Образ Івана Виговського в українській літературі (на матеріалі творів І. Нечуя-Левицького та Ю. Мушкетика)

 Кузьменко Наталія, 20 р., національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, м.Полтава

Вступ

Письменники, вболіваючи за долю свого народу, замислюючись над вирішенням проблеми піднесення рівня його національної самосвідомості, добре розуміли значущість створення невикривленої української історії. Проблема національної незлагоди, як відомо, завжди ставала тим каменем спотикання, об який розбивалися кращі наміри борців за незалежну Україну.
Іван Нечуй-Левицький та Юрій Мушкетик, показуючи складні моменти з життя видатних осіб минулого, по-новому підходили до розкриття внутрішнього світу персонажів.

Героїв зображували в динаміці суперечностей, що відбивають вічне розходження між прагненням до найповнішого самовираження, реалізації великої потенційної енергії, до того бажаного світопорядку, який вимальовується в уяві постійною протидією зовнішніх обставин. Неординарна особистість випадає із суспільства, виникає конфлікт із оточенням, і, як наслідок, душевна драма, у якій розкривається внутрішній світ героя. Соціальні антагонізми часу всотуються в думки, почуття, власне, у все життя персонажів, впливають на повороти їхньої долі.
Обидва автори, Нечуй-Левицький та Мушкетик, пропонують неоднозначного позитивного персонажа. Звернувшись до епохи ХVІІ століття, коли гостро стояли питання про долю України, відродження нації, виборі національним поводирем власної позиції, відобразили історичні постаті, які шукали не лише шляхів зміцнення Вітчизни, а й своє «я»: вони вагалися, іноді змінювали орієнтацію, й потім картали себе за слабодухість. Письменники чутливо вгадали наболілі суспільні проблеми минулої доби, які лишилися актуальними і в наш час. Загальнолюдське та індивідуальне, злободенне та вічне знаходять точки дотику в характерах героїв, у них майстри слова намагалися втілити те, що сприймали чи ненавиділи і в людях, і в житті.

Проблема вибору в творі І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» як засіб розкриття вдачі головного персонажа

Кожен видатний художник – якщо він справді є таким – відбиває у своїй творчості деякі (як мінімум) переломні моменти історичної долі рідного народу, не обмежуючись, сказати б, «фотокопіюванням» дійсності, а прагнучи узагальнити її, дати якомога ширшу панораму доби. Не був у цьому винятком і класик української літератури ХІХ століття Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838 – 1918). Він належить до письменників, творчість яких упродовж багатьох десятиліть «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.
Іван Левицький, мабуть, був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою маси, випробування багатством та владою, причина й наслідки віровідступництва та зради інтересів народу/
Митець мріяв написати історію України в таких популярних викладах «до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи», і крізь призму вчинків героїв показати їхню роль у розбудові України. Автор звертався до найбільш суперечливих сторінок історії і, не ідеалізуючи, не перебільшуючи ролі тієї чи тієї історичної постаті, прагнув допомогти читачеві осмислити її вчинки. Це дало змогу показати драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору, суперечки між моральним обов’язком людини і політика.
Найзлободеннішим, справді корисним для ясного розуміння «родових хвороб» української державності, що трагічно даються взнаки впродовж віків, є роман Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський». Головний її герой – наступник Богдана Хмельницького як гетьмана та його багаторічний найближчий сподвижник, одна з найбільш драматичних постатей української історії ХVІІ століття, людина талановита, високоосвічена, спритний дипломат, політик, який щиро бажав добра Україні. Але й Іван Виговський теж був плоть від плоті козацько-старшинського середовища, того середовища, яке власні вузько кастові інтереси, як правило, вважало незмірно вищим пріоритетом, аніж майбутнє нації та країни. У романі це підтверджено з граничною переконливістю – і чи не то є насущним уроком і для нас?
