This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Туристично–краєзнавчий маршрут Костянтинівна-Олександро-Шультино-Кравецька Балка-Клебан Бик»

Галащук Олена, с. Іванопілля, Донецька обл.

В Україні стрімко розвивається туризм, але на заході нашої країни значно успішніше, ніж на сході. Звичайно, різні географічні та суспільно – політичні чинники розвитку українських земель зумовили певну своєрідність розвитку культури на заході, сході, на півдні й півночі України. Про Донбас кажуть, що це регіон сірої землі, промисловості та териконів, що з точки зору туризму нічого цікавого тут немає.

Хотілося б спростувати вищезазначену думку і провести скептиків унікальними місцями північної частини Донецької області. Донбас по кількості туристичних об’єктів та природно – рекреаційних можливостей займає одне з провідних місці в Україні. В цілому в області розроблено більше 50 туристичних маршрутів. Костянтинівський район Донецької області теж багатий і своєю історією, і географією, і культурою. Гордість за свій рідний край, любов до нього і спонукали мене до створення проекту історично – краєзнавчого туристичного маршруту Костянтинівна-Олександро-Шультино-Кравецька Балка-Клебан Бик, поетично назвати маршрут «Стежками рідного краю» і теж запропонувати його увазі туристів, туристичних фірм та компаній.
Першим пунктом нашого маршруту пропонується місто Костянтинівка в районі залізничного вокзалу. Екскурсовод розповідає про заселення та виникнення перших поселень.
У найдавніші часи на території сучасного Костянтинівського району жили кіммерійці, потім скіфи, які вели кочовий спосіб життя й відрізнялися войовничістю й жорстокістю, це були так звані «царські скіфи».У ці місця з півдня прагнули інші народи: перси, греки, македоняни. Через внутрішні конфлікти скіфи зникли із зазначених територій. На їхньому місці з явився новий народ – сармати. А пізніше – печеніги, половці.
У XIII столітті всі згадані дрібні народи були частково зметені, частково поглинені великою навалою монголо-татар.
У середині ХV століття Крим і степова смуга на північ від Чорного й Азовського морів і ця територія потрапили під панування турецького султана. У другій половині XVI століття місцевість стала заселятися козаками. Уже в часи існування Запорізької Січі майже всі родючі землі Бахмутського повіту ( нині це Костянтинівський та Артемівський райони)становили запорізькі займища. Тоді ж побудована застава села Дружківка на Торці.
Місцевість Бахмутського повіту була вигідна й зручна для заселення, сприятлива своїм природним багатством. Малоросійські князі Їхали сюди для звіроловства, рибальства, улаштовували тут зимівлі й залишалися на постійне проживання..
У вигині ріки Кривий Торець (за нинішнім залізничним вокзалом міста Костянтинівки – селище «Старе село») в 1746 році перебувала глиняна майстерня, що виробляла господарський посуд, іграшки - свистульки, а надалі - глиняні слойки (горщики з вузьким горлечком) для використання на ртутних рудниках. Катерина Велика посилено роздавала землі бахмутські особам більшою частиною військового стану, дарувала землі російські й малоросійські своїм землякам, далеким і близьким родичам. Кінець XVIII століття знаменний переселенням німців у Росію, у тому числі й на землі нинішнього Костянтинівського району.
Дуже багато землі дісталося німцеві Феттеру на захід від ріки Кривий Торець (район нинішнього залізничного вокзалу міста Костянтинівки).
Першим населеним пунктом у наших місцях варто вважати Сантуринівку. Вона виникла ще в 1812 році. Це поселення з'явилося на берегах Кривого Торця завдяки династії Номікосових.
Пантелеймон Номікосов був кадровим військовим - підполковником Війська Донського. Логічно припустити, що землі в заплаві Кривого Торця були подаровані йому за участь у Вітчизняній війні 1812 року. Він купив у Курській губернії двадцять родин кріпаків, переселив їх у наші краї й назвав нове поселення Сантуринівка.
У наступні роки у Пантелеймона Номікосова народилося три сини - Костянтин, Дмитро й Микола. Кожний з них одержав від батька земельний наділ і кріпаків, у результаті чого й виникли Миколаївське селище, поселення Дмитріївка й Костянтинівка.
