Збірка творчих робіт

 Юник Анастасія, 22 р.,Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,м Старобільськ, Луганська обл.

Ір

Був собі парубок та й ходив він до однієї дівчини. Мали вони вже побратися, як почалася війна. Парубка забрали на війну та й там-таки вбили. Дуже побивалась за ним дівчина, дуже голосила.

А те, що парубка звали Кукунчиком, то й вона стала кукувати й стала зозулею.
Щоб якось втішити зозулю, Бог доручив їй ключі від Іру. Відлітає вона першою і повертається останньою, тому й не встигає висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка.
Допоки зозуля в Ірі, то стереже дерева червоного граната, які цвітуть там пишними кармінними квітами. І лише той, хто зміг пройти випробування, переборовши себе, відчував той терпкувато-кислий смак граната.
***
У Грінки сиво-білі котячі вуса, що ледь ворушилися. Вони вилискують, переливаються благородною блідістю і збиваються у невеличкі кубельця дротяних шаршавих і куцих волосків, як п’ятиденна щетина. Важкі повіки нависають на очі кольору місячного каменю: демонічно-холодні, вицвілі, майже прозорі, біснувато бігають і, неначе горять крижаним світлом блискавки. Плескатий африканський ніс з широкими ніздрями виказує його жагучу владність, мстивість, самовпевненість і нетерпимість, що вже починає гриміти у голосі, наводячи страх на присутніх. Важкі, обвислі набряки під очима перетворюють його на молодого дідугана. Його вік невизначений: часом, коли він посміхається своєю зневажливо-прагматичною посмішкою, здається молодим, сильним, з ледь посивілими скронями і зачесаною набік чуприною, а коли хмурить дугоподібні густі брови – старим тлустим череванем з мізинчик.
І все у нього маленьке. Він злий гном з маленькими жіночими ручками і пальцями-сосисками, які щоразу нервово труть тарганячі вусики й кінчик носа, мов той череватий кошлатий кіт, трясе своїм милим черевцем, як той карапузик.
…Він – це кіт з тарганячими вусиками, які, здається, лоскочуть усе навколо своєю отрутою.
Його світ-коробка – всесвіт, яким блукають сонячні зайчики, ховаючись за тінистими горами фігур, що нависають у кімнаті грізними валами зловісних статуй. Ті статуї такі живі, рухливі і такі примарні, неначе захід сонця. І страх, проймаючими льодяними пальцями ковзає за спиною і стигне десь у грудях. Світ-коробка – недосяжна тарганяча осанна – нора, що гріє своєю темною захищеністю від сонячних опіків літа. Вона його віта, котра тече ріками всередині його прозорого тіла.
Світ-коробка Вонючки – це комірчина з диким густим пучком світла, що пробивається через прозорий легкий тюль. Те світло – промінчик його темного царства тіней, що чатують у кожному кутку: біля шафи, ліжка, столу з купою акуратно складених стосиків паперу. Усе для Вонючки має своє місце.
Пан В., зелене дерево у великій закупореній банці, живе у кутку напроти ліжка, там, куди зранку найбільше падає вранішніх рожевих променів. Цей пан створив власне життя протягом цих двадцяти років ув’язнення, що перетворили його на справжнього прекрасного велета. Він, мов приріс до цієї великої скляної банки, вхопився корінням за слизькі стінки, неначе вони його порятують… Один рух – і Пан В. помирає найжахливішою смертю від ядухи, котра нещадно стискає легені отруйним повітрям тарганячого світу. Вонючка його ненавидить.
«…Твій притишений крок відлунює в коридорах моєї свідомості. Кожен раз відкриваючи ці двері, ти змінюєш моє життя: знову і знову я втрачаю стару частину себе і відроджуюсь наново. Дні більше не здаються чередою гризот з присмаком блекоти.
Стаю юродивим, коли відчуваю твою присутність біля себе: ти найкраще, що могло зі мною статися. Знову чую твій п’янкий смак на своїх губах… твій погляд тигрових очей спокушає мене і лякає водночас. Ось я, перед тобою – втрачений німрод духу, розтоптаний байдужістю звіриних очей пантери.
…неначе у тебе вселилась мара. Твій дотик, мов паморозь, що закувала молоду зелень у свої кліщі. Від того студеного торку мене пробивають несамовиті дрижаки, котрі наче грізний вітровій січе моє вже опале осикове листя. Пробач посивіле кохання розтоптаного равлика, який втратив сили, аби хоча б повзти далі…
Більше я тебе не люблю. Ти огидна мені, осоружна, бридка і підла: сонце усміху твого навіки зайшло за крайнебо моїх сподівань…».
Спочатку він важко звикає до людини, лякається її, а потім уже не усвідомлює, як звик і не може без неї далі жити. Від цього Грінка розкришився на маленькі порошинки, які більше не будуть частинкою його самого.
Вона щезла, так і не з’явившись…
«Ви… – з легкою напругою у голосі промовив Вонючка, але відкашлюючись, додав серйозно, навіть грізно: – Зайдіть до відділу і заберіть статтю до друку».
«Добре, – злякано відповіла вона і хутко зникла за лакованими дверима».
Неспокій його обличчя, як у молі, кричав жахливою бурею блискавиць ненависті і водночас жалю до себе. Грінка перетворився на малого карапузика із сивими тарганячими вусиками. Його маленька жіноча квадратна ручка нервово пригладила чуб і намацала в кишені сигарети.
*****
Поїзд вибиває колесами монотонну кантату металу. Живі потоки його гри, мов серцебиття, шалено гравіюють, консервують у дотику вологе повітря долини, що просочується у шпарини вікон вагона. А там зокола пливе мереживо диких трав, що ніби сальва вибухає буйними рожевими, жовтими і блакитними кольорами. Павітер колише їхні коси і журно плаче чайкою вдалині. А там розкинулась світла тканина моря.
Полотно моря хвилюється синьо-зеленою китайкою хвиль. Вони швидко набігають на босі білі-білі ноги Грінки, заливаючи їх піною та піщинками. Десь учувся гомін рибалок, що, мабуть, втягують свої баркаси на берег.
«…агов!»
«…рушаймо…».
«…завтра буду…».
Вітер ковтає їхні слова, доносячи до Грінки лише словечка, котрі нічого не означають, але він усе одно напружено намагається розгадати суть тих уривків. Либонь, вони так засіли у його колючій свідомості, що скалки ріжуть пам’ять і хочуть вирватися назовні вільними птахами думок. Усе ж на світі має значення, і ці слова також, адже вони частина чогось великого і незбагненного, для когось дорогоцінного, значимого.
Не маючи змоги це зробити, Грінка набурмосився, сердито надув червоні пухкі губи, звів чорні брови; він поринув у свої думки.
Його сіра кімната з побіленими стінами пахне затхлістю, та йому байдуже. Він знімає свого ременя і прив’язує до металевого бильця ліжка, здається, це виходить у нього досить вправно і він криво посміхається своїми поріділими зубами.

