This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Ти тільки чекай…

 Бондарь Анастасія, 16 р.,НВК «ДНЗ – ЗОШ І-ІІІ ступенів №1»,с. Лебедин, Черкаська обл.

Сергій ніколи раніше не звертав уваги на маленьку дівчинку. А сьогодні дивився на неї так, наче бачив вперше.Настя мала дуже гарний вигляд. Рожева гарна сукня дуже підкреслювала її стрункий стан і розкішне темне волосся.

В ній було щось загадкове. «Було б дуже приємно зустрічатися з такою гарною дівчиною», – подумав він.

Сергій швидко зробив із серветки білу троянду. Підійшов до Насті і жартома сказав:
- Мої вітання найкращій королеві цього вечора.
- Щиро дякую, – відповіла дівчина і взяла паперову троянду. Посміхнулася, крутнулась на підборах і побігла до своїх подруг.
Сергій спостерігав за дівчиною увесь вечір. Думки роїлись в голові. А серце почало наспівувати перші нотки кохання.
Все було казково, чарівно навіть небо було розфарбоване в якийсь незвичний рожевий колір, ніби сукенка Насті заполонила увесь білий світ.
- Насте, можна тебе провести додому? – несміливо запитав юнак.
- Я що сама дороги додому не знайду?
- Знайдеш. Та я хвилююся, щоб тебе ніхто не вкрав у мене.
- Ну, тоді проведи, – сказала Настя.
Вечір був напрочуд гарним. Небо густо всипане зорями. Місяць, здавалося, сторожував своїх неслухняних дітей. Настуня розповідала Сергієві про школу, про вчителів, про подруг. Він уважно слухав. Зрідка посміхався і сам згадував шкільні роки.
Літня ніч дуже коротка, і закохані, захопившись цікавою розмовою, незчулися, як вона минула. Починався світанок. Величезне сонце показалося на сході й освітило все.
– Треба йти додому, – прощебетала дівчина.
– Я хотів тобі побажати доброї ночі. І поцілувати перед сном.
– Це дуже приємно, але я не зможу спокійно заснути, доки не буду впевнена в тому, що у тебе усе гаразд.
– Не хвилюйся, зі мною все буде добре. Я благополучно дійду додому.
– Добре. Тоді добраніч. Мені дуже приємно було з тобою цього вечора.
– Мені теж.
Він поцілував її в щічку, обійняв і лагідно шепнув на вухо:
– Я тобі обов’язково зателефоную завтра.
Загадково посміхаючись, ніби дівчинка, яка зробила шкоду і приховує правду від мами, Настя забігла в двір. А Сергій щасливий полетів на крилах щастя додому.
Настя літала в хмарах від щастя. Сергій кожне побачення намагався зробити незабутнім.
Пролетіло літо. Перше вересня. Настя – десятикласниця. Зранку зателефонував Сергій:
- Алло! Привіт! Ти можеш вийти на хвилинку?
- Привіт! Щось сталось? – схвильовано запитала дівчина.
- Вийди, будь ласка, і побачиш. Перед нею стояв Сергій і тримав у руках величезну іграшку. Білого ведмедя, перев’язаного червоним бантом.
- Вітаю тебе з Днем знань, моя маленька дівчинко.
- Боже, який гарний ведмедик. Дякую. Мені ніхто ніколи не дарував таких подарунків.
- Тепер у тебе буде їх багато, – стримано сказав хлопець.
Дівчинка пригорнула до себе подарунок, як найбільший скарб. Вона забігла в хату. Поцілувала ведмедика, покружляла з ним по кімнаті. Потім вмостила його на своє ліжко і сказала:
- Я пішла до школи, а ти чекай на мене тут.
