Любити Україну до глибини кишені

Бондур Олександр, с. Шевченкове, Черкаська обл.

В історії України немає аналога такої родини. Навіть беручи до уваги найпрославленіші княжі та гетьманські роди. На жаль, в історичній пам’яті і в свідомості нашого суспільства Симиренки ще не посідають того місця, яке їм належить заслужено. Більшість людей вважає, що Симиренко – це той, що вивів знаменитий сорт яблук і щось там із “Кобзарем” Шевченка в нього пов’язане. І дуже дивуються, коли довідуються, що було кілька великого масштабу людей із Симиренків.

Історія цього роду повчальна під будь-яким кутом зору. Це родина славетна, але невідома широкому загалові в Україні, родина, кілька генерацій якої протягом двох століть творили сторінки української історії як знамениті, яскраві, трагічні, звичайні, загальновизнані особистості. Симиренкам, які залишили яскравий слід в історії української культури, промисловості, садівництва... Симиренки, які пройшли символічну, характерно трагічну для українців дорогу життя – від вільних дужих козаків, через кріпаччину і неволю, до багатства, світової слави і... знищення, забуття.
Родинне гніздо славетної родини Симиренків – село Мліїв Городищенського району Черкаської області. Симиренки походять із козацького роду Семиренкових, тобто “Семируких” (від старовинного слова “ренка” – рука).
Жили вони на Платоновім хуторі між Млієвом і Городищем. Платонів хутір розташований на відстані 7 км від Городища над трасою Городище – Черкаси через Ірдинь на 200 га землі. На хуторі стояли будинки родини Симиренків, які вони називали “старий дім”. На цій території росли рідкісні декоративні дерева, які збереглися донині. Зараз тут розташований Інститут садівництва, контора, амбулаторія, музей, школа, дитячий садок, родинна церква Симиренків, відновлена 22 серпня 2000 р., та будинки, в яких живуть працівники.
На відстані 12 км від траси Городища – Черкаси через Ірдинь на площі 125, 9 га розташований хутір Хропалів – один з наймальовничіших куточків Черкащини. Там жила родина Хропалів. Хропаль був родичем Симиренків, чоловіком рідної сестри П. Ф. Симиренка. нині на Хропалевому хуторі залишився величезний каскад ставочків (ставки мають площу 5 га).
На Яхновому хуторі жила велика родина Яхненків. Яхнів хутір розташований на відстані 11 км від Городища на площі 31, 4 га. 1845 р. П. Ф. Симиренко та його фірма орендували і запустили цукрозавод у с. Орловці (Заводище) у 6 км від Городища, поряд із трасою Городище – Черкаси. До цього часу зберігся двоповерховий кам’яний будинок заводу.
Федір Симиренко у спілці зі своїм зятем і братами Яхненками заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, яка 1843 р. спорудила перший в Україні й взагалі у Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод у с. Ташлику біля Млієва, а 1846 р. – машинобудівний завод у Млієві, Млієвський (Городищенський) цукрокомбінат (цукроварня і рафінадний завод) – 1848 р. Родина називала усі підприємства, розташовані через дорогу від Платонового хутора у Млієві, Млієвськими, але їх офіційна назва була Городищенські, за назвою залізничної станції й телеграфу.
Робота розумних та кмітливих людей, практичних і здібних до комерції, давала добрі результати.
Сім’я була дуже релігійною. Молитвою починали і завершували роботу. У святкові й вихідні дні відвідували церкву, читали священні книги, допомагали бідним і жертвували на богоугодні справи.
До прикажчиків і службовців ставилися як до членів родини, завдяки чому тут виробились рідкісної чесності прикажчики.
Сім’ї Яхненків-Симиренків була притаманна та прекрасна риса, що вміли вони кожній чесній людині сподобатись. Бралися за всяку чесну справу, яка могла дати прибуток.
У голодний 1830 рік торговий дім став займатися справами благодійності й упродовж кількох місяців годував близько 10000 бідних селян. Усі голодні приходили на Яхнову греблю, й їм видавали борошно з млинів.
