Лише сильним дано право на безсмертя…

 Польська Мар'яна,, 16 р.,гімназія, смт. Верхній Рогачик, Херсонська обл.

Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Ліна Костенко

Юність... Найпрекрасніший період життя, час мрій і сподівань. Як часто ми видивляємося на географічній карті маловідомі назви, уважно розглядаємо об-риси різних країн, переймаємося бажанням пройтися незнаними стежками, тор-кнутися загадкового.

Захоплюючись чужиною, нерідко забуваємо про те, що поруч, не помічаємо дивовижної природи, краси, неповторності своєї Батьків-щини – рідної України. Ще зовсім недавно ми могли вільно помилуватися ве-личчю кримських гір, вдихнути ковток повітря карпатських лісів і просто прой-тися широкими степами нашої рідної Херсонщини та відчути на собі лагідні обійми теплих морських хвиль. Нині все змінилося…
Так, звісно, боляче й гірко констатувати, що сьогодні наша держава пере-живає не найкращі часи. Херсонська область стала прифронтовою зоною з оку-пованим Росією Кримом, на сході країни йде визвольна війна за незалежність та цілісність території. Ще прикріше, що один зі слов'янських народів, який до-вгими роками був для нас братнім, перетворився на найзатятішого ворога. Не-очікуваний військовий удар від так званого «гаранта» національної безпеки пе-ретворив спокійну, гостинну, затишну й доброзичливу Україну на гарячу точку на карті світу. Безперечно, для нас це – серйозне випробування. Уся світова спільнота разом із українцями переживає великі втрати серед наших військових та мирного населення, оплакує кращих синів держави. Люди розуміють страш-ну суть цієї війни, під час якої розкрилися глибинні цінності української нації: умерти за Вітчизну – свята справа. Засоби масової інформації, соціальні мережі переповнені словами вдячності захисникам рідної землі, і в кожному з них від-чувається гіркота болю, смуток та велич подвигу мужніх вояків. Зовсім нещо-давно всесвітню павутину сколихнув вірш мешканки Дніпропетровська Люд-мили Васильєвої (Лєгостаєвої), який і мене не залишив байдужою. Чому? Про-читавши його та ознайомившись із історією його написання, ви зрозумієте гли-бинну сутність цієї поезії:

… На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна – до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.
Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»
Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина – таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись… ти вже там пожив?» –
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)
А той боєць «Галина» повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля.
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він, ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, І пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово: вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім…сум в родині… в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?
Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім. . постріл в спину. . і запах полину…
Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.
Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!