Костянтин виїхав у маєток батька, що виділив йому частину землі, і став поміщиком. Отримане поселення кріпаків він назвав у свою честь - Костянтинівка. Згодом це найменування одержало і місто. Однак управляти селянами Костянтину Номікосову довелося недовго, оскільки вже у 1861 році кріпосне право в Росії було скасовано, а потім почалася активна індустріалізація центрального Донбасу.
В 1870 році під час будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці, один з нащадків Номікосова погодився продати ділянку землі для будівництва залізничної станції
Таким чином, історія міста відлічує свій вік з того дня, коли перші поїзди пішли Курсько-Харківсько-Азовською залізницею. Регулярний рух поїздів по ній почався у 1870 році і проходив через станцію Костянтинівка Відомо, що у 1895 році на землю в заплаві Кривого Торця звернули увагу бельгійські підприємці. Тут було практично все для організації великого склоробного виробництва: дешева робоча сила із числа місцевих жителів, поклади кварцового піску й кам’яновугільні шахти, розташовані неподалік, а головне - залізниця, що забезпечувала транспортування ресурсів і доступ до гігантського ринку збуту Російської імперії. У результаті переговорів онук Пантелеймона Номікосова, Дмитро, вирішив продати бельгійцям землю, колись подаровану дідові самим імператором.
Земля була продана бельгійським підданим Луї Ламберту, Павлу Нобле й Жозе Сизлеза за 30400 карбованців. Сьогодні це відповідає, як мінімум, 300 тисячам сучасних доларів. . Втім, у підсумку бельгійці не прогадали. У свою чергу, якби Костянтинівка не одержала подібний поштовх у розвитку промисловості, швидше за все, вона б так і залишилася невеликим селищем. У цьому зв'язку, вищеописана угода була чи не найважливішою подією в історії міста, що вплинула на весь його подальший розвиток.
Другим пунктом туристичного маршруту буде село Олександро – Шультино. Розташоване воно у 8 кілометрах на схід від міста Костянтинівки.
Село Олександро-Шультино можна вважати одним з найстаріших населених пунктів у Костянтинівському районі. Йому – приблизно 250 років (для порівняння: Костянтинівці – приблизно 140 років). Історія цього поселення теж досить цікава. Поселення Олександрово Бахмутського повіту, воно ж Юріївка, в кінці ХVІІІ століття належало колежському асесору Олександру Федоровичу Нестерову. На початку ХІХ століття маєток належав міністру фінансів Гур єву , а в 1814 році Олександрово купив герой російсько – персидської війни 1804-1813 років генерал Петро Семенович Котляревський . Ім’я його невідоме сучасникам, а на протязі ХІХ століття в усіх енциклопедіях йому були присвячені статті, де його називали «генерал-метеор», і «кавказький Суворов». 31 грудня 1812 року під час штурму фортеці Ленкорань Петро Степанович був тяжко поранений і повинен був залишити військову службу. В 1813 році в 30 років генерал – лейтенант Котляревський повинен був вийти в безстрокову відпустку « по Высочайшему повелению до излечения ран». Закінчивши службу, Петро Степанович довго лікувався на Кавказьких Мінеральних Водах, отримав від імператора позичку 50000 карбованців на
12 років і купив у міністра Гур’єва невеликий маєток Олександрово Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Оженився Котляревський в 1816 році на дочці товариша по службі Варварі Єнохіній, але вона померла від тяжких пологів. Дитина теж померла. І Котляревський залишився одинаком. У своєму маєтку Олександрово Котляревський почав займатися сільським господарством, у 1822 році було почато, а в 1829 році закінчено будівництво Георгієвського храму. Сучасники, які бували у Котляревського , відзначали, що «.. каменный господский дом с галереею в верхнем этаже, вмещающий великого героя, выстроен со всею правильностью новейшей архитектуры; при нем два флигеля: один занят почтенным старцем, родителем Котляревского, священником на покое, а другой- отставным же подполковником Шультеном, в непосредственном распоряжении которого состоит все имение Котляревского». Головний прибуток маєтку давали меріноси – вівці особливої породи: 50 – 100 тисяч карбованців на рік. Перші декілька овець та барана Котляревському подарував граф Н.П. Рум’янцев. Разом з Котляревським жив його колишній підлеглий, поранений при Асландузі, підполковник Йосип Іванович Шультен. Дружиною Шультена стала рідна племінниця Котляревського Вікторія Василівна. Вона народила двох хлопчиків і в 1837 році померла. Таким чином, дітей виховували двоє військових – батько Йосип Іванович Шультен та Петро Степанович Котляревський. Молодший – Сергій – був зарахований ад’ютантом до генерала Котляревського, але весь час знаходився в канцелярії князя М.С.Воронцова. Старший – Олександр – був психічно хворим і знаходився під наглядом генерала, а після його смерті – молодшого брата Сергія. Більшу частину часу генерал Котляревський проводив у спілкуванні з Йосипом Івановичем Шультеном.Стан здоров’я змусив Петра Степановича переїхати до Криму, але в маєток навідувався кожного року. В жовтні 1851 року здоров’я Котляревського погіршилося і славетний генерал помер в Криму. Похований там на старому цвинтарі поряд з могилою його товариша Шультена, який помер в 1850 році, а також могилою вірного денщика Івана Філіпова. Маєток залишився у спадок онукам Котляревського – Сергію та Олександру. На згадку про славетного генерала в сучасному селі Олександро – Шультино залишився Георгієвський храм та залишки фундаменту двох будівель, вік яких більше 200 років.
