Відновлюємо забуті імена

 Юсова Альона, 21 р.,національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, м. Полтава

Вступ

Чи були ви в Ромні, коли зорі
У Сулу, мов намисто, летять.
Коли ранки рожево – прозорі
Відкривати очей не хотять?..
Тетяна Лісненко

Давня земля Роменщини… Вона зачаровувала багатьох своїми широкими просторами, величчю тихоплинних Сули та Роменки, щедрими полями.
Ромни мають трагічну, але водночас славну і героїчну історію. Скільки лиха зазнало наше місто, не раз переживаючи натиски завойовників, пожежі, розрухи.

Але знову і знову відроджувалось і квітувало, і роменці не втрачали надії на перемогу. Ромни нерідко порівнюють з Києвом. Вони нагадують столицю своїм зеленим вбранням, квітом каштанів…
Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Це страшно, коли людина не знає своєї історії, історії свого рідного міста, вулиці, не знають своїх героїв-земляків на честь яких названа вулиця, на якій вони живуть. Ми маємо знати і пам’ятати про своїх відомих земляків, які ще зовсім недавно жили, навчалися, працювали поряд з нами...

1. Життя та діяльність Г. М. Навроцького

У нашому славному місті Ромни в ХІХ ст. жив Григорій Миколайович Навроцький – державний, громадський діяч, меценат, благодійник, почесний громадянин нашого міста.
Народився 6 січня 1833 року, в сім’ї роменського дворянина.
У 1857 р. закінчив юридичний факультет імператорського Харківського університету, отримавши ступінь кандидата права.
З 1858 року почалась його громадська діяльність в Роменському повіті.
З 17 травня 1861 року по 15 липня 1871 року займає посаду мирового посередника першої дільниці Роменського повіту.
З 18 серпня 1865 року по 17 червня 1877 року і з 31 жовтня 1886 р до 25 грудня 1907 р. – голова Роменської повітової управи.
Протягом 1878 -1881рр. – Голова з’їзду мирових суддів Роменського повіту. З 80-х рр., почесний мировий суддя по Роменській мировій судійській окрузі, до якої входили Роменський, Лохвицький, Гадяцький та Зінківській повіти.
З жовтня 1883р. до грудня 1907 року предводитель дворянства Роменського повіту.
Протягом листопада – грудня 1907 року – депутат третьої Державної Думи Російської імперії.
Окрім цього, він, у різні часи, очолював училищну раду в земській управі, був головою попечительської ради Роменської жіночої гімназії, головою правління товариства взаємного кредиту, губернським гласним.
В 60-х – 70-х рр. має ранг колезького секретаря, у 80-х роках має ранг колезького радника, в 90-х роках має ранг статського радника. На початку 20 ст. – дійсний статський радник.
На 1905 р. мав в Роменському повіті 586 десятин землі, а в Гадяцькому – 653 десятин землі.

