Пам′ять із присмаком сліз

 Пошукова група «СТЕЖИНА» (Середницька Ірина, 16 р.,Тарарак Дмитро 16 р., Приймак Максим 16 р.,Баранник Альона 16 р., Фуркало Владислав 16 р.),НВК «ДНЗ-ЗОШ І-ІІІ ступенів»,с. Васильків, Черкаська обл.

Жителька села Васильків Надія Павлівна Різник – Бурлака (1924 року народження) згадує:» Я була одна дівчина в сім′ї. Всього нас було шістнадцятеро. Які імена були хлопців, такими і називали. Іван, Микола, Купріян, Сьомка, Денис, Сергій, Михайло…

А позаду нас жили баба з дідом. В них не було дітей. Баба шполянська, багата, а дід наш, васильківський. Коли мене до них віддали, я й не знаю, матері не питала. У них була велика скриня з одягом. Баба й мені щось перешиє. До церкви мене водила. Дід ходив на роботу, на цукровий завод. А мене баба заставляє ліжко застилати широченне. Я не достану, а вона кричить:»Як це ти застелила?». Наб′є рогачем, вижене з хати босу на сніг. Я стану, насмичу з хати бур′яну, стану на нього й стою до вечора. Баба знає, коли дід прийде, забере мене на піч. А дід сліди на снігу ж бачить то з рогачем до баби: «Нащо ти її брала, щоб знущатися з чужої дитини?»Я вже тоді думала, чому це я чужа?
Настав голод. Бабу спаралізувало, покрутило руки і ноги. Я раділа, що вона мене не битиме більше. Лежала як колода. Дід буряка пече то й мені дає, а її не дає. А то раз дав, то вона так води схотіла після цього (може отруїв її). Я принесла кухоль, вона випила і просить другий. Випила, кулаками придавивши кухоль, і просить ще. Я кажу, що вже приносила, а вона каже, щоб несла, бо в грудях пече. Принесла ще. Пішла тоді пастися в глинище. Молочаю, листків кульбаби наїмся. Приходжу до баби, гукаю, а вона мовчить. Побігла до сусідів і гукаю до рідної матері (я не знала, що то мати): «Тітко, йдіть, бо баба, мабуть, умерла.» Діда Кості не було вдома. Мати прийшла, зняла з баби одяг, пішла до річки сполоснути. Бо не було бабу в що одягнути, скриня була пуста. Дід в голодовку попромінював усе на продукти. Вигребли яму, поховали бабу, кукурудзинням накрили. А невдовзі помер і дід.
Я вже прийшла в свою сім′ю, хлопці і не знали, що я їхня сестра. Вони всі покотом полягають на долівці, а я постелюсь окремо. Потім уже я дізналася, що то мої мама й тато. А голодовка була сильна. Я йду до школи, щоб поїсти. Там раз у день давали юшку з яшними галушками, та ще й з устюками. Та не вдавалося нам з′їсти ту галушку. З класу вискакував вредний Рожко зі шпичкою і вправно й швидко нанизував на неї всі галушки із наших мисок. Ми лише юшку сьорбаємо. Тоді в класі ніхто не міг вчитися, сиділи всі пухлі і в′ялі. Вчителька каже, щоб ішли додому. Ідемо, листки всі обриваємо на деревах. Вдома на печі лежали братики Коля і Ваня, пухлі від голоду і просили:»Дай, дай!». То я несу зі школи галушку, сама не з′їм, то даю їм. А як немає галушки, то листочка даю. Як зайшла «красна мітла», то повигрібали все. Забрали у нас жорна, які стояли у погребі. Ми вночі ходили туди молоти зерно при каганці. Каганець не хотів горіти, то і навпомацки. Братик Коля помер уночі. А рано прийшов до хати троюрідний брат мамин – Гарбуз. Вислідив, що вночі батько продав жорна (наш дід умів робити жорна) чоловікові зі Скотарево. В кутку на печі стояла квасоля. Він узяв ту торбину, зуби теліпаються, і кричить: «Ось за це ти продав жорна?» Мати кинулася до нього на коліна: «Савустіяне, що ти робиш? У нас дитина вночі померла, а он пухлі лежать» Він пхнув матір ногою, що та аж відлетіла. Та він переступив її і пішов.
