Нові сторінки в біографії Т.Г.Шевченка: Т. Шевченко – географ та картограф – в експедиції О.І. Бутакова

Лепенець Катерина, 18 років, м. Шпола

Ми, Черкащани, з гордістю називаємо себе земляками великого генія українського народу – Т.Г.Шевченка, адже ми, як і він, народилися та живемо на славній батьківщині Кобзаря. Всі добре знають Т.Шевченка як поета та художника, але мало хто знає ту сторінку з його біографії, коли він був у складі експедиції відомого російського вченого О, І. Бутакова, яка досліджувала Аральське море.

Т.Г.Шевченко відбував заслання, у Середній Азії, на Аралі, на півострові Мангишлак. Спека неможлива, в тіні до 50ْ С, одноманітні піщані ландшафти, спрага, тепла несмачна вода з Каспійського моря, скрипучий пісок на зубах від суховіїв, гарячий пісок, на який не можна стати босоніж, попалені на сонці обличчя, пошерхлі губи – ось далеко неповний перелік незручностей. Т.Г. Шевченко брав безпосередню участь у Аральській географічній експедиції 1848-1849 рр. та картографічній зйомці Аральського моря.
Організація експедиції була покладена на капітан-лейтенанта флоту Олексія Івановича Бутакова, який очолив експедицію за рекомендацією всесвітньо відомого мореплавця Ф.Ф. Белінсгаузена. В Оренбурзі Бутаков звернувся до начальника Оренбургського краю генерала В.А.Обручева з проханням включити до складу експедиції рядового Шевченка як художника, оскільки за відсутності фотографій успіх її залежав би від того, як вона наочно оформлена. Крім того, це б дозволило Шевченку малювати, писати і разом з тим позбавило б його труднощів солдатської служби. Вирішити це питання було не так просто, бо Тарас Григорович в солдати був відправлений з таким вироком: «Художника Шевченко за сочинения возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений определить в Оренбургский отдельный корпус, поручив начальнику иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Миколі I цього здалось замало, і він власноручно приписав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». До речі, в експедицію було включено ще одного, поляка, студента-геолога з Варшави Томаша Вернера.
Хто такий О.І.Бутаков? Відомо, що О.І.Бутаков (*19 лютого 1816 – †10 липня 1869) – фактично ровесник Тараса – російський мореплавець і географ, дослідник Аральського моря, контр-адмірал. У 1848-1849 рр. – капітан-лейтенант флоту, начальник Аральської експедиції. Вчений познайомився, мабуть у травні 1848 року в Орській фортеці перед виходом експедиції. Під час експедиції вони разом були на шхуні «Констянтин» і жили водній каюті. Дружні взаємини між поетом та Бутаковим підтримувалися протягом усього аральського періоду, а потім і в Оренбурзі, де на прохання графа, Шевченка залишили для остаточної обробки матеріалів.
Отже, імператор далеко, а Обручов не заперечував, тож рядовий Шевченко був зарахований до складу експедиції і йому належало супроводжувати транспорт, який вирушав у тяжку й довгу дорогу до щойно збудованого форту Раїм, розташованого на березі річки Сирдар’ї, за 800 км від Оренбурга. Менш як за два місяці (березень – квітень 1848 року) в Оренбурзі збудували для експедиції шхуну «Константин» (так звали сина Миколи I, якого імператор поставив на чолі російського флоту). Шхуна була досить велика: трюм 14, 3 м, 4, 9 м завширшки і майже 2 м завглибшки. Утім, її ще треба було в розібраному вигляді доправити до моря. Можна собі тільки уявити караван, який вирушив з Орська до форту Раїм.
Возовий транспорт експедиції складався з 1, 5 тис. башкирських однокінних підвід, які рухалися під прикриттям роти піхотинців, двох сотень оренбургських козаків і двох гармат з обслугою (треба було убезпечити себе від можливих нападів грабіжників із Хівинського ханства).
А був ще верблюжий транспорт – 3 000! верблюдів із 560 погоничами-казахами, яких прикривали 150 уральських козаків.
Подорож до Раїма, почавшись 11 травня 1848 року, тривала 39 днів. За день караван завдовжки у дві версти долав 20-25 км. Тарас Шевченко йшов пішки в авангарді транспортної колони. На ніч йому давав притулок штабс-капітан Олексій Макшеєв, географ, відряджений з Петербурга для участі в експедиції. Пізніше Макшеєв згадував ті довгі переходи й свої вечірні розмови з Шевченком у джуламійці (наметі): «Увесь похід він (Тарас Шевченко) проробив пішки, окремо від роти…Він був веселий і, очевидно, дуже задоволений привіллям степу та переміною свого становища. Похідна обстановка його нітрохи не пригнічувала. Коли після тривалого походу ми приходили в укріплення, де мали можливість замінити сухарі на воду, на свіжий хліб і хороший квас, Тарас Григорович жартома звертався до мого слуги зі словами: «Дай, братику, квасу з льодом, ти знаєш, що я не так вихований, щоб пити просту воду».
Він багато мені розповідав про свої злигодні дрібні, але про більші, політичні, ніколи не сказав ні слова». Пам'ять Шевченка також зберегла чимало деталей походу – згодом вони ожили на сторінках повісті «Близнецы». У дорозі він малював. На щастя, багато живописних робіт поета збереглося. Серед них є і краєвиди каракумської пустелі – її спекотними просторами. Експедиція рухалася майже весь червень, аж поки не дісталися Раїма.

