This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Лицарі перемоги, янголи світла (збірка публіцистики)

 Василенко Олександра, 24 р.,Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова,смт. Іванків, Київська обл.

 Вічній пам'яті полеглих за Батьківщину

й світлій пам'яті тих, які йдуть далі,
з невимовною вдячністю за щоденний подвиг
присвячується...

Історію творять не вожді. Й вона не пишеться чорнилом на сторінках підручників. Справжні її будівничі – звичайні, на перший погляд, люди, наші з вами співвітчизники, що власним потом і кров'ю щодня пишуть на скрижалях історії нові стрічки.


Найлютіші війни гаснуть, як ватра на вітрі, залишаючи після себе кривавий попіл. Заростуть травою й польовими квітами окопи й вирви від снарядів. Земля рік за роком затягуватиме свої зболілі рани. Але не забуде вона ні солдата із кінокамерою, ні матір загиблого на східних фронтах сина, ні дівчат-волонтерок – справжніх амазонок із ніжними серцями.
Вони – часточка велетенського серця, ім'я якому – Батьківщина.

Солдат із кінокамерою

«Дорожче Батьківщини, де ми народилися, – лише Батьківщина, яку ми завоювали». Ці слова українського історика Андрія Коваля підтверджує життєва історія режисера, актора, журналіста з молдовським корінням і російським паспортом, який відстоює цілісність України в зоні АТО, Крістіана Жерегі.
Чотири роки тому Крістіанові навіть важко було уявити, наскільки міцно його життєвий шлях переплететься з долею України. Член Союзу кінематографістів Молдови (з 2010 року), виконавець ролей у стрічках «Створення кохання» (режисер – Валерій Жерегі) та «Вогні притону» (режисер – Олександр Гордон), режисер фільмів «Нуль нуль цілих» та «Айлавью», автор повісті «Мережа» та роману «Буде інше вчора», перед яким, здавалося б, відкривалися чималі перспективи, прийняв доленосне рішення переїхати до України, яку зараз захищає зі зброєю в руках.
Вибір свій пояснює просто, без пафосу.
– Я помічав і спостерігав велику кількість провісників усього того, що зараз відбувається в російському суспільстві. Усе, що мало місце, для мене склалося в одну картину. Я зрозумів, що не можу і не хочу жити в цій країні. Я хочу відчувати більше свободи, ніж це можливо там, – каже Крістіан.
Українці зачарували режисера щирістю й відкритістю. Люди, які оточували Жерегі, зовсім не нагадували жорстоких, підлих недоумків – такий образ мешканців нашої країни створила російська пропаганда. Він зрозумів, що раптом закохався в Україну. Довго розмірковуючи над тим, що ж таке для людини Батьківщина, журналіст дійшов несподіваної думки.
– Батьківщина для мене там, де я хотів би будувати свій дім, створити сім’ю. Україна – це мій дім. Це мій свідомий вибір. Тому свій дім я захищатиму від бандитів навіть ціною власного життя. Це поклик душі, просто необхідність така, – щиро ділиться Крістіан.
Але перед тим, як поїхати в статусі військового кореспондента в окупований Крим, а згодом і в зону проведення АТО, Жерегі був на Майдані. Трапилося це у ніч кривавого розгону мирної студентської демонстрації. Молодий чоловік до цього намагався не втручатися у політичні баталії, хоча з професійною цікавістю слідкував за розвитком ситуації. Та ця ніч змінила все.
Десятки поранених, закривавлених студентів. Фактично ровесників Крістіана. Стогони понівечених про допомогу. Невиправдана жорстокість тих, хто опинився по іншу сторону барикад. Тож якось вранці, коли мусив іти на роботу, він опинився на Майдані і вже допомагав із підручних засобів будувати перші барикади. Не стало на заваді навіть нерозуміння з боку рідних.
– Мій Майдан – це нічний Майдан, – згадує чоловік про свої вартування на «посаді» начальника охорони Українського Дому. Майдан, на подив Крістіана, виявився не лише акцією протесту, непокори. Це був єдиний, чітко злагоджений організм. Суспільство в суспільстві. Світ у світі. А Жерегі, незважаючи на те, що відчував себе, насамперед, боєздатною одиницею, залишався митцем. Саме тоді він почав знімати історію про Майдан. СВОЮ історію. Історію в портретах. Лише ненадовго відкладав камеру, коли потрібна була бойова підтримка. І знову вишукував в обличчях нових товаришів те, заради чого вони стояли під крижаним вітром, наражаючись на снайперські кулі. Так народився «Заповіт», який 2014 року на кінофестивалі «Відкрита Ніч» отримав Гран-прі. Фільм-погляд. Фільм-переживання.
Окупований Крим і захоплений Слов’янськ стали логічним продовженням вибору режисера. Крістіан Жерегі побував у «найспекотніших» точках і всюди намагався передати глядачам живе, правдиве бачення подій. На півострові журналіст отримав першу контузію. Тож до Слов’янська вже їхав із певною часткою обережності.
– Розуміння того, що секунду тому тебе просто могло не стати, дуже протвережує, примушує по-іншому дивитися на життя, світ. Розумієш цінність людського життя. Більше хочеться жити, – ділиться він відчуттями.
І попри пережите, озброєний лише камерою, журналіст ступив на захоплену землю. Навіть зараз Крістіанові тяжко згадувати побачене. Розкрадені шахти й заводи, знищені школи й дитячі садки, розбомблені будинки. Згадує і мешканців, які волею-неволею мусили правити терористам за спільників, бо ж ті не визнають жодних законів, окрім одного дикунського: «Хто не з нами, той проти нас». У пам’яті – люди, які місяцями живуть у полоні жаху.
Він прийшов туди, щоб показати на Великій Землі історію правди. Історію не про військову стратегію й тактику, а про «маленьку» людину. Побувавши «за межею» у прямому й переносному розумінні, Крістіан Жерегі зрозумів, що не хоче позиціонувати себе як воєнкора з автоматом. Не хоче бути непосильним тягарем для хлопців, з якими ще минулої зими стояв пліч-о-пліч на барикадах. Тому зв’язався з командиром 25-го окремого мотопіхотного батальйону капітаном Янченком, знайомим йому ще із часів Революції Гідності, та домовився щодо проходження військової підготовки. Рішення сина тяжко далося батькові – режисерові Валерієві Жерегі. Але Крістіан зумів знайти потрібні слова. Просто нагадав йому один епізод, коли той у якості військового кореспондента поїхав до охопленої полум’ям війни Північної Осетії. Крістіанові тоді було п’ять років…
Про товаришів з 25-го батальйону журналіст згадує лише добре, називаючи їх справжніми професіоналами. Йому напрочуд легко вдалося влитися у, здавалося б, монолітний, цілком сформований механізм бойової машини.
– А все тому, що я себе вважаю бійцем, котрий лише на хвилинку відклав зброю та взяв до рук камеру, – пояснює свій успіх Жерегі.
Та і зовнішньо Крістіан нічим не відрізнявся від воїнів. Ходив у звичайній рядовій формі, прекрасно розуміючи, що міг потрапити в полон чи під снайперський приціл.
Усі життєві драми, які почув, побачив, ненароком підгледів, склалися для Крістіана у своєрідне монументальне полотно, у мозаїку із сотень облич простих українців – солдатів і командирів. Тому коли канал «1+1» запропонував проект «Край землі: Зона АТО», режисер одразу зрозумів, яким той має бути. Він поставив собі за мету «розповісти про те, хто такі ці люди, ким вони були в минулому житті, за що воюють і чого прагнуть». Тож для проекту такого ґатунку Крістіан обрав єдиний правильний формат: показати війну очима безпосередніх її учасників. Історія вийшла максимально чесною, правдивою, схожою на документальний портрет.
Із камерою журналіст побував майже у всіх батальйонах: Міноборони, Внутрішніх військ, Нацгвардії, добровольчих. На велике задоволення Крістіана, його бачення максимально співпало з позицією керівництва телеканалу. Тому ні про які виробничі конфлікти, й тим паче цензуру не було й мови.
– Я знімав те, що хотів показати, – підсумовує виконану роботу режисер.
Але на цьому Крістіан Жерегі не планує зупинятися. Він починає роботу над створенням повнометражного художнього фільму, присвяченого бійцям АТО. Несхожість на іншу художню продукцію військової тематики буде вже в тому, що авторами проекту виступлять самі учасники антитерористичної операції. Сам режисер характеризує свою майбутню роботу як «чесне кіно про війну».
У фільмі, серед іншого, буде порушена проблема психологічної реабілітації та інтеграції бійців у мирне суспільство.
На його думку, досі не існує спеціальної програми, за допомогою якої можна було б максимально точно оцінити психічний стан людини, яка повернулася з війни, і допомогти їй переключитися на мирне життя. Потрібна ініціатива лікарів, які зголосилися б надавати безкоштовну допомогу. Потрібно розуміння родини. Розуміння й прийняття того факту, що з війни повернулася інша людина. Потрібні спільні зусилля психіатрів і психологів, щоб учорашні бійці знайшли своє місце у мирному світі.
Митець мріє, аби швидше закінчилася війна. А ще, звичайно ж, знімати кіно. Кіно, після перегляду якого молоді хлопці зрозуміють, що служити – це почесно, а ховатися за татусеву спину в престижному інституті – ганебно. Що захищати Батьківщину – це священний обов’язок кожного чоловіка. Принаймні так думає і доводить своїми справами справжній чоловік – Крістіан Жерегі.

