Через пісню у світ духовності

 Сітар Вікторія, 15 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаської обл.

Тихий липневий вечір огорнув наше рідне село Шевченкове. На оксамитовім небі спалахнули ясні зорі і таємниче повис золотий серп місяця. Я виходжу в наш сад, вдихаю медові пахощі липи, а на серці так урочисто, бентежно…

Несподівано чую здалека: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе». Це дівчата співають народну пісню, її так бракувало мені в цю вечорову мить. Вона сповнила серце неповторною радістю.

Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залишається, через усі поневіряння проносить вона свій чар, свою нев’янучу молодість. Пісня – це голос народу! Зароджувалась вона у праці і забавах, у календарних святах наших предків. Була і з козаками у звитяжних походах, і в турецькій неволі, ночувала при козацьких вогнищах під високими зорями.
Українська пісня – це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя нашого народу. Неймовірне розмаїття пісенного багатства України. Але найбільше душа народу, звичайно, відображається саме в піснях, що прийшли до нас з минулого, не втративши на довгому шляху жодної пелюстки із свого вінка, жодної краплини сонця і жодного відтінку кольору у палітрі фольклорної музики.
Українська пісня – одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри. Одного разу знайома літня жінка сказала мені: «Моє серце від болю й випробувань скам’яніло, ніщо його вже не зворушує. А почую українську пісню – плачу. Вона – як молитва…». Важко щось додати до цих слів. Моя Україна надзвичайно багата і щедра на пісні, які виникли ще в сиву давнину. Вони відображають характер, звичаї, вірування, боротьбу за кращу долю, за визволення від поневолювачів та загарбників. Вони – сама історія, душа моїх співвітчизників. У пісні відтворились доброта, щирість, душевність, весела вдача українців, у ній звучать їхні мрії, надії, сподівання. Пісня має великий вплив на наше життя, вона супроводжує нас від дня народження до дня смерті, впливає на наші почуття, на наш настрій. Тому вона є нев’янучою окрасою духовної культури нашого народу. Без пісні, на мою думку, взагалі не можна уявити повнокровного духовного життя людини. У ній повсякчас можна почути рідний серцю голос Батьківщини, відлуння своїх інтимних почуттів та потаємних дум, слово мудрої поради і тихої ласки: «Гей плину я по Дунаю і так си думаю: Нема кращих співаночок, як у ріднім краю». Більш за все мене зачаровують українські народні ліричні пісні, пісні про кохання, про матір, про родину. У них одсвічує тисячами граней людських почуттів і переживань праведна душа нашого народу. Скільки небесної чистоти і щирості в піснях про кохання «Чорнії брови, карії очі», «Ой не світи, місяченьку», «Чого ж вода каламутна», «Ой коли б той вечір» та інших! А як бентежить серце пісня «Калино-малино, чого в лузі стоїш…», в якій виведено образ вродливої дівчини-сироти, що одиноко засихає в лузі, бо на своє лишенько покохала без взаємності: «жари не боюся, дощу не бажаю, – кого вірно люблю, за тим посихаю!».
Музична культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Фактично, кожен регіон має свої особливості пісенної і танцювальної музики. При цьому українські пісні по праву можна вважати національним епосом, у якому відбилась історична пам’ять народу, і його національна свідомість. Думаю, усі хоча б раз чули такі пісні, як «Ой на горі та й женці жнуть», «Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «Ой на Івана, ой на Купала», «Горіла сосна, палала», «Чом ти не прийшов, як вечір зійшов?» та інші. До сьогодні збереглися тексти пісень, які звучали ще кілька тисячоліть тому. У чому їх сила? Мабуть, у тому, що вони відбивають найтонші, найглибші порухи нашої української душі, національного характеру. Пісні нашого народу сповнені виключним ліризмом, душевністю, співпереживаннями, що вказують на такі риси українців, як мрійливість, лагідність, закоханість у природу. Пісні супроводжували наш народ протягом усього його існування.
Пам’ятаю, як колись у селі моя бабуся з сусідкою сідали увечері під яблунею і у два голоси заводили тужливих українських пісень. І часом не чути було їх слів, але та дивна ритмомелодика, яка лунала з саду, заворожувала мене. Можливо, і дійсно, у тих піснях сповідалися не лише моя бабуся та її сусідка, а й я, і все наше село, і ціла Україна. І як після сповіді людина відчуває полегшення і якесь дивовижне оновлення, так і я, купаючись у піснях, відчувала розумом той незрозумілий ефір українства, яким було просякнуте все: і вишивані рушники на стінах, і пиріжки з малиною, і бабусині пісні. Мама співала значно менше. Можливо тому, що не мала такого гарного голосу, як бабуся. Та мені здавалося, що через це наша родина почала втрачати енергію своєї нації, немов нас, як маля, відірвали від матері.
Образ матері є провідним образом в народній творчості різного часу. Жінка завжди була берегинею всієї родини. Українці з давніх-давен зверталися до жінок в своїх піснях, віршах, молитвах. Цей образ неможливо уявити без ототожнення із материнством. Саме тому народні пісні про маму передаються із покоління в покоління. Мати дарує життя дитині, виховує найкращі риси характеру і почуття, дає потрібні настанови, навчає творити добро, віддає нам своє серце, душу і безмежну любов. Народні пісні про маму мають на меті відобразити любов дітей до мами, дякувати їй за кожну мить життя. Образ матері є вічним символом добра, надії на краще. Народні пісні про маму відображають народні уявлення про духовну та фізичну красу, здоров’я та жіночу родючість. В кожному народному творі образ матері невід’ємно поєднаний із образами дітей.
В народних піснях про маму оспівується душевна краса матері, моральні норми українського народу, а мати – втілення цих норм та контроль за їх виконанням.