У романі «Гетьман Іван Виговський» митець узявся за осмислення складних драматичних подій та політично складної постаті. У десяти розділах роману автор розгортає, крім головної сюжетної лінії, пов’язаної з гетьманом Виговським, ще й лінію козацької родини Лютаїв. Ці дві лінії раз у раз перетинаються, зацікавлюючи, інтригуючи подіями. Автор увесь час тримає в полі зору політичну ситуацію в Україні 1654-1664 рр. Читач бачить і мужню позицію київського митрополита Сильвестра Косова, який відмовився присягати Москві, і цинічного, вгодованого боярина Бутурліна, гетьмана Богдана Хмельницького в останні місяці життя, його гнів, обурення з приводу брутального порушення Москвою Переяславської угоди. Нечуй-Левицький кілька разів у різних розділах нагадує, як запанувала в Україні Москва, як до міст, непередбачених угодою, насилають московських стрільців, воєвод, як принизили козацьких посланців у Вільні 1656 року на перемовах між Москвою і Польщею, уклавши підступно Віленський трактат, за яким, по суті, Москва віддавала Україну на поталу Польщі.
У «Гетьмані Іванові Виговському» І.Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами та хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виготської, веселої Катерини, шанованої та розважливої Ганни Хмельницької.
Діаметрально протилежні позиції означилися поміж козацької старшини, де чимало промосковських полковників виношувало плани щодо гетьманської булави. Нечуй-Левицький акцентує увагу на ідеї-пересторозі: скільки лиха народові несе братовбивча сутичка, пролиття братньої крові, скільки хижого може прокидатися в людях, яка велика Руїна може прийти в Україну. Таким чином, персонажі роману опинилися в ситуації вибору.
Іван Виговський у романі Левицького справді перебуває в постійному протистоянні, найперше між своїм внутрішнім світом і зовнішніми (політичними) обставинами часу. Генеральний писар (таку посаду обіймав Виговський до обрання його гетьманом) не любив московських бояр «як людей грубих і неосвічених», але за дорученням Хмельницького змушений виїхати до Києва, щоб зустріти посланців царя. Іван Остапович не любив війни, хоч «служив в козацькому війську Богдана і не раз бував в битвах». Він «любив побалакати... вмів про все чудово оповідати», проте обставини вимагали мовчання або обережності дипломата. Він не любив «запорозької сваволі та п'янства», однак з ними зустрічався неодноразово. Виговський був «чоловік нерозтратливий», і в той же час ставив за свій кошт монастир коло Чигирина і «тратив на будування... чимало грошей». Він сумує за пригніченим серцем, яке не зазнало щастя, волі, і в той же час ще більше переймається раціональним, щоденним.
Головна проблема вибору в романі пов'язана з політичним курсом України. Події у творі розпочинаються через тиждень після ради в Переяславі, де «Богдан Хмельницький з козацьким військом прийняв присягу на підданство московському цареві...». Автор згадує київського митрополита Сильвестра Косова, який не хотів «приставати» до цієї присяги. Священик не безпідставно боїться втратити автономію української церкви, називає патріарха Никона чоловіком простим, невченим та крутим на вдачу. Невдовзі і Хмельницький зрозумів підступність нових спільників, заявивши, що «треба одступитись од Москви». Відкрито не приймає спілки з російським царем Юрій Немирич, «славний оратор того часу та вчений чоловік». Він захищає привілеї шляхти, заради них «ладен кидатись в усякі битви...».
Постійно переймається долею рідного краю Іван Виговський: він, котрий звик приховувати свої справжні думки, поміркований політик, усією душею турбується теперішнім і майбутнім України: «Що то станеться... з Україною? Де їй дітись? До кого приставати?». Виговський свідомий того, що в Україні панує зовсім відмінний від Росії державний уклад, українська козацька старшина в переважній більшості освічена, має давнє національно-героїчне коріння. Московія – монархія, бояри – нащадки «скоморох» – перетворилися на царських холопів; Україна – республіка, її людність, у першу чергу козацтво «вже були зовсім європейці…» Тому-то, переконаний гетьман, що орієнтуватися потрібно на просвічену європейську державу. Він виношував мрію про з’єднання України з Польщею. Передаючи роздуми Івана Виговського (незвернений, внутрішній, монолог у романі виступає одним з основних прийомів психологічного аналізу), Нечуй-Левицький вдається до символічно-алегоричних образів. В уяві гетьмана захід, Польща – край, де сяє сонце; північ, Московська територія, заслонена чорними хмарами» (образ хмар взагалі найбільш дієвий в художній прозі Левицького). Російську державу Виговський сприймає «хмарами» найперше через темноту, неосвіченість бояр. Можна помітити, що означення «невчений», «неосвічений» у творі набувають статусу постійного епітета, який передає і характерну рису зображуваного, й емоційне ставлення до нього автора.