Мама в погонах
Мистецтво й, водночас, професія, або велика родина Наталії Дубчак

Це – мистецтво й, водночас, професія. Цю “посаду” не затверджено в жодному штаті. Її ніколи не зможуть обійняти чоловіки. Тут свої поразки й перемоги, нічні чергування над ліжком, тривоги й гордощі за... власних дітей. Бути матір’ю – щоденний подвиг. А бути берегинею домашнього вогнища, коли ти надягнула військові погони, – подвиг подвіний.
Як воно, бути жінкою й солдатом водночас, добре знає екс-радник Міністра оборони України з гендерних питань, нині заступник генерального директора з адміністративної роботи Музею історії міста Києва, майор у відставці Наталія Дубчак.
Наталя не шкодує за інколи й гірким життєвим досвідом, продовжує реалізовувати себе як фахівець у все нових і нових галузях, пишається своює великою родиною. І згадує, як на початку 80-х років вона – тендітна випускниця Київського педучилища №1, відмовившись від “тепленького” місця в учбовому закладі заради чоловіка-лейтенанта, на 8-му місяці вагітності з двома чемоданами поїхала у невідомість – до майбутнього місця служби коханого...
За тисячі кілометрів від рідного Києва, Балтійськ приготував молодій родині немало труднощів. Наталія з жахом згадує той перший притулок – списаний корабель, на борту якого не було навіть елементарних зручностей. Та відступати було нікуди...
Згодом молодому подружжю виділили житлову кімнату в гуртожитку, яким слугувала стара німецька казарма. “Там навіть в коридорі залишилися “піраміди” для гвинтівок”, – згадує Наталія.
А потім був пологовий будинок, до якого відвела сусідка. Осінні ранки, коли в балонах замерзала газова суміш. Відсутність гарячої води, ванни, кухня на 8 родин. Каструля борщу на тиждень для себе й чоловіка. “Порожні” бутерброди, бо ж масла потребував маленький син, а придбати його можна було лише у кафешці разом із хлібом, як бутерброд... Багато жінок не витримували таких умов. Просто збирали речі та поверталися до батьківських осель. Наталія тоді зрозуміла, що дружина військового – не статус, а покликання.
Обличчя жінки світлішає. Коли вона згадує народження другої дитини та вечори, в які уся сім’я мала змогу побути разом.
“Родина військових має свою специфіку, – ділиться досвідом Наталія Дубчак, – дітям дуже рано доводиться брати на себе відповідальність за менших”. Вона переймається, що сьогодні багатьом подружнім парам не відомі ті почуття, котрі переповнювали її колись в старому гуртожитку. Зміщення життєвих пріорітетів призвело до того, що нині в багатьох родинах панує культ матеріального, а діти виростають споживачами.
Але це явно не про її двох синів, які підсвідомо розуміли, що родині потрібна їхня підтримка й допомога. І робили це як могли.
1991 рік. Крах Радянського Союзу. Хаос. Але той рік став для Наталії дійсно знаковим. Вона відкрила для себе новий нелегкий, але цікавий шлях, підписавши контракт зі Збройними Силами України. Перші службові кроки після повернення на Батьківщину, в Київ, жінка розпочала на Центральному вузлі контролю безпеки зв’язку. Про питання престижу та перспективи просування кар’єрними щаблями тоді навіть не йшлося. Проблема забезпечення родини. Що постала перед тисячами наших співвітчизниць. Потребувала негайного вирішення. Армія залишалася чи не єдиною системою, здатною ще щось ґарантувати в цьому морі нестабільності.
Наталія пройшла шлях від солдата до майора. А в подальшому вона стала єдиною жінкою-офіцером у складі виховних структур Центрального апарату Міністерства оборони України.
Саме військова служба загартувала та виховала її характер, який допоміг у непростому житті жінки. “У військовому середовищі не можна бути не справжнім... виникає дуже багато ситуацій, коли ти просто не можеш бути фальшивою. Проявляється те, що знаходиться у самих глибинах душі. І, повірте, приховати цього неможливо. Це загартовує”.
З 2006 року Наталія починає активно займатися проблемними питаннями гендерної політики. Пише наукові статті, бере участь у конференціях і “круглих столах”, у тому числі й за участі зарубіжних організацій. Налагоджує активну співпрацю з громадськими організаціями не лише на теренах держави, але й за її межами. Саме за її пропозицією вперше Міністерство оборони України планує та організовує поїздку до Міністерства оборони Норвегії з метою вив чення досвіду впровадження генедрної політики у тамтешній армії. Завдячуючи наполегливій і копіткій праці Наталії Іванівни, цей напрямок згодом набуває системності у Збройних Силах України.
“Жінки не борються за свої привілеї, вони борються за рівність можливостей! – ця сентенція червоною ниткою проходитьч ерез увесь науковий доробок Наталії Дубчак. У якому, до речі, не знайти теоретичних абстрагованих філософувань. За кожним рядком стоїть конкретний випадок, чиїсь життєві негаразди.
Наталія Дубчак входила до складу робочої групи з розробки загальнодержавної програми “Національний план дій щодо утвердження гендерної рівності на період до 2016 року”. Вона проходить навчання та отримує Міжнародний сертифікат експерта з питань гендерної політики.
Здавалося, що успішній жінці, матері вже дорослих синів, не було сенсу бажати більшого. Але вона добре пам’ятала, скільки клопотів завдала їй відсутність професійної військової освіти. Тому на перший план тепер вийшло навчання. Маючи диплом історика Національного університету імені Тараса Шевченка, пані Наталія без проблем вступила до Миколаївського державного університету імені Петра Могили та отримала диплом магістра державного управління. Ще й досі шкодує, що на всі сто відсотків не використала шанс зайнятися науковою роботою, адже було зібраного багато матеріалу для кандидатської дисертації.
Після звільнення у 2010 році з лав Збройних сил почала читати лекції в Університеті українознавства при Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України.
Особливо став у нагоді військовий досвід у цивільному житті – на посаді заступника генерального директора з адміністративної роботи Музею історії міста Києва. Це та посада, де необхідно діяти швидко й злагоджено з іншими членами команди, не боятися приймати рішення. Пані Наталія вважає, що головне завдання кожної людини – самореалізація в тій галузі, де вона може принести найбільше користі.
Наша співрозмовниця переконана, що “як би не складалася кар’єра, головне покликання жінки й донині залишається незмінним – подарувати життя новій людині. Бо це теж робота – бути матір’ю, жінкою”.
Але того дня, коли вона ступила на поріг дитячого будинку, ні про що таке не думалося. Не знала жінка й того, що цей день раз і назавжди змінить її життя. Вона прийшла до дитбудинку навідати онуків далекого родича.
З того часу жіноче серце краялося не тільки за долі дітей родича, а й за тих, хто із ними навчався. Діти були раді кожним її відвідинам, із задоволенням бували на вихідних у жінки вдома. Їм також поталанило у тому, що вони щоліта від’їздили до однієї з європейських країн, де на них чекали піклувальники. Тож за їхню подальшу долю можна було не хвилюватися. А коли діти розповіли про нелегку долю своєї двоюрідної сестри, це псприяло тому, що у житті Наталії з'явилася давно бажана донька – Сніжана.
То була потаємна мрія пані Наталії. Скільки років. За примхою долі. Оточена як в родині, так і на службі виключно чоловіками, жінка мріяла про доньку, про жіночі розмови та дівочі таємниці.
Матір чотирьох дітей (бо ж не бачить різниці між народженими нею та прийомними) не приховує: були труднощі. Вони виникають навіть у “звичайних родинах”. Що вже говорити про “незвичайні”. Коли в телефонній слухавці дівочий голос, ще слабкий після наркозу, повідомив пані Наталії про те, що вона стала бабусею. А ще… вперше назвав таким найріднішим словом ”мама”…
... Вона вже давно помічала, що обличчя доньки інколи ніби “вкривається” дощовими хмарами. Довго не могла зрозуміти, чим може їй зарадити, поки дівчина не зізналася, що має ще двох братів. Менші хлопчики перебували у Токмакському спеціалізованому дитячому будинку Запорізької області й вже кілька років сестра не мала змоги почути їхні голоси.
Порадившись із чоловіком та синами, Наталія Іванівна найближчими канікулами із донькою вирушила до того дитбудинку. Важко передати почуття двох підлітків, яких після років самотності вперше на свята забрали до оселі. Тому, хто це не пережив, важко уявити таку картину. Хлопці стали бажаними гостями в оселі Наталії. Разом із родиною “тітки Наталії” та рідною сестрою підлітки вперше зустріли Новий рік, Різдво, фарбували крашанки до Великодня. Справжньою радістю були для них канікули, проведені в селі, де мешкає бабуся – мама нашої співрозмовниці. А “суворий командир у спідниці” щиро раділа за своїх підопічних і відчувала, що вже не зможе відпустити їх від себе, не зможе зрадити їхні надії. Намагаючись об'єднати родину, рідним і близьким пані Наталії довелося пройти всі кола пекла вітчизняної бюрократії при оформленні опіки.
А Наталя щиро радіє за свою велику родину й не уявляє себе окремо від неї: чотири красені-сини і найкраща, найрідніша донька. Хіба це не головна місія жінки?! Головна і найважча робота, але така приємна!.
Наталія Іванівна належить до тієї когорти людей, про яких поетеса Юлія Друніна колись написала так: “Я не звикла, щоб мене жаліли... ”. Ці слова для однієї із наших незрівнянних сучасниць – Наталії Іванівни Дубчак – стали життєвим кредо. Девізом матері в погонах.