Я з братами – Купріяном і Мишкою ходила красти буряки у завод. Ідемо полем. Вони з мішками, і я з торбиною. Людей там повно, охоронці ганяють. Там ставок був недалеко, то вони як кого схватять, то кидають у холодну воду. Або прив′язували проволокою до дерева, то так люди і помирали. Я лягала в канаву, накривалася листям і сиділа. Хлопці босі по болоті повзком повзли, виривали буряки і давали мені. Я ховала їх в листя і лежала чекала. Купріян пробив ногу, вона напухла, стала синя. Помер брат.
Одного дня я вирішила йти до Лозуватки, до тітки, батькової сестри. Я колись до неї ходила з мамою сапати. Ішла довго-довго. Ноги заболіли, лягла в канавку і заснула. Прокинулась, сонце світить, знайшла дорогу. Прийшла до тьоті, а там ріжуть теля. Дядько побачив мене і кричить:»Чого це вона сюди прийшла? По м′ясо?» і вигнав мене з двору. Іду, плачу. Жінка по-сусідськи (вона мене знала, коли я з мамою приходила, бавилася з її дітьми) запросила до себе, нагодувала. Дала і сиру, і молока. Постелила переночувати і пообіцяла поговорити з чоловіком, щоб залишитися у них пасти корову. Чоловік погодився, пішов рано до тракторів на роботу. А я мала дітей водити і забирати з ясел, пасти корову, просапати гарбузи на городі, позамітати. Оклигала я в них, плаття мені перешила жінка зі свого драного. Дивлюся, що вже пшениця жовтіє, щось на мене надійшло, схотілося додому, чи живий там хто. Попросилася я в тітки Ганьки додому. Вона мене відпустила, дала на дорогу тикву молока і сказала, якщо хтось буде перестрівати, то віддавай тикву, щоб тебе не вбили. Але дібралася я додому благополучно, ніхто мене не зачіпав.
Дивлюся стоїть наша хата, стежка до хати. Заходжу всередину, нікого немає. Коло печі сміття, затулка тепла, на деках колоски сохнуть, значить хтось десь є. Пішла я в берег до криниці, а там батько сидить. Зрадів, що я жива. Я спитала, чи мама жива. «Жива, сапає буряки коло могил», – відказав він. А братики померли всі, лежать в садку. Прийшли ми з батьком додому, змололи колоски на жорнах, зварили куліш з молоком, млинця спекли. Мати ввечері прийшла, зраділа, що я є. Рано я надумала йти, бо пообіцяла тітці Ганьці, що прийду. Мама почала плакати, щоб я залишилася: «Ти ж у нас одна, он уже й колоски є, буде що їсти» Так мене мати не пустили. Сапали з нею буряки аж під кар′єром. Мати йшла два рядки, а я одного. В жнива взяли мене водоносом, носити воду жниварям. Пізніше народився Толик. Я перед війною працювала їздовим. Возила волами буряки на завод, а із заводу везла в колгосп жом. Вставала в чотири ранку, запрягала воли, а додому з роботи поверталася о дванадцятій ночі.
А потім розпочалася війна. Мені було шістнадцять років. Насильно нас забирали до Германії. З нас обірваних здерли одяг, сказали кидати до корита. Транспортером потягло наші вузли у піч, потім виїхав одяг, весь в білому, смердить. Понадівали, погрузили нас у вагон і привезли у місто Форхгайм. Пригнали до якоїсь загороди, обгородженої колючою проволокою. А за нею люди лежать, що не можуть вже й встати, і мертві вже там були. А біля загороди п′ятиповерховий будинок. Загнали нас туди, а там станки стоять, ланцюги висять. А ми полякалися, чи це нас будуть вішати на них. Молоді ще були, перелякані. Переночували, погнали нас рано до озера умиватися. Яке там умиватися, ми вже давно слізьми умилися. А фашист стояв біля нас такий, що плетькою як увірве, то шматки тіла відлітають. Зварили нам по дві картоплини в мундирах. А люди, що лежали за колючою проволокою просять, щоб кинули їм картоплі. Ми кидали, бо у нас ще у вузлах була їжа. »Хто ви такі? – питали ми в людей. «Ми вже не годні робити, то вивезли нас на свалку». Як вони повмирають, згортають усіх і палять. Полякалися ми дуже, це ж бо і нас таке чекає.
