Душа тисячоліть шукає себе в слові (Робота, натхненна правдивим променем Ліни Костенко)

  Дудукалова Юлія, 20 р.,Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка,м. Старобільськ, Луганська обл.

Я вам кажу. І час такий настане.
Хто що посіяв, той те і пожне.
Флоренція болить.
Флоренція повстане.
Флоренція тиранів прожене.
Л. Костенко

Наприкінці п’ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря, її ім’я – Ліна Костенко. Що завжди відрізняло цю визначну жінку від інших, чому її зірка й досі височить на небосхилі України?

Перш за все – безкомпромісна громадянська позиція поетеси. Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. Тільки вона не зрадила ні себе, ні поезію. Ліна Костенко ненастанно, одержимо творила й піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним, а за своїм морально-етичним звучанням сягає вічності. Ліна Василівна стільки літ стояла на сторожі нашого Вавилону, але сьогодні вона просить тиші: «Прости мені, мій змучений народе, / що я мовчу. Дозволь мені мовчать. / Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе. / І тільки змії кубляться й сичать». Чому так сталося? Що призвело до таких розмірковувань? Поетеса відповідає: «Всі проти всіх, усі ні з ким / не згодні. / Злість рухає людьми. Але у бік безодні».
Частину своїх поезій Ліна Костенко присвятила темі війни. Але це, напевно, недоречне слово – «присвятила», бо поетеса вистраждала, сама пережила страшні воєнні роки, які болем відзиваються у серці кожного, хто має в серці святість. Ці спогади вилила, висповідала у своїх поезіях.
Коли почалася Друга світова війна, Костенко було близько одинадцяти років. Ще дитиною вона навчилася бачити чуже горе та страждання: «О перший біль тих не дитячих вражень, / який він слід на серці залиша! / Як невимовне віршами не скажеш, / чи не німою зробиться душа?». Війна назавжди залишається в пам’яті тих, хто бачив її. Відбившись у свідомості вогняними картинами воєнних дій, страшним гуркотом літаків та вибухів, стражданнями невинних людей.
Ліна Костенко зображує війну у своїх віршах, і це не історичні, скажімо так, твори, а справжня лірика: вона зображує не абстраговані картини воєнних дій, але себе, народ, живих людей у пеклі війни: «Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. / Попід руки держала отих матерів рідня. / А одна розродилась, і стала ушосте – мати. / А один був живий. Він умер наступного дня».
Її поезія – макрокосмос, який віднаходить свої часточки в серцях людей. Можливо, тому всіх так глибоко хвилюють ці твори, не залишаючи байдужими і нас, молоде покоління.
«Мій перший вірш написаний в окопі», – пише поетеса. Не у літературних журналах, ні у пафосних газетах, але на самій землі друкувались перші твори талановитої дівчини. Так само, як з цієї землі виходили ці твори, – з болю та страждань людей, – так у землю вони і йшли... І наша земля, ніби жива істота, намагається позбавитись металевих осколків у своєму тілі... Дивно і страшно, після стількох років люди і досі гинуть на «тих ще мінах». «А мій пропав десь безвісти, не знаю. / Чи хоч над ним горбочок нагорнули? / Як я ж тепер чужих тут поминаю, / Щоб і мого десь люди пом’янули! / А я ж нічого в бога не просила, / Мені ж тоді було хоч в ополонку, Що я ж дитя під серцем ще носила, / А вже мені прислали похоронку».
«Пастораль XX сторіччя» – вірш трагічний і сумний. Простими словами послуговується поетеса, описуючи страшну картину смерті дітей від снаряду, але ця поезія справляє таке враження, що мало хто може втримати сльози, адже саме він надав мені наснаги для цієї роботи.
Війна – дике і протиприродне явище в людській історії. Насправді, чи потрібна вона звичайним людям? Адже страждають у цій війні мільйони невинних мирних людей: «Лежать наморені солдати, / А не проживши й півжиття!». «Тут обелісків ціла рота... » – ще один вірш Ліни Костенко, присвячений темі війни.
Усі поезії Ліни Костенко, написані про війну, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо він, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів... Я думаю, це тому, що поетеса вносить своє, суб’єктивне, у всі поезії, вона ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші Ліни Костенко набувають загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів.
Мені здається, не страшні історичні документи із мільйонною статистикою загиблих та зниклих безвісти, а саме такі живі, справжні, «суб’єктивні» твори можуть допомогти нам, не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, щасливе дитинство, світла людська усмішка.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
Л. Костенко

