Життя дітей війни с. Васильків Шполянського району у воєнні та повоєнні роки

Приходько Тетяна, с. Васильків, Черкаська обл.

ВСТУП

В історії України Друга світова війна стала однією з найтрагічніших сторінок.
Вона залишила по собі пам’ять – колективну, індивідуальну.
Ті, хто народилися з 1930 до 1945 років, належать до покоління, у пам’яті та підсвідомості якого залишилася психічна травма на все життя. Хто ці люди? Хто такі діти війни?

Розпочалося все із ухвалення у 2004 році Закону України „Про соціальний захист дітей війни”, ініціаторами якого були народні депутати – соціалісти. Відтоді з’явилося визначення нового терміну в українському законодавстві – „дитина війни” – це особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року)Другої світової війни було менше 18 років.
Україна була першою (і досі єдиною) державою в світі, яка встановила правовий статус „дитина війни” понад шістьом мільйонам своїх громадян.

Розділ І. Життя дітей С. Васильків у роки війни та повоєнної відбудови – яскравий приклад трудового героїзму для виховання молоді

Початок Великої Вітчизняної війни для дітей, які виросли в мирні часи, став одним із переломних етапів їхнього життя. Цей факт сприймався дітьми не однаково. Усвідомлення того, що війна почалася, відбувалося поступово. Війна для більшості дітей розпочиналася не формальною звісткою, а вирішальними моментами власної біографії. Призовом батька на фронт, повітряними атаками, початком окупації.
Чули тоді про війну, що розпочалася, і про те, як закопували зброю комуністи-активісти в урочищі Діброва і як їх усіх шполянські зрадники – поліцаї засудили до розстрілу в 1942 році.
Саєнко В.І.(1938 р.н.) згадує, як батька забирали до армії. Він був на руках у мами і просив батька взяти його з собою. Відтоді батька він більше не бачив.
В пам’яті дітей закарбувалися великі чорні ворони (літаки) Дивилися діти на них з вікон, боялися, плакали. Матері заспокоювали :»Не бійся, дитино, це - війна» А що це таке - ще не розуміли. Не розуміли, коли змушували батьки ховатися в погріб, за скирти, коли пробиралися на безпечні хутори до родичів під стрілянину з літаків, під бомбами.
Часто батьків не було вдома, а діти, почувши гуркіт, стрілянину, ховалися під столами, за ліжком з дощок, у скринях.
В селі німці вперше з’явилися 1942 року на станції Прудянка .
Вулиця від школи до Широкого шляху, що йде на Капустино, називалася Німецькою. На цій вулиці німецькі солдати вважалися хазяями, але були тут тимчасово, бо перебували на оздоровленні і призначалися для поповнення частин німецького вермахту.
У приміщенні сільської школи знаходився лазарет, куди періодично прибували із залізничної станції Прудянка для лікування. У дворі школи стояли два ряди автомобілів і чотири зенітні установки. Був телеграф, двоколійна з семафорами залізниця, служба шляховиків. Прибулих солдатів, котрим не вистачало місця для проживання та відпочинку, розміщували по хатах. Людей з хат виганяли в повітки і там сусіди з дітьми жили, немов вівці у кошарах. А деякі люди, щоб до них не поселялися, намазували дітей сажею, ніби вони хворі . Німці боялися і тікали звідти.
Повітряні атаки докорінно змінили повсякденний уклад, внесли небезпеку, страх, руйнування.
Діти разом з дорослими ховалися по погребах. У людей в селі були великі довбані погреби. Туди сходилися сусіди з дітьми. Сиділи там навіть місяцями, особливо діти, бо батьки ще вибиралися нагору. В тих людей було і годувалися. Один одного підтримували. А коли виходили звідти, то шибки вдома були вибиті. Та були такі люди, що не пускали нікого до себе в льохи, казали :»М’яса нам тут не треба»
Фуркало Марія Василівна (1933 року народження) згадує:
[ Погріб у нас був невеликий . В нього ми поставили свою годувальницю – корову. А самі ходили до сусідів. Одного разу пішли, а там стояв і плакав хлопчик. В нього від розриву снаряда розірвало щоку. Німці розкидали приманки – іграшки для дітей (олівці різнобарвні, сережки та інші цяцьки). Наші діти ніколи не бачили таких іграшок, тому охоче їх підбирали, а потім на них підривалися, калічилися.]
Село Васильків було в окупації з 1942 по лютий 1944 роки.
Людей примусово відправляли на будівництво автошляхів, ремонт залізниць, будувати мости і щоденно вигонили в поле на роботу, де примушували працювати від сходу до заходу сонця. Діти батьків вдома не бачили, були віддані самі собі. Належного виховання вони не могли отримати. Трохи старші робили вдома всю роботу, ще й гляділи менших братів чи сестер.