Українське суспільство, переконливо доводить Нечуй-Левицький, не одностайне в поглядах на теперішнє становище та майбутню долю України. В одному з епізодів третього розділу роману автор показує групу селян, які помилково прийняли Виговського за польського дідича. Вони бояться, що знову католицькі пани повернуться до своїх маєтків і будуть «запрягати людей до панщини». Цей епізод знаковий – Виговському, котрий тоді ще лише думав про гетьманську булаву, послано попередження: селянство, низові козаки не приймуть спілки з Польщею, адже вона асоціюється з неймовірними утисками, переслідуванням за віру, рабською панщиною. Проте і поміж козацької верхівки відсутня згуртованість: одні підтримують намір злуки з Польщею як «держави більш підхожої до укладу життя козацького», а інші не хочуть про це і чути, вважаючи, що знову король принесе в Україну католицтво та розділить її «на ворожі верстви».
Отже, протистояли гетьманові, за Левицьким, не полковники Мартин Пушкар з Чорнотою, а «місцеві чигиринські козаки та народ, котрі носом почули, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами...». «Місцеві козаки» – це насамперед згадувані нами Лютаї: старий Демко, його дружина Ольга, їхній наймолодший син Зінько (три старші «полягли в битвах головами»), «сучасник битви під Кумейками» Міняйло, безіменні козаки. Вони виступають не лише проти згоди з Польщею, а й проти поділу на стани, адже, за переконанням Зінька, усі в Україні повинні бути рівні та мати однакові привілеї.
Реалізація проблеми вибору в романі відбувається через прийом протиставлення, який спостерігаємо на всіх рівнях. Так, портрети Виговського та боярина Бутурліна «зіткані» різко контрастно: з одного боку, мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович, а з іншого – високий та огрядний, з ситими червоними щоками, схожий на московського протопопа царський посланець. За різною зовнішністю – різні вдачі. Вихований, ввічливий Виговський відтіняє грубого Бутурліна. Він згадує, що польські посланці «не чіплялись до нас так нагло й грубо».
На рівні сюжету теж бачимо прийом антитези: Нечуй-Левицький паралельно розгортає історично-національну та особистісно-побутову лінії. Він доводить, що крах Виговського як державного діяча значною мірою зумовлений і політичними перипетіями доби, і обставинами приватного життя гетьмана, його амбітними устремліннями.
Долю Івана Виговського художньо, але історично достовірно окреслено через сон, що його побачила Олеся (цей сон оприлюднено ще в першому розділі твору): «Дивлюсь – то ви були на коні, а то вже під конем. Коли гляну, ви знов на рвучкому коні гарцюєте на майдані, а потім дивлюсь – ви знов під конем». На коні і під конем – перемоги й поразки, успіхи й невдачі, слава й ганьба, життя і смерть.
Патріот України Виговський прагнув вирвати свою країну з ярма темної середньовічної Москви, прихилити її до Європи – освіченої, відкритої, демократичної. Та «Гадяцькі пункти», з їх широкою автономією для України, з власним судом, школами, двома університетами книгодрукуванням, вільною торгівлею тощо, так і не вступили в дію, стали ще однією сторінкою української трагедії.
Порушивши проблему вибору, автор роману намагався подати правдивий образ головного героя, не підносячи його «вгору до небес», але й не перекреслюючи того позитивного, що зробив Виговський.