Приводом для написання цього вірша став сюжет телевізійної служби но-вин про молоду жінку, в якої народився син через добу після загибелі її чолові-ка в зоні антитерористичної операції. Трагедія української родини торкнулася сердець сотень тисяч людей, широкі відгуки на душевні слова поетеси облетіли Інтернет. Та вдвічі болючіше було нам, мешканцям Верхньорогачицького ра-йону Херсонської області, адже мова йшла про нашого земляка, який, не вага-ючись, пішов боронити рідну землю й мужньо віддав своє життя за щасливе майбутнє ще ненародженого сина й мільйонів співвітчизників.
Народився Євген Юрійович Трофімов 12 березня 1993 року в простій селян-ській багатодітній родині. На той час батьки вже виховували старшого сина Во-лодимира та трьох доньок: Ларису, Олену та Аллу. Тому наймолодший Євгенко став у сім'ї загальним улюбленцем. Підростав як звичайна дитина: полюбляв по-бешкетувати, допомогти мамі по господарству, порибалити з татом на узбережжі Нижньорогачицького лиману. У вересні 1998 року разом зі своїми однолітками вперше сів за парту Первомаївської школи. Хлопчик швидко знайшов спільну мову з дітьми, навчався старанно та найбільшу перевагу віддавав фізичному ви-хованню, адже з народження вирізнявся надзвичайною спритністю та енергійніс-тю. За десять років навчання Євген Трофімов був учасником усіх спортивних змагань як шкільного так і районного рівнів, багаторазово ставав їх переможцем. Та й у сім'ї за цей час сталося багато радісних подій: старші брат та сестри встиг-ли створити свої сім'ї, подарувати гарних онуків для бабусі й дідуся. Тепер лише найменший улюбленець залишився жити з батьками, постійно зігрівав їх своєю турботою та увагою. Та не секрет, що вже в ті часи на селі стрімко зростало без-робіття, помітно знижувався матеріальний рівень людей. Тому в 2008 році Тро-фімови переїздять до міста з метою працевлаштування та забезпечення якісною освітою наймолодшого сина.
Уже в Запоріжжі у Євгена з'явилася можливість зайнятися професійним спортом, у якому перевагу він віддав тайському боксу. Перспективний хлопець швидко оволодівав азами бойового мистецтва і вже в сімнадцять років завою-вав титул чемпіона Європи серед юнаків. За свою недовгу спортивну кар'єру встиг стати багаторазовим чемпіоном України, отримати звання майстра спор-ту. У мріях своє майбутнє Євген Юрійович пов'язував із великим спортом, тому для їх здійснення вступив на навчання до Запорізького національного технічно-го університету за спеціальністю "Фізичне виховання і реабілітація". Та різкий поворот на його життєвому шляху зробив призов на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду. Місто її дислокації – Миколаїв. Молодий солдат потрапив у розвідувальний підрозділ і по закінченні служби без вагань продов-жив військову кар'єру за контрактом. За його словами, він отримав справжню чоловічу роботу, яка вимагає гарної фізичної підготовки, витривалості, влучно-го ока, гострого вуха та жвавого розуму й натренованої пам'яті. Тепер його юнацька мрія переросла в чіткий план, серед основних пунктів якого було при-дбання власної оселі, створення сім'ї та народження дітей.
Та як відомо, професія військового сповнена ризику й непередбачуваності. Страшні події, що розгорнулися в Україні на початку 2014 року змусили чоловіків стати на захист рідної держави. Серед них одним із перших був і Євген Трофімов. Ще в лютому того ж року молодший сержант разом зі своїми товаришами потра-пив у найгарячішу точку того часу – населений пункт Чонгар на кордоні Херсон-ської області й Автономної Республіки Крим. Уся Україна спостерігала за величе-зним психологічним тиском та провокаціями з боку російських військових по від-ношенню щодо наших десантників. Але хлопці вистояли, мужньо виконали за-вдання й зберегли мир на рідній Херсонській землі. Дізнавшись про передислока-цію військової частини, мешканці Верхньорогачицького району зібрали значну матеріальну допомогу й вирушили на зустріч із солдатами, аби вклонитися їм і віддячити за відданість і відвагу. Стомлені, обвітрені азовськими пісками, вояки з радістю прийняли гостей -земляків. По поверненні додому місцеві волонтери не стримувалися у хвилюючих розповідях односельцям:" Ви не повірите, там – діти ! Їм по двадцять років ! Вони раділи навколишній тиші, цукеркам і фруктам!" Та ці діти, яких життя передчасно зробило справжніми чоловіками, на той час ще не знали, що найстрашніше попереду. А попереду – Донбас! Земля, на якій своїми життями їм доведеться заплатити за безглузді вчинки дорослих, які розмахуючи триколорами, власними діями накликали лихо на рідну країну.