Вонючка вдягає петлю і стає навколішки, неначе до молитви.
«Зараз хитнуся вперед і діло зроблено…»
Він робить різкий рух уперед, відчуваючи, що невпинно задихається, хапає себе за горло, ніби хоче швидше з цим покінчити...
… лусь!
Грінка вирячкувато пнеться очима у стелю і несамовито ридає великими краплинами, що несамовито котяться по щоках. Він згортається клубочком і тихо скімлить, як собача.
…Чиясь тепла рука гладить його по мокрому обличчю, так ніжно-ніжно і турботливо витирає очі. Йому більше не страшно, тільки якось порожньо всередині: можна кинути камінець і почути, як він довго летить чорною прірвою, щоразу вдаряючись об стіни покинутого колодязю, а потім глухо розбивається об воду…а брижі все йдуть колами, колами, колами…
Грінка відчуває тепло у грудях – воно поволі розповзається усім тілом… Сіті сонця накривають його, й Ір відкриває свої сади червоних гранатів, що мерехтять рубіновими гронами пісень. Грінка тягнеться до світочу й схвильовано хапає його обома руками за світлу бороду. Нарешті зустрілися…
Терпкий запах граната розвіяв усі думки і почуття. Він стоїть у своїй кімнаті і не пізнає її більше: це темне вороже кубло не його домівка, куди хочеться повертатися.
Терпкий запах граната пробуджує його своїм кисло-гірким смаком червоних зернят. Грінка розриває свої занавіски – вони більше не захищають його – пучок жовтого яскравого світла сильно б’є в очі. Від цього болючого дотику заливається голосним сміхом, що виривається з нього, як грім, і лине безумною луною по кімнаті, неначе пробиваючи стіни і вириваючи геть за обрій.
Його очі – місячні камінці – сиплять зірчасті іскри: усе спалахує. Червоні лисячі хвости вогню пожирають навислі тіні світу-коробки, що з гучним тріском розламується на малі галузки болю.
Виють сирени, метушаться люди, валить їдкий дим… Грінка поволі спускається сходами і щось вдоволено мугикає під ніс.
Терпкий аромат червоного, неначе кров, граната смачно пахне усюди. Лише Грінка його чує і радіє з цього.
Помаранчева заграва ясно виблискувала вдалині. Вона палає жаром янтарю на травах і грає курявою дороги. Цвіркуни поволі заводять свою пісню то тут, то там, мов пробуджуючи всю леваду до нічного танцю сновидінь.
Пан В., мружачись від променів, кліпає вдоволено Грінці через скло банки; їм хочеться сміятись. Сонце закриває їх силуети своїми мотузяними жмутами, доки вони зовсім не зникають за видноколом.
«Ір-ір-ір» – захоплено лунає звідусіль. А блакитні небеса так і пахнуть терпкими червоними гранатами.
Грінка – від слова горіти; то значить згорати до тла, залишаючи лише попіл душі. Горіти – значить гріти, неначе маленьке сонце, що б’ється у грудях і виривається назовні кульбабовою хмаринкою невсипущого світла, котре лине в безмежжя тихою радістю.

