This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Вічна пам'ять чи вічне забуття?

 Польська Мар'яна,, 16 р.,гімназія, смт. Верхній Рогачик, Херсонська обл.

(до 75-річчя від дня смерті Ольги Хоружинської)
Ми знаходимося тут, щоб внести свій внесок у цей світ. А інакше навіщо ми тут?
Стівен Пол Джобс

Дощ... Крапля за краплею зникає у полив'яних озерцях калюж. По-різному сприймає його людина. Як срібні нитки вологи, як радість і сум, як відчуття оновлення або безнадії… Але, мабуть, все ж таки більше – оновлення, навіть відродження людської душі, її мрій, сподівань…

Мені подобається звук дощу, він допомагає розслабитися й відпочити. Дощ ніжно шелестить по листю дерев, настирливо стукає в металеві дахи.
Але я згадала інший дощ, той, який одного похмурого дня бачила у Львові… раптовий і нестримний у своєму бажанні змити бруд не тільки з вулиць, а й із людських душ.
Чому саме цей раптовий короткочасний дощ так закарбувався в пам’яті? Мабуть, тому, що це була моя перша екскурсія до Львова, про яку я мріяла останні декілька років. Які гарні, граціозні, величні та загадкові будівлі міста… Яка витонченість смаку майстрів, що проектували та зводили всі ці споруди… Що не будинок – пам’ятка архітектури. Я вже не говорю про різноманіття стилів, у яких зведені храми, церкви, каплиці.
Потім було Личаківське кладовище, цвинтар-музей. Незрозуміла сила, яка перемагає страх смерті, нехай давньої та чужої, спонукала мене зачудовано блукати алеями кладовища, розглядаючи надгробки.
Місто мертвих живе своїм життям… Кожне поховання – це чиясь історія. А їх тут на 40 гектарах більше 300 тисяч.
Багатії у місті мертвих будували каплиці. Їх тут 24. Найстарша належить сім’ї Дуніних-Борковських. У 1880 році її після смерті коханої дружини збудував Леонард Борковський.
Поруч із усипальницями вірменських єпископів спочиває місцева красуня Барбара. За однією з версій вона була актрисою настільки гарною і талановитою, що під час вистави заснула навічно.
А це гробниця Розалії та Ванди Замойських. Мати та донька згоріли у власному будинку в 1902 році. Відвідувачі кажуть, що вони часто чують із гробниці ляскіт замків.
Я уявила цих людей і мене немовби огорнув подих потойбіччя. Нарешті підійшла до могили улюбленого письменника Івана Яковича Франка. Могутній Каменяр розбиває молотом гранітну скелю. Я ніби відчула силу духу і нестерпність страждань поета.
І раптом почався дощ, але я стояла й не могла рушити далі…Обличчя Каменяра було зосередженим, гордо піднята голова, а по обличчю стікали краплі дощу, немов сльози. Постаті, що знаходилися неподалік, також «плакали». Вражаюче видовище… Від постаті Франка віяло самотністю. Але чому? І де останнє пристанище його дружини, чому не поряд?
Дощ закінчився так раптово, як і розпочався. Я вирішила знайти могилу дружини Івана Франка Ольги Хоружинської, жінки, про яку згодом їхня донька Анна написала: «Чи ж не вона була вірною помічницею – дружиною батька, чи ж не допомагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім'я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею» …
Я очікувала побачити на могилі постать гарної тендітної жінки із замріяним обличчям, адже вона була дружиною Івана Франка, всесвітньовідомого українського письменника, та й Львів завжди славився пишними похоронами. А натомість… Неподалік кам’яної брили-скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок (раніше, говорять, на могилі стояв звичайний сосновий хрест), огорожу до якого поставила Анна Ключко-Франко вже під час німецької окупації, коли приїздила з Відня у Львів. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь від скелі з могили Франка пригортає її могилу. А значить Франко не самотній, як завжди поруч із ним любляча дружина... Непересічна особистість, добра помічниця чоловікові, зразкова матір і активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а розуміння і співчуття.