Благодійництвом родина займалась і в монастирських справах. Так, 1840 року в Виноградському Ірдинському монастирі було зведено теплу дерев’яну церкву Святої Трійці за рахунок пожертвувань, левову частку яких складали кошти, виділені купцем першої гільдії Кіндратом Михайловичем Яхненком.
Кіндратом Яхненком фінансовано будівництво 1851 р. кам’яної однопрестольної церкви Успіння Божої Матері. А у квітні 1846 р. зять Кіндрата Михайловича Федір Степанович Симиренко уклав угоду з ігуменом Анастасієм (1767 – 1858), настоятелем Виноградського монастиря на розпис дерев’яної Миколаївської церкви, побудованої ще 1782 р. За цією угодою був найнятий мешканець с. Орловця, дворянин Йосмер Яровецьки, який повинен був за 250 руб. Сріблом “заново написати і визолотити” іконостас.
Майже півстоліття тривали дружні стосунки між родиною Яхненків-Симиренків і Виноградським монастирем, і їх висвітлення може суттєво доповнити відомості про меценатську діяльність родини на території Черкаської області в середині – другій половині ХІХ ст.
Побудувавши цукровий завод у Млієві, зразковий за внутрішнім і зовнішнім устроєм, його власники, самі благочестиві, потурбувались і про устрій храму Божого.
1858 р. ними завершено будівництво дерев’яної церкви при заводі в ім’я Архидиякона Стефана, а також збудовано дім для священо- і церковнослужителів та училище для дітей працівників заводу. Для забезпечення потреб служителів новозбудованої церкви й училища власники заводу внесли до кредитних закладів достатню суму, на проценти від якої ті утримувалися.
Крім величної семиповерхової будівлі пісково-рафінадного заводу, підприємці спорудили, як відомо, промислове містечко – 150 будинків для службовців, кожен із присадибною ділянкою, садом. У містечку були магазини, де всі товари першої необхідності й розкоші продавалися за помірними цінами. При заводі було збудовано прекрасну лікарню на 100 місць, школу із шести класів, театр, бібліотеку, баню. Завод і містечко мали газове освітлення. Про високу культуру побуту свідчить і той факт, що в містечку був водогін.
Фірма “Брати Яхненки і Симиренко” під час кримської кампанії пожертвувала 10 тисяч руб., не кажучи про постійні пожертвування на різні справи: вони допомагали всім бідним, які зверталися до них.
Яхненки і Симиренки уособлювали дуже цінні якості, які не так уже й часто зустрічаються в нашому народі: не просто схильність до підприємництва, а вміння спрогнозувати майбутнє. На жаль, чомусь мало українців займалося цукровою промисловістю. Нову прибуткову справу, головним чином, опанували чужинці: Бобринські, Потоцькі, Браницькі, Самойлови, Сетгафери...
Друга характерна ознака, притаманна родині Яхненків-Симиренків – їхня нетиповість. Інші вихідці з низів, розбагатівши, рішуче розривали зв’язки з простим народом, а ці люди зберегли виняткову моральну позицію, і вже тому вони стали елітою української нації.
Старші сини Федора Симиренка – Платон і Василь, здобувши прекрасну освіту, стали висококваліфікованими спеціалістами.
Список доброчинних справ Платона Федоровича Симиренка склала Тетяна Володимирівна Торп.
Доба Платона Федоровича, “душі і розуму фірми”, як називає його О. Ф. Кістяківський, – це період розквіту фірми Яхненків-Симиренків. За своє 43-річне життя Платон Федорович побудував потужну промислову імперію.