Непомітно промайнув рік…
***
Був звичайний весняний день. Птахи виспівували веснянки, природа оживала. Легкий березневий вітерець пестив обличчя. Гамірливе село кудись поспішало, буяючи життям. Здавалось, що вся краса зливається в одне і стає сірою та безрадісною масою. Біль і туга переповнювали душу і змушували хвилюватися. Відчуття відчаю і тривоги не полишало карооку красуню. Воно чимдуж стискало серце, а дівчина не могла справитися із смутними думками…
Засмучена Настя підвела очі…Сергій мовчав. Ніби чогось чекав. І Настя мовчала. Вона не розуміла змін в поведінці хлопця.
- Настуню, вислухай мене і не перебивай, – порушив мовчанку Сергій. – Якщо ти вирішиш мене покинути, я тебе зрозумію.
- Та що з тобою? Ти мене більше не кохаєш? – спитала Настя.
- Я тебе кохаю. Понад усе, – гаряче шептав юнак. – Я навіть не знаю як тобі це сказати…
- Правдиво і без прикрас, – невдоволено буркнула вона.
- Добре. Без прикрас, так без прикрас. Я йду воювати, вже підписав контракт.
Непрохані сльози полилися з її очей. Вона плакала вголос і не соромлячись. Сергій тільки здогадувався як важко його коханій, та не міг нічого вдіяти. Для себе він уже давно все вирішив. Йому потрібно їхати на Схід. Адже попри все хотів зберегти мир на своїй рідній землі.
Сергій поїхав наступного дня. Настя провела його до зупинки. Вони мовчали. Сергій поставив валізку до автобуса. Потім повернувся і сказав:
- Ти тільки кохай і чекай. Все буде добре.
Настя ще довго дивилася услід. Автобус зник з горизонту. От і все. Вона думала, що Сергій пожартував і скоро повернеться. Та Сергій ніколи не був схильним до жартів. Робив усе виважено і чесно. Він ніколи не боявся правди, хоч якою гіркою вона б не була. Так і сьогодні сказав чітко і лаконічно: «Кохаю й чекай».
Кожного дня Настя чекала від Сергія дзвінка. Та він телефонував дуже рідко. Часом Настя не витримувала мовчанки і телефонувала сама. Зі слухавки лунав голос: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше». Дівчина не знала про що думати. «Де він? Що з ним?» – ці питання постійно крутилися в її голові. Та що вона могла вдіяти, коли між ними сотні кілометрів. Залишалося тільки чекати і молитися.
Найбільшою радістю для Насті було чути голос Сергія. Спокійний, але змучений. Вона намагалася вловити кожне його слово. Ніколи не перебивала, бо його голос був бальзамом для душі.
«Бої за Донецький аеропорт, що почалися 26 травня 2014 року – збройне протистояння між українськими силовиками та терористичними збройними угрупованнями за встановлення контролю над летовищем Донецького міжнародного аеропорту, що має стратегічне значення... – лунав з телеекрану голос Алли Мазур. – Близько 3-ї години ночі на 26 травня на територію аеропорту приїхали близько 80 озброєних бойовиків самопроголошеної ДНР і висунули вимоги про виведення українських військових, що охороняли внутрішній периметр аеропорту. Близько 7-ї ранку до бойовиків прибуло підкріплення – переважно з чеченців. Через наявність у терміналі аеропорту цивільного населення українські військові були змушені відступити – в розташований поблизу старий термінал та розпочали приготування до бою. Державна авіаційна служба України видала повідомлення про зміни в правилах проведення та забезпечення польотів і аеронавігаційної інформації, за яким польоти до Донецька були заборонені до 18. 00 26 травня. На летовище аеропорту висадився десант українських військових, які зайняли периметр і диспетчерські вежі.
Близько 11:00 сторони вступили у вогневий контакт, після чого бойовики, розташовані у переважно скляній будівлі аеровокзалу, понесли перші втрати. Перший постріл був здійснений українським снайпером по терористах, які готувались завдати удару по українських військових літаках».
Якісь непрохані думки завертілися в її голові: «Сергій… Донецький аеропорт… Та ні… Бридня… не можуть його з перших днів відправити у саме пекло війни?!»
Після перегляду «ТСН» Настя довго не могла заснути. Телефон лежав поряд. Від Сергія ніякої звісточки. «Господи, вбережи його і захисти від біди», – крутилося в думках.