“Матусенько, я тебе не осоромив... ”, або лист у вічність

Здрастуй, таточку! Пише тобі твоя квіточка... » Тендітні дитячі пальчики старанно виводять літери, вірячи, що аркуш паперу донесе до тата всю любов і ніжність. Аня зосереджено сидить за столом, обдумуючи кожне слово. І хоча встала рано, закінчити листа не вдається, бо ж чекає допомоги матуся. Дівчинка відкладає недописаний лист і прямує до кухні.
... Лист, якого її тато Олександр, який захищав східні рубежі нашої країни у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ, вже ніколи не отримає. Ворожа куля обірве життя 14 лютого 2015 року. Можливо, навіть у той момент, коли донька Анна поставить в недописаному листі чергову кому.
Олександр – найстарша дитина в родині багатодітної матері в погонах, майора ЗС України у відставці Наталії Іванівни Дубчак. Ще й досі жінці важко повірити в реальність втрати. Як людина, яка більше 20 років свого життя присвятила службі в Збройних Силах, пані Наталія чудово розуміла, з яким ризиком пов’язане рішення сина захищати цілісність України спочатку у складі добровольчого батальйону оперативного призначення Національної гвардії, а потім – у 95-ій окремій аеромобільній бригаді.
Але, як і кожна матір, вона все ще чекає. Чекає, що ось-ось відчиняться двері, й на поріг ступить усміхнений син, простягаючи їй маленьку квіточку. Притулить до грудей і скаже: «Матусенько! Це я – твій син прийшов. Як ти?»
... На робочому столі ноутбука світлини сина. Ось – весільні, де він кружляє в танку з дружиною Вікторією. А ось – вже обіймає доньку Анюту. Для бабусі Наталії дівчинка – «світле сонечко». А для тата завжди була «квіточкою» або «кактусиком», коли бува випадало поводитися неґречно. Найщиріші стосунки в Олександра склалися саме з нею. Хоча його любов’ю й турботою не були обділені ні мати, ні дружина, ні бабуся. Чоловік ніколи не намагався бути для доньки «ментором». Завжди з увагою слухав розповіді малечі, радів її нехитрим подарункам. Дитина всім серцем відчувала батьківську підтримку й теж намагалася зробити найріднішій людині приємне. Знаючи, як татко захоплюється українською історією, вивчила для нього повстанських пісень: «Лєнта за лєнтою» й «Дивізія Галичина». Дорослий чоловік, захисник Вітчизни міг до сліз перейнятися проблемами доньки. Навіть тоді, коли вони з дружиною пішли різними життєвими шляхами, зв’язок між Олександром і донькою не обірвався. Навпаки, стосунки батька й доньки стали ще довірливішими, ніжнішими.
Незважаючи на примхи долі, чоловік до останнього допомагав жінці, яка подарувала йому найдорожче – доньку, вирішувати життєві негаразди. Уже перебуваючи в зоні АТО, телефонував матері, щоб дізнатися, чи може чимось зарадити бабусі. А коли дізнався, що старенькій уже не під силу ходити по воду, надіслав кошти, щоб викопали криницю у дворі.
Надзвичайну чуйність, оту душевну «світлість» Олександра помічали всі, кому судилося зустрітися з ним на життєвих стежках. «Ви знаєте, він такий був... Світлий ніби... Усе завжди для друзів. Не міг спокійно у вічі дивитися, коли товаришам чогось бракувало», – так говорять про нього бойові побратими, які були з Олександром разом у той фатальний день. Для них він залишиться «Смішним». Такий позивний отримав чоловік за свій легкий товариський характер.
Життєвий і бойовий шлях Олександра обірвався у передмісті Дебальцевого. Туди військовики мали доставити боєкомплект для територіального підрозділу «Кривбас», що контролював територію. Планувалося, що до безпечного на той час Слов’янська хлопці повернуться відразу після виконання поставленого завдання. Але сталося не так. У зв’язку зі зміною бойової ситуації, їм було наказано залишатися на місці, як силам підкріплення. У передмісті тривали обстріли. Супротивник використовував будь-який зручний момент, щоб змінити ситуацію на свою користь.
У час затишшя, що буває в зоні АТО досить рідко, Олександр телефонував рідним. Останнім часом із мамою спілкувався нечасто – не хотів, щоб вона хвилювалася через звуки раптових пострілів. А от із молодшим братом зідзвонювались регулярно. Знав, що Павло підтримає й зрозуміє. А ще – зуміє заспокоїти матір.
Саме Павлові й зателефонували товариші Олександра, щоб повідомити трагічну звістку. Про останні хвилини життя сина Наталія Іванівна довідалася теж від них.
Олександр навіть після смерті оберігав небайдужих йому людей. Адже хлопці, які привезли його тіло, вже не потрапили в Дебальцеве. Їхнє прагнення бути поряд із військовими побратимами не здійснилося – транспорт уже не ходив у потрібному їм напрямку. Хто знає, що чекало б на них, якби потрапили в сумнозвісну «м’ясорубку», чи змогли б вийти з бою живими?
А слова «Матусенько, я тебе не осоромив», які прошепотів Олександр на вухо Наталії Іванівні під час останньої зустрічі, й досі чуються жінці серед нічної тиші. Тоді, коли перед очима, мов живий, стоїть образ сина.
Невимовне горе матері, що втратила дитину. Не можна його ні уявити, ні полегшити. Але завжди можна знайти для осиротілого серця слова втіхи. А Наталії Іванівні, здається, було відмовлено навіть у цьому. Адже жоден із діючих командирів ще й досі не зробив елементарного телефонного дзвінка, щоб висловити цій мужній жінці подяку за сина-героя, підтримати.
Отримавши жахливий статус «члена родини загиблих військовослужбовців», Наталія Дубчак почала думати, як можна допомогти своїм посестрам по нещастю. Тому через соціальну мережу звернулася до українців із закликом написати листа матерям загиблих військовослужбовців. Лише вслухайтеся в ці слова, скроплені кров’ю зболілого материнського серця: «... в нашій країні з’явилася категорія жінок-матерів, які сьогоднішнє свято зустрічають зі сльозами. Я говорю про мам, які вже ніколи не почують вітань від дітей. Про мам, які ніколи не отримають подарунків, листів... Просто НІКОЛИ не обнімуть свою рідненьку... найкращу... найріднішу дитину. Я звертаюся до усіх, хто читатиме ці слова. Знайдіть хвилинку, задзвоніть, напишіть, пришліть своїх дітей до таких мам. Повірте, слово дійсно лікує, рятує і надає сенс життю!»
Сенс життя Наталії Іванівни зараз в тому, щоб оселити радість в по-дорослому сумних очах онучки Анюточки. А ще в тому, щоб зберегти пам’ять про сина. Адже вже зголосилися дев’ятикласники Бучанської школи, з порогу якої Олександр пішов у великий світ, взяти своєму класові ім’я героя. Аня уже пише листа мерові з проханням назвати ірпінську вулицю Високу, де колись мешкала родина, ім’ям батька.
Людина жива доти, доки про неї пам’ятають. Пам’ять про героїв має бути вічною, а їхній подвиг – безсмертним.

