяті на облік та задіяні до роботи відновленої лікувально-санітарної мережі. Співпрацю з окупантами прийнято називати в історіографії колабораціонізмом. Ми схильні розглядати колабораціонізм у медичні галузі не як зрадництво (власне, кого і чого?), а як можливий спосіб представникам цієї сфери вижити самим та зберегти життя інших (до слова, нерідко залишених радянською владою на поталу). Як і до війни вони виконували свою повсякденну роботу у тих же медичних закладах, обслуговуючи те ж місце населення. Окупаційна військова адміністрація мала власну медико-санітарну службу і, практично, не користувалася послугами українських медустанов.
З початком німецького вторгнення у Ніжині значно скоротився склад старшого медичного персоналу. Так на 1939 р. у місті працювало 52 лікарі, 32 з яких – у поліклініці. Станом же на 1 листопада 1941 р. у місті налічувалося лише 15 лікарів, з яких, наприклад, при поліклініці – тільки 9 чол., а при лікарні – 2 чол. Такими, що залишили місце роботи значилося 28 службовців медичної сфери – 12 українців і росіян та 16 євреїв.
Незважаючи на те, що протягом 1942 р. лікарський штат буде дещо поповнено, проблема браку фахівців-медиків залишатиметься гострою протягом всього окупаційного періоду. Так, наприклад, в міській амбулаторії працюватимуть 11-14 лікарів, в лікарні – 4-5, пологовому будинку – 1-2, санстанції – 2, вендиспансері – 2.
За штатними даними ВОЗ на липень 1943 р. по Ніжину значилося 20 лікарів, 2 стоматологи, 46 фельдшерів, 4 акушерки і 5 медичних сестер. Загалом склад персоналу, що обслуговував усі медико-санітарні та аптечні установи міста становив 215 чоловік, включаючи як власне медиків (145 чол.), викладачів медшколи (11 чол.), так і працівників адміністративно-господарчого апарату (59 чол.).
Діяльність районної медичної мережі з шести лікарських дільниць протягом 1943 р. забезпечували 6-7 лікарів, 33 фельдшери, 9 акушерів та 3 медичні сестри. Загальна чисельність персоналу районних лікувальних установ складала 90 осіб, з яких медики становили 81 особу.
За доби окупації у місті Ніжині проживало близько 26 тис. чол., а в селах Ніжинського району – близько 46 тис. чол. Отож, вказаний нами контингент медичного персоналу мав обслуговувати потреби в охороні здоров’я близько 72 тис. містян і селян. Так, наприклад, якщо використати для розрахунку дані штатного розпису медичних закладів регіону за липень 1943 р., то з’ясуємо, що на одного лікаря умовно припадало 2 482 можливих пацієнти, а на одного середнього медпрацівника – 585.
В розглядуваний період у Ніжині відновила свою роботу Фельдшерсько-акушерська школа, яка готувала фахівців відповідного медичного профілю. Наприклад, влітку 1942 р. на трьох її курсах навчалося 270 чоловік. Учням надавалася можливість проходження практики при лікувальних установах міста та району. Таким чином, для мережі ВОЗ вони становили додаткову й безоплатну робочу силу.
Слід вказати, що всі медичні працівники регіону у примусовому порядку мали бути зареєстровані на біржі праці, а за їх кількісним складом та ротацією вівся суворий нагляд. Так їм заборонялося самостійно змінювати місце роботи чи проживання без дозволу ВОЗ та фельдкомендатури. Існувала й чітка процедура укомплектування штатів медичної галузі за згоди німецьких комендатур.
Медичні заклади надавали як платні (від 1 до 250 крб. за процедуру), так і безкоштовні чи пільгові послуги (дітям, медично-застрахованим, неплатоспроможним, непрацездатним, колишнім репресованим радянською владою особам). За спеціального дозволу окупаційної влади розвивалася й приватна лікарська практика (стоматологія і терапія). Проте так звані «позаамбулаторні послуги» коштували значно дорожче та часто були «не по кишені» мешканцям міста. Цікаво, що власне фельдкомендатура визнавала такий стан речей неприпустимим і неодноразово вказувала керівництву ВОЗ на необхідність врегулювання цінової політики щодо приватної лікарської діяльності.
Медичному персоналу, як службовцям окупаційних установ, надавалася низка пільг: на одержання продовольчих та непродовольчих товарів (за продуктовими картками та «спеціальними списками»), палива, додаткового харчування чи харчування за зниженими цінами у їдальні, земельних ділянок та посівного матеріалу, підключення помешкань до електричного освітлення, наділення службовим житлом тощо. Однак, слід зазначити, що такими преференціями користувалися, насамперед, співробітники відділу охорони здоров’я (як члени міської управи) та контингент лікарів.