Зателефонував зранку.
- Дівчинко, не хвилюйся. У мене все добре.
- Сергійку, скажи мені правду. Де ти?
- У мене навчальна військова підготовка. Муштрують, як Шевченка на засланні, – пожартував хлопець.
- Тут по всіх телеканалах показують Донецький аеропорт…
- Ти що думаєш, що я там? Ну ти і смішна. Хто ж мене, салагу, пустить воювати.
- Ти мене не обманюєш?
- Сонечко моє, звичайно, ні.
Слова Сергія так впевнено звучали, що дівчина заспокоїлася. Та щось в його словах непокоїло Настю. Що саме – не могла зрозуміти.
Як же довго Настя не мала ніякої звісточки від коханого. Літо минуло…
«Без води, їжі та цигарок, з обмеженим запасом зброї та боєприпасів вони таки врятувалися. Зараз 112-ть українських вояків – у безпеці.
Бої із терористами тривали від шести до восьми годин щодня. Коли ситуація на 32-му блокпосту набрала розголосу – на підмогу відправляли по дві-три одиниці бронетехніки, яку терористи знищували. Там згоріла 21-а одиниця техніки та загинуло багато солдат.
Порахувати жертви не беруться навіть ті, хто там був. Бої були настільки жорстокими, що деякі тіла просто розривало. Частина бійців зникла безвісти і тепер хлопці моляться, аби їхні побратими були в полоні. Аби був шанс їх врятувати. » – гримів голос диктора «24 каналу».
Мова йшла про оточення в селі Червоний Партизан…
Минали дні. Пролітали ночі. Новостворену роту направили до селища Червоний Партизан. Звичайне завдання, незвичайні обставини.
Якесь непереборне відчуття страху і неспокою. Звістка про переведення мала б заспокоїти. Та, на жаль, ні спокою, ні впевненості Настя не відчувала. Сергій чомусь навіть не намагався її заспокоїти. Розмова була сухою та безрадісною. Питання звучали, як відпрацьований стандарт. Жодних емоцій. Розлука далася взнаки. Перші прояви… часом вони помічали ніби віддаляються один від одного. Кожен з острахом розумів, що одне необережне слово може викликати напружену ситуацію. Жоден з них не хотів втрачати іншого, та і говорити не було про що. Дівчина намагалась якось підтримати розмову і почала розповідати про підготовку до випускного. Та не помітно для себе сказала:
- А тебе знов не буде поруч як завжди…
Хлопець замовк і поспішив завершити розмову, спираючись на те, що їм час виїздити. У Насті з’явилося відчуття провини. Вона не хотіла його образити, але відчуття власної непотрібності взяло гору.
***
В чоловіків були різні відчуття, але ніхто і уваги на них не звертав. Обмінюючись враженнями, вони не помітили як підійшов ротний.
- Каркання для жінок, – суворо сказав Злодій і всі враз змовкли, він додав:
- Відтепер забудьте свої імена, тільки позивні. Ніяких дружніх Коля, Вася… Хочете погратися з життям, будь ласка, але пам`ятайте, що на позиції ви не одні. У всього є вуха і очі.
Чомусь від цих слів стало ніяково. Навіть трохи страшнувато. Перевівши все в жарт, хлопці порозходились по бліндажах. Кожен думав про своє. Хтось про сім'ю, хвору маму та меншого брата, а хтось про друзів, що чекали його по ту сторону барикад. За час, що кожен з них провів тут, переоцінив своє життя, навчився робити щось не тільки для себе.
Сергій, засинаючи, думав про кохану. Її карі оченята, рожеві вуста не давали йому спокою. Він вирішив зателефонувати. Та ніхто не відповідав. З розпачу хлопець подумав, що він своїми словами міг образити дівчину. І від цього на душі стало так гидко, що підсвідомість почала малювати картину.
…Засмучена Настя сидить край ліжка. стискаючи в руках ведмедя. що він подарував і гірко ридає...