Візитною карткою України є «Пісня про рушник». Цю пісню, яка стала народною піснею про маму, вважають гімном материнству та любові до матері. Автор описує зовнішність матері, дякує їй за ночі, які вона провела над колискою своєї дитини. Найдорожча в світі людина вміє знаходити потрібні для дитини фрази, ласкаво посміхається та, незважаючи на втому, знаходить час для дитини. Все це може почути слухач під час прослуховування пісні.
Особливим видом пісенної творчості українців є колискові народні пісні. Ці пісні сповнені любові, позитивних емоцій, яскраво змальовують любов матері, здатність на самопожертву заради дітей. Колискові пісні, як і інші жанри, вміло поєднують сум та радість, тонко підводять нас до розуміння особливостей життя нашого народу. Колискові – це найдревніший вид народних пісень. Під час маминого співу дитина отримує величезний потік інформації, який вона передасть з часом наступним поколінням. Через колискову пісню до дитини звертаються її далекі пращури.
В колисковій народній пісні відбувається багаторазове повторення мелодійного ритму, яке викликає монотонні рухи. Це впливає на швидке засинання дитини. Колискові пісні позбавлені різких звуків, так як вони тільки розхвилюють дитину. В давні часи бабусі колисали дитину наспівуючи народні пісні. Обов’язковою функцією колискових народних пісень була виховна. В віршованих рядках ми бачимо настанови для подальшого життя дитини, правила поведінки та шляхи виходів із скрутних ситуацій. Це підводить нас до розуміння безмежної мудрості наших пращурів, які передавали життєві настанови дитині шляхом співу.
В давнину слова колискових прирівнювали до заговорів. Тому бабусі не співали, а шепотіли дитині колискову. Колискові народні пісні повинні були оберігати дитину від нечистої сили.
Українські народні балади і думи – один з найпоширеніших типів пісенної творчості українського народу. Для створення та розвитку такого жанру Україна мала суттєве підґрунтя. Роками на території нашої країни точилися військові конфлікти, проливалася кров, міста та села звільнялися від ворогів. Всі ці факти не могли не знайти свого місця у піснях. Традиційним інструментом для виконання пісень була кобза. У творах українських письменників часто згадується образ кобзаря. Цей образ відображений в творах українських художників. Виконання українських народних балад та дум є імпровізацією, на яку були здатні виконавці. В думах та баладах часто зустрічаються специфічні слова, які підбадьорюють та запалюють виконавців та слухачів. Раптово, темп пісні змінюється, розпочинається опис самої історичної події. Головною дієвою особою цих пісень є козак, воїн, князь.
Головними героями українських народних балад та дум ставали Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Данило Нечай. Неможливо недооцінювати значення цього пісенного жанру в історії українського народу. Тому наше завдання – передати мудрість, закладену в баладах та думах, наступним поколінням.
Вершиною української творчості вважають українські народні пісні про кохання. Українські пісні мелодійні, вони змушують нас відчути те, що відчували автори пісні – безмежне кохання, прикрощі розлуки, чарівні слова кохання. Нерозділене кохання молодої дівчини та парубка часто зустрічається в віршованих рядках пісень нашого народу. Сльози смутку від нерозділеного кохання змусять навіть найсуворіше серце пом’якшати, стати учасником даних подій.
Найкращі українські пісні духовна та моральна скарбниця творчості та багатого мистецтва української землі. Прослуховуючи, вивчаючи та аналізуючи українські пісні маємо змогу дізнатись біографію народу, його життя та існування протягом багатьох віків. Велика кількість різноманітних ритуалів, традицій і обрядів присвячених релігійним, жниварським, весільним святам, змальована саме в піснях. Пісні являються свідченням високих ідейних та моральних ідеалів, та свідчать про мистецьку глибину філософського мислення, що поєдналось з пісенністю та вилилось в унікальне творче явище.
Слава і популярність найкращих українських пісень була відома далеко за межами України та слов’янських територій. Митці зі світовими іменами, генії та майстри найвищого класу, використовували українську пісенність в своїх творах. Їх захоплювала неповторна та витончена мелодійність пісень і розмаїття жанрів. Глибока сюжетність та ідейність творів дивувала не лише своєю інформативністю, а надто тим, що кожна пісня була написана та лунала від чистого серця.
Українські патріотичні пісні описують як героїчно захищали та боронили рідну землю від чужоземних загарбників наші славетні воїни. Такі пісні відносяться до історичного циклу української пісенності. Вони несуть в собі водночас і радість перемог, та повернення синів додому, але й також описують весь смуток втрат та поневолення людей і знущання над ріднею землею. Найвідомішими жанрами українських патріотичних пісень виступають думи та гайдамацькі пісні.
Кожне нове покоління створювало власні твори, але й не забувало про творчий спадок своїх предків, та дещо видозмінювало пісні попередніх поколінь. Сучасність теж може похвалитись досить великим та змістовним надбанням українських патріотичних пісень. Сьогодні, як і багато століть назад, мета патріотичних пісень залишається незмінною: підтримувати та об’єднувати націю в єдине, для того, щоб бути достатньо сильними при відстоюванні власної незалежності, волі та суверенітету.
Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу.
Характеризуючи не менш популярний, та надзвичайно змістовний цикл – ліричних пісень, слід підкреслити, що тут змальований не лише український народний епос, але й родинно-побутове та соціально-побутове життя народу. Будь-якому святу або визначній події присвячувались відповідні твори. Обрядові пісні надавали легкої, барвистої атмосфери, а також оспівували радість та настрій події і її учасників. Свята весілля, хрестин, жниварських робіт і багато інших, лунали веселими, традиційними музичними творами, створених самим народом, на основі їх світоглядних ідей, моральних та етичних норм.