Вибір героя

... Гордо здіймають свої голови тисячолітні Карпати. Здається, що жодна жива душа не дістанеться їхніх вершин. Тільки сріблястим сталевим птахам-літакам це до снаги. Хлопчик, як тільки-но зачує знайомий гуркіт двигунів, стрімголов вибігає на подвір’я й довго дивиться вслід рукотворному диву. Для себе він вже давно вирішив: буде льотчиком. І обов’язково військовим, про якого вчителька зовсім нещодавно читала на уроці.
Важко собі уявити, що кремезної статури чоловік у військовій формі (справжній карпатський легінь) із Золотою Зіркою на грудях і є тим хлопчиком, який пристрасно марив небом. Дитяча мрія здійснилася. І хоча він зараз не в небі, а на землі виконує свій воїнський обов’язок, Василь Зубанич не вважає себе оманутим долею.
«У нашому роду не було військових. Це так... Дитяча мрія. Мабуть, всі колись перехворіли бажанням відчути висоту. Але моя мрія перейшла в реальність. Втілюючи мрію, я вступив 2000 року, відразу після закінчення школи, в Одеській інститут сухопутних військ», – каже офіцер.
Командир 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України із доброзичливою усмішкою розповідає про свої перші кроки на шляху до мрії. А ще п’ятнадцять років тому юнак із села Голятин Міжгірського району, що на Закарпатті, розгублено роззирався, потрапивши у військовий виш. Адже йому бракувало досвіду, але була мрія, та неймовірне бажання втілити її в життя. Батьки, хоча і з повагою поставилися до вибору сина, у глибині душі хвилювалися. Але Василь наполягав на своєму. Ось так і розпочалося його самостійне життя. Своєрідний «вільний політ», у якому траплялося багато труднощів і перешкод.
Долати їх з гідністю допомагала фраза, яку Василь Зубанич узяв собі за життєвий девіз: «Бачу мету – не бачу перешкод». А ще – особистий приклад командира роти в одеському інституті Валерія Федоровича Залужного, якого й зараз згадує з вдячністю.
«Ця людина внесла дуже велику лепту у формування мене як командира. А мій командир був людиною слова, справжнім професіоналом, фанатом своєї справи». Ота цілеспрямованість, а ще – вірність даному слову й доброзичливість у стосунках із підлеглими й привернули увагу майбутнього військовика. Одразу вирішив у всьому наслідувати свого командира.
Військову службу лейтенант Зубанич розпочав у 24 окремій Залізній механізованій бригаді в місті Яворів. Адже 24 бригада має потужні традиції та веде свою славетну бойову історію ще з 1918 року. Недарма девізом військовиків стали слова: «Залізна воля, залізний дух і крок залізний». Але й тут вчорашньому випускникові пощастило на мудрого командира.
«Я чудово пам’ятаю свого командира роти капітана Мамалка Романа Григоровича, хотів би і надалі продовжити з ним службу», – згадує Василь Іванович.
Служба командира непроста. Адже в підпорядкуванні сотні підлеглих. І кожен із них – індивідуальність, неповторна особистість. І з кожним потрібно знайти спільну мову, підібрати не «казенні», а щирі, сердечні слова, щоб достукатися до серця людини.
«Найперше – це особистий приклад і спілкування, – твердо переконаний підполковник Зубанич. – А ще – бути людиною слова».
Бути командиром – це навіть не покликання. Це – справжнє мистецтво, опанувати яке можна лише самотужки. Зажити повагу й довіру підлеглих, стати для них прикладом, не шкодувати для військовиків особистого часу – ось вона, формула успіху від кавалера Золотої Зірки.
Будні військовика специфічні. Часто вони розпочинаються глибокої ночі й тривають до півночі. Нелегкий вибір постає перед командиром під час виконання бойових завдань. Доводиться вирішувати, обирати: втратити цілий підрозділ чи певну групу. І якими настановами, указами й параграфами тут користуватися? Надто коли рішення потрібно прийняти негайно. Коли на роздуми залишаються лічені секунди. Коли від кроків, що зараз зробиш, залежать життя людей... Чим виміряти цю неймовірну відповідальність?
Навіть кораблеві після далекого плавання потрібно відпочити у спокійному порту. А військовій людині потрібен міцний тил. І не лише на полі бою, але й удома.
Дружина військовика – це не просто статус, це – покликання. Не кожна жінка знайде в собі сили стати дружиною солдата. Жити в службовій оселі. Тижнями чекати чоловіка з небезпечних завдань. Василеві Івановичу пощастило, адже вже кілька років має поруч із собою людину – дружину, яка розуміє чоловіка з півслова. Ніколи командир не почув від коханої жодного докору. Завжди уважна й привітна, жінка зустрічає його на порозі квартири. Прибрано й затишно в їхній оселі. Тому поспішає чоловік на вогник рідних вікон. Щоранку вирушає на службу Василь Іванович у доброму гуморі, адже напуттям йому в новий день є сповнені любові слова дружини. Навіть захоплення чоловіка гірськолижним спортом жінка розділила. Без страху вперше ставала на лижі, бо відчувала підтримку й захист коханого чоловіка.
Можливо, саме кохання близької людини охороняло Василя Зубанича, коли підполковник 10 місяців разом із ввіреним йому батальйоном провів у зоні бойових дій. 15 батальйон завжди був на хорошому рахунку. Підлеглі Василя Івановича неодноразово проявляли себе як професіонали. Про них командир може розповідати годинами. Здається: як у вирі облич, характерів і доль запам’ятати кожного й приділити йому необхідну увагу? Підполковникові Зубаничу це вдається. Вважає, що кожний командир має плекати в собі оту чуйність й уважність до підлеглих, яка неодноразово рятувала під час конфліктних ситуацій. Про тих, з ким пліч-о-пліч ступив на палаючу землю сходу, говорить тільки добре. Не втомлюється розповідати про високий професіоналізм та найкращі особисті якості вояків. Адже з цими людьми йому довелося не мало не багато, заглядати в очі самій смерті.
У березні 2014 року батальйон «розпочав свій тур Україною», як говорить сам його командир про виконання низки стратегічно важливих завдань. Військовики пройшлися по всій Луганській області: Бахмутівка, Чорнухине, Трьохізбенка... І всюди – запеклий опір бойовиків, які не гребували ніякими методами. Та все ж навчання, що ще у мирний час пройшли солдати під командуванням Василя Івановича, дало результати. 15 батальйон наводив справжній жах на бойовиків і найманців. Бажаючи хоч якось відігратися, сепаратисти оголосили підполковника Зубанича військовим злочинцем. А його підлеглим приписали всі звірства, що самі ж і чинили, тероризуючи місцеве населення. Кінцевим пунктом призначення цієї місії став трагічно відомий аеропорт. Військовим не звикати опинятися в епіцентрі бою. Коли власне життя й життя ввіреного тобі підрозділу залежить лише від особистої мужності й професійності. Але ті бої перевершили все. Під час прориву у складі штурмової бригади для забезпечення відходу підрозділів, що потрапили в оточення, Василь Зубанич отримав осколкове та вогнепальне поранення. Як і кожна жива людина, потерпав від фізичного болю. Але від евакуації із зони бою категорично відмовився. Адже покинути батальйон означало б зрадити своїм життєвим принципам і кинути напризволяще десятки людей. Обдурити, зректися підлеглих – ось що Василь Іванович завжди вважав за найтяжчий злочин. Адже, коли вчиниш таке, вже не гідний носити не лише почесне звання командира, але й узагалі називатися людиною. А слова «особиста мужність» і «героїзм» і зовсім не хоче чути на свою адресу. Твердо переконаний, що його вчинок – єдиний правильний особистий вибір. Вибір командира.
«Ніхто б не покинув свій підрозділ», – небагатослівно й суворо говорить підполковник про ті події. Він так і вчинив. Адже потім був ще Дебальцівській напрямок, де тривали не менш запеклі бої. Але не вони залишили слід у пам’яті. Адже, як не парадоксально це звучить, були просто робочими буднями українських вояків. Перша втрата – ось що й досі не може забути чоловік. Неочікувана й безглузда, як і всіляка смерть, що обриває людське життя. Нічим тоді не зміг зарадити командир. Окрім військового досвіду, в умовах реальних боїв завжди існує непереборна сила обставин. Коли прорахувати ВСЕ просто немає можливості.
Саме про них, полеглих за Українську державу товаришів, а ще – про бойових побратимів, думав підполковник Зубанич, коли у березні 2015 року із рук Президента – Верховного Головнокомандувача Збройних сил України Петра Порошенка отримав орден «Золота Зірка» за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
«Така нагорода – це не досягнення однієї людини. Це нагорода цілого підрозділу. І я дуже радий, що ми зуміли отримати ще й високе звання Героя України, – говорить Василь Іванович, вперто відмовляючись визнавати Золоту Зірку особистим досягненням.
А ще підполковник мріє Зубанич про первістка. Щоб разом із родиною на вихідні виїжджати на природу, кататися на лижах та грати в настільний теніс. А ще – вчити нащадка плавати. Адже сам чоловік неабияк любить цей вид спорту. Про те, яку дорогу оберуть його діти, ще не задумується. Але вже остаточно вирішив, що заважати їм у здійсненні мрій не буде. І навіть якщо комусь із них захочеться себе випробувати на військовій ниві, буде лише заохочувати й підтримувати порадами. Бо сам має колосальний професійний досвід. А ще – мужнє й людяне серце. Як і належить справжньому Герою – захиснику Вітчизни.