Вплив обставин на формування характеру героя у романі Ю. Мушкетика «На брата брат»

У кожного видатного письменника є твір, який найповніше, з найглибшою силою виявляє його талант. У Юрія Мушкетика це роман «На брата брат». Так безстрашно, так глибоко й пророчо ніхто з українських майстрів прози не заглянув у глибину нашої трагічної історії і сучасності, у моторошну безодню українського, суперечливого, героїчного й самозгубного державницького єства, як це зробив Мушкетик у тому романі.
Митець написав епічне полотно, що без перебільшення є значним етапом у його власній творчості і помітним явищем в українській літературі.
Твір з недвозначною назвою «На брата брат» народився, за висловом автора, від нестерпного серцевого болю й писався на одному подиху зразу після відновлення української державності на початку 90-х років. Звідси змістова й емоційна насиченість твору про проблеми, історичні обставини періоду гетьманування Івана Виговського.
Роман Юрія Мушкетика – це широке епічне полотно, основу сюжету якого становить життя та боротьба народу України після смерті Богдана Хмельницького за державну незалежність.
Мушкетик показує розбрат, який переходить од вищих, елітарних сфер козацького суспільства до його низів, до черні, перейнятої матеріалістичними настроями та ненавистю до заможної старшини.
У центрі конфлікту опиняється сучасник великого гетьмана, колишній його сподвижник, а згодом і гетьман Іван Виговський. Сам наступник великого Хмеля Іван Остапович Виговський не є центральною фігурою оповіді, а радше стрижнем, навколо якого зав’язано усі сюжетні лінії. Саме через це, а ще й як постаті, що довгий час замовчувалася, а нині трохи не ідеалізується, письменник приділяє йому пильну й серйозну увагу.
Побудова сюжету твору ґрунтується на хронологічній послідовності зображуваних подій. Письменник володіє почуттям міри й доцільності настільки, що розповідь про події ніщо й ніколи не стримує. Водночас читач знаходить силу-силенну подробиць з діяльності й побуту героїв; переконується, що вони підібрані з великим художнім тактом і майстерно підкорені загальному задуму, спрямовані на поглиблене відображення правди життя. Це сприймається не як ілюстрація, а як відкриття.
Ідейна сила роману Ю.Мушкетика, що має майже символічну назву «На брата брат», саме в тому й полягає, що в розповіді про розбрат учасників визвольної війни Богдана Хмельницького братів Журавок – Матвія та Супруна – відтворена трагедія, до якої призводять чвари й згубна затятість амбіційно налаштованих претендентів на владу, чи просто обмежених посіпак. Добрі серцем і душею, хоробрі брати вірно захищали рідну землю від західних та східних поневолювачів, але їхні життєві дороги згодом розійшлися. Близький до Івана Виговського Матвій стає його самовідданим прихильником, прагне будь-що допомогти гетьману в здобуванні повної незалежності України. Він змальовує гетьмана здебільшого очима старшого з братів Журавок – Матвія, але вносить певну корекцію коментарями й ремарками, побіжними репліками, а головне – показом дій гетьмана, прагнучи створити не мальовничий образ, а живу людину. До речі, і погляд Матвія, який шанував гетьмана «за тонкість розмислу, за мудрість, за освіченість і дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність..» не лишається незмінним: поволі у ньому зникає беззастережне захоплення, поступаючись зваженим розмислам – усе те не без впливу й молодшого брата Супруна.
Боротьба за владу вгорі стає внизу шарпаниною, гризнею за наживу, а Москва солодко грає на скрипці соціальної справедливості, заохочує до боротьби за рівність, яка начебто панує між царськими людьми.
У цій складній політичній ситуації гине патріот, який не зумів об’єднати народ. Хоча він був розсудливий, саме такий, якого чекала Україна: «На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх, виваживши рівно стільки, скільки треба».