Та найбільше мене вразило те, що біля могили Івана Яковича Франка було багато квітів. А останнє пристанище Ольги Хоружинської не містило хоча б одного малесенького букетика або квіточки. Мені стало соромно, що ми, нащадки, так легко стерли з пам’яті ту, яка допомогла стати Івану Франкові тим Великим Каменярем, якого ми знаємо, яким захоплюємося, якого вивчаємо. Як писала сестра Ольги Антоніна: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Чи це не самопожертва заради коханого?! А що натомість?...»
В останню хвилину її життя не було вже поряд коханого чоловіка, не було дітей, не було внуків. Не було нікого з рідних. Навіть в останню дорогу її провели чужі люди. В труні з неструганих дошок, на винайманій підводі її відвезли на місце вічного спочинку. Навіть невідомою була справжня дата її смерті... Хіба на це заслуговує жінка, яка пожертвувала власним життям заради коханого чоловіка, яка створила всі умови, щоб він продовжував писати свої безсмертні твори. На мою думку, вона була для нього не лише дружиною, подругою, матір’ю його дітей, хранителькою домашнього вогнища, а й ангелом-охоронцем.
Хоча, коли споруджували усипальню для Івана Франка, то вважалося, що й вона, його дружина Ольга, ляже на вічний спочинок поруч із ним в одну могилу, але встановлення на могилі пам'ятника роботи скульптора Сергія Литвиненка 1933 року перекреслило ці сподівання.
Для неї ледве вдалося вимолити місце неподалік чоловіка. Навіть не було кому викопати ями... Можна, виправдовуючи моїх сучасників, сказати, що це було колись…А ми інші…Ми люди високодуховні, маємо почуття відповідальності за власні вчинки.
Та, на жаль, це не так… Є люди, які не здатні подолати свої ниці пристрасті. Мабуть, саме тому зловмисники вже двічі збивали літери з надгробку Ольги Хоружинської. Завдячуючи небайдужим, напис знову відновлювали.
У всі часи осквернення могил предків усіма народами вважалося за найстрашніший злочин. За ставленням до пам’яті померлих, за станом збереження цвинтарів можна безпомилково визначити рівень цивілізованості держави та рівень культури суспільства.
Та чим же завинила перед нами ця тендітна нещасна жінка, яка за життя не зазнала щастя, а ми позбавляємо її ще й спокою. Невже виною всьому звичайна людська байдужість? Чому так сталося?! І чи є в цьому чиясь вина? Чому пам'ять про Ольгу Федорівну Франко-Хоружинську загублена нащадками?
Щоб зрозуміти трагедію життя Ольги Хоружинської та Івана Франка, потрібно повернутися у далеке минуле…
Ольга Хоружинська була старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси, які прирівнюватись до університету, працювала там на викладацькій роботі. Володіла багатьма європейськими мовами (англійською, німецькою, французькою), грала на фортепіано. Ольга – велика ентузіастка театру, музики, літератури. Була гарною, дотепною, жвавою. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну дівчину і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про можливість шлюбу. Франко їй теж сподобався невичерпною енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього тутешнім женихам! Та й зовнішність – гарні очі, високий лоб... Ольга своїм товаришкам розповідала, що Франко -людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі.
Дівчина захопилася і довго чекала від Франка знаків уваги, вияву симпатії, закоханості.
Іван Якович Франко почав листуватися з Ольгою, і саме через переписку посватався до неї: "Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?"
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав великого значення. Так, у Павлівській церкві зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов один цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний одяг. Під час весілля наречений на вигук «Гірко!» не знав що робити, бо в Галичині такої традиції не було. Тригубов підказав Франку, поцілувавши свою дружину Антоніну (сестру Ольги). Ольга сама поцілувала нареченого й невтішно заплакала. Мабуть, серце віщувало лиху долю – тяжке, нещасливе і трагічне життя.