ХХ ст. подарувало Україні і світу багато видатних і талановитих співаків та композиторів. Одним з таких був М. Лисенко, роботи якого, стали вічним, неоціненним скарбом української національної культури та фольклору. Найвпливовішим композитором світової академічної музики 20 ст. вважається Ігор Стравінський, який написав більшу частину своїх творів саме на рідній українській землі, шукаючи натхнення та джерела композицій в національному фольклорі. Багато відомих митців з усього світу щиро захоплювались та використовували українську музику у власних музичних творах. Сучасна українська музика в деяких окремих жанрах підтримує обрядово-національний характер пісень. Велика мережа класичних музичних виконавців: Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державний естрадно-симфонічний оркестр України, Державний академічний духовний оркестр України і багато інших продовжують свою творчість.
Унікальний і самобутній Черкаський край має свою багату і невичерпну скарбницю пісенно-музичної творчості, животворні витоки якої сягають сивої давнини.
В благословенний час відродження української духовної культури, до нас повертаються найдавніші календарно-обрядові пісні – веснянки і гаївки, купальські і петрівочні, обжинкові і весільні співання, колядки і щедрівки, з їх неповторним, видовищно-захоплюючим мистецтвом, що узагальнює в собі весь веселково-барвистий букет народної творчості.
На формування духовного світогляду та пісенної культури населення Черкащини значний вплив справляла діяльність і творчість відомих діячів українського відродження, що народилися або в різний час жили тут, в Черкаському краї. Зокрема, в 1870-1873 рр. у Городищі проживав видатний український етнограф, автор пісні-гімну «Ще не вмерла Україна» П. П. Чубинський, де займався просвітницько-педагогічною діяльністю.
Черкащани гордяться своїм земляком Семеном Степановичем Гулаком-Артемовським – талановитим українським композитором і відомим оперним співаком (баритоном), який народився 1813 року на невеличкому хуторі Гулаківщина поблизу міста Городища у сім`ї священика. Уже в дитинстві мав чудовий голос, знав велику кількість українських народних пісень і любив їх співати.
Найвидатнішим твором, який уславив С. С. Гулака-Артемовського на весь світ, стала перша українська опера «Запорожець за Дунаєм», у якій втілено одвічне прагнення українського народу до волі, його творчий оптимізм і любов до рідної землі.
Щира дружба зв’язувала С. С. Гулака-Артемовського з Т. Г. Шевченком, якому він присвятив пісню «Стоїть явір над водою».
Як блискучий майстер хорового виконання і неперевершений інтерпретатор народної пісні та творчості композиторів-класиків в історію української культури увійшов Олександр Кошиць. Він народився 1875 року в селі Ромашки неподалік Канева, а дитинство його пройшло в селі Тарасівці (нині Звенигородський район). Ще навчаючись в Київській духовній академії, яку закінчив 1901 року, він керував академічним хором, художня і виконавська майстерність якого відзначалася високим рівнем. Водночас виступав як диригент в Шевченківських концертах, які щороку влаштовувалися з ініціативи Миколи Лисенка.
З 1905 року Олександр Кошиць – найближчий помічник-диригент Миколи Лисенка, диригує хором філармонічного товариства «Київський боян», потім був диригентом і головним хормейстером Київського оперного театру. Аранжував народні пісні, записані на Черкащині.
На початку 1919 року, на чолі Українського національного хору, емігрував за кордон, побувавши майже у всіх країнах Західної Європи, Америки, в Канаді, знайомлячи народи світу з українською народною піснею та класичною хоровою музикою. Згадуючи рідну йому Черкащину, він писав, що «це та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно найсучаснішу нашу мову, де сяє найясніше між усіма сонцями сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля – свідок козацької слави, де ходили гайдамаки «зі святими ножами»; земля, по якій блукав «босими ногами» Великий Тарас, яку оспівував у своїх геніальних піснях».
Завдяки зусиллям діячів національного відродження розвивалося народне пісенне мистецтво краю і, зокрема, хоровий спів. В селі Охматові (нині – Жашківський район) з 1889 року жив і працював сільським лікарем Порфир Данилович Демуцький (1860-1927). Він організував селянський народний хор, який користувався не тільки на Черкащині, а в усій Україні великою популярністю. У хорі співали селяни як з Охматова, так і з навколишніх сіл – Вороного, Побійної, Нової греблі, Сорокатяг, Сабадаша.
Добрим порадником у справі керування сільським хором для П. Демуцького був видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко, з яким його пов’язувала давня дружба. У травні 1897 року Микола Віталійович побував у Охматові і дав високу оцінку майстерності хору.
Співучий черкаський край – батьківщина видатного українського композитора, диригента, громадського діяча і педагога Кирила Григоровича Стеценка. Народився він 24 травня 1882 року в мальовничому селі Квітки (нині Корсунь-Шевченківський район).
У сільського хлопця рано прокинувся інтерес до мистецтва, передусім до музики і малювання. Особливо сильне враження на нього справляла народна пісня. І це не дивно – адже жителі Квіток, як і інших сіл Черкащини, традиційно славилися мистецтвом гуртового співу, любов’ю до пісень та вмінням їх виконувати. Зваживши на гарний голос та любов Кирила до музики, сільський дяк навчив його нот і взяв у семирічному віці у хор, де юний співак почав набувати культури хорового співу. Про своє дитинство К. Стеценко згадував: «Багато натхнення для моєї творчості дало мені рідне село ще в дитячі роки. Ще тоді я чув красу рідної природи, рідної землі».
Займаючись організацією хорових колективів та диригуванням К. Г. Стеценко усі свої зусилля спрямовував на розвиток української музики і хорового співу. Він говорив: «Пісня – найкращий дар людини. В пісні немов в правдивому дзеркалі відбивається все життя людське, з його горем, щастям, муками і радощами. Любіть нашу рідну українську пісню – вона душа нашого народу».