Цар не визнає влади обраного за козацьким демократичним звичаєм гетьмана Івана Виговського, який вимагає від монарха дотримуватися статей, підписаних 1654 року, за якими Україна – не частина Московії, а самоврядна держава з армією, внутрішньою юрисдикцією, незалежною зовнішньою політикою. Виговський бачить, що гарнізони царських військ, нікого не питаючи, розташовуються в Україні, що врятуватися від московської неволі неможливо нічим, хіба тільки конфедеративним зв’язком з Польщею та Литвою, з’являється Гадяцька угода.
Політика Виговського, спрямована на зближення України з європейськими сусідніми державами, відповідала рівневі культурного й цивілізаційного розвитку нашого народу в ХVІІ ст. Політика царської деспотичної Московії спрямована на те, щоб знайти слухняного козацького полковника, пообіцяти йому булаву і, якщо не захопити владу, то бодай призвести до громадянської війни в Україні. «Чимало людей не помічали тієї міцності, схованої за стриманістю, розважливістю, й гірко помилялися», – пише Мушкетик.
Щоб розгромити численні московські полки під Конотопом, які йдуть усмирити непокірного гетьмана, а з ним і всю Україну, Виговський змушений жорстоко подавити антидержавне повстання полтавського полковника Пушкаря. Автор не приховує свого негативного ставлення до Пушкаря, малює його пихатим, бундючним, славолюбним, а зовні – довготелесим і рукатим. Невдоволення голоти сваволею панів і нав’язуванням уніацтва він використовував заради повалення Виговського. Письменник яскраво показує як відбувався розкол серед козацтва, сподіваючись на легку перемогу, Виговський послав на пушкарівців два полки, але вони розбіглися по хатах, відмовившись воювати проти своїх. Тоді гетьман вдається до послуг найманців – сербів, волохів, татар, козаків. У братовбивчій війні під Полтавою Виговський переміг Пушкаря.
Юрій Мушкетик наважився дати і дав образ болісних переживань, що готували й супроводжували битву між рідними братами, які намагаються одночасно і вбити, і врятувати один одного. Матвій, що воює на боці Виговського, знаходить на бойовищі мертвецьки п’яного брата Супруна, затятого Пушкаревого прихильника, тягне його, мов трупа, у яр, щоб сховати від себе, і не знає, чи ридати, чи тішитися. У сценах, що їх написати найважче, бо йдеться про братів, які збройно стоять один проти одного, Мушкетик досягає геніального розуміння нашої української долі, за плачами якої чути регіт, а за радощами – стогони й ридання. Про святкування перемоги козаків Виговського над козаками Пушкаря сказано, що ті соромилися своєї перемоги. «Україна розколювалася, кришилася, як лід у повінь. Іноді ті розколини проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину».
Чи не найбільш значущою в розкритті характеру Виговського є розповідь про козацьку раду в Корсуні у жовтні 1657 року. Присутність на ній зарубіжних послів засвідчувала ще наявні з часів Хмельницького міждержавні контакти України, увагу й повагу до неї зарубіжних володарів, а мудре поводження Виговського з тими послами, маневрування між ними, виявляли в ньому риси справжнього дипломата, державного діяча високого ґатунку. Відтворенням власних думок гетьмана, його вагань і сумнівів автор олюднює цей образ. Часто Виговський згадує Хмельницького, як той вирішував подібні питання, зважує і приміряє до себе. Гетьман жодного разу не вчинив не обміркувавши, але часто свої рішення не обговорює з підлеглими. Це відбувається все частіше і в кінці роману ніби стає вирішальним у долі Виговського.
Письменник володіє багатьма засобами розкриття психології героїв. Уникаючи прямих авторських характеристик, ставить їх у ситуації, де їхні розум і серце промінилися всіма своїми барвами.
За ситуації, що склалася в Україні, Виговському було дуже нелегко гетьманувати. Він почував свою відповідальність перед Україною, яку любив палко, й ця любов перемішувалася з гнівом на полковника Пушкаря та всіх тих, хто ставав йому на дорозі.
Виговський часто задумувався, чи правильно він зробив, згодившись на булаву, бо в ній воля народу. Чи зможе він повести його в битву за праве діло, а чи на розбій. Ці роздуми мучили Виговського, і він більше переконував себе в необхідності утвердження в Україні республіканського ладу. Тож прихильність до Польщі була закономірною. Він прагнув запровадити такий же державний устрій.