Серце стиснулося від болю, груди почало здавлювати.
– Як ? Хіба так можна? Вона ж кохає! Я не хочу завдавати їй болю і все ж роблю це... – опустивши голову, хлопець поспіхом докурив четверту сигарету і спустився в окоп. Переглядаючи фотографії, він натрапив на ту, де вони були щасливі, радісні, усміхнені, поруч... Він марив мрією про чергову відпустку. Андрій, що сидів поруч, спостерігав за хлопцем і не стримавшись спитав:
– Дівчина?
– Наречена, – гордо мовив Сергій і показуючи фото, додав:
– Правда ж гарна?
Свист обірвав усе: поблизу позиції упав снаряд. Осколки в перемішку з землею летіли кругом. Каска стала, мов решето, страшенний біль в області голови не давав думати. Поруч упав Андрій, осколок потрапив прямо у скроню. Страх... його очі були відкриті, в них буяло життя. Хлопці схопили зброю і почали стріляти. Їм було байдуже, що скажуть. Їх не хвилювала догана, навіть звільнення. Зараз була лише мета: "Помститися!" Ті, хто побачив смерть вперше божеволіли, а інші, перехрестившись, продовжували відстріли. Цілу ніч хлопці вели бій, а на ранок тим, хто вцілів довелося збирати рештки своїх побратимів. Схиливши голови, вони проводжали в останню путь тих, з ким ще увечері ділилися останньою сигаретою. Після першого відстрілу здалося, що вони як гарматне м'ясо. На диво, на світанку до них під' їхала БМП і всіх «двохсотих» і поранених забрали. Їх стало менше. Розвантажуючи боєприпаси, хтось із хлопців спитав, чи довго вони тут лишаться. Та відповіді вони так і не почули. Почалося справжнє пекло. Це був перший і останній візит командування на їхню позицію.
Через дві доби про них забули. Так ніби їх і не існувало. Ніхто вже не приїздив. Просити боєприпаси було принизливо, бо командування лише розводило плечима і годувало обіцянками. Навіть їжу та питну воду, що були необхідними, просто не привозили. Лиш тоді вони зрозуміли, наскільки серйозною була ситуація. Їх було оточено в кільце. Хлопці виживали як могли. Час від часу телефонуючи рідним, вони могли на долю секунди забути про наболіле. Посміхалися, жартували і всіляко намагалися не давати їм приводу для хвилювання. Хоч кожен розумів, що вдома за нього моляться, його чекають живим.
Минали дні, за ними тяглися довгі тижні. День за днем ставало все тяжче пояснювати Насті чому Сергій не повертається додому.
…Щодня їх ставало менше. Як щурів їх позбувалися по одному. І хто буде наступним? Лишалося лиш молитися. Юнак не витримував і говорив підвищеним тоном, а потім намагався все залагодити. Настя хоч і запевняла, що все гаразд та глибоко в душі з жахом спостерігала, в кого перетворюється її коханий. Врешті не витримавши вона спитала:
– Може, ти хоч щось поясниш? Я не розумію тебе. Невже тобі подобається мене мучити?
У відповідь хлопець тихо сказав:
– Я не можу...
Гаряче та спекотно було на позиції. Наказ зверху про здачу зброї викликав величезне обурення.
– Нас вбиватимуть, а ми будемо стояти для зручнішого вистрілу! – обірвав ротний. Але вдіяти нічого не міг. Хлопці були в невідомості. Все літо про них майже не згадували, аж тут прийшли до тями і перше, що вони зробили – відібрали зброю. Але для чого ? Що вони хочуть? Командування повідомило:
– Це для вашої ж безпеки! В країні оголошено перемир'я і ви не маєте права стріляти.
Все йшло до завершення. Та попри це, хлопці залишалися в оточенні і вивести їх звідти ніхто не міг. Через кілька днів надійшла пропозиція вийти з оточення через Росію. Рішення було тяжким, але одностайним. Вони не знали чи дійдуть додому, але іншого виходу не було.
