Голодомор 1932-1933 років на Чернігівщині

Доброштан Альона, смт. Ладан, Чернігівська обл.

Вступ

Голодомор 1932-1933 років є трагічною сторінкою нашої історії, яку за наслідками можна назвати геноцидом українського народу періоду XX століття.
Вивчення архівних джерел переконує, що голодомор – це трагедія, насамперед, українських селян.

Історики не мають вичерпних статистичних даних про кількість померлих від голоду селян в Україні. Але беззаперечним є той факт, що смертність на селі значно перевищувала смертність в містах. Деякі архівні матеріали дозволяють зробити висновок про те, що голод фізично винищив десятки тисяч представників національних меншин та мільйони українців.
Особливо важким був голодомор в регіонах, які давали порівняно невеликі показники хлібозаготівель. Таким регіоном стала і Чернігівщина. Велика кількість населених пунктів заносилися до «чорної дошки». А це в свою чергу стало причиною тяжкого становища населення області.
Це дослідження приурочено 80-ій річниці Голодомору і є даниною пам'яті жертвам цієї трагедії.

1. Політика розкуркулення і голодомор на Чернігівщині

У жовтні 1932 року в Україні була створена сьома область - Чернігівська, до якої ввійшло 36 районів. А в грудні того ж року відзначалося, що Чернігівська область дуже відстала від основних зернових районів. Крім того лише 4-5 районів області мають 60% колективних господарств. Чернігівщина посідала останнє місце по хлібозаготівлі в Україні, на 6 грудня 1932 року тут було виконано 64, 4% річного плану. Саме тому перед керівництвом області постало «нелегке завдання» – збільшити хлібозаготівлі і водночас перетворити нашу область у суспільно-колективізовану. Ці завдання виконувалися досить швидко. У 1933 році колективізовано 61, 8% господарств, а на перше січня 1935 року - 91, 1%.
Врожай 1932 року на Чернігівщині, як свідчать архівні матеріали, був достатній. І все ж виник небувалий голод. 6 грудня 1932 року Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Показово, що до шести сіл України було припинено постачання продовольства, селян попередньо позбавили засобів існування. Така ситуація призводила до селянських заворушень. Так, у Вертіївці та Дрімайлівці селяни об'єднувалися в загони і вбивали хлібозаготівельників. Для придушення цього руху Ніжинське ДПУ змушене було використати навіть артилерію. Ночами на колгоспних полях люди зрізували колоски, але сталінський режим передбачив і це. 7 серпня 1932 року був прийнятий закон про охорону соціалістичної власності: порушників карали розстрілом або тюремним ув'язненням з конфіскацією майна.
На вулицях великих і малих міст з'являлися сотні трупів. Серед них були селяни, а також жителі міст. Щоб звільняти вулиці від померлих, у Прилуках діяли т.зв. золотарі (комунальники, що раніше кінними бочками вивозили нечистоти, тепер їздили по місту і вантажили на воза трупи). Найбільше їх підбирали на залізничному вокзалі і прилеглій до нього території, на міському базарі, а то й просто на вулицях.
Восени 1932 року і взимку 1933 року учні Чернігівського медичного технікуму одержували на день по картках 75 г кукурудзяного хліба. В Ніжинському історичному музеї зберігся документ про те, як 5 «злодіїв» залізли в їдальню і об'їлися солоними огірками, внаслідок чого троє вмерло просто на місці, а двоє – після того, як вибралися з приміщення.
Відомі також випадки викрадення колгоспних коней. Доведені до відчаю голодні люди йшли на все. У Манжосівці Прилуцького району однієї ночі було викрадено двоє коней. Сторож вчасно виявив пропажу і встиг наздогнати грабіжника. Наздогнав, крикнув кілька разів і вистрелив. Коні зупинилися, біля їх ніг лежав убитий наповал селянин Федір Лісовий з села Сокиринець. Через кілька днів сторожа викликали до райвиконкому і там голова він імені президії вручив йому 150 крб., оголосив подяку «за віддане ставлення до колгоспної власності».
19 березня 1933 року секретар Прилуцького райкому партії Робенко в доповідній записці на адресу Чернігівського облпартбюро КП(б)У писав: « ...повідомляємо, що тяжкий продовольчий стан в районі, особливо в колгоспах, охоплює чимдалі більшу кількість колгоспів...».