Кілька разів під час окупації мали місце перегляд ставок посадового окладу та збільшення заробітної плати медичних працівників. Так, наприклад, з вересня 1942 р. керівнику ВОЗ та головному лікарю медзакладу нараховувалося від 945 до 1125 крб. на місяць, завідуючому лікувальним відділом – 815-900 крб., завідуючому поліклінікою – 900 крб., лікарю – 650-900 крб., середньому медперсоналу – 400-575 крб., молодшому медперсоналу – 330 крб., службовцям аптек – 300-749 крб. Повна ставка передбачала 8 робочих годин на день. Для порівняння зазначимо, що місячна заробітна плата робітників і службовців по місту загалом коливалася від 100 до 1500-2000 крб.
Працівники сфери охорони здоров’я мали право на оплачувані відрядження, лікарняні на випадок хвороби та двотижневу відпустку за наявності піврічного стажу роботи на нову владу. Лікарям дозволялося здійснювати нічні виїзди на виклики хворих та вільно пересуватися містом під час комендантської години.
Більшість лікарів, що працювали за «нового порядку», були місцевого походження та мали досвід роботи у міських закладах охорони здоров’я за радянських часів. За віком переважала молодь 20-35 років з досвідом роботи до 5 років, за спеціальністю – терапевти.
Траплялося, що через великі потоки хворих медики працювали, фактично, без відпочинку. Деяким лікарям доводилося поєднувати роботу у кількох установах. Робота медичних працівників супроводжувалася моральним випробуванням. Адже бувало й так, що вони не могли надати необхідної допомоги за браком обладнання, інструментарію, ліків тощо. Їх залучали до роботи у вербувальних комісіях, які займалися відбором людей для вивезення на примусові роботи до Німеччини. Деякі лікарі, ризикуючи власним життям, видавали пацієнтам фіктивні довідки про різноманітні хвороби, тим самим даючи змогу уникнути долі остарбайтерів. Частина медпрацівників брали активну участь в антинацистському Русі Опору (зокрема у підпільній організації Я. Батюка). Проте зауважимо, що окремі медики не стільки «працювали на благо» місцевого населення, як намагалися «поживитися» за його рахунок. Мова йде, зокрема, про зловживання посадовим становищем, фінансове шахрайство, нецільове використання медматеріалів, завищення цін на послуги тощо.
Таким чином, під час німецької окупації на території Північно-Східної України управлінська вертикаль медичної галузі зазнала повної реорганізації, проте залишилася практично незмінною її низова ланка – сітка цивільних медичних установ. Протягом 1941 – 1943 рр. у структурі медико-санітарної мережі Ніжинщини діяло 39 закладів (15 міських і 24 сільських), в яких працювало до 30 чоловік старшого та до 120 чоловік середнього медичного персоналу. Практично всі медичні установи Ніжина мали міськрайонний статус.
Не дивлячись на всі складнощі діяльності системи охорони здоров’я за умов воєнного часу та окупації, зусиллями місцевих управ та медпрацівників (з дозволу німецьких комендатур) було налагоджено роботу ключових її одиниць та організовано безперебійне надання найнеобхіднішої лікувальної допомоги населенню. В умовах «нового порядку» медичну допомогу могли отримувати усі місцеві жителі. Окупантами впроваджувалася система обов’язкового соціального медичного страхування працюючого населення та визначалися пільгові категорії громадян на безкоштовне медичне обслуговування. Пропоновані платні медпослуги та фармацевтичні препарати були доступними для пересічних обивателів регіону. Встановлено, що їхня вартість виявлялася нижчою, аніж на території інших зон окупації.
Основними перешкодами для нормального функціонування розглядуваної медико-санітарної мережі в умовах окупаційного режиму були: брак кваліфікованих кадрів; обмаль ліків, перев’язочного матеріалу, медичного інструментарію та устаткування; обмежені можливості для здійснення клінічних аналізів; дефіцит палива, продовольства, санітарно-гігієнічних засобів; відсутність належного транспортного забезпечення та електропостачання; пошкодження водогінно-каналізаційної інфраструктури; технічно-санітарна невідповідність ряду приміщень медичних закладів; дріб’язкова забюрократизованість управлінських процедур та лікарських практик (контроль німецьких комендатур); безвідповідальність, халатність, а подекуди й шахрайство окремих працівників сфери охорони здоров’я. Слід вказати й на значну звуженість «пропускної спроможності» деяких лікувальних закладів (зокрема, лікарні в два рази, а пологового будинку в три рази).
При цьому, вважаємо, що рівень медичного обслуговування цивільного населення Ніжинщини під час окупації можна визначити як задовільний, враховуючи екстремальні умови життя, викликані військовими діями. Окупанти силами українських допоміжних адміністрацій, по суті, змушували підвладну людність до самоорганізації у справі охорони здоров’я – «самострахування», «самофінансування» і «самовиживання».
Відновлена протягом двох років мережа закладів охорони здоров’я району зазнала руйнувань під час відступу німецької армії у вересні 1943 р. Так, за оцінками радянської «комісії зі встановлення злочинів фашистських окупантів» на терені Ніжина, міській медичній інфраструктурі було завдано збитків на суму близько 4, 5 млн. крб. (на 1, 609 тис. крб. – лікувальним установам та 2, 962 тис. крб. – фармацевтичним), що за нашими підрахунками становило 7 % від загальної суми нанесених міському господарству збитків.