Ода українському полю
(Диптих)

Легіт чоломкав засмагле обличчя пшениці. А вона поволі мружилась від ніжного торсання того хвацького парубка. Тендітна, м’яка й дозріла вона просилась до рук, аби заколисати, обвити тебе своїм запахом.

Вечір року поволі пробивався через пахощі серпня; потайки, чорною кішкою він звивався навколо шиї і розчинявся всередині, а потім переносився, мінився на усміхненому обличчі лану.
Лан той котив безмежні брижі призахідного сонця, яке палало янтарем на небосхилі, оповивши вись тонким плетивом світла. Здавалось, що той гарячий просвіток бринить у кожній стеблині цієї жовтогарячої ниви, упорскує у тебе свою силу та розпалює жар серця, що займається вогненною горою в тобі, намагається вирватися суголосною радістю думок.
Припадаю ниць і бачу порепану чорну зашкарублу землю, цей святий чорнозем, який можна намазати на скоринку. Він пахне порохом, утомою та злотим хлібом, котрий лежить пишно на столі й осміхається своїми солодовими очима. Земля, як вороняче крило, кричить смугастою радістю оду вікам, які досі ятрять її солоною тугою.
Неначе літепло, тебе поквапно огортає вечірня огрійливість, що сотається звідусіль, спочатку завмираючи, а потім пробігає сиротами по шкірі і лоскоче всередині.
О поле, вистраждане, виплакане, полоскане дощами й бите снігами, неначе батогами, окроплене горем і потом, мучене жалями, ти світишся одвічною плакучою радістю й трепетом, скромною вдячністю безлічі колоскових голівок.
Ті голови майорять жовтими руками безкінечного океану достиглих колосків, плюскаючи на все тіло солодким маревом серпня. Простуєш цією безоднею, гладиш колючі волоски гребенів пшениці, які вона котить лельом-полельом, повногрудо вдихаєш саме сонце, яке сочиться через землю й гріє долоні струмочками таємної сили. Від цього усередині щось замирає та ледь-ледь дрижить малою пташиною, ковзко набігає й ураз розбивається на мільйони уламків.
Заграва сюрчить кониками й комашками в ланах, наливаючи їх силою, неначе той Антей, що торкається землі й розправляє свої могутні груди. А поле поволі засинає в обіймах натруджених рук і мріє жовклими стеблами про завтрашні дні.