Чому після вінчання та весільного обіду Франко з дружиною відразу ж зібрався в дорогу? Бо здогадувався про поліцейський нагляд, можливо, навіть передбачав, що крамольні тости про єднання різних частин України, символ чого гості вбачали в їхньому шлюбі, обернеться неприємностями.
Як наслідок, перша шлюбна ніч у поїзді, довге чекання на кордоні в Радивилові. І хвилювання... Чи цього чекала молода закохана дівчина?. .
Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».
Якщо зважити, що Франко практично був дисидентом, жив із примітивної роботи – дописувань у газети, і через свою репутацію ніяких перспектив на державну службу не мав, то це був сміливий крок з її боку. До речі, Ольгу всі відмовляли, але вона й слухати не хотіла.
Про весілля Івана Франка і Ольги Хоружинської залишилося багато спогадів. Близькі Ольги згадували, що Франко не привіз із собою необхідних документів, потрібних для одруження іноземців із підданими Російської імперії, а тому весілля відбулося не у квітні, як хотіла Ольга, а в травні. Дівчина вважала, що травневі шлюби нещасливі. Вона мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Нічого подібного, звичайно, не було. Окрім того, Франко в особистому житті був «не подарунок», мав упертий характер. Рудий, сутулуватий, не дуже уважний до неї, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханих. Розуміла, що ніколи не стане для свого чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. Ольга везла до Галичини 10 тисяч рублів у акціях, родинне срібло на 24 персони. А ще хутра, сукні, білизну, меблі, посуд. Цей скарб мав прислужитися для створення сімейного вогнища, від якого б гріло, зближало, надавало ще більше любові, привабливих стосунків.
З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ. Та чи думала вона тоді про це? Звичайно, що ні. На той момент вона була щаслива.
У церкві села Бусовиську на Львівщині Іван Франко і Ольга Хоружинська ще раз повінчалися, однак коханою йому вона так і не стала. На новому місці Ольгу очікувала роль донора: гроші від свого посагу вклала в журнал «Життя і Слово», який редагував Франко. Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою, спонукала записатися до Чернівецького університету – і він здобув вищу освіту. Завдяки її спадку Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію й отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу.
Іван Франко розпочав поповнювати свою бібліотеку першодруками, мав 15 тисяч книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Коштів Ольги вистачало на пристойне життя, прислугу. У Франка виробилася звичка мати щоденну каву з 2 до 3 години у «Монополії»; легкий суп із грибами – на обід; звик він відвідувати заклад інтимної гостинності. Чи звичайна жінка стерпіла б це? Але Хоружинська була справді незвичайною жінкою.
Скоро Ольга стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрія, Петра, Тараса) і дочки Анни. Жінка взялася будувати двоповерховий дім, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, тому у будинку тільки одна кімната опалювалася, в інших – жити було неможливо.
Біда обступила родину, коли її гроші закінчилися: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до домашньої роботи, до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Вона зрозуміла, що Львів гарний для високих гостей із грошима, а мешканці міста негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під його вікнами спалювали його опудало… Добра, щира, співчутлива Ольга була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалькою», «схизматичкою», «Франчихою». Вороже, ревниво ставився до неї товариш І. Франка Михайло Павлик… Те, що взаємини з оточенням не складалися, зломило нещасну жінку.
Єдиною гаванню міг бути чоловік, але так не сталося… Хоча, досліджуючи Франкові листи до дружини, спогади рідних, здається, що саме Ольга Хоружинська була його тихим коханням, неусвідомленим за життя щастям, домашньою пристанню, де поет знаходить підтримку, взаєморозуміння, пораду, ненав'язливу жертовність.