Вивчаючи народну пісенно-музичну творчість К. Г. Стеценко на її основі написав хорові твори «Бурлака», «Заповіт», «Рано-вранці новобранці», кантату «У неділеньку святую», солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «І золотої і дорогої», опери «Кармелюк», «Івасик-Телесик», хори «Ой у полі могила», «Як умру, то поховайте». Визначним твором К. Стеценка є музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки».
Кирило Стеценко був глибоким знавцем і творцем української церковної музики. Про це Олександр Кошиць писав: «Творчість його генія я люблю до безтями… найбільшим твором його вважаю «Панахиду», яку чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… Ту панахиду хочеться співати, мов пісню, стільки там рідного, людяного, звично-незвичного… Чудово!»
Розвитку і популяризації українського народного мистецтва присвятив своє життя ще один видатний черкащанин – Василь Кирилович Авраменко, який народився 1895 року у Стеблеві (нині Корсунь-Шевченківський район). З дитячих літ його уяву полонили пісні та танці, які він чув і бачив на сільських вечорницях, великодніх, купальських та інших народних святах. Найбільше його захоплювали народні танці.
Доля В. К. Авраменка склалася так, що майже усе своє життя він провів за межами України. Але, де б він не був – на військовій службі в далекому китайському Харбіні, чи в таборах інтернованих українських військовослужбовців у Польщі і Чехословаччині, а США чи в Канаді – скрізь з головою поринав у світ українського танцю. Про це наш земляк згадував в Канаді у 1947 році: «Думка про відродження українського національного танку зародилася у мене давно вже, ще на рідній землі, коли був я у драматичній школі імені Лисенка в Києві 1918 року, а потім був артистом у трупі Миколи Садовського в Кам`янці-Подільському.
Але різні обставини та пригоди нещасливого українського життя останніх літ не дали мені змоги почати цю працю на рідній землі, де залишилися, можливо в глухих кутках України, найцінніші з художнього боку скарби танкового мистецтва, на які мало хто звертав увагу… а на мою долю випало вивести український танок у світ, як окрему закінчену і самостійну галузь танкового народного мистецтва».
Митець-просвітитель Василь Авраменко глибоко усвідомлював, що темпераментний і життєрадісний танець допоможе розкиданим по світу вихідцям з України і їх дітям не забути свою Батьківщину та її неповторне мистецтво. Його багатогранна діяльність балетмейстера, танцівника, хореографа-педагога, режисера і теоретика народного танцю, кінорежисера відкрила світові духовну красу української хореографії, відіграла важливу роль у збереженні серед українців діаспори традицій своєї національної культури.
Справжнім осередком українського народного мистецтва стали створені ним у США, Канаді та інших країнах школи народного танцю і танцювальні ансамблі, виступи яких із захопленням зустрічали глядачі. Особливо плідною була співпраця Василя Авраменка зі своїм земляком, композитором і диригентом Олександром Кошицем та його хором. Підготовлені спільно масові театралізовані дійства з поєднанням танцювальних та хорових сюжетів вражали своїм колоритом і високою майстерністю.
Олександр Кошиць із захопленням писав, що «в постановках Авраменка все так глибоко національне, так сміливо, яскраво, гордо зроблене, що коли дивишся на його полум’яні танці, швидше б’ється українське серце, почуваєш, як немов виростають за плечима могутні крила національної гордості».
Згадавши найбільш яскраві постаті в історії музично-хорового мистецтва нашого краю, сьогодні ми віддаємо глибоку шану і повагу їм усім, хто всупереч усьому – утискам рідної мови і віри, ідеологічній лжі і репресіям, робили все можливе, аби лунала народна пісня, вселяючи людям віру в майбутнє, долаючи силу у боротьбі за кращу долю України.
Гідно продовжує багаті музично-хорові традиції Черкащини Черкаський академічний заслужений народний хор. Стрімко увірвавшись понад півстоліття тому у професійне мистецтво, він утвердився як колектив з високою виконавською майстерністю. Оглядаючи пройдений колективом шлях, віддаємо шану людям, які в різний час керували хором – М. Кущу, А. Авдієвському, В. Коновченку, А. Пашкевичу, О. Стаднику, Є. Кухарцю, П. Савчуку.
Вбираючи все краще від своїх попередників, творить свою школу хорового мистецтва нинішній керівник хору Леонід Трофименко. В Черкаському хорі розквітнув талант Ольги Павловської, Раїси Кириченко, Євгенії Крикун, Віктора Гнилокваса, Володимира Захарова, Михайла Тихоненко, Івана Черненка та інших солістів хору, чий голос багато років заворожував слухачів не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Впродовж усіх років свого існування діяльність хору позначена творчим пошуком, вдумливим відбором і постійним оновленням репертуару, який вбирає в себе кращі традиції української пісенної культури, музики танцю. Цей унікальний і самобутній колектив став живою легендою нашого краю, візитною карткою Черкащини, її гордістю і славою. Своєю творчістю, високопрофесійною майстерністю Черкаський народний хор стверджує пророчі слова Тараса Шевченка про те, що «наша пісня, наша слава не вмер, не загине».
Споконвіку потрібна людям пісня. Такий уже пісенний наш український народ: і журбу, і радість призвичаївся переливати в пісню.
Зараз жоден вид мистецтва так швидко, так емоційно, так близько не підступає до людського серця, як пісня. І ось уже через ціле століття така ж думка прозвучала з уст відомого поета радянського часу Андрія Малишка: «Вище пісні, – сказав він, – може бути тільки молитва».
Над стомленим селом опустився вечір. Замерехтіли таємниче зорі, посміхнувся круглою посмішкою замріяний місяць, піднявся над тополями і освітив доріжку, що веде до затишного Будинку культури. Сюди на вогник поспішають ті, хто любив пісню і слово, музику і танець, театральне мистецтво, яке ще з пелюшок, мабуть, полонило серця аматорів.