Обсяги і темпи хлібозаготівель в Україні продовжували не влаштовувати союзний уряд і політичне керівництво України, хоч економічні можливості для збільшення валового збору зерна республіка вичерпала.
З 20 січня по 1 лютого райком партії оголосив на Прилуччині штурмовий декадник завершення заготівлі хліба в одноосібному секторі. Але вже очевидно викачувати було нічого. Не допомогли й спеціальні бригади, організовані при кожній сільраді. За перші 5 днів з населених пунктів до сільрад вивезли всього 203 пуди зерна, а такі сільради як Боршенська, Голубівська, Ковтунівська, Крутоярівська, Ладанська, Линовицька й Мазківська не дали жодного пуда. Хліба у людей вже не було. Траплялися, правда, ще непоодинокі випадки, коли люди пухли з голоду, а взяти прихований хліб в ямі на власному городі боялися і він починав там гнити. Боялися доносів, обшуків. Так, в Ковтунівці на Прилуччині пекли хліб з бурякового насіння, а коли прийшли в лютому з новим обшуком - знайшли ще 3 ями з хлібом, мабуть, останні. За це селяни отримали по 8 років в'язниці.

2. Відтворення подій 1932-33 років на Прилуччині на основі архівних документів та спогадів сучасників

Прилуччина - один з районів Чернігівської області, який займав чи не останнє місце по хлібозаготівлях. В процесі колективізації критикували голів колгоспів Гайдая (Яблунівка), Дердуля (Подище), Пирога (Ладан), Джевагу (Нова Тарнавщина). Коли прийшов час весняної сівби, в них не залишилося ні зернини. Вони «ганебно» не закінчували сівби. А це означало повний бойкот від держави. В селах стояла незвична тиша: не було чутно ні корів, ні коней, навіть не гавкали собаки і не кричали півні.
В колгоспах не вистачало тяглової сили, продовжувався масовий падіж вкрай знесиленої худоби в Даньківці, Заїзді, Линовиці, Переволочній. Знесилені голодом були й люди. За архівними матеріалами можна встановити, що в селах Прилуцького району голодувало 4127 сімей, з них: дорослих членів родин -8117, дітей - 6410, колгоспників - 9402, одноосібників – 3045, працюючих - 5861, непрацездатних - 3101 чоловіка. За обліком ДПУ, хворих на грунті виснаження станом на 20 травня 1933 року було 3257 чоловік, пухлих - 3104, померло на той час - 1082 чоловіка.
Ми повинні врахувати той факт, що реальні цифри є значно більшими…
Були випадки, що, ставлячи під загрозу власне життя, деякі посадовці робили спроби допомогти голодуючим сім'ям. Так, наприклад, голова Заудаївського колгоспу Маціївської сільради Давиденко «...з самого початку сівби по-куркульськи її саботував. Замість переключити всю тяглову силу на сівбу колгоспної землі, Давиденко взявся до обробітку власної та садиб колгоспників. Давиденко поводив себе досить незалежно й порядкував на селі по-своєму. Він, наприклад, звелів зарізати двох колгоспних свиней, а м'ясо роздав людям».
В багатьох селах поширилися випадки людоїдства. Найтрагічнішим був випадок в с.Малківка. Там колгоспник Микола Хоменко (19 років) з'їв свою сестру 8 років. В цій сім'ї мати померла з голоду і десь дівся менший брат Хоменко 12 років. Виникає сумнів, що й цього хлопця зарізано, але слідство не знайшло ніяких доказів вини колгоспника.
Жахливі картини постають перед очима при розповіді сучасниці тих подій Пальохи К.Г., жительки селища Ладан Прилуцького району. Вона згадує: «Голодомор застала в 10 років. Спочатку жила з вітчимом і матір'ю в с.Боршна в старенькій хатці. Вижили всі завдяки винахідливості вітчима. Він добудував подвійну стіну, де сховав залишки зерна. Клунок квасолі, який залишався в хаті, в нас відібрали. Згодом перебралися в Ладан. Був у мене маленький казанок, з яким ходила в пошуках їжі. Никала поміж комунарами і хто що не доїв, яку юшку – зливала собі в казанок (роздавали їм і по кусочку хліба, але його не залишалося), з тим і поверталася додому. Раз не донесла, хлопці відібрали і з'їли. Плакала довго, але зрозуміла, що сльозами горю не допоможеш. Збиралася, і знову – в дорогу. Колись надумалася піти до дядька в Голубівку, йти було важко – заважав голод. Ось побачила перед собою чоловіка, який ледве пересував ноги. Зупинився. Ноги підкосилися. Сів. Я продовжувала йти. Підійшла і тільки тоді зрозуміла, що він… мертвий. Людей вмирало багато. Трупи скидали по декілька одразу і присипали землею. Ями копати було нікому, бо ті, що ще залишилися, не мали на це сил».