Господиня, донеччанка, українка

Її ранок починанаєть з філіжанки міцної кави. Випитої… на кухні чужої оселі. Та жінка вперто вірить, що повернеться до того міста, де господарювала у своїй оселі, де ходила знайомими з дитинства вулицями. На землю, яка стала для Наталії Борисівни Зоц, журналістки та громадської діячки, малою Батьківщиною.
І хоча школу Наталія закінчувала вже у Криму, куди життя закинуло родину, а під час навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка довелося мешкати й у столиці, та знову й знову її вабило на донецьку землю. Чи вірність родинним традиціям, а чи генетична пам’ять? Адже саме та земля в далекому 33-му році врятувала від голодної смерті її дідуся. Чоловік щедро віддячив Донецьку – післявоєнне розбомблене місто розбудовував власними руками. Вважав його за рідне. Так і дітей з онуками навчав. Прагнув, щоб виростали не зайдами, а справжніми донеччанами.
«Мій дід не знав російської мови, – згадує Наталія Борисівна. – Так і помер, твердо знаючи, що він – українець. До того й дітей своїх привчав».
Студентство жінка згадує з теплотою. Університет не лише дав серйозну фахову підготовку (і це – їй, яка ще за день до випускного вечора була налаштована здобувати професію медика), але й дав змогу читати. Багато читати. І не просто «ковтати» сторінки за сторінками. Але вдумливо ставитися до кожного прочитаного слова.
А ще – саме в студентські роки відбулася зустріч, за яку Наталія Зоц завжди дякуватиме долі. Зустріч із чоловіком, із яким уже не одне десятиліття разом ідуть стежками життя.
Ігор Зоц нині редактор єдиної україномовної у Східному регіоні газети «Донеччина». Видання започатковане 79 років тому й … продовжує регулярно виходити, попри те, що творчому колективу довелося виїхати до Києва. Незважаючи на те, що до цього в «мирному» Донецьку чи не щодня журналісти стикалися з погрозами та проявами неприхованої агресії. Та ні дрібні капості, ні серйозні перешкоди не змогли завадити виконанню професійного обов’язку.
Пані Наталія самовіддано й вірно допомагає чоловікові у праці. Не вважає це чимось затяжким чи надприродним.
«Адже це – родина. В першу чергу це стосується розумового рівня, спільних інтересів», – ділиться секретом сімейного затишку жінка.
Навіть кілометри, що на певний час розділили подружжя, не порушили родинної злагоди. Ігор Зоц залишив Донецьк у червні 2014 року, коли місто опинилось під контролем бойовиків. І якщо до цього дня працювати на ниві української преси було просто ризиковано, то зараз це перетворилося на реальну небезпеку для життя. Самопроголошена влада, обвішана зброєю, могла навідатися до кожного, кого запідозрила в нелояльному ставленні. Й розмови в сепаратистів були короткими. Це нам, які прокидаються під мелодію будильника, а не від вибухів снарядів, тяжко уявити. Здається, що цього просто не може бути. А воно є. Зовсім поряд. Хоч і професіонал пані Наталія і зараз не може стримати хвилювання, згадуючи про жахливу долю кількох своїх знайомих. Їх просто розстріляли на вулиці.
Розуміючи, що чим швидше вирветься з окупованого міста, тим швидше зможе відновити роботу з видання газети, Ігор Зоц виїхав із Донецька з напівпорожнім наплічником. Наталія Борисівна залишилася.
У поневоленому місті панував жах. Саме він виявився тут справжнім господарем. «Вєжлівиє люді» були для нього лише поганими статистами. Жах визирав через вибиті шибки редакції, в якій бойовики обладнали вогневі точки. Архів газети «Донеччина», що містив примірники 1947 року, було втрачено назавжди. Неосвічені, здичавілі, напівписменні загарбники просто використали його для побутових потреб. Жах підморгував з порожніх полиць пограбованих магазинів. Жах вишкірявся огидною посмішкою хамуватої сусідки. Та щораз, коли Наталія Борисівна прямувала у справах, не лінувалася висовуватися з вікна й репетувати в кращих традиціях ворожої пропаганди: «Бендеровка! Тєбя і твоєго мужа, і твоєго сина давно павєсіть нада! Вот Путін придьот…» У відповідь на такі погрози в Києві чи іншому місті просто покрутили б пальцем біля скроні. Але тут ця жінка становила справжню небезпеку. Найхворобливіші й найхимерніші фантазії могли стати реальним приводом для арешту й навіть розстрілу.
«Бути патріотом у Києві чи у Львові приємно і почесно. Що таке бути патріотом у Донецьку… У нашій редакції тричі палили двері, щоб не виходила газета. За український прапор чи навіть стрічку били відразу», – з гіркотою згадує Наталія Зоц.
Вона вперше покинула рідне місто лише тоді, коли на вокзалі почали вибухати снаряди. Коли покидала востаннє, за нею просто … закрили блокпост. Місто опинилося в резервації. Вулицями ходили дівиці й чоловіки в камуфляжі з відбитком недоумкуватості на обличчях. Сновигали маргінали, зодягнені в усі кольори веселки, бо ж найперше мародери кинулися грабувати магазини одягу й автосалони.
А ще Донецьк перестав бути «донецьким». Корінні його жителі, ризикуючи життям, покидали територію жаху. Їхали на «велику землю» з надією повернутися. В їхні домівки прийшли зайди.
«Прікінь, тут тралєйбуси ходют!» – репетує прихильник «русскаго міра», розмовляючи по мобільному. Ким же треба бути, щоб у зраненому, окупованому й розтерзаному війною місті почуватися ліпше, ніж у себе вдома?
Це питання Наталія Борисівна ставила собі неодноразово. Намагалася відволіктися, забути, але пам’ять раз у раз послужливо видавала жахливі картини. Ось плями крові там, де ще годину тому збирався мітинг на підтримку цілісності України. Ось літня сусідка худа, як скелет – бабуся заприсяглася не брати в сепаратистів і крихти хліба.
Хоча особисто не стояла на Майдані, пані Наталія усіляко намагалася підтримувати протестувальників у страшну зиму 2013-2014. Кого – матеріально, кого – просто теплим словом. Чудово розуміла, що потрібніша тут, у редакції газети, де почувалася господинею. Господинею української світлиці. А сюди й справді, як на вогник, сходилися небайдужі до українського донеччани. Влаштовував творчі вечори Іван Дзюба. Стіни завжди були прикрашені рушниками, що їх майстерно вишивали жіночі руки. Сім’я Зоців боролася за цей культурний острівець до останнього. Звичайно, було страшно. Не бояться лише герої дешевих бойовиків.
Необов’язково бути героєм. Досить не стати байдужим. Цим Наталія Борисівна ділилася з майбутніми журналістами у Донецькому інституті соціальної освіти.
Повазі до рідної мови, рідної землі, любові до слова навчала жінка й свого сина Саву. Хлопцеві важко було зрозуміти, чому в родині розмовляють українською. Адже і в школі, й на вулицях міста частіше за все чув російську. Наталія Борисівна терпляче розтлумачувала, що кожен народ має свою мову. І не цуратися цього потрібно, а пишатися.
«Якщо ми себе позиціонуємо як державу, нам треба мати власну ідеологію. Нам треба дітей виховувати в такому патріотичному дусі. Важко отак, ’’на пальцях’’, виховувати», – ділиться думками наша героїня. Їй і справді є чим пишатися. Сава, закінчивши 2013 року Хмельницьку академію Держприкордонслужби, за розподілом поїхав служити до Сімферополя. Одружився. Будував плани на майбутнє. До того часу, поки на кримську землю не вдерлася орда «зелених чоловічків», «вєжлівих людєй» та іншого непотребу. Молодий чоловік залишився вірним присязі. Йому довелося на собі відчути всі «принади» нового порядку. Спочатку був Донецьк. Потім – Херсон і Мелітополь. Нині старший лейтенант служить у Бердянську. А от молода дружина виявилася неготовою підтримати чоловіка, жінка пішла своїм шляхом.
Наталія Зоц відверто розповідає, що такі випадки не поодинокі. Розпадаються сім’ї. Чоловіки не розуміють дружин. Батьки – дітей. Наче в драмі Юрія Яновського, брат іде на брата. Люди вірять не власним очам й вухам, а «зомбоящикам». Інакше зараз і не назвеш телевізор, з екрана якого на українців ллються цілі ріки бруду й брехні. Ворожа пропаганда не шкодує сил і хворої фантазії. От і ходять у народі лякалки про «три потяги бендерівцев», «розіп’яту жінку», «невловимий укропський танк» й інша маячня. До речі, професійно видана за правду в кращих технологіях КДБ.
Пані Наталія бореться з цим, як може. На сторінках «Донеччини» регулярно з’являються її талановиті дописи. Де – власним прикладом, де – художнім словом доносить вона до людей істину. Намагається розбити підступне викривлене дзеркало брехні. Хоче, щоб її земляки дивилися на світ власними очима. А ще підтримує вимушених переселенців. Тих, які змушені були покинути роками насиджені місця й зірватися, як опале листя восени, назустріч невідомості. Вона чудово розуміє їхні почуття.
І щоранку, заварюючи каву на чужій кухні, Наталія Борисівна почувається господинею. Бо продовжує займатися своєю справою. Бо продовжує вірити. Бо живе на СВОЇЙ землі.