Кордон, блокпост, якесь місто… Дорогою у чоловіків були різні передчуття, та всі мовчали. Скільки днів ішли – сказати важко. Якими містами чи селами – теж важко. Стомлені, зневірені, але повні бажання жити, вояки таки дісталися до рідної України. Вже у потязі додому Сергій повідомив рідних про своє повернення.
– Ніяких подробиць, все вдома... скоро буду.
Холодом облило серце, ноги та руки оніміли. Очі самі котили сльози від щастя. Дівчина раділа і водночас відчувала щось тривожне. Але думка, що скоро її коханий буде поруч, гріла душу.
Довго тяглася ніч. Так ніби світанок і не настане. Стомлена мріями та надіями Настя взяла телефон і набрала номер з пам'яті. По ту сторону стомлений, сонний, але щасливий голос сказав, що вже в Смілі. Посмішка прикрасила обличчя юної дівчини. Очі засяяли радістю, душа ніби злетіла десь у вись. Почуття переповнювали, до зустрічі лишилися лічені години.
Яскраві сонячні дні, грали барвами. Пестили молоді ягідки полуниць, що розпочинали плодоносити. Година за годиною тягнулися вічністю. Тяжкі роздуми не покидали голову дівчини. А таємничість Сергія лиш надавала нових підстав для чергових підозр. Кожен був на межі.
Кожен різкий рух та звук здавався нестерпним. Рідні ще не бачили Настю такою. Засмучене обличчя, опущені очі.
Настала осінь. Знову перше вересня. Настя вже одинадцятикласниця. Прокинулася вранці. Згадала, як минулого року Сергій привітав її зі святом. А тепер… Що тепер? Навіть не телефонує.
Закінчилась святкова лінійка. Всі зайшли в клас. Настя взяла в руки телефон. А там пропущений дзвінок. Від Сергія. Дівчина вибігла з класу, щоб зателефонувати коханому.
- Алло! Сергійку, Сергієчку, чому ти так довго не телефонував? Що з тобою? – ридаючи питала дівчина.
- Нічого особливого. Просто вкрали телефон. Я тільки-но придбав новий, і відразу тобі телефоную. Зі святом тебе, моя школярочко.
- А ти не міг у когось взяти телефона і сказати всього три слова.
- Не міг, бо у кожного мало грошей. А користуватися чужим я не вмію.
Настя була найщасливішою з усіх. Почуття якоїсь нестримної радості оволоділо нею. «Слава Богу, живий».
Тепер вони розмовляли часто, тільки недовго. Сергій казав, що командири не дозволяють. Насті того було достатньо. Чути кожного дня голос коханого – це велике щастя.
Лютий 2015-го року…
Сергій їде додому. Дали короткострокову відпустку. Вони знову зустрінуться. Дівчина з нетерпінням чекала побачення.
І ось настала та найщасливіша мить у її житті. Настя дуже любить красиву сніжну зиму, коли все навколо приховано холодною білою ковдрою, коли на вулиці «мороз і сонце». Тоді дійсно кожен день здається чудовим. І на вулиці мінус двадцять. Краса – невимовна! Саме в такий гарний зимовий день Сергій прийшов у відпустку.
Зустріч після довгої розлуки з коханою людиною завжди приємна і хвилююча. Скільки днів промайнуло від їхньої останньої зустрічі залишилося позаду. Настя дуже хвилювалися, в її душі боролися суперечливі почуття: а якщо він змінився чи змінив своє відношення до неї, може, почуття до неї охололи. Та думки вмить кудись зникли тільки-но показалася постать коханого. Він побачив Настю і побіг їй назустріч. Настя теж кинулася до коханого.
Сергій одягнений у старий бушлат. Він був худий, високий і з легкою щетиною на обличчі. Змарнілий з якимось жовтим відтінком шкіри.
- Ти що захворів? – запитала дівчина.
- З чого ти взяла? – запитав хлопець.
- У тебе такий вигляд…
- Ти просто давно мене не бачила, пожартував Сергій. – Ходімо додому, я такий голодний.