Далі увазі екскурсантів пропонується дивовижна споруда – Георгієвський Храм. У 2014 році виповнюється 185 років храмові Святого Георгія. Після капітального зовнішнього ремонту Свято-Георгіївський храм немов пливе над землею. За кілька кілометрів до Олександро-Шультино видно його білосніжні стіни стародавньої будівлі товщиною в півтора метри та позолочений купол.
В архіві Катеринославської Єпархії значиться православна церква Олександрівки від 1746 року. Селяни будували село й відразу, звичайно, хоч маленьку церкву. Старожили говорять, що будівництво велося за рахунок державних коштів. На момент її зведення в тутешніх місцях проживало лише кілька десятків селян на чолі з паном. Отже, є підстава виникнення села вважати роком раніше, тобто 1745 рік. Згодом, стара маленька церква вже не вміщала парафіян, потрібна була нова. Новий храм почали будувати 29 червня 1882 року, благословив початок будівництва архієпископ Іов. А висвячений протоієреєм Федором Савиновим і почав діяти 10 вересня 1829 року, про що свідчить довідник Катеринославської Єпархії за 1913 рік. Ця гарна архітектурна споруда побудована у грецькому стилі.
Святий Георгіївський храм – «перлина» Донбасу , одержав свою назву на честь Святого Георгія-Переможця, мощі якого перебувають у місті Ліда , а в храмі є ікона із часткою його мощів (зі слів віруючих). Стоїть на перехресті давніх людських доріг, на чистому й гарному місці, ось уже третє століття.
Цей храм, як і багато інших, у ХХ сторіччі перетерпів руйнування. До кінця сторіччя Георгіївська церква повністю відновлена, стала ще кращою. Церква Великого Георгія Переможця є справжньою гордістю селян. З історичних джерел відомо, що її «старший брат» розташовується в Санкт-Петербурзі. Храм має риси класичного архітектурного стилю. Це хрестоподібна в плані, строго симетрична будова, із трьох сторін обставлена портиками, завершується барабаном із круглими вікнами. Цей тип будівель занесений на південь України з Європи, де в другій половині XVIII століття класицизм змінив бароко. В основу нового стилю – класицизму – були покладені стриманість і простота форм. Найбільш улюбленою в класицизмі була ордерна композиція, тому що за допомогою колонад можна виразити ідею величі, й тому, що в класичному архітектурному ордері всі співвідношення частин строго визначені, система ордерних форм заснована на стрункій логіці внутрішніх зв'язків. Композиції класицизму обов'язково симетричні - це найбільший елементарний і наочний прийом упорядкування композиції. Класична система досконала, закінчена: нічого не зменшити, не додати тут не можна. Всі ці риси класичного стилю яскраво простежуються в «перлині» Донбасу – храмі Святого великомученика Георгія в селі Олександро-Шультино. Аналогічних споруджень у Донеччині більше не було виявлено.
У радянські часи відношення населення до храму змінилося. Була йому уготована доля багатьох зруйнованих культових споруджень, якби не особлива міцна кладка стін, що в 30-і роки не взяв навіть динаміт. Із приходом в 1941 році німецьких військ у храмі знову почалася служба, що тривала до 60-х років. В 60-і роки двері церкви для парафіян закрилися у зв'язку з переслідуванням віруючих. Священник поклав ключі голові сільської ради на стіл ,відмовившись вести службу. Згодом вся краса була знищена. У будинку розмістилося зерносховище, пізніше-клуб. Закрили церкву і села в окрузі (в 10 хвилин їзди від міста ) перетворилися на глушину.