Офіцер із великої літери

Машина, якою кермує пані Оксана, їде неспішно. Намагаючись не оббризкати осінньою багнюкою дітлахів, які зранку поспішають до школи, жінка обережно об’їжджає кожну вибоїну. Гучний звук, а потім і легкий поштовх змушують її зупинитися та вийти з автівки. Так і є – задня права шина загрозливо сичить. Автоматично, пані Оксана дістає з кишені телефон і, навіть не дивлячись на екран, натискає потрібну кнопку. Кілька хвилин – і все вирішиться. Аби тільки чоловік не був заклопотаний та міг взяти слухавку. Але раптом жінка на секунду завмирає. Рука з телефоном безсило опускається вниз. Одразу бракує повітря. На очі набігають неочікувані сльози.
…Телефонувати марно. Підполковник Віталій Лавренчук уже ніколи не зможе відповісти на дзвінок дружини. Кадровий офіцер загинув 20 вересня 2014 року на четвертий день службового відрядження, куди був відправлений у складі оперативної групи штабу Антитерористичної операції.
А дружина офіцера все ще не може змиритися із невідворотною реальністю. Здається, що варто лишень тільки почекати. І двері будинку знову прочиняться, впускаючи до помешкання господаря. Він, як завжди, стоятиме із втомленою усмішкою на вустах. А малеча привітно горнутиметься до тата, за яким уже встигла засумувати. Так було не раз. Так має бути й зараз. Для Оксани Володимирівни чоловік просто у черговому відрядженні.
«Потрібно навчитися жити без нього, – тихо говорить жінка. – Не можу й до цього часу змиритися з тим, що його не стало. Відчуття, що він ось-ось має повернутися. Навіть не можу вдома поставити його портрет. Можливо, це минеться… З часом…».
Згадуючи сімнадцять років подружнього життя, пані Оксана говорить: «У першу чергу Віталій для мене був другом. А вже потім – чоловіком і турботливим батьком. Хоча, ми були разом дуже рідко. Він рано йшов, а повертався вже запізно. Але в неділю ми завжди намагалися бути разом. І зовсім неважливо, де ми були та що робили. У нас не було в подружньому житті звички. Було КОХАННЯ».
Працювати Віталію Вікторовичу, старшому офіцерові організаційно-планового відділу управління оперативного забезпечення штабу Командування Сухопутних військ Збройних Сил України й справді доводилося забагато. Але ніколи близькі не чули від чоловіка жодного слова нарікання. Військова служба, як ніяка інша робота, чітко регламентована. Та Віталій Лавренчук свою справу знав і любив, а отже прагнув не обмежуватися лише наказами та посадовими інструкціями. Отримавши освіту на військово-інженерному факультеті Подільського державного аграрно-технічного університету, він, як не дивно, з однаковим запалом та завзяттям підходив як до машин, так і до людей.
Військовий – не лише людина зі зброєю, що стоїть на сторожі спокою. Має бути ще й добрим психологом, знавцем людських душ. Віталій Лавренчук володів надзвичайно важливою рисою характеру – був турботливим і водночас вимогливим. Солдати у нього не ходили ні в «улюбленцях», ні в «чорному списку». Ставився до них, як до власних дітей.
І, мабуть, за це доля подарувала чоловікові велику радість бути батьком чарівної донечки Владислави та моторного синочка Іллі. Народження дітей – ще одна яскрава сторінка в спільній книзі життя Оксани та Віталія.
«У нас і так були завжди хороші стосунки. Але чоловік дуже хотів сина. Після його народження він мене на руках носив у прямому сенсі слова», – ділиться спогадами вдова загиблого офіцера.
Діти стали для військовослужбовця сенсом життя й відрадою у повсякденних нелегких буднях. Яким би втомленим не був, завжди знаходив час для спілкування з малечею. З Владиславою разом вони гуляли парком. І дівчинка завмирала від радості, коли наступного дня чула від однокласниць компліменти на адресу свого статечного, іноді суворого, але такого любимого тата. А Іллюша – так той одразу відчув, що зумів назавжди завоювати батькове серце. Годинами міг просиджувати у батька на руках, не капризуючи й не набридаючи втомленій мамі плачами. І підполковник Лавренчук, який не раз дивився в очі небезпеці, боявся поворухнутися, щоб не потривожити це маленьке тендітне щастя.
…У зону проведення Антитерористичної операції підполковник Лавренчук потрапив у вересні 2014 року. Але перед тим був ще Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Після випуску наприкінці червня 2014 року підполковник Лавренчук виїжджає з Києва до нового місця служби – до Територіального командування «Північ», що дислоковане у Рівному. Кілька місяців чоловік справно виконував обов’язки начальника гідрометеорологічної служби управління оперативного забезпечення штабу оперативного командування «Північ» (сьогодні – «Захід»).
Уже почалися повномасштабні бойові дії. Віталій Лавренчук із перших днів тактовно, але твердо сказав дружині, що прикриватися званнями та медичною книжкою не збирається. Пояснив, що до останнього буде виконувати свій офіцерський обов’язок, щоб не трапилося. Пані Оксана й не чекала від чоловіка іншого рішення.
…Це мало бути чергове відрядження. Занепокоєння викликало лише місце дислокації – сектор «М» на межі Донецької та Луганської областей. Передова потребує професіоналів. Тому зволікати Віталій Вікторович не збирався. У небезпечну поїздку офіцера збирали всією родиною.
«Ми особисто купували все обмундирування. Йому видали тільки автомат», – не приховує правди вдова загиблого.