А обшуки і виявлення «ворогів народу» продовжувалися. В Яблунівці відбулася виїзна показова сесія Чернігівського обласного суду, на якій розглянули справи одноосібника Петра Варченка та колгоспника Василя Гладкого. Вина Варченка була незаперечна – він не тільки «з контрреволюційною метою ухилявся від хлібоздачі, але й спрямовував свою агітацію на те, щоб це робили інші одноосібники». В нього знайшли 30 пудів зерна і 118 кг картоплі. Цього було досить, щоб суд вирішив, що «своїми діями Варченко намагався підірвати економічну міць країни, що він є людина соціально небезпечна, непоправна і як ворог соціалістичного будівництва не може залишатися в суспільстві». Ось так - конкретно і ясно… Ще яснішою була справа Гладкого – «колишній куркуль проліз у колгосп і з шкури ліз, щоб завоювати довіру. У нього знайшли яму з хлібом». Довести, що він крадений було просто: на трудодні Гладкий заробив 60 кг хліба, а в ямі знайшли в 10 разів більше. Значить - крадений з колгоспу. Обох: і Варченка, і Гладкого, засудили до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна. Після винесеного вироку, тут же, на суді виступили з заявами про добровільну здачу прихованого хліба кілька наляканих селян.
В кого не знайшли прихованого хліба, але підозрювали, що він у них є, чи може бути, тих притягували до суду за саботування сівби. Так, наприклад, за це був засуджений полонківський селянин О.Терницький (3 роки тюрми і 500 крб штрафу), а в 6 господарств відібрали їх власну землю.
Крім зерна відбирали і городину, яку (особливо картоплю) з Прилуччини «планово» вивозили на Донбас та до Ленінграда. Офіційно це називалося «картоплездача», а фактично це було не що інше, як пограбування змучених голодом людей, позбавлення їх єдиної надії вижити.
Натиск на село посилювався. В травні 1933 року вимагалося збільшити кількість партійних активістів на селі. В результаті цього «... змінено практику масового відрядження уповноважених на села, натомість на постійну партроботу послано 58 товаришів. На сьогодні вже є 42 колгоспні осередки і 13 кандидатських груп. У колгоспи, де немає партосередків, послано парторганізаторів. РПК мобілізує ще 100 комуністів на роботи в колгоспи. У районі 82 колгоспи, значить ми повинні мати 82 міцні партосередки»
Відомо, що переважна більшість селян-одноосібників до кінця травня сіяти так і не почали: на Прилуччині весною 1933 року сіяти вже було нікому. У «Правді Прилуччини» було надруковане оперативне зведення про сівбу в одноосібному секторі району станом на 26 травня 1933 року. В селі на 100 одноосібників посіяло 30, решта 70 – не пережили голоду.
І все-таки з настанням осені відчулося деяке полегшення: було ясно, що голодомор вступав у завершальну стадію, забравши життя мільйонів українців…

Висновки

Страшний це був час – на родючих чорноземах помирали люди, вимирали цілі роди і села. Голод 1932-33 років на Україні був не просто штучним, а свідомо створеним, щоб підкорити непокірних українських селян.
Жахливі фактори з приводу голодомору можна знайти у ЗМІ, в архівах, при спілкуванні з очевидцями тих подій. Дух мільйонів жертв голодомору і невимовний біль всієї української нації змушують нас назавжди закарбувати в пам'яті найстрашніші сторінки тих років.
Листаючи архівні матеріали по Прилуцькому району, нераз мимоволі спадало на думку: хто ніс за це відповідальність, якщо не перед державою, то перед власним народом? Чи хоч раз здригнулася в когось з чиновників рука при підписанні злочинних постанов?