В останній рік керування Платоном Федоровичем фірмою, напередодні фінансової кризи у країні виробництво самих тільки мліївських підприємств фірми вдвічі перевищило суму промислового виробництва в Києві. Виробництво городищенських промислових підприємств налічувало 1860 р. 4403118 руб., тоді ж промислове виробництво Києва становило 2347460. всупереч безгосподарності адміністрації, яка 1861 року перебрала від власників управління фірмою, підприємства фірми залишалися провідними технічними центрами та прибутковими закладами ще 30 років. 1868 р. виробництво мліївських підприємств дорівнювало 3400692 руб. Та 1874 р. через Городище провели залізницю, і 1876 р. поміщиця Балашова побудувала біля неї власну Маріїнську цукроварню в Городищі, а Яхненкам-Симиренкам відмовила в оренді землі під вузькоколійку до мліївських підприємств. Але навіть за цих умов мліївські заводи продовжували давати прибуток.
У багатьох випадках цукрозаводці повністю або частково оплачували лікарняні своїм робітникам. Ця лікарняна оплата існувала і на Мліївському (у Яхненків-Симиренків) та інших заводах.
Припинили існування мліївські підприємства Яхненків-Симиренків тільки 1887 р., коли скінчився термін оренди землі, на якій вони були розташовані, а Балашова відмовилась поновити оренду.
Яхненки-Симиренки здійснили революцію в технології цукроварства в Росії, запровадивши парові двигуни, а також соціальну революцію, створивши на тлі довколишньої кріпаччини надзвичайно сприятливі умови праці та побуту для робітників фірми.
Талановитий конструктор, Платон Федорович Симиренко побудував у Млієві перший в Україні машинобудівний завод та перший такого рівня завод у Росії й розпочав виробництво вітчизняного устаткування для цукрових заводів та сільськогосподарських машин удосконаленої конструкції. Наявність місцевого джерела високоякісної техніки унезалежнила споживача від імпорту і дала потужний поштовх розвитку вітчизняної промисловості та сільського господарства.
Платон Федорович започаткував на мліївських підприємствах програму вишколу в робочій практиці майстрів та механіків-практиків, що забезпечувало вітчизняних підприємців власними професійними технічними кадрами.
Він побудував на Мліївському машинобудівному заводі перші металеві пароплави і започаткував модерне пароплавство на Дніпрі. “Перший пароплав “Українець” у 40 кінських сил вийшов з Городищенського заводу і був спущений на Дніпро 1853 р. 1861 р. із цього заводу був спущений на воду пароплав у 100 к. с. Цей пароплав назвали “Святослав”. Платон Федорович збирався побудувати власний флот для фірми (врахуйте, що першу залізницю в Центральній та Східній Україні, лінію з Одеси до Балти було побудовано лише 1865 р.), але не встиг. Крім двох пароплавів, у фірми були також баржі та баркаси.
Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний дендропарк, згодом славетні сади, оранжереї й розсадник.
Вивів у люди тисячі селянських дітей зі шкіл, заснованих та утримуваних родиною (фірмою) при мліївських підприємствах.
Парафіяльне училище, яке діяло з 1857 р., відвідав одного разу Т. Г. Шевченко. у спогадах про відвідини Кобзарем Млієва Михайло Чалий пише, що в училищі було 150 учнів і 7 учителів та що викладання велося за програмою технічних училищ. П. Клебановський твердить, що школа була п’ятикласною та що в іншому приміщенні діяла окрема школа, де викладали Катерина і Настя Хропалівни та Гоголь-Яновська.
О. І. Хропаль у листі від 5 травня 1874 р. до інспектора народних училищ Київських губерній писав, що програма цієї школи значно перевищувала програму парафіяльних училищ і що школа була завжди переповнена. Крім штатних учителів, які мали право на державну пенсію, Яхненки-Симиренки наймали позаштатних з-поміж передової інтелігенції. Майже всі вчителі мали університетську освіту, кілька з них згодом перейшли викладати до університетів.
З 1874 р. це училище стало 2-класним і було першим і єдиним училищем цього рівня в Черкаському повіті. Олексій Іванович Хропаль відверто констатує у вищезгаданому листі, що однією з причин перетворення училища на двокласне було звільнення випускників від тілесної кари та від рекрутської повинності, яка становила тоді 15 років.