У листі 1886 року Франко писав: «По Вашім від'їзді щось таке зо мною сталося, що я й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувся слабий, безсильний і безвладний. Як я Вас люблю, Олічка! Як гаряче бажаю я Вас бачити щасливою! Одного тільки боюсь, щоб щастє не вбило мене!»
У вірші «Дружині» І. Франко писав:

Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій – щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.

Уявляю, якою щасливою почувалася жінка. Та Ольга усвідомлювала, що Франко «не серцем її вибирав» і одружився з нею не з любові, що ніколи не скаже і не напише їй того, що колись писав, Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвоновській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Хоча саме дружині поет присвятив збірку «З вершин і низин».
Тяжко переживала Ольга провал чоловіка із професурою та балотуванням на посла до сейму і парламенту.
Ольга Франко присвятила усе своє життя чоловікові і дітям. На благо родини віддала всі сили і всю свою любов. На її материнську долю випало чимало випробувань. Чи ж не вона піклувалася про дітей, які по черзі хворіли різноманітними дитячими недугами? Чи не на неї лягав увесь клопіт їхнього одягання, виховання, навчання та дозвілля? Життя безупинно випробовувало її. Вона, не вагаючись, ішла на все нові й нові жертви. Задля своєї сім'ї, задля дітей Ольга Хоружинська відмовляла собі в усьому. Зі спогадів доньки відомо, що вона дуже любила чорну смородину, яблука і вишні у своєму саду. Була великою майстринею конфітюрів. Над усе любила готувати і смакувати різноманітні джеми і повидла. А ше мріяла про піаніно. Знаючи цю давню мрію матері, Петро Франко, який і зовні, і характером був подібним до неї, у 1939 році купив для неї рояль. Вона була щаслива...
Образ Ольги Хоружинської буде неповним, якщо не додати, що мала вона добре і чуле серце, була співчутливою до чужого горя, щедрою до нещасних, привітною до простого народу: вона не відпускала людину, яка знаходилась у скруті, з порожніми руками, часто віддавала навіть останнє. Причому її щирість і щедрість були не показними. Михайлина Рошкевич оповідала: «Раз я прийшла після того, як їх злодії обікрали – забрали все срібло… Франко на ту шкоду був цілком байдужий, а Франкова сказала, що бідний злодій мусить також з чогось жити». «До грошей прикладала малу увагу. Коли селянка поставила собі якусь ціну, наприклад за суниці, то вона давала їй удесятеро більше: «Як то – стільки разів треба схилятися по суниці, щоб їх назбирати, і так мало жадають за них!»», – розповідав Михайло Мочудьський. І навіть Михайлові Павликові, якого не надто поважала, допомагала у скрутну хвилину, незважаючи на його лихослів'я позаочі про неї. Павлик у листі до Людмили Драгоманової від 3 квітня 1897 р. писав: «... вже приходилося нам з мамою вмирати з голоду буквально. Як ми перебули сих 6 місяців, відколи в мене нема ніякого заробку, – і сам не розумію… Трохи помагала нам Франкова, спасибі їй, – то хлібом, то позикою грошей... ». Проте великодушність і шляхетність її натури не завжди були адекватно оцінені. Прагматичні галичани назвали «чужинку» непрактичною та безгосподарною.
Мене вражає невдячність людей. Невже вони не розуміли, що ображають її таким відношенням?
Отож саме цій освіченій, чесній і чуйній жінці Іван Франко беззастережно віддав право першості у різноманітних родинних справах. Про це свідчили і сучасники: «В подружнім житті Франко був добрим мужем та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, то керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко беззастереження піддавався... »
Ольга Хоружинська, на мою думку, не розрахувала власні сили. Наслідком такого життя були сухоти, нервове перенапруження, і цілковитий психічний розлад. Франку говорили відправити дружину до божевільні, але він вагався. У листі від 1 лютого 1906 р. до Єлисея Трегубова Іван Франко писав: «Не спішно мeнi розставатися з Ольгою по 20 роках спільного життя. Хоч i скільки нам обом довелося перетерпіти, а в останніх літах мені через неї, а все-таки я зжився з нею чую, що багато завдячую їй, та й тепер іще в спокійних днях вона така добра, особливо для дітей, така непідкупно чесна i високоморальна в своїх поглядах i навіть у хворобливих тирадах, що в мене серце крається на саму думку розстання з нею чи її розстання з дітьми».