Сітар Вікторія, 15 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченнямпредметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаської обл.Через пісню у світ духовностіТихий липневий вечір огорнув наше рідне село Шевченкове. На оксамитовім небі спалахнули ясні зорі і таємниче повис золотий серп місяця. Я виходжу в наш сад, вдихаю медові пахощі липи, а на серці так урочисто, бентежно… Несподівано чую здалека: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе». Це дівчата співають народну пісню, її так бракувало мені в цю вечорову мить. Вона сповнила серце неповторною радістю.Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залишається, через усі поневіряння проносить вона свій чар, свою нев’янучу молодість. Пісня – це голос народу! Зароджувалась вона у праці і забавах, у календарних святах наших предків. Була і з козаками у звитяжних походах, і в турецькій неволі, ночувала при козацьких вогнищах під високими зорями.Українська пісня – це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя нашого народу. Неймовірне розмаїття пісенного багатства України. Але найбільше душа народу, звичайно, відображається саме в піснях, що прийшли до нас з минулого, не втративши на довгому шляху жодної пелюстки із свого вінка, жодної краплини сонця і жодного відтінку кольору у палітрі фольклорної музики.Українська пісня – одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри. Одного разу знайома літня жінка сказала мені: «Моє серце від болю й випробувань скам’яніло, ніщо його вже не зворушує. А почую українську пісню – плачу. Вона – як молитва…». Важко щось додати до цих слів. Моя Україна надзвичайно багата і щедра на пісні, які виникли ще в сиву давнину. Вони відображають характер, звичаї, вірування, боротьбу за кращу долю, за визволення від поневолювачів та загарбників. Вони – сама історія, душа моїх співвітчизників. У пісні відтворились доброта, щирість, душевність, весела вдача українців, у ній звучать їхні мрії, надії, сподівання. Пісня має великий вплив на наше життя, вона супроводжує нас від дня народження до дня смерті, впливає на наші почуття, на наш настрій. Тому вона є нев’янучою окрасою духовної культури нашого народу. Без пісні, на мою думку, взагалі не можна уявити повнокровного духовного життя людини. У ній повсякчас можна почути рідний серцю голос Батьківщини, відлуння своїх інтимних почуттів та потаємних дум, слово мудрої поради і тихої ласки: «Гей плину я по Дунаю і так си думаю: Нема кращих співаночок, як у ріднім краю». Більш за все мене зачаровують українські народні ліричні пісні, пісні про кохання, про матір, про родину. У них одсвічує тисячами граней людських почуттів і переживань праведна душа нашого народу. Скільки небесної чистоти і щирості в піснях про кохання «Чорнії брови, карії очі», «Ой не світи, місяченьку», «Чого ж вода каламутна», «Ой коли б той вечір» та інших! А як бентежить серце пісня «Калино-малино, чого в лузі стоїш…», в якій виведено образ вродливої дівчини-сироти, що одиноко засихає в лузі, бо на своє лишенько покохала без взаємності: «жари не боюся, дощу не бажаю, – кого вірно люблю, за тим посихаю!».Музична культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Фактично, кожен регіон має свої особливості пісенної і танцювальної музики. При цьому українські пісні по праву можна вважати національним епосом, у якому відбилась історична пам’ять народу, і його національна свідомість. Думаю, усі хоча б раз чули такі пісні, як «Ой на горі та й женці жнуть», «Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «Ой на Івана, ой на Купала», «Горіла сосна, палала», «Чом ти не прийшов, як вечір зійшов?» та інші. До сьогодні збереглися тексти пісень, які звучали ще кілька тисячоліть тому. У чому їх сила? Мабуть, у тому, що вони відбивають найтонші, найглибші порухи нашої української душі, національного характеру. Пісні нашого народу сповнені виключним ліризмом, душевністю, співпереживаннями, що вказують на такі риси українців, як мрійливість, лагідність, закоханість у природу. Пісні супроводжували наш народ протягом усього його існування.Пам’ятаю, як колись у селі моя бабуся з сусідкою сідали увечері під яблунею і у два голоси заводили тужливих українських пісень. І часом не чути було їх слів, але та дивна ритмомелодика, яка лунала з саду, заворожувала мене. Можливо, і дійсно, у тих піснях сповідалися не лише моя бабуся та її сусідка, а й я, і все наше село, і ціла Україна. І як після сповіді людина відчуває полегшення і якесь дивовижне оновлення, так і я, купаючись у піснях, відчувала розумом той незрозумілий ефір українства, яким було просякнуте все: і вишивані рушники на стінах, і пиріжки з малиною, і бабусині пісні. Мама співала значно менше. Можливо тому, що не мала такого гарного голосу, як бабуся. Та мені здавалося, що через це наша родина почала втрачати енергію своєї нації, немов нас, як маля, відірвали від матері.Образ матері є провідним образом в народній творчості різного часу. Жінка завжди була берегинею всієї родини. Українці з давніх-давен зверталися до жінок в своїх піснях, віршах, молитвах. Цей образ неможливо уявити без ототожнення із материнством. Саме тому народні пісні про маму передаються із покоління в покоління. Мати дарує життя дитині, виховує найкращі риси характеру і почуття, дає потрібні настанови, навчає творити добро, віддає нам своє серце, душу і безмежну любов. Народні пісні про маму мають на меті відобразити любов дітей до мами, дякувати їй за кожну мить життя. Образ матері є вічним символом добра, надії на краще. Народні пісні про маму відображають народні уявлення про духовну та фізичну красу, здоров’я та жіночу родючість. В кожному народному творі образ матері невід’ємно поєднаний із образами дітей.В народних піснях про маму оспівується душевна краса матері, моральні норми українського народу, а мати – втілення цих норм та контроль за їх виконанням.