Дослідження Аральського моря

Минуло п’ять тижнів – і шхуна «Констянтин» знялася з якоря. На невеличкому судні розмістився екіпаж у 27 осіб, причому шестеро з них, зокрема й Тарас Шевченко, поселилися в одній каюті з капітаном Бутаковим. І то були не найгірші місяці в історії десятирічного заслання поета. З капітаном йому просто-таки пощастило: Бутаков ставився до Шевченка з повагою.
О.І. Бутаков вів щоденник, і тепер ці записи дають змогу уявити будні Аральської експедиції. Залишив свої спогади і штабс-капітан Макшеєв. Цікаво, що в обох цих джерелах досить докладно описані драматичні події 8-9 серпня 1848 року, які могли закінчитися трагічно для Тараса Шевченка.
А суть ось у чому. Макшеєв разом з прапорщиком Акишевим, художником Шевченком і ще сімома матросами висадилися на острові Барса- Кельмес, щоб його оглянути. Запаслися харчами на кілька днів, розбили тимчасове житло з парусини і взялися до роботи. Проте вночі розігрався сильний шторм, який тривав аж три доби (Бутаков не раз називає Арал надзвичайно бурхливим морем).
Що в цей час відбувалося з шхуною, ніхто не знав. Якщо вона зазнала серйозних ушкоджень чи затонула від ударів шторму, то команда Макшеєва приречена. На всіх чекала голодна смерть. Макшеєв прийняв відчайдушне рішення: відправити на пошуки шхуни шлюпку з двома матросами. Якщо добровольців не виявиться, готовий був плисти сам.
Проте саме в цей час «робінзони» побачили з боку моря вогонь – то Бутаков запалив фальшфеєри, подаючи сигнал. На березі також розвели багаття. «Я щохвилини чекав, що мене зірве з якорів і викине на пустельний берег, – нотував у своєму щоденнику Олексій Бутаков…. Ніч була виснажлива й становище таке критичне, що я вже пригадував описи морських катастроф і міркував, з чого зробити пліт, щоб у разі біди дійти до Сирдар’ї, забравши тих, хто залишився на Барса-Кельмесі». На щастя, все обійшлося добре.
Експедиція на Аралі тривала 56 днів і завершилася наприкінці вересня. А втім, потрібно було готуватися до зимівлі. Капітан Бутаков вирішив перезимувати зі своєю командою на острові Кос –Арал (цього острова в природі давно не існує – всихання моря призвело до того, що він став суходолом).
Чотири місяці суворої зими учасники експедиції провели в нашвидкуруч збудованому бараці на острові. Попри тяжкі обставини, для Тараса Шевченка то були часи активної мистецької та літературної творчості. Тут віна писав такі поеми як «Царі», «Марина», «Сотник», «Заступила чорна хмара», «І золотої й дорогої» та інші, всього близько 50 творів.