Страшно навіть подумати про ті муки, які пережили українці в той час. І зараз, коли Україна незалежна держава, хочеться вірити, що такого більше не повториться, що ми будемо віддавати данину скорботи жертвам голодомору.
Cпогади очевидців про Голодомор 1932-1933 років
у Прилуцькому районі Чернігівської області
Зібрано пошуковим загоном «Юний краєзнавець» Ладанської гімназії керівник В.М.Поліщук
Пальоха Катерина Григорівна, 1922 р.н.
смт. Ладан Прилуцького району
Голодомор застала в 10 років. Спочатку жила з вітчимом і матір'ю в с. Боршна в старенькій хатині. Вижили всі завдяки винахідливості вітчима. Він добудував подвійну стіну, де сховав залишки зерна. Клунок квасолі, який залишався у хаті в нас відібрали. Згодом ми перебралися у Ладан. Був у мене маленький казанок, з яким ходила у пошуках їжі. Никала поміж комунарами: хто що не доїв, яку юшку — зливала собі у казанок. Роздавали їм і по кусочку хліба, але його не залишалося. З тим і поверталася додому. Раз не донесла, хлопці відібрали і з'їли. Довго плакала, але розуміла, що сльозами горю не допоможеш. Збиралася, і знову - в дорогу.
Колись надумала піти до дядька в Голубівку, йти було важко - заважав голод. Ось побачила перед собою чоловіка, який ледве переступав з ноги на ногу. Зупинився. Ноги підкосилися. Сів. Я продовжувала йти. Підійшла і тільки тоді зрозуміла, що він мертвий...
Людей вмирало багато. Трупи скидали по декілька одразу і присипали землею. Ями копати було нікому, а ті що залишилися не мали на це сил.
Маслик Пелагія Якимівна, 1913 р.н.
смт. Ладан Прилуцького району
Тяжко згадувати ті страшні події, які довелося пережити. Сльози горло здавлюють. До 1932 року у нас в господарстві було все: коні, корова, свині, кури, гуси. Потім почалося розкуркулювання і все це в нас забрали. Щотижня приходили і перекидали догори дном все господарство, шукаючи, чи нічого ми не сховали. Пам'ятаю, одного разу знайшли жменьку квасолі у вузлику під піччю і ту забрали, їсти було нічого. Рвали листя з липи, калачики, пасльон і пекли з них оладки.
Деякі односельці ходили по хатах і просили їсти. Траплялися випадки, коли люди заходили до хати, просили їсти, а через деякий час їх знаходили мертвими на вулиці.
У полі були колгоспні катати з картоплею, куди ми всі по черзі ходили з мамою. Було позгинаємося і рачкуємо по землі. Де були кагати, назбираємо в торбину трохи картоплі і мерщій тікати додому. А дома вже гнилу картоплю зрізаємо, чистимо. Мати додасть полови та якогось листя і спече які-небудь млинці...
Всі ми трималися, як могли. Тому, дякуючи Богу, в нашій родині ніхто з голоду не помер.
Гриценко Ольга Аврамівна, 1918 р.н.
с. Подище Прилуцького району
Жили ми удвох із матір'ю, батько рано помер. На той час ми були "середняками" і нас розкуркулили, але, на щастя, зі своєї хати не виселили.
У 1933 році ми дуже голодували. У нас забрали усі запаси, які ми з матір'ю заховали. У клуні ми викопали яму, поставивши невелику бочечку, засипали зерном, закидали землею, притрусили соломою, але знайшли і забрали. Сипали зерно навіть прямо в солому, думали що хоч там не знайдуть, але все-одно знайшли, змусили прибрати солому і зібрати зерно. Не залишилося в нас нічого.
Дуже важко було, у мене вже почали пухнути ноги. Рятувалися тим, що рвали з дерев, які цвіли, квіточки, сушили й товкли, заливали водою й пили.
У 1934 році я пішла працювати в колгосп, де давали одну дерев'яну ложку борошна на одного чоловіка, олії - одну чайну ложку. Працювали в колгоспі лише заради пайка.
Єфименко Марія Борисівна, 1922 р.н.