Руки

Руки – то дві грудочки щемету агатового кольору, порепана чорна зашкарубла земля. Вони пахнуть житами, громом і графітовою курявою, що впинається в шкіру й запалену душу, залишаючи по собі глибокі чорні борозни, неначе мітки, струмки жалів і праці. Руки ті щирі, чесні й безкорисливі; вони тепло ведуть по пшеничних голівках, неначе по сонячному волоссю дитини.
Сміються, сміються... Спокійно, але якось здавлено, втомлено й терпляче, мов соромляться показати свою роз’ятрену тугу втрачених літ.
Руки – то дві зашкарублі мозолясті деревини – під ними все ще горить жар іскристого серця, котре зачаїло свої чари в тендітних грудях. Здається, що то руки такі ж зубожіло черстві, але ні, вони цебенять водограєм світла, яке ллється з-поміж усього духу цього тіла.

Руки – то всеосяжне сонце, яке заворожує своєю безмежною добрістю й ніжністю, що співає у кожному порухові пальців.
Ті руки завжди пахнуть домом і мамою – безкорисливою маленькою елегантною жінкою, яка гріє тебе своїм ласкавим поглядом. І лине від рук солодкуватий запах вишневого квіту, що розпускає свої шлейфи нарізнобіч, обволікаючи тебе маревом мрійливого трепету й задуми.
Я зачарована вами, руки. Втомлені, натруджені, обпечені землею, сонячні, рідні, гарячі й щирі – ви назавжди залишаєте по собі присмак медів й одвічної любові, яка палатиме віковічною чистотою батьківського серця.

Тіні

Його пильний пустий погляд втупився в сірість води, яка гіпнотично притягувала до себе. Здалось, що невидима рука, що простяглась до нього з води, кликала за собою. Десятки рук вп’ялись у груди і тягли, вабили у безодню.
Зело річки зачаровувало своєю ажуро́вістю. Прозорий вітерець торкав листя і злегка колисав його на своїх старечих колінах. Сірувата гладь води притьмом брижилась, морщилась і била легкими хвильками об піщаний берег. Обвід вечірнього сонця заливав багравою небо, роблячи чубаті хмарини ніжно-рожевого кольору, наповнюючи їх солодкуватим присмаком теплої осені.
Нога обережно просунулась над урвищем.
– Що ти робиш? – пролунав її лагідний здивований голос, ніби розрізавши ті ниточки, які поснували тіло хлопця.
– Нічого, – якось перелякано мовив він. Він відсахнувся і марево думок відлетіло від нього зграйкою горобців.
Він сів. На столі були розкладені столові прибори і тарілки – усе було готове до вечері. Його пальці злегка ковзали білою скатертиною, перескакуючи з одного предмету на інший. Виделки виблискували від світла лампи і пускали легкі зайчики. Тонкі пальці тихо, крадькома стисли два прибори, підтягли до себе й заховали до рукавів.
Він злодійкувато сів на своє місце і, неначе нічого того не було почав роздивлятися фотографії на стіні.
– Поклади, будь ласка, їх на місце, – сказала вона й подивилась на нього збентеженим поглядом сірої голубки.
– Що покласти? Я-я… – перелякано ковтаючи слину, що від несподіваного запитання вже набігла у роті, промовив він і тим самим викрив себе.
– Те, що ти заховав до рукавів, виделки, – з легким притиском на слові «те» відказала вона.
Він повагався якусь секунду і порозкладав виделки на свої місця, і з хворобливою задумою промовив:
– Я вийду на двір, подихаю свіжим повітрям.
Піт облив його смагляве зашкарубле від вітру і холоду обличчя, що здавалось засохлою скибкою хліба. Очі солонкувато світилися і неспокійно бігали. Його мучила спрага, язик задерев’янів і не хотів нічого говорити, та ноги повели його на ґанок.
Брудний окоп світився десятками очей, роз’ятрених жахом, страхом і їдкістю від пороху і пилюки. І та пилюка впилася в усе навкруги, поглинаючи смердючою безоднею.