Та навіть у цій ситуації жінка тоді знаходила розраду. Здавалося, що придбане власними руками ліпше збереже кохану людину від небезпеки. Сподівалася на швидке повернення чоловіка. Попереду було так багато планів! Напередодні подружжя сиділо за чашкою чаю на кухні. Прохолодне синювате повітря наповнювало помешкання свіжістю й нагадувало про близьку осінь.
«Знаєш, – Оксана Володимирівна раптом схилила голову чоловікові на плече. – Я – найщасливіша жінка! У мене все є: коханий чоловік, діти. Батьки живі. Ну що ще потрібно?»
Вона запитально подивилася своїй другій половинці в очі. А чоловік міцно пригорнув її. Ніби обіцяв, що хвилюватися не потрібно й усе буде добре. Ці чайні посиденьки вони пригадували в суботу вранці, коли на телефон молодої жінки надійшов довгоочікуваний дзвінок. Дружина офіцера за роки подружнього життя вже чітко знала, що телефонувати чоловікові першою не тільки не завжди зручно. Але й у деяких випадках небезпечно. Їй залишалося, як і сотням інших дружин військовиків, лише чекати на звісточку. І цього разу вона її отримала. Розмова була короткою, але для обох було важливо хоча б почути рідний голос. Побажавши чоловікові гарного дня, Оксана поклала слухавку та заспішила до дітей.
Ранок неділі почався із наляканих очей доньки. Владислава, незважаючи на ранній час, прийшла до мами на кухню одягнена та з ноутбуком. «Мамо, а чому нам усі співчувають? – здивовано запитала дитина. – Стільки повідомлень. Хіба з кимось трапилося лихе?».
Оксана взяла з рук доньки ноутбук. І справді. Одне повідомлення, друге… Співчуваємо… Непоправна втрата… Тримайтеся…
«Якась нісенітниця! – билося в голові у жінки. – Дурні жарти! Невже можна отак підло й жорстоко вчиняти з людьми?!».
Пані Оксана до останнього відмовлялася вірити в те, що нашіптувала підсвідомість. Щоб розвіяти страшні здогади, набрала номери рідних. «Пробач. Це правда. Ми не хотіли, щоб ти дізналася від нас». Слова падали, немов каменюки, й руйнували за собою все. Привітне домашнє вогнище перетворилося на попелище. Ніколи вже не буде так, як раніше. Адже вчора пополудні сталося непоправне – підполковник Віталій Лавренчук загинув під час виконання бойового завдання.
У двері дзвонили все рішучіше та рішучіше. Коли жінка нарешті відчинила їх, близька родичка, що прийшла втішити та допомогти, відсахнулася назад. З подивом дивилася на неї молода вдова. Вбита страшною новиною жінка не відчувала, що губи в неї скусані до крові.
А далі… А далі формальності. Підтвердження із військового комісаріату, організація перевезення тіла, похорони. До останнього жила примарною надією: можливо, помилка. Наплутали. Можливо, просто схожий. Усі сумніви відпали, коли побачила рідне обличчя. Смерть змилосердилася над загиблим офіцером і не спотворила зовнішність. Його поховали у відкритій труні.
Як усе те трапилося – Оксана Володимирівна не знає й досі. Бойові побратими чоловіка розповіли, що того фатального дня він мав чергувати на блокпості. У секторі панувало недовге затишшя. Противник нічим не виявляв своєї присутності. Чергування обіцяло минути без великої стрілянини. Далі все було миттєво. Як у поганому кіно.
Щось сталося з ракетною установкою. Підполковник Лавренчук зупинив її, щоб дізнатися та усунити причину несправності. Техніка зупинилася. Віталій Вікторович цілком зосередився на роботі. Секунда – короткий спалах, характерний звук. Не залишилося часу ні подумати, ні згадати. Навіть зрозуміти не встиг, що трапилося, коли серце зробило останній удар. Ворожий мінометник спрацював професійно…
Свій останній земний притулок Віталій Лавренчук знайшов у землі Хмельниччини, у селі Малий Вішнопіль, на малій Батьківщині батька, там де грався у дитинстві, яку з великою радістю відвідував дорослим. За життя, приїжджаючи до батьків, дуже любив ці місця й напівжартома наказував поховати його саме тут. Був людиною віруючою. Хоча зрідка випадав час відвідати богослужіння, на свято Великодня завжди намагався відстояти Всеношну службу.
Та понад усе хотів жити. Радіти кожному кроку маленького синочка й успіхам донечки. Хотів ще побувати за хресного батька дітям бойових побратимів і товаришів.
Не судилося…
Але, здається, навіть із неба чоловік продовжує опікуватися близькими. Владислава чи не щоночі бачить тата уві сні. Вони розмовляють. Як і за життя, батько цікавиться всіма справами донечки, а вона йому охоче відповідає. А вранці прокидається з тяжким серцем. Адже та розмова з татом виявляється лише сном. Дівчинка намагається не виказувати своєї засмученості. Понад усе прагне втішити маму, допомогти їй. Маленькому Іллі легше. Він ще не усвідомлює всього, що сталось, та рідне татове обличчя завжди впізнає на фото. Оксана Володимирівна намагається бути прикладом для дітей і триматися гідно. Лишень, коли поснуть, можна вчепитися зубами в подушку й зайтися у німому благанні до Бога повернути все так, як було. Але дружина офіцера знає, що це неможливо. Для неї дуже важливо зберегти про чоловіка світлу пам’ять й не заплямувати його честь. Усе тепло й любов пані Оксана дарує своїм дітям. А ще – товаришкам по нещастю.
…Гума все продовжувала сичати. А жінка розгублено стояла під осіннім дошкульним дощем, стискаючи в руці телефон.
«Вам допомогти?» – пролунало так несподівано, що вона аж сахнулася. Та це виявився лише сусід, у якого трапилася аналогічна прикрість. З усім необхідним реманентом, полагодивши свою автівку, він взявся за машину пані Оксани. Через певний час несправність було усунуто й жінка знову сіла за кермо.
«Дякую!» – прошепотіла вона, дивлячись на мобільний телефон чоловіка, якого так і не наважилася позбутися.
Дружина офіцера точно знала, ХТО допоміг їй сьогодні.