А далі – справжнісіньке пекло!. . Ще рік тому їм таке не могло привидітися в найстрашнішому сні!. . На всіх телеканалах речники Міністерства оборони повідомляють про те, що 79-а аеромобільна бригада вже більше двох тижнів знаходиться в котлі на кордоні з Російською Федерацією під перехресним вог-нем як із боку сусідньої країни, так і з території, контрольованої бойовиками. Через постійні обстріли бійцям не було змоги доправити ні харчі, ні боєприпа-си. Усі знали про величезні втрати серед наших вояків, але переправити загиб-лих і поранених на мирну територію не вдавалося ніяким способом. Наш зем-ляк Євген Трофімов, який на той час вже мав позивний "Трофим", будучи про-фесійним розвідником, не полишав надії врятувати життя своїх побратимів. Та-ку ж мрію мав і відомий миколаївський волонтер Юрій Бірюков, керівник гру-пи "Крила Фенікса". Достеменно вивчивши карту місцевості, "Фенікс" зміг пе-редати цінну інформацію "Трофиму". А далі вони почали шукати вихід мало-знайомими стежками, рухаючись назустріч один одному. Таким чином із пеке-льного котла було вивезено дві групи поранених загальною кількістю в сто со-рок п'ять чоловік. Військові чини звітували про врятовані життя, та мало хто знав, що своїм спасінням молоді вояки повинні завдячувати простому таврійсь-кому хлопцю з багатодітної сільської родини.
У середині липня Євген Трофімов зміг лише на чотири дні вирватися додо-му, щоб одружитися зі своєю обраницею Сніжаною, з якою товаришував іще зі школи, а останній рік перебував у цивільному шлюбі. Пишне весілля, яке плану-валося на кращі часи, довелося відкласти. У сім'ї була нова радість – наприкінці місяця вони чекали появи свого первістка. Лише чотири щасливих дні…
А потім знову війна, чергова бойова операція… На той час у Євгена була одна найзаповітніша мрія – скоріше побачити сина…28 липня 2014 року, вкот-ре прикриваючи товаришів і виходячи з оточення, поблизу села Дібровка Шах-тарського району Донецької області колона потрапила під шквальний вогонь бойовиків. Євген Трофімов від осколкового поранення загинув на місці. Готу-ючись до щасливої події, родина натомість отримала страшну звістку з Донба-су, в яку відмовлялася вірити. Відомий волонтер, радник президента України Юрій Бірюков написав у соціальній мережі:"Трофиме, ну як так! Ми ж виріши-ли – я приїду в АТО і на зворотному шляху відвезу тебе в Запоріжжя, адже Сніжані через тиждень народжувати. Брате, ну для чого, ну як, ну чому ти сів на ту броню? Ти пам'ятаєш, це було лише тиждень тому – ми вивели поране-них? Наша група пробивала дорогу з півдня, а ти вів колону з котла. Чому ти в таборі не відлежався, ти ж був з контузією?. . Знаєш, брате, а я зрозумів як це "земля з-під ніг", коли отримав повідомлення "Трофим 200".
А через день після загибелі у героя народився син… Не збулася найзапові-тніша мрія розвідника… Не судилося Євгену побачити свого первістка, хоча б хвилиночку потримати в сильних батьківських руках. Зустрічати дружину з по-логового будинку приїхали бойові побратими. Першими подарунками для хло-пчика, якого назвали на честь татового позивного Трофимом, були берет і па-рашут – комплект справжнього десантника.
"Ми служили в одній роті. "Трофим" був добрим і справедливим, завжди розділяв де дружба, а де робота. На нього можна було по-справжньому поклас-тися. Ми не залишимо його сім'ю, тепер у малого багато батьків – уся розвіду-вальна рота", – сказав один із солдатів.
Бойові товариші дотрималися слова: підтримали родину матеріально, до-помогли мамі з дитиною придбати гарну двокімнатну квартиру в центрі міста.
Євгена Юрійовича Трофімова поховали на його Батьківщині – у маленько-му селі Пролетарій Верхьорогачицького району Херсонської області.
Минув довгий важкий рік… Біля могили героя мовчки схилили голови рід-ні, друзі, бойові побратими. Праворуч в німій тиші ніби завмерло жовте соняш-никове поле, ліворуч – наче перешіптуючись, хлюпотіли блакитні хвилі Ниж-ньорогачицького лиману. Зійшовшись разом на горизонті, вони нагадували прапор держави, честь якої відстоював на багатьох міжнародних змаганнях та за яку віддав своє життя талановитий спортсмен, мужній воїн, справжній това-риш, люблячий син і чоловік Євген Юрійович Трофімов. Думками присутні по-линули у минуле, у спогади, де він був живий. Любив, мріяв, дарував тепло й підтримку…Серця рідних та бойових побратимів краяв біль від розуміння того, що на сьогодні з ними залишилася лише пам'ять про рідну й дорогу людину.
Батьківщина увіковічнила ім'я свого славного сина. Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орде-ном «За мужність» III ступеня. Крім того, у травні 2015 року в місті Запоріжжі відбу-вся перший щорічний Всеукраїнський турнір з тайського боксу, присвячений чемпі-ону Європи Євгену Трофімову. У змаганнях взяли участь дев'ятнадцять команд із семи областей, двісті одинадцять спортсменів боролися за звання кращого боксера. На заході були присутні члени сім'ї загиблого розвідника, перші кроки на великому ринзі зробив маленький Трофимко, який як дві краплі води схожий на свого татка. Хто знає, можливо з роками він зможе здійснити найзаповітніші батькові мрії, адже поруч завжди буде надійний янгол – охоронець, який супроводжуватиме хлопчика все життя. Адже недаремно П’єр Буаст писав: «Пам’ятай: рано чи пізно твій син буде наслідувати твій приклад…»