с. Подище Прилуцького району
На період голодомору у нашій сім'ї було 5 чоловік: батько, мати і троє дітей. Приховати нічого не вдалося. Батько насипав невелику діжечку зерна й закопав під клунею, прикривши зверху соломою. Знайшли. А як жити далі? І не вижили б, коли б не корова. Молоко врятувало всіх нас від голодної смерті. Висушені листки з липи і смородини перетирали на борошно і поливали молоком. З гречаної полови пекли гречаники. Мати і батько були дуже пухлі й слабі, а нас, мабуть, жаліли і віддавали більшу частину цієї скупої їжі, тому ми не були пухлі, у мене лише навесні попухли ноги.
А коли пішли працювати в колгосп, пололи буряки й сапували інші культури, то трохи відійшли. У колгоспі давали шматок хліба й миску юшки. На той час багато людей ішли працювати в колгосп лише заради того шматочка хліба.
Краснопольська Ганна Юхимівна, 1922 р.н.
с. Рибці Прилуцького району
Дуже важко згадувати ті страшні часи, але й забути їх неможливо. У селі з'явилося багато людей з Прилук, які ходили з хати в хату, намагаючись за свої речі виміняти у селян хоч трохи продуктів. Але багато хто ішов з села ні з чим. Нічого було дати цим пухлим від голоду людям, тому що в самих усе було забрано. Коли у кого перепадало щось з'їсти, то це робилося тайкома, увечері, без каганця, щоб ніхто не бачив.
Мати пекла хліб раз на тиждень. Чого тільки туди не добавляли. Свіжого їсти не дозволялося, ждали поки зачерствіє, щоб менше з'їли. Потім ділили всім по шматочку. Нашу сім'ю врятувала картопля, вночі закопана батьком на городі в ямку. Щоб її не знайшли зверху була накладена купа гною.
Мелащенко Ольга Федорівна,, 1921 р.н.
c. Красляни Прилуцького району
Великого голоду в Краслянах не було. Пам'ятаю, мати казала, що померла тільки одна жінка, яка була слабенька, у неї від недоїдання загострилася хвороба.
У сім'ї нас було шестеро дітей, бідували, але всі вижили. Їли, що доведеться: ходили в ліс по ягоди, гриби, збирали жолуді - товкли в ступі, а потім з цієї маси пекли оладки. Варили чечевицю, горох, збирали по городах гнилу картоплю й буряки. З раннього ранку вирушали в ліс і цілий день, як первісні люди, вишукували там що-небудь їстівне. Очі весь час чогось шукали - чи не залишився на стерні колосок, чи не висить на дереві кислиця чи горіх.
Насилу пережили той жахливий час, який здавалося, не закінчиться ніколи. Але люди вірили в краще життя.
Ляшенко Олександра Борисівна,, 1928 р.н.
с. Макіївка Варвинського району
В сім'ї нас було п'ятеро: батько, мати, дві сестри, старший брат і я. Ситуація була страшною, доходило до того, що їли гнилу картоплю. Картоплю давили, промивали, просіювали, мішали з висівками і так пекли сякий - такий хліб. Рвали крапиву, спориш; ми їх сушили, просіювали і з цього також можна було щось пекти. Була в мене подруга Галина. Її сім'я жила краще, бо була корова і пасіка. Вони частенько годували мене. У тітчиній сім'ї померло від голоду двоє дітей і чоловік. Діти ходили пухлі, аж шкіра тріскалася. Мати своїх дітей поховала у садку, неподалік і могила їх батька. Ось так жилося в ті страшенні роки.
Несен Софія Гордіївна,, 1920 р.н.
с. Макіївка Варвинського району
1932-1933 роки були напрочуд врожайні. Але багато зерна держава відбирала; створювалися спеціальні комісії, в яких працювали односельчани. Ця комісія забирала все - до лушпайок. На очах вимирала родина сусідів, де до 1932 року жили батьки та семеро дітей. В кінці 1933 року залишилися живими лише мати та маленька донька. Страшно те, що батька вбили. А причиною цього послужило те, що він, піклуючись про свою родину сховав сякі-такі оладки, спечені з жолудів. Зоставшись без опори в житті - без свого чоловіка, мати повністю втратила розум — голодна, холодна, щоб якось вижити вона з'їла свою маленьку донечку.