Діти разом з старим дідом Бакалиною Онопрієм Пилиповичем, який працював у «громадському господарстві»(так при німцях називали сільськогосподарські артілі) таємно робили шкоду німцям – то гайки від плуга одкручували, то віднімали якусь деталь від сівалки, жатки, молотарки і ніхто не міг дізнатися, хто це шкодить.
Іноді люди відмовлялися виконувати окремі роботи, за що німці їх били, а поліцаї заарештовували. Так, підлітки 12-13 років: Коваль Грицько, Різник Петро, Торба Карпо відмовилися вантажити буряки на вагон, якого відправили на Матусівський завод порожнього, без буряків. За це вони відробляли два тижні примусово у місті Шпола. Бачили там арештованих хлопчаків, які вкрали в одного фашиста пістоль і вечорами стріляли з нього. Поліцаї піймали їх і привели в жандармське управління. А потім катували їх немилосердно.
Людям у селі всім роздали землю по 20-30 соток, брали скільки, стільки хто міг обробити. Вони садили картоплю, кукурудзу, соняшники, коноплі, кавуни, дині.
Працювали на полях у німців . Поліцаї гонили людей плетьками на роботу. Німці сіяли тютюн, кропили його від шкідників. Поліцаї вигонили з тютюнових плантацій дітей, які допомагали матерям, говорили, що він отруйний, можна захворіти.
Малим дітям запам’яталися німці з автоматами, в коротких чоботях. Давали їм коржики, посипані цукровою пудрою. Таких ласощів діти зроду не куштували.
Новий рік німці завжди святкували. Діти бігали дивитися, бачили цілі ящики з гостинцями . Німці кидали їм цукерки, як цуценятам. Вони падали, збирали. А окупанти ще й поверху стріляли з автоматів і реготали. Таких цукерок діти ніколи не бачили.
Заходили в хати з собаками. Діти лякалися, забивалися в куток і мовчали.
За спогадами Рисак Олександри Федосіївни (1936 року народження) [ Зайшли німці у хату, один з них подивився на мене, взяв два великі шматки хліба, намазав маслом, поклав м’ясо з консерви і простягнув до мого обличчя. Я плакала, не брала. Тоді перекладач сказав бабі, щоб брала, бо в нього в Німеччині таких як я двоє дітей і він не знає, чи побачить їх чи ні .]
А ще дітлахи пробували каші з німецької кухні. Худорлявий німець, оглядаючись на офіцера, насипав хлопцям у картузи розсипчастої каші, і вони сходу тікали до своїх домівок.
В воєнні і повоєнні роки хати були глиняні, вкриті соломою. Обставляли свої помешкання бур’яном, снопами кукурудзиння, соняшниками, корінцями, очеретом, рогозою. А потім цим усім і топили в хатах.
Було в хаті одне ліжко, на якому спали батько й мати. А діти спали в ганчірках на печі, підпіччям зимою, а влітку – на соломі, на долівці. Стояв у хаті стіл, стільці, лава, скриня.
Бігало по хаті маленьке телятко, щоб було тепліше .
Коли були морози до тридцяти градусів, вікна стояли, як мур. Діти шкребли їх від снігу, продмухували дірочку, щоб подивитися на шлях. Топили лежанку соломою, а тепло було лише скраєчку.
Пекли в печі картоплю свинячу, їли квашені огірки, капусту, буряки.
Пекли кукурудзяний хліб, пиріжки з калиною, квасолею. Пекли млинці із еспарцету, з листя дерев, з різних відходів. Ці млинці були зелені і гіркі.
Варили гичку з буряків, з проса шолуху їли, гризли сирі буряки. А картоплю по одній смажили, а тоді нею з усіма ділилися. А то їли й лушпиння з картоплі.
Часто дітям давали баланду. Це страва, в якій плавали буряки, картопля свиняча і висівки. Щоб засмажити баланду, терли рижій(таке як мак, тільки червоне)
Як натоплять в печі очеретом, то й борщ був з лепехою від нього.
Діти збирали колоски, пляшкою розтирали зерно і їли. Влітку ходили в ліс по гриби, хто жив біля лісу.
В кого була корова, то пили молоко і носили сусідам.
Після війни дітей годували в їдальні, в кого не повернулися батьки з війни.
Одяг носили найпростіший. Шили з домотканого полотна. Сіяли коноплі, мочили в річці, сушили, били петельницею. М’яли їх здебільшого діти ногами, аж шкіра на ногах облазить.
Ще шили одяг з німецьких палаток . Носили діти недоноски, перешитий одяг з материного. Не було платків, діти на голові носили ганчірки полатані. Дівчатка шили собі спідниці з ряднини.
У сім’ї були одні калоші чи чоботи на всіх. Носили їх по черзі. До школи бігали босі. А зимою не ходили до школи, бо не було в чому .
У німців міняли за поросята, за горілку суконні одіяла. З нього шили дітям одяг.
Навчання під час війни не було . Школа працювала до грудня 1941 року.
Після війни в школу пішли переростки .Вчилися в одному класі і 1933, 1934, 1935 -1937 років народження діти. Дошки не було, вчителька писала на дверях.
Одна книжка була на п’ять – десять чоловік.
Писали на вікнах, на газетах, між рядків газети. Дехто писав на сушених листках від кукурудзи. А ще рвали паперові мішки від толу ( німецьких зрив-пакетів) і писали на них. Робили з цих мішків зошити . Сторінки у них були сірі, жовті.