Так тривало до 90-х років XX-го сторіччя. З одержанням Україною незалежності прийшов час відродження української духовності.
У червні 1996 року з благословення Божого почалося відновлення храму. Ініціатором відтворення церкви був мирянин Андрій Чумаков, багато віруючих працювали во славу Божу. Тепер це прекрасний храм, в якому проходять служіння.
Таким чином, тим хто хоче побачити архітектурні дива Санкт – Петербурга, необов’язково їхати туди. Дивна споруда 1829 року – «перлина» Донбасу – Георгієвський храм, знаходиться у селі Олександро – Шультино. Поїдьте, подивіться і переконайтесь самі. Неповторне архітектурне диво Донеччини саме тут. Селяни впевнені, що храм, який височіє на околиці села,точна копія Ісаакієвського собору в Санкт – Петербурзі, це молодший брат Петербурзького храму, такого на Донбасі більше нема.
Далі від села Олександро – Шультино наш маршрут пролягає на південь до Балки Кравецької. Екскурсовод розповідає про особливості даного об’єкту маршруту, його унікальності.
Балка Кравецька — геологічний пам’ятник природи загальнодержавного значення. Розташований в Костянтинівському районі Донецької області на східній окраїні села Иванопілля. Статус пам'ятника природи привласнений розпорядженням Ради  Міністрів УРСР № 780-р від 14 жовтня 1975 року. Площа - 15 гектарів.
В різні геологічні епохи під впливом тектонічних рухів складчаста споруда ускладнювалась. Гірські породи утворювали складчасте гірське нагромадження, їхній зсув яскраво виражений. Явище досить рідкісне, особливо в Донецьком вугільному басейн. У балці м'які грубозернисті піщаники були зім'яті й витиснуті сірими й сіро-зеленими дрібнозернистими піщаниками, у результаті чого складки м'яких грубозернистих піщаників перебувають майже у вертикальному положенні. Балка із правої сторони впадає в Кривий Торець. Назва балки, за версією місцевих жителів, походить від прізвища каменотеса Кравця, що жив тут, на схилі балки, і добував тут же камінь. На жаль, мало хто усвідомлює цінність цього пам'ятника природи. І він всі ці роки нещадно знищувався. Зараз грабіж припинений. Дуже хочеться, щоб було в людей бажання побачити красу природи, зрозуміти її й берегти далі. Це найзаповітніше моє бажання – зберегти, щоб наступним поколінням не було за нас соромно. Після розповіді екскурсовода про Балку Кравецьку туристи можуть самостійно або з екскурсоводом помандрувати цим унікальним куточком природи. Біля місця впадання балки в Кривий Торець можна влаштувати привал.
У Донецькому степу по дорозі на Святі гори виситься гориста гряда, точна назва якої вважається до сих пір нерозгаданою. Клебан – Бик. Джерела загадкової назви сягають в глибину віків. Є наукове обґрунтування топографічної назви. Клебань у перекладі зі старої російської мови означає болото, омут, калабаня, а бик з тюркської і давньої половецької мови – великий. Тож недарма виникла назва «велике болото, калабаня», а разом з нею і назва селища. Після падіння монгольського ярма, українські селяни з правобережжя Дніпра тікали від посиленого гніту польських панів та ополячування. Вони переселялись в сучасну Слобожанщину та вільні південні степи. Вони й принесли, можливо, на згадку про рідні місця, звідки вони змушені були тікати, назви Клебанія, Клебина, Клебань. На згадку про це тепер поряд з урочищем Клебан – Бик, дещо нижче по течії річки Кривий Торець, лежить балка Клебина, і збереглось в наших краях українське прізвище Клеба. В давнину російські дяки, виконуючи опис прикордонних територій держави, реєстрували саме місцеві назви. І тому кам’яниста гряда, що мала розповсюджену на півдні назву Бик, була виділена серед інших географічних об’єктів з такою ж назвою і записана з ознаками, які дали їй місцеві жителі. Так були зареєстровані в царських бумагах назва Клебан – Бик та Клебина і ці назви збереглись до наших днів. Цікавим є те, що у 1969 році вперше на карті Донбасу з’явилася річка Бичок, ліва притока Кривого Торця.