Візитною карткою України є «Пісня про рушник». Цю пісню, яка стала народною піснею про маму, вважають гімном материнству та любові до матері. Автор описує зовнішність матері, дякує їй за ночі, які вона провела над колискою своєї дитини. Найдорожча в світі людина вміє знаходити потрібні для дитини фрази, ласкаво посміхається та, незважаючи на втому, знаходить час для дитини. Все це може почути слухач під час прослуховування пісні.Особливим видом пісенної творчості українців є колискові народні пісні. Ці пісні сповнені любові, позитивних емоцій, яскраво змальовують любов матері, здатність на самопожертву заради дітей. Колискові пісні, як і інші жанри, вміло поєднують сум та радість, тонко підводять нас до розуміння особливостей життя нашого народу. Колискові – це найдревніший вид народних пісень. Під час маминого співу дитина отримує величезний потік інформації, який вона передасть з часом наступним поколінням. Через колискову пісню до дитини звертаються її далекі пращури.В колисковій народній пісні відбувається багаторазове повторення мелодійного ритму, яке викликає монотонні рухи. Це впливає на швидке засинання дитини. Колискові пісні позбавлені різких звуків, так як вони тільки розхвилюють дитину. В давні часи бабусі колисали дитину наспівуючи народні пісні. Обов’язковою функцією колискових народних пісень була виховна. В віршованих рядках ми бачимо настанови для подальшого життя дитини, правила поведінки та шляхи виходів із скрутних ситуацій. Це підводить нас до розуміння безмежної мудрості наших пращурів, які передавали життєві настанови дитині шляхом співу.В давнину слова колискових прирівнювали до заговорів. Тому бабусі не співали, а шепотіли дитині колискову. Колискові народні пісні повинні були оберігати дитину від нечистої сили.Українські народні балади і думи – один з найпоширеніших типів пісенної творчості українського народу. Для створення та розвитку такого жанру Україна мала суттєве підґрунтя. Роками на території нашої країни точилися військові конфлікти, проливалася кров, міста та села звільнялися від ворогів. Всі ці факти не могли не знайти свого місця у піснях. Традиційним інструментом для виконання пісень була кобза. У творах українських письменників часто згадується образ кобзаря. Цей образ відображений в творах українських художників. Виконання українських народних балад та дум є імпровізацією, на яку були здатні виконавці. В думах та баладах часто зустрічаються специфічні слова, які підбадьорюють та запалюють виконавців та слухачів. Раптово, темп пісні змінюється, розпочинається опис самої історичної події. Головною дієвою особою цих пісень є козак, воїн, князь.Головними героями українських народних балад та дум ставали Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Данило Нечай. Неможливо недооцінювати значення цього пісенного жанру в історії українського народу. Тому наше завдання – передати мудрість, закладену в баладах та думах, наступним поколінням.Вершиною української творчості вважають українські народні пісні про кохання. Українські пісні мелодійні, вони змушують нас відчути те, що відчували автори пісні – безмежне кохання, прикрощі розлуки, чарівні слова кохання. Нерозділене кохання молодої дівчини та парубка часто зустрічається в віршованих рядках пісень нашого народу. Сльози смутку від нерозділеного кохання змусять навіть найсуворіше серце пом’якшати, стати учасником даних подій.Найкращі українські пісні духовна та моральна скарбниця творчості та багатого мистецтва української землі. Прослуховуючи, вивчаючи та аналізуючи українські пісні маємо змогу дізнатись біографію народу, його життя та існування протягом багатьох віків. Велика кількість різноманітних ритуалів, традицій і обрядів присвячених релігійним, жниварським, весільним святам, змальована саме в піснях. Пісні являються свідченням високих ідейних та моральних ідеалів, та свідчать про мистецьку глибину філософського мислення, що поєдналось з пісенністю та вилилось в унікальне творче явище.Слава і популярність найкращих українських пісень була відома далеко за межами України та слов’янських територій. Митці зі світовими іменами, генії та майстри найвищого класу, використовували українську пісенність в своїх творах. Їх захоплювала неповторна та витончена мелодійність пісень і розмаїття жанрів. Глибока сюжетність та ідейність творів дивувала не лише своєю інформативністю, а надто тим, що кожна пісня була написана та лунала від чистого серця.Українські патріотичні пісні описують як героїчно захищали та боронили рідну землю від чужоземних загарбників наші славетні воїни. Такі пісні відносяться до історичного циклу української пісенності. Вони несуть в собі водночас і радість перемог, та повернення синів додому, але й також описують весь смуток втрат та поневолення людей і знущання над ріднею землею. Найвідомішими жанрами українських патріотичних пісень виступають думи та гайдамацькі пісні.Кожне нове покоління створювало власні твори, але й не забувало про творчий спадок своїх предків, та дещо видозмінювало пісні попередніх поколінь. Сучасність теж може похвалитись досить великим та змістовним надбанням українських патріотичних пісень. Сьогодні, як і багато століть назад, мета патріотичних пісень залишається незмінною: підтримувати та об’єднувати націю в єдине, для того, щоб бути достатньо сильними при відстоюванні власної незалежності, волі та суверенітету.Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу.Характеризуючи не менш популярний, та надзвичайно змістовний цикл – ліричних пісень, слід підкреслити, що тут змальований не лише український народний епос, але й родинно-побутове та соціально-побутове життя народу. Будь-якому святу або визначній події присвячувались відповідні твори. Обрядові пісні надавали легкої, барвистої атмосфери, а також оспівували радість та настрій події і її учасників. Свята весілля, хрестин, жниварських робіт і багато інших, лунали веселими, традиційними музичними творами, створених самим народом, на основі їх світоглядних ідей, моральних та етичних норм.