З села багатьох чоловіків забрали в Росію на будівництво Амуро-Байкальської залізниці. Рідко хто з них міг повернутися. Більшість загинуло на чужині...
Візіренко Віра Пилипівна, 1924 р.н.
с. Дідівці Прилуцького району
Під час голодомору мені було 8 років. Наша сім'я була не з бідних. На початку голоду в нас було невелике господарство: кінь, корова. Під час колективізації корову нашу забрали, а коня залишили і, дякуючи цьому, наша сім'я не померла з голоду. Коли вже стало зовсім сутужно, то коня зарізали і їли м'ясо, і ділилися з сусідами... Батько взимку ловив в'юни, тим і харчувалися. Також продавали їх в місті на базарі, а за виручені гроші купляли хліб.
Пам'ятаю, як мати варила спориш, а він був такий гіркий, що не можна було взяти в рота. Товкла його, потім кидала туди якоїсь трави і замішувала тісто, і з нього пекли якісь млинці. Також із жолудів робили муку і пекли "хліб". Сили полишали усіх людей, не було бажання жити. Але ми вижили, пережили це страхіття – голод!
Костомаха Євдокія Максимівна,
с. Івківці Прилуцького району
Одного разу в хату увірвалися чужі люди, забрали всі харчі, які лежали на столі. Коли грабували, батька вдома не було. Через деякий час забрали худобу, сало, всю їжу, та зерно, якого тоді було зібрано мало. Дідусь працював у колгоспі, тому через три дні приносив додому шматочок хліба. Але цього було дуже мало для сім'ї з шести чоловік, тому бабуся ходила в яр по щавель. Їли гнилу картоплю, жолуді, лободу, пирій, мишій, сховане раніше в землю зерно. Дідусь ходив вночі на болото, виривав очерет, потім, набравши корінців, швидко повертався додому. З бурякового насіння пекли "хліб", їли листя з дерев і кущів.
Багато людей померло. Їх ховали по 15-20 чоловік в одну могилу. На старому кладовищі збереглися до нашого часу такі могили.
Івашура Катерина Максимівна
с.Красляни 1927 р.н.
В 1933 році всі були пухлі від голоду. Їсти було нічого… Їли все, що попадалося під руки. В нас відібрали корову, курей. Забирали навіть особисті речі…
Дружина Ганна Сільвестрівна
с. Смош 1922 р.н.
Голод був страшний. Люди мерли на ходу. Дивимося у вікно: повезли на кладовище возом по 2-3 чоловіки. Їх складали в одну яму… Ми їли спориш, клевер. Бувало сушили його, трусили мукою і пекли з цього хліб. Мерзли від холоду.
Капітоненко Ганна Петрівна
с. Подище 1922 р.н.
1933 року пекли млинці з лушпайок, їли листя з липи…
Оніщенко Надія Омельянівна
с. Ладан 1930 р.н.
Нам допомагав квартирант. Він працював у їдальні і приносив трішки їжі. Я була маленька. Мені було 3 роки. Постійно сиділа на вікні і чекала, поки мені принесуть їжу… в нас відібрали майно. Батько, мати були пухлі від голоду.
Оніщенко Григорій Іванович
с.Калиновиця 1927 р.н.
Забирали майно… Ми їли картоплю, лушпиння, траву, щавель.
Руденко Ніна Михайлівна
с. Малківка 1924 р.н.
В сусідів було 9 дітей. П'ятеро померло… Помер і їхній батько Зіненко Олександр Іванович.
Саєнко Володимир Іванович
с. Ладан 1929 р.н.
Забирали все, що могли; не залишали нічого. Всі ходили пухлі. Хоронили мертвих по кілька в одну яму…
Ляшенко Євфросинія Юхимівна
с. Сухо-Полова 1924 р.н.
Я пам'ятаю, що забирали все. В нас розбили піч, щось шукали, мабуть, зерно. Я була пухла від голоду. Мене мати на руках носила…
Швачій Андрій Пилипович
с. Подище 1933 р.н.
Було худо… <атьки розповідали, що робили у колгоспі, але платні не отримували. Жили зі своєї грядки. Дітей дуже багато помирало, нікому було хоронити.
Тернова Марія Метрофанівна
с. Ладан 1919 р.н.
Від голоду і холоду люди ледве могли боротися за своє життя… Їли бруньки, кленове листя, тирсу, конюшину…
Дзигало Микола Кузьмович
с. Турівка 1930 р.н.