Настала весна – і експедиція знову вирушила у плавання. Її учасники, по суті, відкривали Аральське море, адже до Бутакова його ніхто не досліджував. На карту наносили острови, про існування яких часом не знали й місцеві «киргизи» (насправді – казахи). Згідно з традицією, у їхніх назвах увічнювалися імена відомих людей: імператора, його сина Констянтина, оренбургського губернатора Обручева та ін. А іменем капітана названо було лише один мис. Серед відкриттів експедиції – поклади кам’яного вугілля на одному з островів. Капітан надавав цьому неабиякого значення, адже вугілля – то шанс для розвитку на Аралі мореплавства. Геологічні дослідження проводив Томаш Вернер, – поляк, геолог, політичний вигнанник. За довгі місяці перебування у складі експедиції Вернер став одним з найближчих Шевченкових приятелів.
За заслуги перед вітчизною у справі дослідження Аралу Олексія Івановича Бутакова нагородили орденом Володимира IV ступеня й щорічною пенсією у розмірі 157 рублів і 50 копійок, обрали дійсним вченим Російського географічного товариства. Проте, у 1850 році оголосили сувору догану. До такого несподіваного розвитку подій, звісно ж, призвів донос: капітану нагадали, що він порушив «височайшу» волю.
У секретному донесенні військового міністра, адресованому начальнику головного морського штабу, зазначалося, що «со стороны капитан-лейтенанта Бутакова не было надлежащего наблюдения за Шевченко и что этот рядовой даже самим Бутаковым допущен был к недозволенным ему дествиям»… «Недозволенные действия» – це, звичайно ж, малювання. А Бутаков щей альбом із Шевченковими малюнками до звіту додав. І начальству це спочатку дуже сподобалось. Донос, між іншим, писали не на Бутакова, а на Шевченка. Зуб на нього мав офіцер Ісаєв, й історія була амурна.
Можна сказати, що Шевченко постраждав за свого друга Карла Герна, у якого квартирував після повернення з експедиції. Якось він не витримав і сказав, що до його дружини вчащає Ісаєв. Зрозуміло, що у Ісаєва були неприємності. Ось він і помстився Шевченкові, написавши в доносі, що той має нечувану як для солдата свободу. Бутакову ж дісталося «рикошетом»…
Попри очевидні заслуги, Олексій Іванович і пізніше відчував неприязне ставлення до себе з боку високого начальства. Недарма ж Олександра Смірнова-Россет писала про нього у свої спогадах із сумною інтонацією.: «В Петербурзі на героя ніхто не звертав жодної уваги; він помер забутий, але нащадки віддадуть йому належне». Не можна нічого сказати про нащадків, але в Шевченковій пам’яті О.І.Бутаков завжди залишався людиною благородною і чесною. «Це мій друг, товариш і командир», – писав поет Варварі Рєпніній в одному з листів.
Повертаючись із заслання Тарас Шевченко випадково зустрівся у місті Владимирі з подружжям Бутакових. Було це в березні 1858 року. Олексій Іванович їхав до Оренбурга, а звідти – знову на береги Сирдар’ї. «У мене від самого спогаду про цю пустелю серце холоне, та він, здається, готовий назавжди там поселитись» – записав Шевченко у щоденнику. Та то була не остання зустріч поета з Бутаковим та його дружиною Ольгою Миколаївною, бачилися вони ще і у Петербурзі. До слова сказати, Ольга Миколаївна сама була художницею і доклала чимало зусиль, що зберегти хоча б частину Шевченкових малюнків.
Бутаков пережив Шевченка на вісім років. Похований у Німеччині, у Вісбадені.