2. Г. М. Навроцький та будівництво залізниці на Роменщині

В 1860 році з ініціативи Г. М. Навроцького організували залізничний комітет, запросили інженерів проектантів. Саме Навроцький, коли тільки дійшли відомості про можливість залізничного сполучення між Литвою та Північною Україною, ще в кінці 60-х рр., з власної ініціативи почав збирати різні статистичні дані, необхідні для складання проекту проведення залізниці саме через Ромен. Він організовує і очолює місцевий залізничний комітет при управі.
Потім роменські гласні делегували Навроцького до сенату в Санкт-Петербург клопотати про проведення залізниці через м. Ромни.
У 1868р. отримує від земства 114 крб. на друкування журналу залізничного комітету. Того ж року Навроцький запрошує залізничних інженерів для ретельного обстеження і складання проекту будівництва колії від Бахмача до Ромен.
Саме Г. М. Навроцький, разом з роменським дворянином, штабс – капітаном Максимом Мазаракі, декілька років підряд оббивали пороги високопоставлених чиновників у Петербурзі, і таки зробили все можливе, аби запланована залізниця не зупинилась на Курсько-Київській колії (Бахмач), а була продовжена до міста Ромни.
В Ромнах на той час проходили Прокоп’євський, Іллінський, Вознесенський, Олександрівський ярмарки, які мали вседержавне значення. Залізниця потрібна була насамперед для вивозу з Північної України високоякісного борошна для Європи. Гужовий транспорт не міг вже задовольнити попит покупців і можливості продавців. Жителі міста побачили, які переваги має залізниця для торгівлі і життєдіяльності, і всебічно сприяли інженерам, котрі через сім років шукали місце під будівлю вокзалу. За креслення і проект земство в січні 1869р. вислало на ім’я завідуючого Курсько-Київською залізницею Миколи Ададурова 1199 крб. 82 коп.
Спочатку право на будівництво залізниці було надане Головному Товариству Російських Доріг, та за відсутністю коштів було передане у приватні руки. Питання будівництва вокзалу обговорювалось на першому засіданні міської думи, яке відбулося 8 лютого 1872року.
Міська дума вирішила побудувати вокзал на Кінній площі, майже в самому місті, по колишній Глинський вулиці, де на той час було лише два заміські будинки іноземців Симоні та Ріхтера.
Будівником Ландварово-Роменської залізниці був Фон Мек. Який через своїх довірених інженерів – Ізмаїлова і Фіна, вимагав, щоб місто йому безоплатно виділило вісім десятин землі під залізничну колію і доплатило 12, 5 тисяч карбованців. У квітні 1872 року була урочиста закладка вокзалу Ладварово-Роменської залізниці, перейменованої в Любаво-Роменську залізницю, що сполучала наш край з м. Лібавою (наразі це порт Лієпая в Латвії на узбережжі Балтійського моря. 4 червня 1874 року, прийшов перший пасажирський потяг, прикрашений прапорами. Його зустрічали з великою урочистістю і радістю всі громадяни міста. Загальна довжина дороги складала 1191 версту.
Траса проходила територією Північної України, Латвії, Литви, Білорусії. Любаво-Роменська залізниця поєдналась із Петербурзькою, Московсько-Брестською, Київсько-Воронезькою і Харківсько-Миколаївською залізницями.
І в 1874 році від Бахмача до Ромен протягнули залізничну колію. Згодом не без старань Григорія Миколайовича влада звільнила роменців від податку на вантажі, що провозилися через станцію, для того, аби отримані гроші йшли на будівництво вокзалу, залізничних служб, прилеглих до станції доріг, переїздів та ін. Протягом п’яти років роменці мали змогу використовувати значні суми на потреби міста.
Зважаючи на великі зусилля перед громадськістю нашого краю, повітове земське зібрання на своєму засіданні 17 серпня 1874 року постановило виділити кошти з земського бюджету (близько 3000 крб. щорічно) для створення стипендії імені Навроцького і Мазаркі, та доручило управі підняти клопотання перед Сенатом і заручитися височайшою монаршою згодою на заснування зазначеної стипендії для навчання вихідців з Роменського повіту в одному з університетів імперії, з тією умовою, що Навроцький і Мазаракі будуть вибирати стипендіатів на власний розсуд, і після їх смерті це право переходить до земства.
Після того, як імператор задовольнив клопотання земської управи, з 1880 року, щорічно виплачувала капітал на загальну суму 3300 крб. на стипендії уродженцям Роменщини з бідних дворян, які навчалися в Харківському університеті.
Призначення іменної стипендії і почесне громадянство вказують на особливі, виняткові заслуги Навроцького перед містом та повітом.
Розчулений такою високою оцінкою земством своєї діяльності, Г. М. Навроцький вибачився за відсутність на засіданні свого давнього приятеля пана Мазаракі і виразив щиру подяку присутнім.
Через деякий час міська дума посилає Г. М. Навроцького до столиці з клопотанням продовжити залізничну колію на південь – до Кременчука. За його ініціативою укладено проект, на що він витрачав і свої власні кошти, без будь-якої гарантії оплати з боку земства.
І знову він добився свого. У 1885 році розпочали будівництво залізниці від Кременчука до Ромен, яке вже 1 жовтня 1888 року було завершене.
Помер Григорій Миколайович в Києві 25 грудня 1907 року.
В Роменському краєзнавчому музеї зберігається його парадний портрет, написаний у 1901 році олійними фарбами на полотні художником Шаховським.
На центральному кладовищі нашого міста в фамільному склепі – усипальниці покоїться прах Григорія Миколайовича та його дружини Ольги Параменівни Навроцьких.
Дружина Навроцького Ольга Параменівна закінчила Одеський інститут шляхетних дівчат. З 11 червня 1883 року – опікувала Роменську жіночу гімназію. Своїм коштом побудувала в 1899 р. школу садівництва і городництва. У 1914 році організувала збір грошей на будівництво нового приміщення для цієї школи. В наші дні це Роменський коледж Сумського національного аграрного університету.
Ми, роменці, досі користуємося плодами діянь Навроцького.

Висновки

Звичайно, ж на цьому моя робота не закінчується. В мене є задумки по дослідженню й інших нерозгорнутих сторінок історії мого рідного краю.
Результатом проведеної роботи став мій невеликий дослід. Цю роботу я зробила не даремно і буду продовжувати її і надалі. Потрібно знати історію свого маленького міста і любити його, тому що це наша мала Батьківщина. Вона гарна, затишна, і завжди пам’ятає своїх героїв. І сьогоднішні діти, в майбутньому передадуть цю історію уже своїм дітям та онукам, і вже ніхто на запитання: «Хто такий... ?» не скаже: «Я не знаю».
Адже якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб національними героями, чи доцільно знищувати пам’ятники комуністичних діячів та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів. Кожен з нас повинен знати історію свого народу, своєї держави.
.