Його руки, замурзані і тремтячі, неприродно виблискували гладкими нігтями. Зелені мутні очі втомлено втупились у цятку на сосновій балці. Його римський ніс був червоним від сонця і палав багрянцем, а лице, притрушене недільним брудом, схудло, осунулось і якось запало.
Вицвілі очі боляче кліпали і мружилися від кожного вибуху. Тріпотлива нота страху ледь коливалась у тих грудях; билась, дзвеніла й рвалась на тисячі маленьких металевих частинок.
Цок-цок-цок… Те безкінечне відмірювання часу пульсувало демонічною жилкою на лобі, яка билась у конвульсіях останніх годин.
Пекельні пазурі снаряду поцілували їх гострими палкими поцілунками, котрі всмокталися п’явками навсебіч. Останні вогники життя палали у затьмарених очах побратимів, ніби вишукуючи у своїй пам’яті спомин про когось; вглядались, водили безладно в голубій безодні неба, що здавалось ще ніжнішим, ніж у часи життя.
Вечірня майже осіння прохолода холодно пройшла за спиною. Вона збудила в ньому жагу й непереборний трепет його молодечого серця, яке було зранене і пошматоване. І над ним уже нависли його колишнє життя з присмаком полину, сьогодення, на яке не мало сили й натхнення, і будучність, яка тисла на нього важким тягарем тіней.
І тіні йдуть назирці за ним, немов бояться загубитися серед натовпу інших, живих статуй. Вони згустились над ним і нависли сотнями довгих вогких ліан, обмотуючи з усібіч, неначе величезний восьминіг своїми липкими щупальцями; восьминіг той стиснув його і, впорскуючи чорнило в груди, утік достоту як досвідчений грабіжник, що поцупив гаманець з кишені необачної жінки. Почуття випарувались і висохли, як річки у засуху.
Він більше не молиться: не тому, що не вірить, а тому, що не хоче марнувати свої дорогоцінні прохання на дрібниці, котрі нічогісінько не варті. У його почасти хворобливому мисленні Господь жив у найдальшому куті серця, забутий, самотній, як і він сам. Прагнув ухопити Бога за сиву бороду зіркової ночі й гойдатися на ній, ніби на гойдалці з прогнилими дошками, але так і не зміг подолати свою неміч…
Самотність пожирає зсередини. Вона душить і давить, і пече, і ламає, буцім засохлу вишневу гілку. Від порожнечі навіть не хочеться плакати, а лише стиха скімлити і скавуліти, як та собака.
Що зараз міг відчувати?! Ненависть, злість і ревнощі, але найбільше – самотність. Здається, усі забули про його існування – зайняті своїми турботами, своїми життями. Важко затямити, що ти нікому не потрібен, і з цього болота сам маєш знайти вихід.
Він завжди подумки з нею...
Забув, як вона гарно пахне, як приємно посміхається карими очима, як обнімає.
Але знову інша.
Він бачить її очі, такі ж карі, таке ж волосся, усмішку.
Ненавидить інколи їх обох за те, що мусить страждати, гризти себе і кожен раз четвертувати душу.
Я люблю тебе, люблю її. Але з тобою я не можу бути, ми надто… просто інший. Але я хочу і для себе шматок, шматочок, кусник, крихітку… лиш крихту щастя. Нас більше немає – ми розчинились у наших стражданнях і любові. Не хочу втрачати тебе ні на секунду. Якби можна було, я зібрав би усіх тих, кого шаную і люблю в одному будинку чи хоча б на одній вулиці, щоб мати змогу бачити всіх вас одномоментно, завжди, насичуватися вашим духом, пристрастю, завзяттям і прикрощами – усім, що вам належить. То ревнощі. Я бачу твої фото й гидь підходить до горла комом. Вибач, що такий егоїст, бо не хочу ділити тебе ні з ким. Ти зайняла нішу у серці й хочеш її покинути, але я не можу цього дозволити. І ось я плачу. А що ті сльози? Просто вода.