Частина 1

Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути.
Л. Костенко

У наш час духовно – моральний та духовно – етичний стан молоді викликає глибоке розчарування. Сучасний світ формує новий світогляд, який несе в собі нові ідеали. Розуміння людиною самої себе, її місця в світі, система її поглядів і цінностей знаходиться у матеріальній площині. Молода людина XXI століття керується виключно матеріальними потребами. ЇЇ душа підпорядковується тілу, а точніше тієї чуттєвості, що приносить йому задоволення, і тим предметам, які заповнюють його внутрішній світ – комп'ютер, телевізор, нові засоби зв'язку та пересування, загалом усе, що створює комфорт її життя. У молодіжному середовищі втрачаються такі значущі, засновані на любові, компоненти, як патріотизм, милосердя, співчуття і разом з цим виявляються жадібність, жорстокість, байдужість. Сьогодні ми можемо говорити про новий світогляд молодого покоління, чужий загальнолюдським нормам поведінки. Розуміння сенсу «життя» сучасною молоддю, кардинально відрізняється від тих поглядів, які мали молоді люди двадцять і більше років тому. В останні роки в людях усе яскравіше стала проявлятися байдужість. Переживають тільки за себе, вирішують тільки свої проблеми, живуть у своєму обмеженому світі. Для них не існує чужого поганого настрою, чужих неприємностей, чужого болю. Я не хочу говорити, що це загальне явище, але воно надзвичайно прогресуюче, тому в даному випадку я хочу познайомити Вас з молодою особою – Максимом. Він живе у світі матеріального блага, добробуту та безмежної свободи, напевно, жертва Інтернету. У нього свій світ, де немає жалю і справедливості. Є тільки гроші і влада. Слова: «один за всіх і всі за одного» – це не про нього. Він постійно невдоволений своїм життя, нарікаючи на те, як важко бути молодим, напевно, дуже важко постійно знущатися над іншими людьми, витрачати гроші, нівечити свою історію.
Пам’ять людська… Ти могла б знищити нас, коли б не мала рятівної здатності. Багато малих і великих подій заховала ти назавжди в своїх архівах. Та є сторінки історії, є такі дати, що ніколи не припадуть пилом забуття, бо перейняті вони болем не одного покоління. Наше життя постійно рухається вперед і неможливо перегорнути сторінки історії. Але з Вашого дозволу, як автор, я дозволю собі зробити виняток. Якщо наш із Вами знайомий ніколи не бачив справжньої «грози», він ніколи не зможе зрозуміти справжньої «блискавки». Тому саме зараз є можливість перенести його у 1941-1945 роки, якими позначається війна – Друга світова війна.

Частина 2

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Л. Костенко

1941 рік
22 червня 1941 року – звичайний літній ранок, піднімалося з-за обрію сонце, величезне, вогняне, а потім, потім війна… Через кілька днів разом з іншими хлопчаками нашого з Вами героя забрали на фронт, ніхто не зважав на його вигуки: «Схаменіться! Я ж з 2013! Це якесь непорозуміння!», «Ні, це 1941, хлопче мій, війна розпочалася», – відповідав старий дід Федір. Спочатку припікає ласкаве, як поцілунок немовляти, сонце. Час від часу сонячне світло починають прикривати білі хмари, потім їх стає більше, черговий порив вітру формує їх у величезні масиви, і вони немов виманюють із-за обрію фронт. Першими зникають усі звуки присутності людини, шуми автомобільних двигунів на дорозі, гул танків. Слідом за ними замовкає ліс і завмирає поле. Над головою беззвучно вирує моторошний попелястий вир. А потім настане нестерпно довга пауза...
Бігти, бігти, бігти! – Майже набридливо, в такт крокам, чеканилося в розумі слово. Хотілося крикнути на всю роту і покликати когось у спільники. Потрібен був хороший, надійний друг. « Де він, де ж Степан», – відгукувалось в голові у хлопця. Он там, сидить у далекому окопі:
– Мені страшно, Степане, дуже страшно. Скажи мені, друже, з чим це можна зрівняти? Можливо з розчаруванням утрачених грошей? А може це щось...
– Знаєш, я думаю це не можна порівняти з твоїм життям, про яке ти так багато говориш мені, ніби про твоє справжнє життя і про наше майбутнє. Ти говориш, ми переможемо німців? Так, відчуття часу з'являється, тільки коли чогось чекаєш. Чогось найголовнішого, здатного змінити все життя раз і назавжди. І в даний момент це головне …
– Ти не думаєш про смерть? Тобі невідомий страх і сумніви?
– Друже мій, я люто хочу стати причетним до навколишнього, стати частиною цієї невимовної сили, що стирає межу між очевидним і уявним. Усе інше неважливо для істинного розуміння себе.