- Ходімо, там і мама чекає, готує щось смачненьке.
Увечері закохані пішли гуляти.
- Яка гарна зоряна зимова ніч ! – сказав задумливо Сергій.
- Вона дійсно безцінна і незабутня. Не тільки тому, що морозна ясна ніч при зоряному небі, а тому, що ти поряд зі мною.
У таку ніч небо і зірки здаються кришталевими. Якби була можливість вдарити чарівною паличкою і загадати бажання. І щоб вони обов’язково збулися.
Швидко пролетіли десять щасливих днів. Знову прийшла пора прощатися.
Сергій не міг надовго залишатися в рідному селі, бо вже звик жити в режимі «війна». Прокидатися і засинати під залпи зброї, їсти під свист куль. Це дуже непокоїло дівчину, але не підтримувати коханого вона не могла.
Сергій не вперше їхав туди. Та щоразу розлука ставала все тяжчою. І не тому що кохані боялися відстані, а тому, що не знали чи повернеться юнак додому живим і здоровим.
Хлопець притиснув кохану до грудей так сильно, що вона відчула биття його серця. Напруження зростало, тремтіли руки у юної дівчини. Від сліз, які текли по щоках, Настя не могла вимовити й слова.
Та раптом в очах коханого Настя побачила, щось лагідне і дитяче. Це нагадало їх першу зустріч…
Майже півтора року назад вони зустрілись вперше.
Він – гарний, сором`язливий студент. Вона – чарівна, по-дитячому смішна, але дуже рішуча школярка. Дівчина пригадала паперову троянду… Тоді ніхто з них навіть не здогадувався, що життя приготувало для їхнього кохання перевірку відстанню і часом.
З уст юнака, мов блискавка, вирвалось «Я напишу. Ввечері!»
Вони стоять на зупинці знову. Але вже не такі радісні та щасливі. Та і в очах кожного з них відбулося чимало змін. Відтепер хлопець їде в самісіньке пекло. Туди, звідки сотні повертаються пораненими, тисячі – морально зламаними і не відомо скільки не повертаються взагалі.
Схід – кривава рана на тілі понівеченої та замореної України…Щодня там ллються ріки крові. Гинуть сотні. Руйнуються життя.
Думки в голові переплутувались, вирували, не давали спокою. Серце завмирало. Дівчина щосили притислась до його грудей і подумки милувалась його зелено-сірими очима, що сповнені тепла, ніжності та любові…
Холодні вуста торкнулися її чола, дівчина здригнулася.
- Пора, – пролунало над головою.
Вона мовчки опустила очі і відступила крок назад. Зажурені очі матері охопили поглядом сина та його обраницю.
- Бережи себе, синку! – промовила вона. Обійнявши його на останок, лагідно посміхнулась і втерла сльозу. Невпевненими кроками юнак попрямував до автобуса.
Сергій обернувся і з надією в голосі сказав:
- Все буде добре. Тільки чекайте, я повернусь!
Настя відчула гострий біль у грудях, сльози почали зволожувати очі. Опанувавши себе, вона прошепотіла:
- Буде, обов`язково буде добре! Я чекатиму!
Автобус помалу рушив з місця. Провівши його поглядом, дівчина стомлено попростувала додому.
Ведмедик, що стояв край ліжка нагадував очі того, кого так бажала душа і прагнуло серце. Очі її наповнилися сльозами, які не сила було стримувати і дівчина гірко заридавши, опустилась на холодну підлогу, стискаючи в руках мобільний.
Вечір був напрочуд спокійний. Ні на мить не стуливши очей, Настя чекала звісточки від Сергія. Відчинилися двері і до кімнати ввійшла маленька Соня. Тихесенько підійшовши до Насті, вона взяла за руку і стиснула своєю крихітною долонькою пальці сестрички. Та з несподіванки Настя здригнулася.
– Чому ти тут сидиш ? – прошепотіла маленька, – Куди ти дивишся?