Започаткувавши програму вишколу в робочій практиці на мліївських підприємствах майстрів та механіків-практиків, Платон Федорович обміркував підготовку вітчизняних технічних кадрів середнього та вищих рівнів. Під час відвідин мліївських підприємств професором Іваном Рахманіновим 1858 р. Платон Федорович поділився з ним своїми планами. Рахманінов записав: “Особливого співчуття і поваги заслуговують заходи, яких вживає П. Симиренко для навчання дітей, що живуть у містечку. Відкривши училище для хлопчиків, він хоче його розширити таким чином, щоб і дівчатка могли в ньому навчатися. Хлопчикам, які виявлять здібності, він хоче, крім початкової грамоти, давати виховання реальне, головним предметом навчання, наскільки я зрозумів, є початкові основи практичної механіки. З’єднати з таким механічним закладом, яке знаходиться при Городищенському заводі, училище, в якому б викладались основи практичної механіки. Я не знаходжу слів висловити моє співчуття подібному доброму наміру”.
1861 р. фірма подає прохання про дозвіл на відкриття у Млієві технічного училища і ставить низку умов.
Передбачалось поставити це училище на рівень, з якого випускники могли б вступати безпосередньо до Київського політехнічного інституту, дозвіл на відкриття якого вже було одержано. Тому власники фірми просили підпорядкувати своє училище Міністерству фінансів (як і Політехніку), а не освіти, та щоб випускники Мліївського технічного училища одержували атестати, які давали б ті самі права, що й атестати повітових училищ. Окрім того, власники фірми вимагали, щоб на додаток до звільнення від тілесної кари та рекрутської повинності, випускників Мліївського технічного училища звільнили від подушного й податного стану, щоб їм надали право на безстроковий паспорт, а тим, що закінчують курс навчання успішно, ще й особисте почесне громадянство, тобто перший ступінь дворянства. А київська Політехніка (КГП) відкрилась тільки 1898 р.
Платон Федорович сприяв виданню “Букваря”, що його Тарас Шевченко підготував для заводських шкіл. Симиренко безкоштовно поширював “Кобзар” серед селян, робітників та службовців цукрозаводів Київщини, планував разом із Шевченком видати для сільських шкіл підручники з різних дисциплін, зокрема з історії України, і тільки смерть цих обох людей зашкодила реалізації цього важливого задуму.
Випередивши свій час, фірма з часом занепала через нещасливий збіг обставин: загальноросійську кризу 1860-х рр. ., хвороби та смерть обох поколінь керівників торгового дому “Брати Яхненки і Симиренко”.
Стипендію Симиренка отримали на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира десятки студентів, уродженців Південно-Західного краю, без різниці у віросповіданні, що опинилися у матеріальній скруті під час навчання.
1877 р. адміністрація Городищенського заводу надала приміщення під лікарню на 50 ліжок для поранених нижчих чинів. Крім того, адміністрація забезпечувала опалення приміщень, ресорні екіпажі для перевезення поранених із Черкас і виділила два відсотки зі свого капіталу на потреби поранених на весь час війни.
Повертаючись до шкіл Млієва, слід зазначити, що 1899 р. діти та зять Платона Федоровича і Тетяни Іванівни Симиренків заснували однокласне безкоштовне парафіяльне училище в пам’ять Тетяни Іванівни, яка того року померла, і розмістили його в її будинку, де в учительській кімнаті висів портрет Тетяни Іванівни.
Одружені робітники механічного заводу, літнього заводу тощо мали окремі квартири, а неодружених поселяли в казармах. Святкові дні й нічна робота оплачувались удвічі дорожче, а у святкові дні був скорочений робочий час.
Фундатори фірми фінансово підтримували “Київське товариство для допомоги бідним”. На 1 січня 1879 р. ця організація мала від Торгового дому Яхненків-Симиренків дві тратти на 10002 руб. і 22 коп.