Частина 3

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Л. Костенко

Був похмурий осінній день, темні хмари, пожовклі трави. У цей день загинув Степан. Рота відбивала одну за одною атаки супротивника, і раптом вдалині показалися ворожі танки. Патрони закінчувалися, залишилося мало гранат. Степан вирішив пожертвувати собою. Він потай від усіх обв'язався гранатами і поповз з окопу, лютий вогонь блиснув у його очах. Максим тоді волосся рвав на своїй голові, але не міг повернути друга, тому що він був у той час нестримний. Товариші з острахом стежили за героєм. А потім бачили, як злітали на повітря чорні чудовиська з білими хрестами. Ось пролунав останній вибух і все стихло. Тільки було чути, як барабанив дощ по броні танків. Всі вискочили з окопу і побачили мертвого Степана. Він прожив усього дев'ятнадцять років, знав, що йде на вірну загибель, але йшов. Тоді у червні 1941 він добровільно пішов на фронт, давав клятву помститися фашистам і тому свідомо сам пішов на смерть, захищаючи Вітчизну і рятуючи життя інших.
Минали місяці, Максим уже без сумніву рвався у бій. Він бачив перед своїми очима друга, справжнього – Степана, він відчував усіх тих, хто йшов з ним пліч-о-пліч. Рушійною силою його вчинків тепер була свідомість боргу. Він не міг думати про себе, коли в небезпеці Батьківщина. Зустрівши війну необстріляним юнаком, він змушений був у найжорстокіших умовах приймати самостійні рішення. Бив ворога до останнього патрона. Ні, тепер би ви не впізнали того хлопця, він був зовсім інший. Ось він, двадцятирічний хлопець, десять місяців захищав кордон своєї землі від фашистів. Стояв він неймовірно худий, уже, здавалося, не мав віку, його волосся поблискувало сивиною, стояв, високо піднявши голову, і, не відриваючись, дивився на сонце осліплими очима. На вимогу німецького генерала назвати своє прізвище – Максим відповів: «Я – людина».

Частина 4

Нехай твої справи будуть такими, якими ти хотів би бачити їх в старості.
Марк Аврелій

9 травня 2013 рік
– Легко ж бути Вам молодими, синку? – пролунав голос старого ветерану.
– Важко, дуже важко, Діду. Я знаю, про що ти задумався, сивий ветеране. Знаю, які сторінки твого життя гортає пам’ять, від чого стікає кров’ю твоє наболіле серце. Не йдуть, напевне, з пам’яті довгих 1418 днів і ночей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам’ять свої скорботні сторінки. Згадуються нескінченні дороги відступу. Ех, дороги, якби-то тільки пилюка та туман над вами курилися, а то кров’ю був покритий кожен сантиметр землі. Ти бачив бомбами роздерті й спалені села й міста. Твоє переповнене ненавистю серце давало клятву мститися. Чи міг ти бути байдужим, коли твій край клекотів у пожежах. Не раз вночі крадькома витирав ти сльози.
– Звідкіля ти знаєш усе це, хлопче?
– Мені, здається, я був там… Важко бути молодим, але важко мені, Діду, не від того про що говорило моє серце колись, тепер я знаю, якою ціною завойоване моє життя, і ти можеш буди впевнений, я ніколи не буду скаржитися на нього. У молодості я подивився, «як живе більшість», і спробував жити по-своєму.

«Будь-яка складність – це іспит, який потрібно витримати».
Беінса Дуно

Цінувати час, слова і людей. Не тому, що хтось сказав, а тому, що ні час, ні слова, ні людину не повернути. Цінувати життя, можливості і шляхи, зміни і знаки, ранки, хорошу музику, смачну каву, миттєвості, цікаві картини і, навіть, за настроєм, дощ. Дай Боже, навчитися цього вчасно. Залишити маленький, але безмежно палкий, зігріваючий слід у душах багатьох людей.
Саме завдяки постаті Ліни Костенко ми маємо можливість відкрити для себе нові межі пізнання морально-естетичних питань і концепції формування нашого життя. Поетеса дає зрозуміти, що милосердя й доброта – як два крила, на яких тримається людство.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!