Непокірними були ті, що сподівалися на ласку російського царя, вбачаючи у Виговському прихильника Польщі й унії. Серед них був і молодший Журавка – Супрун. Два рідні брати опинилися по різні боки барикад.
Супрун опинився у середовищі тих, хто на чолі з полковником Пушкарем боровся за єдину з Росією церкву, хто хотів єдності з росіянами, хто ненавидів католицизм. Результатом сутичок між цими двома полярними лініями стає смерть обох братів. Обидві лінії боротьби цілком закономірно виявляються безперспективними і згубними.
Тема братовбивства не нова в українській літературі. Письменник виявляє новий погляд на знайому ситуацію. По-перше, брати Журавки не вбивають один одного безпосередньо, а силою обставин перебувають по різні боки поля бою. По-друге, окрім конфлікту між господарем і Дейнекою постає творець і руйнівник. Автор залишає відкритим питання про те, що краще: знищувати чи розбудовувати.
Здавалося б, симпатії автора мають бути на боці Матвія – з його тверезим розумом, прагненням миру і спокою, а не на боці відчайдуха-безтурботника, завжди націленого на сварку Супруна. Тим часом автор не віддає переваги жодному з братів. Він дає зрозуміти, що різні люди мають шукати шляхів до взаєморозуміння, до співжиття, а не навпаки.
Драма двох братів Журавок – це довічна драма усього українського народу.
Розповідаючи про поразку в боротьбі за незалежність України письменник підводить до висновку, що найважливішою причиною був розбрат, схильність до прислужництва.
Саме навколо сюжетної лінії, присвяченої стосункам Матвія і Супруна Журавок, сконцентровано найтрагічніші події, найболючіші точки роману. І саме в змалюванні цих подій виявився несподіваний, новий і для самого Юрія Мушкетика, і для сучасної історичної романістики, авторський погляд.
Зовсім юними, кровно злитими бачимо братів на перших сторінках твору. Тікаючи на Січ, Журавки стикаються віч-на-віч зі смертю на одному з найнебезпечніших дніпрових порогах. І лише взаємна готовність до самопожертви рятує їх з того виру. Письменник побіжно характеризує братів як дуже несхожих між собою: рвучкий, відчайдушний, звиклий до командування Супрун і обережний, розсудливий, готовий скорятися молодшому братові Матвій.
Найяскравіше характеризує Журавок кількарядковий епізод, а водночас і одна деталь, що замінює довгі тлумачення.
Брати Журавки – головні персонажі роману. Родинна драма – головна сюжетна лінія твору. Письменник намагається якнайглибше осягнути характери героїв, збагнути чинники їхньої поведінки, знайти пояснення тому, що привело братів до протилежних, ворожих один одному таборів і до трагічної їх загибелі.
Стисло, а разом з тим вичерпно змальовує Ю.Мушкетик життєвий шлях братів після смерті Богдана Хмельницького. Участь у воєнних походах принесла обом прибуток. Матвій примножував його, а Супрун прогуляв свою частку в шинках і, нічого не заощадивши, жив бідно і накопичував у собі заздрість до багатого брата.
Два роки гетьманування Івана Виговського вмістили у собі стільки горя і крові, що їх вистачило б на віки. Яскраво показав це Ю.Мушкетик у чисельних картинах смертельних сутичок, в яких учорашній друг ставав ворогом, союзник – зрадником, нікчема набував слави, а герой конав у безслав’ї.
Загибель братів Журавок і ганебний кінець Виговського символізує крах сподівань кращих синів України за свободу й незалежність своєї держави.
Роман «На брата брат» – урочистий і глибоко поетичний твір, у ньому оспівується героїчна свідомість і військова мужність предків.
«На брата брат» – це не просто жива, детальна, досконало виписана панорама кривавої боротьби за національну волю й честь – це проникнення в притаманну українським князям, гетьманам, новітнім вождям таємничу прикмету їхнього рабського самолюбства.