Втративши фірму, син Степана Яхненка Семен Степанович Яхненко після смерті батька забрав свою частку з капіталу товариства і оселився в Одесі.
Степан Яхненко був останнім із міських голів дореформеної Одеської думи в період з 1860 до 1863 р. З його ініціативи за підтримки графа Толстого, професора О. М. Богдановича, Е. С. Андрієвського, Н. А. Новосельцеві, А. М. Бродського, О. А. Рабиновича та інших багато зроблено для благоустрою Одеси. Місто збагатилося мостовими, школами, було проведено освітлення тощо.
Семен Степанович був одним з організаторів Товариства одесько-дністровського водогону. Ним також була створена міська каса особливого фонду загальної початкової народної освіти в Одесі, зібраного із добровільних внесків. Першими відгукнулися граф Толстой і купці А. М. Бродський та І. Єфруссі (по десять тисяч рублів). Скоро був зібраний капітал 150000 руб.
Взагалі Яхненко багато працював на благо Одеси і навіть відмовився на користь службовців від платні міського голови.
В особистому житті Яхненко був також оригінальним і самобутнім. Його кращими друзями в Одесі були професор Богданович, знамениті Сєченов і Мечников, лікарі Міїх і Могутковський, музиканти Тодоско, Тритен і художники Плис, Мальман та ін.
Вихідці з кріпаків Яхненки і Симиренки зводилися на ноги, долаючи не лише супротив конкурентів. Вони вступили в боротьбу з родовими іноземними дворянами, які тримали корінних українців у економічному ярмі, і потіснили навколишніх князів і графів Бобринських, Браницьких, Понятовських, Потоцьких, Трубецьких, Енгельгардтів, Воронцових, Лопухіних так, що відчула вся імперія.
“Мліївське диво” не стало всеукраїнським, але це був повчальний урок.
Вічна історія рельєфно виділятиме нинішнє покоління, якому вдалося домогтися Української державності. Але на рівних у світове співтовариство вписуватися тяжко: українців мучить синдром меншовартості, який віками насаджувався у свідомість. Вишиковуємося у похідні колони до майбутнього, а рухатися без направляючих – росіян, поляків, німців, євреїв чи американців – не можемо. Отже, десятиліття плутаємося між розставленими ними дороговказами. Пора починати цінувати своїх –енків більше, ніж чужих –манів чи –інів.
Хочеться вірити, що наша нерозбірливість і забудькуватість виліковні. Що ознакою одужання стане повернення на українське покуття під урочисті рушники величних імен Симиренків. Вони і тепер у змозі сприяти покращанню добробуту співвітчизників.
Люби, Боже, правду: козак Степан не присягнув цариці, син його Федір назвав перший свій пароплав на Дніпрі “Українець” (1850-го року!), внук його Платон виділив кошти на видавництво “Кобзаря” Т. Шевченка, правнук його віддав всі свої сили на розвиток садівництва в рідному краї, праправнук його професор Володимир Львович Симиренко загинув, але не зрадив себе, свого роду й свого народу. Професорова донька Тетяна, що в страшній круговерті врятувала могутню батьківську книгу “Часткове сортознавство плодових рослин”, – таку ж могутню, як і дідова “Помологія”, збирала докупи світлу пам’ять безсмертного роду. Знов же заради неї, споконвічної мети – України.
Ясна річ, більшими чи меншими в історії Симиренки вже не стануть, незважаючи на наше до них ставлення. Але для нас, живих, в Україні, украй потрібно, щоб ми самі духовним зором роздивилися, яких синів із цим прізвищем народжував ваш народ. І вже навіть це додасть нам упевненості в тому, що ми – велика нація, здатна не лише берегти національну ідентичність у тих неможливих умовах, у яких судилося бути Платонові й Василеві Федоровичам, вона здатна давати великих вчених, які стають на рівень вершин світової наукової думки, збагачують плодами свого інтелекту не лише свій народ, як Лев і Володимир Симиренки.
Феномен Симиренків нам ще треба осмислити й пояснити.