Глянув на свої великі мозолясті долоні. Здавалося, лінії на руках, спітнілих від напруги, перетворились на мільйони струмочків, які вигравали на світлі вуличного ліхтаря, переливалися, блищали, впадали одна в одну. І там, на цих лініях, мозолях і шрамах відбита його доля, його безбарвне сьогодення.
*****
Восени сосни зеленіші. Вони стоять зачаровані меланхолійною радістю. Сонце вже не палить їхні голки так, як влітку. Сосни дихають вільно, глибоко, протяжно наповнюючи свої легені сірою сирістю. А згори на тебе дивляться бузкові очі небес.
Листопад пахне сизиною туманових димів із гірким присмаком спаленого листя. Той їдкий смак гостро пече ніс і дере горло, але від нього осінь стає ще солодшою.
Трава геть пожовкла й склала свої пелюстки одна до одної, зіщулилась, прилягла, укрившись старими рудими сосновими голками.
У листопаді знову відчутний присмак весни, але такої оманливої, непевної, манірної, як дама у чорному, що зачаровує вас своїм кокетством і недоступністю; знову палахкотять дими із запахом печеної картоплі, свіжоскопаної землі, і мигтить жовтогаряча попруга сонця, яка хилить свої коси за видноколо. Смеркає.
Листя у лісовій вечірній за́тіні молодшає, оживає й веселішає. Воно має колір сушеного лаврового листа, таке тепле, привітне і злегка шурхотить під ногами. По ньому хочеться йти.
Він любить осінь: можливо, тому, що та живе у його серці й падає сумними холодними дощами на вже переповнену вологою землю. А може, це через те, що раніше не помічав цієї мінливої приємної рудоволосої кокетки, бо сприймав її, як бестію, пожирачку й руйнівницю його космічної гармонії, що перетворювала думки й мрії у суцільну овочеву фабрику в голові.
Та апатія не зникла, вона просто зачаїлась і стояла на чатах десь глибоко усередині єства, затихла, не шкребла і поки не боліла, мовби чекаючи слушного часу, аби зробити влучний постріл. Вона поки давала радіти, навіть сміятися, забувши про комету спогадів, яка мчалась геть близько від його уявної Землі.
Чорна пащека прірви розкрила свої судомні обійми. Неначе небо розкололось, а ліс і річка, вигін розступились у два боки. На нього дмухнув свіжий денний морський бриз. Трошки злякався того дотику вітру, щось глибоко злегка дзенькнуло і мурашки пішла поза спиною. Русява, трохи з жовтизною, борода весело замахала покрученими волосинками. Блакить очей впивалась у риску горизонту.
Унизу обриву клекотало море, таке бірюзове безмежжя, безпривіття, холодна мармурова сльоза планети, яка нерадо ставилась до непроханих гостей, адже ті наважились потурбувати її величність у непідходящий для того час.
…йому здалось, що невидима рука, що простяглась до нього з води, кликала за собою. Десятки рук вп’ялись у груди і тягли, манили кудись у глибінь. Нога обережно просунулась над урвищем.

Три… Цок-цок-цок… Годинник уже вибив. Пора…
Руки розвів у боки, мов пташеня, яке от-от уперше має злетіти, відірватися від рідного гнізда і сягнути в небезпечний світ самостійно.
Два… Цок-цок… Тихіше. Пора…
Глибокий вдих прохолодного вітру пробіг приємним струменем по жилах і збадьорив усі думки; приємність вранішньої легкості надихнула його, додали сили. Уста розтяглися у посмішці, відкинув голову, волосся заїжилося і розвівалось. Він спокійний та впевнений. Він вільний від усіх примар цієї рутини.
Один… Пора!
Нога впевнено звисала над морською стихією. Він зробив крок… і зник у пухкості рожевуватих хмар, що заграли барвами сонця, яке народжувалося знову. Вони м’яко, ніжно, чутливо огорнули його. Полегкість на душі заколисала й пройняла кожну клітинку.
…А море кидало свої бурхливі потоки на камені, омиваючи їх солоною білою піною, яка потроху забарвилась у червоні ріки небуття.