Лицар війни із Мотовилівки

Собачка Жужа, моторно перебираючи коротенькими лапками, безтурботно бігає між бліндажами. Помітивши її, на «велику землю» виходять кілька бійців.
– А нічого не прилетить? – допитуються щойно прибулі з навчальних частин, з обережністю поглядаючи туди, де причаївся невидимий противник.
– Не прилетить, – впевнено відповідають «старожили», – Жужа відчуває. Бачите, як хвостом вертить. А якби що – тікала б далі, ніж бачить. Її замість тепловізора в нічну зміну можна брати.
Гарний настрій пухнастої улюблениці військових помічає і боєць 93-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України В’ячеслав Кулішко, трактуючи його як добрий знак. Із кишені він обережно дістає лист своєї донечки Тетянки. І хоча вже напам’ять знає, що написано в ньому, ще раз перечитує ті рядочки, старанно виведені дитячою рукою.
А ще рік тому чоловік навіть уявити не міг, що країну охопить полум’я війни, що сидітиме він тут, на обгорілій східній землі, відірваний від родини, друзів та рідної Мотовилівки, де народився і прожив 32 роки.
Життя В’ячеслава було звичайним, як у багатьох: садочок, школа, служба в армії, одруження, перша усмішка донечки. Односельці знають чоловіка як людину відповідальну, незвиклу відступати від прийнятих рішень. Тож коли прийшла повістка про мобілізацію, він і секунди не роздумував, як має вчинити. Не зупинили його ні материнські тривоги, ні прохання дружини, ні сльози маленької татусевої улюблениці Тетянки. Твердо вирішив, що має бути на передовій.
– Я такий… У мене свої поняття. Якщо потрібно – то потрібно.
Так само просто він розповідає і про свої бойові будні. І що цікаво: солдат майже ніколи не каже «я», частіше – «ми». Бо й справді вважає свою бригаду одним великим братством. На лінії вогню ця людська єдність відчувається як ніде. Небезпека, постійне напруження, відчуття надійного плеча товариша, коли смерть, здається, дихає в потилицю та кладе на плече свою кістляву руку, – усе це неабияк єднає бійців, перетворюючи їх на побратимів. Більше того – потрапивши на війну, людина опиняється ніби під рентгенівськими променями. Тож довелося В’ячеславу побачити ціну словам деяких людей.
– Чим більше людина б’є себе у груди, що вона – герой, тим більша ймовірність, що у бою на цього бійця не можна буде покластися. На фронті в ціні не гучні слова, а справи, – ділиться своїми спостереженнями воїн.
У зоні проведення АТО В’ячеслав понад півроку. Доводилося йому і противника в полон брати, і в очі смерті дивитися. На щастя, від загибелі та поранень чоловіка вберегли, як він сам вважає, материнська молитва та прохання донечки Тетянки. Малеча ні на мить не забуває про татка. Пише йому листи та щовечора розмовляє з ним, ніби і немає тих сотень кілометрів. Боєць теж сумує за родиною. У коротких перервах між обстрілами телефонує їм і заспокоює, що все буде добре. Дівча із гордістю розповідає однокласникам, що тато «на війні водій».
А той «на війні водій» у техніку закоханий ще змалку. Він кермував і в армії, і в цивільному житті. Його пристрасть до машин помітили ще в навчальній частині «Десна». Тож за місяць В’ячеслав перекваліфікувався на водія гусеничної техніки.
У зоні бойових дій освоївся досить швидко. Не було в чоловіка часу ні на розгубленість, ні на почуття безпорадності, що нерідко охоплює новоприбулих. І не залежить це не від віку, не від досвіду. Як «Отче наш» пам’ятав В’ячеслав напутні слова односельців з Мотовилівки: захистити землю та повернутися додому живим. Порушити ж дану обіцянку – не в його правилах. Із теплотою відгукується боєць про свого командира.
– Він у нас такий… справжній, – показуючи кулак, резюмує В’ячеслав. Боєць щиро радіє, що поруч із ним опинилися реальні майстри своєї справи. Люди, що допомогли засвоїти писані та неписані правила поведінки на «охопленій вогнем землі», люди, від яких часто-густо залежить і твоє життя.
За словами Кулішка, на передовій немає таких понять, як «відпочинок»,
«вільний час». Розпорядок дня тут встановлюють ті, хто закидає наших воїнів мінами та зосереджено гатить по українських позиціях забороненою зброєю. «Мінські домовленості» для противника не існують. Він живе за примітивними тваринними законами. Ладен обернути на криваве місиво цілі села та міста заради примарного «панування справедливості». Не можуть адекватно йому відповісти наші військові – Україна воює за правилами. І тим образливішимє для захисників України те насторожене, а то й відверто вороже ставлення місцевого населення.
Залякане й обдурене бойовиками, воно втратило здатність довіряти власним очам. Та й навіщо їм цей дар Божий, коли за них усе побачить і розкаже російська пропаганда. Наші хлопці не можуть стримати усмішок, коли до рук потрапляє так звана «місцева» преса, сповнена хворобливих марень і наклепів на українську армію.
Поділився В’ячеслав Кулішко і своїми враженнями від бойових буднів. Як виявилося, очікування обстрілу для бійця страшніше за сам обстріл: «Ніколи не знаєш, коли, звідки та що «прилетить» до тебе в бліндаж. Чи зможеш договорити по телефону з дружиною, чи допишеш листа старенькій матері? Смерть на лінії вогню – страшна гра випадковостей. Не можна зарікатися. Не можна планувати навіть на годину вперед. Убити, скалічити може й за кілька годин перед таким довгоочікуваним поверненням додому».
Немає на війні й поняття віку. В одному строю поряд стоять і двадцятилітній юнак, і сивочолий чоловік. Вони разом набувають воєнного досвіду, досвіду захисту Вітчизни.
Неабияку допомогу надають бійцям волонтери – люди великої душі. Розбитими, замінованими дорогами, ризикуючи власним життям, вони доставляють на фронт медикаменти, інструменти для ремонту техніки, амуніцію, їжу.
А ще – зроблені дбайливими руками й зігріті теплом українських сердець листи, малюнки, ляльки-мотанки, браслети-обереги. В’ячеслав зізнається: такі дрібнички найбільше впливають на бійців, підтримують їхній бойовий дух і вселяють надію на близьку перемогу.
Нещодавно боєць Кулішко повернувся до рідного села на відпочинок. Зустріч, яку йому організували односельчани, неабияк вразила захисника. Слова подяки, теплі обійми, сльози радості – усе це назавжди закарбується в пам’яті солдата. А ще громада вручила йому новенький автомобіль, на якому він повернеться на передову.
Радо зустріло його і студентство Мистецького інституту художнього моделювання та дизайну імені Сальвадора Далі. Попри «спекотний» період залікових сесій, молоді люди знайшли час, щоб виготовити для наших захисників обереги, солодощі. Одразу було помітно: не ректорський наказ, а веління власних сердець зібрало юнаків і дівчат в одній із аудиторій інституту. Затамувавши подих, слухали вони розповідь бійця про суворі бойові будні. Перед ними стояв солдат, який зійшов не з кінофільмів і кадрів комп’ютерних ігор.
Перед ними стояв справжній солдат, який по-справжньому боронить Україну. І молодь це оцінила. Патріотично налаштовані хлопці та дівчата вже давно збирають для бійців АТО гроші та необхідні речі. Саме із цією метою вони організовують виставки-ярмарки. На імпровізованих прилавках розміщують прикраси в етнічному стилі, ляльки, акварелі, предмети побутового вжитку, майстерно розписані «петриківкою». Повз таку красу кияни та гості міста просто не можуть пройти. Вони зупиняються та купують все, що припало до душі.
Зібравши в такий спосіб перші 10 тисяч гривень, студенти звернулися до Міністерства оборони з проханням допомогти їм налагодити зв’язок із бійцями АТО. Так вони почали підтримувати військових 93-ї бригади. І ця співпраця триває вже понад рік. За цей час на різноманітних акціях було зібрано понад 78 тисяч гривень.
З порожніми руками не відпустили молоді активісти і В’ячеслава Кулішка. На всю бригаду вправні дівочі руки сплели браслетики-обереги кольорів національного прапора. Такий патріотичний подарунок наділи і на руку бійця, і на тендітний зап’ясток його маленької супутниці – донечки Тетянки.
…Батько й донька йшли по осяяній червневим сонцем алеї, міцно тримаючись за руки. Споглядаючи на них, понад усе хочеться вірити у торжество добра і справедливості на згорьованій українській землі. І як же хочеться вірити, що В’ячеслав скоро зніме військове обмундирування, закине на плече вудочки й разом з родиною вирушить на риболовлю. А його найдорожчі дівчата – дружина й донечка – будуть гордитися своїм коханим героєм і радітимуть життю у щасливій Україні!

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123