Ловили і їли горобців, траву, липові бруньки. Ходили пухлі, бо хліб, зерно, все відбирали…
Михайленко Євдокія Олександрівна
с. Антонівка 1922 р.н.
Їли лободу, не бачила в той час і крихти хліба. Люди лежали пухлі під дворами і просили кусочок хліба.
 Свириденко Микола Іванович
с. Дідівці 1933 р.н.
Старші розповідали, що буксирники відбирали все: хліб, зерно, буряк, картоплю… люди збирали на полях гнилу картоплю, їли акацієвий цвіт. Обмінювали все, що залишалося на щось їстівне…
Шевченко Ніна Іванівна
с. Удайці 1926 р.н.
Батько й мати працювали в колгоспі. В сім'ї було четверо дітей. Я няньчила свою меншу сестру. Носила її в ясла, годувала житнім хлібом з макухою. Самі їли баланду (жито, картопля, вода). Старший брат ходив пасти людський скот за винагороду – бурячок або картоплину. Люди масово пухли з голоду, помирали.
Гмиря Дарія Дмитрівна
с. Ладан 1917 р.н.
В Ладані в той час була Комуна. Тому такого голоду не знали, як в інших місцях. Люди збирали об'їдки біля столової, картопляне лушпиння. Їли лободу та щавель.
Васильченко Марія Леонтіївна
с. Ладан 1925 р.н.
Жили більш-менш нормально. В Ладані була Комуна, завдяки якій люди не так голодували, як в інших селах. Батько їздив міняти речі на їжу.
Міщенко Олександра Микитівна
с. Красляни 1918 р.н.
Голодомор 1932-1933 років справді був. Було дуже тяжко. Люди помирали, пухли від голоду. Їли цвіт з акації, крапиву, лободу. Одного разу померли два хлопчики в одтн день – семи і восьми років. Їх поховали люди з села, просто засипали землею. Більшовики забирали все, хотіли знищити українців як націю.
Гапон Любов Василівна
с. Загін 1929 р.н.
Їсти було нічого. Ми збирали клевер, сушили його, пекли коржики. Сім'ю з семи чоловік врятувала корова, а також макуха, яку іноді мати давала дітям. Майже все відібрали в нас партійці. Зерно сховали під піччю, навіть замазали, щоб не знайшли… і те відібрали. Ловили горобців, галок і їли їх. Голодомор справді був, хай хто що не каже!
Косенко Михайло Пилипович
с. Журавка 1929 р.н.
В ті роки великою радістю була спечена в печі одна картоплина. Сушили траву, лушпайки картопляні й терли їх, робили пряники. В кого була корова практично виживали, інші помирали.
Федоренко Микола Якович
с.Іванківці 1930 р.н.
Сховала мати на печі торбинку квасолі. Зайшли буксирники, швирнули мене від печі, а торбинку забрали…
Воробйовська Надія Іванівна
Хутір Воскресенський 1924 р.н.
В школі в 1933 році нам давали сніданок: капуста і вода. В нас вдома була корова. Виживали за допомогою молока. Коли стало скрутно корову зарізали, їли м'ясо.
Жеребко Анна Ігорівна
с. Ладан 1928 р.н.
Батько працював у колгоспі, за що отримував шматок хліба. Його ділив на нас, п'ятьох дітей. Ми тільки відчували смак хліба. Їли лушпайки з картоплі. У нас була корова. Мати продавала сметану, за що купувала сякі-такі продукти.
Микитенко Надія Захарівна
с. Журавка 1919 р.н.
В нашій сім'ї було чотири сестри і брат. Дитинства, звичайно ж, не було… Пам'ятаю підводу, на якій вивозили померлих людей. З домівок забирали все. Навіть те, що закопували в городі чи замуровували в стіні чи печі. Їли макуху, цвіт акації.
Супруненко Афанасій Дмитрович
с. Ладан 1927 р.н.
В ті часи мало хто виживав. В нашій сім'ї померли дід і баба. У нас відібрали корову, а також майже все, що було в хаті. Ми їли гречану полову, листя, макуху. Люди вимиради сім'ями, вулицями… було й таке, що їли котів, собак і навіть … людей. Страшні були часи!