ХХ ст. подарувало Україні і світу багато видатних і талановитих співаків та композиторів. Одним з таких був М. Лисенко, роботи якого, стали вічним, неоціненним скарбом української національної культури та фольклору. Найвпливовішим композитором світової академічної музики 20 ст. вважається Ігор Стравінський, який написав більшу частину своїх творів саме на рідній українській землі, шукаючи натхнення та джерела композицій в національному фольклорі. Багато відомих митців з усього світу щиро захоплювались та використовували українську музику у власних музичних творах. Сучасна українська музика в деяких окремих жанрах підтримує обрядово-національний характер пісень. Велика мережа класичних музичних виконавців: Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державний естрадно-симфонічний оркестр України, Державний академічний духовний оркестр України і багато інших продовжують свою творчість.Унікальний і самобутній Черкаський край має свою багату і невичерпну скарбницю пісенно-музичної творчості, животворні витоки якої сягають сивої давнини.В благословенний час відродження української духовної культури, до нас повертаються найдавніші календарно-обрядові пісні – веснянки і гаївки, купальські і петрівочні, обжинкові і весільні співання, колядки і щедрівки, з їх неповторним, видовищно-захоплюючим мистецтвом, що узагальнює в собі весь веселково-барвистий букет народної творчості.На формування духовного світогляду та пісенної культури населення Черкащини значний вплив справляла діяльність і творчість відомих діячів українського відродження, що народилися або в різний час жили тут, в Черкаському краї. Зокрема, в 1870-1873 рр. у Городищі проживав видатний український етнограф, автор пісні-гімну «Ще не вмерла Україна» П. П. Чубинський, де займався просвітницько-педагогічною діяльністю.Черкащани гордяться своїм земляком Семеном Степановичем Гулаком-Артемовським – талановитим українським композитором і відомим оперним співаком (баритоном), який народився 1813 року на невеличкому хуторі Гулаківщина поблизу міста Городища у сім`ї священика. Уже в дитинстві мав чудовий голос, знав велику кількість українських народних пісень і любив їх співати.Найвидатнішим твором, який уславив С. С. Гулака-Артемовського на весь світ, стала перша українська опера «Запорожець за Дунаєм», у якій втілено одвічне прагнення українського народу до волі, його творчий оптимізм і любов до рідної землі.Щира дружба зв’язувала С. С. Гулака-Артемовського з Т. Г. Шевченком, якому він присвятив пісню «Стоїть явір над водою».Як блискучий майстер хорового виконання і неперевершений інтерпретатор народної пісні та творчості композиторів-класиків в історію української культури увійшов Олександр Кошиць. Він народився 1875 року в селі Ромашки неподалік Канева, а дитинство його пройшло в селі Тарасівці (нині Звенигородський район). Ще навчаючись в Київській духовній академії, яку закінчив 1901 року, він керував академічним хором, художня і виконавська майстерність якого відзначалася високим рівнем. Водночас виступав як диригент в Шевченківських концертах, які щороку влаштовувалися з ініціативи Миколи Лисенка.З 1905 року Олександр Кошиць – найближчий помічник-диригент Миколи Лисенка, диригує хором філармонічного товариства «Київський боян», потім був диригентом і головним хормейстером Київського оперного театру. Аранжував народні пісні, записані на Черкащині.На початку 1919 року, на чолі Українського національного хору, емігрував за кордон, побувавши майже у всіх країнах Західної Європи, Америки, в Канаді, знайомлячи народи світу з українською народною піснею та класичною хоровою музикою. Згадуючи рідну йому Черкащину, він писав, що «це та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно найсучаснішу нашу мову, де сяє найясніше між усіма сонцями сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля – свідок козацької слави, де ходили гайдамаки «зі святими ножами»; земля, по якій блукав «босими ногами» Великий Тарас, яку оспівував у своїх геніальних піснях».Завдяки зусиллям діячів національного відродження розвивалося народне пісенне мистецтво краю і, зокрема, хоровий спів. В селі Охматові (нині – Жашківський район) з 1889 року жив і працював сільським лікарем Порфир Данилович Демуцький (1860-1927). Він організував селянський народний хор, який користувався не тільки на Черкащині, а в усій Україні великою популярністю. У хорі співали селяни як з Охматова, так і з навколишніх сіл – Вороного, Побійної, Нової греблі, Сорокатяг, Сабадаша.Добрим порадником у справі керування сільським хором для П. Демуцького був видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко, з яким його пов’язувала давня дружба. У травні 1897 року Микола Віталійович побував у Охматові і дав високу оцінку майстерності хору.Співучий черкаський край – батьківщина видатного українського композитора, диригента, громадського діяча і педагога Кирила Григоровича Стеценка. Народився він 24 травня 1882 року в мальовничому селі Квітки (нині Корсунь-Шевченківський район).У сільського хлопця рано прокинувся інтерес до мистецтва, передусім до музики і малювання. Особливо сильне враження на нього справляла народна пісня. І це не дивно – адже жителі Квіток, як і інших сіл Черкащини, традиційно славилися мистецтвом гуртового співу, любов’ю до пісень та вмінням їх виконувати. Зваживши на гарний голос та любов Кирила до музики, сільський дяк навчив його нот і взяв у семирічному віці у хор, де юний співак почав набувати культури хорового співу. Про своє дитинство К. Стеценко згадував: «Багато натхнення для моєї творчості дало мені рідне село ще в дитячі роки. Ще тоді я чув красу рідної природи, рідної землі».Займаючись організацією хорових колективів та диригуванням К. Г. Стеценко усі свої зусилля спрямовував на розвиток української музики і хорового співу. Він говорив: «Пісня – найкращий дар людини. В пісні немов в правдивому дзеркалі відбивається все життя людське, з його горем, щастям, муками і радощами. Любіть нашу рідну українську пісню – вона душа нашого народу».