Сама назва «Клебан-Бик» пов'язана також з історією Війська запорізького та перекладається як «впадина на воді». Декілька віків назад тут була розташована козацька застава. А перша письмова згадка про це місце зустрічається в царському указі від 1500 року. Майже з 1500 року в царських грамотах виданих Війську Запорізькому про кордони козацьких вольностей зустрічається назва «Урочище річки Бичок», з 1600 року – «Клебина», а з 1720 року – «Клебан Бик». Таку ж назву отримав і регіональний ландшафтний парк, що знаходиться на цій території [19]. Рішення про його створення було прийнято 29 лютого 2000 року сесією Донецької обласної Ради. Площа парку складає 2,1тисяч гектарів. До заповідної зони належить також Клебан - Бицьке водосховище. Про минулі часи зараз нагадують кам’яні фігури скіфів. Вважають, що вони – наші предки. Гостей парку зустрічає зроблений з каменя скіфський воїн Колоксай, що вважається покровителем степів. Він встановлений на оглядовому майданчику біля входу до парку з боку траси Донецьк – Костянтинівка. На п’єдесталі викарбуване звернення скіфів до нащадків: « В самом конце времен придет Великий Скиф Сколот и передаст людям священные знания из древнего города Гелиона (Солнце), и родится вновь Великий Народ».
Ландшафтний парк має більш, ніж 20 видів рідкісної флори, що занесені до Червоної книги України. Урочище Клебан – Бик простягнулось полосою зі сходу на захід. Це бугриста гряда, південні схили якої доволі круто спадають до водосховища. Висота бугрів над рівнем водосховища біля 80 метрів. З бугрів відкривається захоплюючий краєвид, на десять і більше кілометрів видно блакитну даль Кальміусько – Торецької долини.
Особливо цікавими для туристів та спортсменів є геологічні особливості гряди. Це ерозійні розломи, балки та виходи на поверхню корінних гірських порід. Як вважають вчені, в кам’яновугільному періоді в цьому районі було тепле і неглибоке море. Називали його Пермське море. Жило там дуже багато тварин, а саме безхребетних. Навіть сьогодні на лівому крутому боці водосховища, зустрічаються скам’янілі залишки молюсків, коралів, різних рослин. Територія тут гориста, характеризується грядами,земля густо і глибоко порізана ерозією. На схилах можна спостерігати оголення глибинних пластів осадочних порід, вік яких біля 290 мільйонів років. Дана природна територія являє особливу наукову та природоохоронну цінність як єдине найповніше оголення картамирської та никитівської свит нижньопермських відкладень у Кальміус – Торецькій западині. Клебан – Бицьке оголення охороняється законом як геологічний пам’ятник природи державного значення, про що свідчить пам’ятна плита.
Великі сили зараз спрямовані на підтримку та розвиток островів дикої природи Костянтинівського краю. В жовтні 2004 року регіональний ландшафтний парк «Клебан-Бик» увійшов до регіональної асоціації з розвитку туризму, разом з Донецьким центром технічної екології зайнятий розробкою проекту з розбудови території, що буде розділена на дві спеціалізовані зони. Перша буде створена по класичному зразку – з тропами для прогулянок, оглядовими майданчиками. Друга – заповідна, закрита для вільного відвідування Сьогодні парк – музей природи,місто відпочинку та туризму. В парку побудована красива центральна садиба. Туристи можуть не тільки помилуватися красивими ландшафтами, а й подивитися цікаві сюжети з життя парку, здійняті на плівку
Зібравши унікальний матеріал культурних пам’яток Костянтинівського району, було укладено:
-    схему та технічний опис маршруту;
-    опис оглядових-пізнавальних об’єктів на маршруті Костянтинівка—Олексадро-Шультино—Кравецька Балка—Клебан-Бик; зібрано фотоматеріал;
-    практично здійснено туристичний похід школярів Іванопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів за схемою маршруту;
-    укладено буклет «Стежками рідного краю»;
Новизна роботи полягає в тому, що ще ніким не був розроблений туристичний маршрут по унікальним місцям даної місцевості. Ніхто не намагався пройти саме таким маршрутом, який, дійсно, несе високий потенціал глибокого вивчення рідного краю, любові до нього.
Цей похід спонукає школярів підтримати рух учнівської молоді України за збереження та відродження національно-культурної спадщини, до активного корисного дозвілля. Актуальною є робота в системі розвитку туризму України.
Дуже хотілось, щоб громадяни нашого регіону, нашої країни, а також іноземці знали і про туристичний маршрут, який пропонує автор роботи.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123