За спогадами сучасників, скандали в їхньому домі не вщухали. Дружина навіть кидала в чоловіка дерев’яні поліна для топки печі, а він був не в змозі захищатися своїми хворими руками. Франко з’являвся на людях недоглянутим, порваним, немов жебрак, і практично голодував. Дійшло до того, що в 1914 році він змушений був піти жити до свого шкільного товариша. Щоправда, незабаром Ольгу Федорівну все ж помістили в психіатричну лікарню, звідки вона вийшла через три роки – вже після смерті чоловіка.
На відміну від Івана Франка, Ольга Хоружинська дочекалась онуків. Для малих внучат варила варення, розповідала казки, організовувала дитячі забави. Стала люблячою бабусею. Так, невістка Ольга Франко з Білевичів (дружина Петра Франка) вдячно згадувала про свою свекруху: «Десь незадовго по шлюбі Ольга Федорівна пішки прийшла до Буська, шоби навідати мене. Дуже мене пильнувала і добре до мене відносилась. Коли ми вже остаточно перебрались до Львова, то деякий час мешкали в кімнатах разом з Ольгою Федорівною... Часто ходила на закупи – дуже любила ізюм та мигдаль. Заопікувалась також нашими дітьми».
Але й на цьому жорстока доля не зупинилася. Випробовувала її до останнього. Уже лежачи на передсмертному одрі, Ольга втратила свого найменшого сина – Петра. Якшо nepвістка Андрія забрала хвороба, то Петра – тоталітарний режим сталінської імперії. 28 червня 1941 року, коли наймолодший син прийшов прощатися перед етапом, материнське серце відчуло, що вони бачаться востаннє. «На прощания мати мовила: "Тікай, синку, тебе знищать; я добре знаю, хто такий Сталін", – "Пізно, мамо", – відповів він. Це були останні слова Петра Франка». Через дев'ятнадцять днів – 17 липня 1941 року вона відійшла у вічність та назавжди залишилась у гарячих серцях своїх дітей, шо мужньо йшли своєю життєвою стежиною.
Ольга Хоружинська пережила чоловіка на 25 років.
Минають роки, час не тільки знищує збудоване століттями, а й нерідко стирає з пам’яті людей події, які відійшли у вічність. Лише записи в архівах, домашніх щоденниках, мемуарних фоліантах фіксують найзнаменніше, найцікавіше. Саме про це засвідчив і пошук проживання в селі Тимофіївка (нині с. Осоївка) дружини Івана Франка, людини, яка віддавала себе до останку, щоб слово поета, літературознавця, борця доходило до народу. За це Ольга Хоружинська заслуговує на повагу і шану. Адже вона є героїчною жінкою і ми повинні пам’ятати про це. Тож ідучи на цвинтар, обов’язково візьмімо бодай одну квіточку для самотньої, згорьованої жінки, яка не мала щастя з коханим чоловіком за життя, але все зробила для того, аби ми могли насолоджуватися його творами.
Покидаю парк вічного спокою, де тиша, сум і прохолода оповиті своєю красою і витонченістю. Сліду від дощу майже не лишилося. Подивилася на постать поета. Він спокіно й трохи сумно спостерігав, здавалося, що засумував від побаченого і ще раз пережитого. Та поруч з ним, як завжди, була його вірна дружина, його опора – Ольга Франко-Хоружинська. Перед ними вічність… Та, про яку так давно сказав великий Каменяр:

Нехай життя – момент
і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі…

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123