Писали паличками з дерев. На паличку прив’язували ниткою перо. Робили чорнило з бузини, з червоного буряка, із сажі. Воно до вечора скисало і треба було робити інше.
Вчилися в школі у дві зміни . Ввечері писали при каганцях.
А вчитися дуже хотілося. В класах холодно і темно, всі тулилися до грубки і одне до одного
В старших класах було навчання платне, тому багато хто не вчився, бо не було чим платити. За 9 клас треба було платити сто п’ятдесят рублів.
Таких грошей в селі не бачили, це була величезна сума грошей, тому діти закінчували по три – чотири класи, і йшли у дванадцять – тринадцять років на роботу.
Освіта на той час була не доступна.
Які іграшки були тоді в дітей? В які ігри гралися?
Гралися діти колесами від воза . Робили корівки з гарбуза та гіллячок дерев.
На городі робили хатки із землі.
Дівчатка з ганчірок робили собі ляльки, закутували їх, сповивали, шили їм одяг.
Із сірникових коробок робили собі різних тваринок.
З паперу вирізали для себе омріяні штани, галіфе, сукні.
Робили з глини шашки, шахи.
Гралися в піжмурки, хлопчики гуляли у «війну», проте ніхто не хотів бути фашистом.
Взимку босі спускалися з гірки на мішках, санках.
Часто гралися снарядами, які були розкидані після війни. Розкручували їх, часто підривалися, гинули. У селі Васильків в роки війни та після війни підірвалися на мінах двадцять шестеро дітей дошкільного і шкільного віку.
Забули діти про Новий рік. Взагалі для них не було свят.
Ніхто з них не знав, коли у них день народження. Задзік Ольга Петрівна (1934 р.н.) дізналася, коли вона народилася аж у 20 років, коли завербувалася в місто Дніпропетровськ.
А Запорожець Олена Миронівна (1938 р.н.) дізналася про своє день народження, коли виходила заміж.
Обов’язки в сім’ї діти мали уже з п’яти років. Пасли гусей, свиней, овець, потім – корови, телята.
М’яли ногами коноплі . Старшим треба було нам’яти десять жмень конопель, середульшим – сім жмень, а меншим – п’ять .
Працювали на городі : сапали, копали, пололи, носили.
Робили з гною і соломи дерні, щоб було чим взимку топити.
Молотили соняшники, нанизували на нитки тютюн для сушіння.
Доглядали худобу.
В жнива разом з дорослими косили пшениці, в’язали в снопи, складали.
Розділ ІІ. Женевська декларація прав дитини 1924 року і права дітей війни
Женевська декларація прав дитини прийнята 26 листопада 1924 року П’ятою Асамблеєю Ліги Націй в Женеві.
Вона складалася з основних принципів, направлених проти дитячої праці і рабства, торгівлі дітьми і проституції неповнолітніх.
Асамблея закликала своїх членів керуватися положеннями декларації з метою захистити дітей і покращити їх стан.
Це був перший міжнародний документ, в якому ставилася проблема прав дитини.
Женевська декларація 1924 року була спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право на допомогу, належне виховання, захист.
Порівняємо права декларації і права дітей війни
Права декларації    Права дітей війни
1.Дитині повинні бути надані засоби, необхідні для її нормального розвитку, як фізичного, так і духовного.
2.Голодна дитина повинна бути нагодована
3.Хворій дитині повинна бути надана допомога
4.Дитина повинна отримувати допомогу в тяжкий час випробувань в першу чергу
5.Дитина повинна рости в атмосфері любові
6.Дитина повинна бути захищена від всіх форм експлуатації
7.Дитина повинна мати дитинство
Діти жили в постійній атмосфері страху від стрілянини, вибухів. Місяцями не бачили світла, сиділи в погребах. Нормального фізичного і духовного розвитку не було.
Діти вдосталь не наїдалися, жили впроголодь. Батьки не мали змоги дати дітям повноцінне харчування. Ласощів, цукерок діти не бачили.
Лікування не було. Хворі діти помирали. Ніякої допомоги в час війни діти не отримували.
Діти росли без материнської ласки і батьківського піклування. Матері тяжко працювали в часи німецької окупації і післявоєнний період. А батьки були на фронті.
Діти змушені були тяжко працювати, тягати важкі протитанкові міни .
Дитинство дітей війни скінчалося нерідко у 5 років.

ВИСНОВКИ

Отже, всі права дітей були порушені. Прав діти не знали і не мали. Їхнє дитинство вкрала війна. А ще ці діти пережили загрозу смерті, поховання загиблих, загибель рідних на власних очах, безпорадність, незахищеність, позбавлення турботи і виховання, залежність від оточуючих, перебування в погребах, психічні травми, сирітство, відсутність свят, іграшок, цукерок, біль, страждання, голод, холод, непроглядне пекло бомбардувань, обірваність, безпритульність.
Ці люди заслуговують на повагу, турботу, захист з боку держави, молодого покоління.