Вивчаючи народну пісенно-музичну творчість К. Г. Стеценко на її основі написав хорові твори «Бурлака», «Заповіт», «Рано-вранці новобранці», кантату «У неділеньку святую», солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «І золотої і дорогої», опери «Кармелюк», «Івасик-Телесик», хори «Ой у полі могила», «Як умру, то поховайте». Визначним твором К. Стеценка є музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки».Кирило Стеценко був глибоким знавцем і творцем української церковної музики. Про це Олександр Кошиць писав: «Творчість його генія я люблю до безтями… найбільшим твором його вважаю «Панахиду», яку чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… Ту панахиду хочеться співати, мов пісню, стільки там рідного, людяного, звично-незвичного… Чудово!»Розвитку і популяризації українського народного мистецтва присвятив своє життя ще один видатний черкащанин – Василь Кирилович Авраменко, який народився 1895 року у Стеблеві (нині Корсунь-Шевченківський район). З дитячих літ його уяву полонили пісні та танці, які він чув і бачив на сільських вечорницях, великодніх, купальських та інших народних святах. Найбільше його захоплювали народні танці.Доля В. К. Авраменка склалася так, що майже усе своє життя він провів за межами України. Але, де б він не був – на військовій службі в далекому китайському Харбіні, чи в таборах інтернованих українських військовослужбовців у Польщі і Чехословаччині, а США чи в Канаді – скрізь з головою поринав у світ українського танцю. Про це наш земляк згадував в Канаді у 1947 році: «Думка про відродження українського національного танку зародилася у мене давно вже, ще на рідній землі, коли був я у драматичній школі імені Лисенка в Києві 1918 року, а потім був артистом у трупі Миколи Садовського в Кам`янці-Подільському.Але різні обставини та пригоди нещасливого українського життя останніх літ не дали мені змоги почати цю працю на рідній землі, де залишилися, можливо в глухих кутках України, найцінніші з художнього боку скарби танкового мистецтва, на які мало хто звертав увагу… а на мою долю випало вивести український танок у світ, як окрему закінчену і самостійну галузь танкового народного мистецтва».Митець-просвітитель Василь Авраменко глибоко усвідомлював, що темпераментний і життєрадісний танець допоможе розкиданим по світу вихідцям з України і їх дітям не забути свою Батьківщину та її неповторне мистецтво. Його багатогранна діяльність балетмейстера, танцівника, хореографа-педагога, режисера і теоретика народного танцю, кінорежисера відкрила світові духовну красу української хореографії, відіграла важливу роль у збереженні серед українців діаспори традицій своєї національної культури.Справжнім осередком українського народного мистецтва стали створені ним у США, Канаді та інших країнах школи народного танцю і танцювальні ансамблі, виступи яких із захопленням зустрічали глядачі. Особливо плідною була співпраця Василя Авраменка зі своїм земляком, композитором і диригентом Олександром Кошицем та його хором. Підготовлені спільно масові театралізовані дійства з поєднанням танцювальних та хорових сюжетів вражали своїм колоритом і високою майстерністю.Олександр Кошиць із захопленням писав, що «в постановках Авраменка все так глибоко національне, так сміливо, яскраво, гордо зроблене, що коли дивишся на його полум’яні танці, швидше б’ється українське серце, почуваєш, як немов виростають за плечима могутні крила національної гордості».Згадавши найбільш яскраві постаті в історії музично-хорового мистецтва нашого краю, сьогодні ми віддаємо глибоку шану і повагу їм усім, хто всупереч усьому – утискам рідної мови і віри, ідеологічній лжі і репресіям, робили все можливе, аби лунала народна пісня, вселяючи людям віру в майбутнє, долаючи силу у боротьбі за кращу долю України.Гідно продовжує багаті музично-хорові традиції Черкащини Черкаський академічний заслужений народний хор. Стрімко увірвавшись понад півстоліття тому у професійне мистецтво, він утвердився як колектив з високою виконавською майстерністю. Оглядаючи пройдений колективом шлях, віддаємо шану людям, які в різний час керували хором – М. Кущу, А. Авдієвському, В. Коновченку, А. Пашкевичу, О. Стаднику, Є. Кухарцю, П. Савчуку.Вбираючи все краще від своїх попередників, творить свою школу хорового мистецтва нинішній керівник хору Леонід Трофименко. В Черкаському хорі розквітнув талант Ольги Павловської, Раїси Кириченко, Євгенії Крикун, Віктора Гнилокваса, Володимира Захарова, Михайла Тихоненко, Івана Черненка та інших солістів хору, чий голос багато років заворожував слухачів не тільки в Україні, а й далеко за її межами.Впродовж усіх років свого існування діяльність хору позначена творчим пошуком, вдумливим відбором і постійним оновленням репертуару, який вбирає в себе кращі традиції української пісенної культури, музики танцю. Цей унікальний і самобутній колектив став живою легендою нашого краю, візитною карткою Черкащини, її гордістю і славою. Своєю творчістю, високопрофесійною майстерністю Черкаський народний хор стверджує пророчі слова Тараса Шевченка про те, що «наша пісня, наша слава не вмер, не загине».Споконвіку потрібна людям пісня. Такий уже пісенний наш український народ: і журбу, і радість призвичаївся переливати в пісню.Зараз жоден вид мистецтва так швидко, так емоційно, так близько не підступає до людського серця, як пісня. І ось уже через ціле століття така ж думка прозвучала з уст відомого поета радянського часу Андрія Малишка: «Вище пісні, – сказав він, – може бути тільки молитва».Над стомленим селом опустився вечір. Замерехтіли таємниче зорі, посміхнувся круглою посмішкою замріяний місяць, піднявся над тополями і освітив доріжку, що веде до затишного Будинку культури. Сюди на вогник поспішають ті, хто любив пісню і слово, музику і танець, театральне мистецтво, яке ще з пелюшок, мабуть, полонило серця аматорів.