Привели нас у велику залу. Повидавали нам книжечки, наче паспорти. Там німці, німкені вибирають, чи не сліпа, чи не крива. А ми стали втрьох з Лисої гори: Катерина Дзюбиха, Христя Петрова і я. Стали спинами і вирішили триматися разом. Одна німка підійшла і повела Христю. Ми почали казати, що ми сестри, з однієї сім′ї, з однієї хати. Вона нас не чує, забрала Христю і повела. А ми плачемо. До нас підійшла Кармалючина Софія:»Дівчата, я вже буду з вами» До мене підійшла чорна німка, взяла мене за руку, повела, взяла книжечку, заплатила і забрала мене на вулицю. А з нею був поляк за перекладача. Я йому розказую, що то сестри мої. Поляк з нею переговорив і вона привела дівчат. Ідемо всі разом. Куди нас ведуть? Поляк розказує, що ви будете робити по-сусідськи, не в одного господаря, а в одному селі Бурк. Ну й то добре, що хоч в однім селі будемо. Входимо в село, будинки трьохповерхові, однакові майже, не цеглові, а з каменю. Вулиця довга така, чорна німкеня повела Катерину, сказала, що в цьому домі вона буде робити. І Софію повела трохи вище вулиці. »А мене куди?» – питаю в поляка Станіслава (він сказав як його звати) «А тебе в цей дім», – сказала німка. Заходимо в дім, а там повно німців, той без руки, той без ноги, той на милицях, сміються, грають в карти, п′ють пиво. Кричать: «Руска, українка, скуда, Москва, Київ? Я кажу:»Київська область» А самій зробилося страшно, моторошно. Куди я потрапила? Завели мене в кухню. Діти стоять, коляска з двотижневою дівчинкою, і баба і дід понаходили подивитися, кого вона приведе. Дали мені кави, повели в баню, покупалася, одягла широке плаття, бо господарка була товста. Дала робочий одяг, взуття. Повела мене на третій поверх у кімнату. Там ліжко стоїть, перина постелена, подушки. Тумбочка, вікно. Розказує мені, що треба затуляти вікно, бо бомблять. Не світити. Все розказує, показує. Пішла, заперла мене. А я всю ніч плакала, боялася лягати спати.
Рано повели мене в кухню, дали кави, супу, а їсти не хочеться, страшно. Господарка наказує доїти корів, а я не вмію. Показала, як треба, я й навчилася. Дали свиням їсти. Тоді поїхали мотоциклом на поля, німка показувала, де в неї жито, ячмінь, овес, квасоля, буряки, картопля. Вона показувала, щоб я знала, де сапати. А сапали там не сапою, а киркою. Там навчилася косити, сама хазяйка вчила.
В неділю вихідний. Приходили до мене дівчата – Софія і Катерина. Жалілися, що погано годують, чай не солодкий, хліб чорний. А я нічого не хотіла їсти, наче хто затулив горло.
У моєї хазяйки була пивна на 50 місць. Зранку я мию бокали, столи, підлогу. Потім дою корів, пораю свиней. Різала дрова на циркулярці. Все на моторах було. Газу в них не було, топили дровами. Так все тяглося і тяглося. Вже й мову підучила, сліз вилилося чимало. Гляділа діток, двох хлопчиків і дівчинку Алізу. Дівчинка вивчила і українську мову і німецьку. З нею я була більше за маму, тому вона краще знала нашу мову.
А той день я запам′ятала назавжди. Везла я сіно, а це назустріч мені бургомістр німецький, подає папірець на звільнення, щоб я їхала додому. А я не вірю. Прибігла збиратися, а що збирати, то нема чого. Аліза плаче: «Надька, я з тобой» Аж в поїзді стало її шкода.
Добиралися додому три місяці. 12 липня 1945 року була у рідному селі. Вдома не було дверей. Батько помер, то з них зробили труну. На другий день бригадир Таран Бульба загадав мені йти на жнива. Так і почалося колгоспне життя. Працювали на трудодні, грошей не бачили. А приходили, щоб платила за бездітність, треба було заплатити 50 рублів податку. А де ж їх взяти? Судили, присудили два місяці примусового. Робила тепер уже без паличок, без трудоднів.
Потім я вийшла заміж за Бурлаку Панаса. Народився син Віктор, потім дівчата – Софія, Лідія. Народилися всі в лютому. То я пекла для них одного пирога і підписувала всі імена. Зараз у мене 7 внуків і 8 правнуків. Восьмого жовтня мені виповниться 90 років»
От така бабуся проживає у Василькові. Добра, терпляча, лагідна. Хай Бог дає її здоров′я і ще довгих та мирних років життя.