Похапцем витираючи сльози, Настя опустилась до сестрички. Посміхаючись вона відповіла:
- Зорі рахувала. Їх так багато!
- А мені можна ? – наївно запитала Соня.
- Звісно, можна! Ось тільки трішки підрости. Добре? – відповіла дівчина
- Тоді ходімо гратися. Мені сумно.
Соня взяла за руку сестричку і повела до своєї кімнати.
Поганий настрій повільно перейшов у погане самопочуття. Зник апетит, вночі не могла заснути. Близько третьої години надійшло повідомлення.
«Все гаразд. Я вже у Волновасі. Зранку наберу. Кохаю».
«Слава Богу», – подумала дівчина і заснула.
…Зелена галявина, повсюди лагідні ромашки. Нагнувшись понюхати квітку, вона дівчина почула чийсь голос за спиною. Хтось кликав. Оглянулась – побачила коханого. Хотіла підійти, а він віддаляється. Кличе, а він не чує. Вона біжить до нього, а він тікає. Відкривши очі, вона не може прийти до тями. Холодний піт, тяжко дихати. .
« Сон … Це просто сон. »
Поруч дзвонить мобільний.
– Так, слухаю!
– Доброго ранку, кохана.
Свідомість була ніби в тумані. Намагаючись прийти до тями після недоброго сну, дівчина відповіла:
– Доброго ранку, коханий.
– В тебе все гаразд? Ти якась засмучена.
– Все добре. Я щойно прокинулась і ще не зовсім оговталась.
– Тоді я не буду заважати, може, ти ще спатимеш. Я зателефоную, коли приїду на позицію. Кохаю тебе, дуже сильно. Цілую.

Щось в голосі Сергія насторожило Настю. Він був втомленим, засмученим. Якась незрозуміла тривога не давала спокою. Та дівчина боялась спитати. Лиш мовила:
– І я тебе кохаю.
Вона встала з ліжка і вийшла на подвір`я. Свіже повітря наповнило її груди. П`янкий аромат весни зачаровував, душа наповнилась радістю та спокоєм. Здавалося, що природа, оживаючи набирає сил, готується до нових звершень, наповнюється життям. І змушує жити все довкола. Вперше спів птахів так причаровував юну красуню, вона вслухалася в кожен звук, кожний подих вітру. Вона навчилася помічати красу в природі.
... А по той бік пекла був наказ протримати оборону три доби. Поки нові загони не будуть підготовлені. Головною метою було не життя, а оборона. «Ні за яку ціну не пропустити сепаратистів на відбиті землі. Якщо вони знову окупують підконтрольні Україною території, відбити їх буде набагато тяжче». Сергій був наймолодшим з усього відділення. Маючи за спиною лише неповних двадцять років, він встиг повністю відчути смак війни. Побачити руїни міст, відчути першу контузію та поховати тих, з ким стояв пліч-о-пліч ще ввечері.
Дорога до нового місцезнаходження виявилась далекою і тяжкою. Так зване перемир`я було ще гіршим, аніж відкрита війна. Щойно в`їхавши в «гарячу» зону, хлопці відчули це на власній шкірі. Зривалися снаряди, було чути кулеметні черги… Як виявилося пізніше водій так і не повернувся додому. На виїзді з бойової зони отримав кулю в висок. Молода дружина та новонароджена донька так і не побачили свого янгола –охоронця.
Для кращої бойової готовності хлопці вирили окопи та бліндажі. За робочою метушнею Сергій не помітив як настав вечір. Думав про свою Настю. Згадував закоханий погляд карих очей. Похмурі думки рвали його серце навпіл. Він завжди говорив їй правду. А тепер не може наважитися. Тепер правда стала занадто важкою і болючою.
- Як? Як сказати, де я? Мовчатиму. Так буде краще.
Сергій дав собі слово мовчати, що б не сталося. Він набрався сміливості і зателефонував коханій. Настя була досить спокійною. Її голос дзвенів, мов дзвіночок. І хлопцеві стало легше. Вслухаючись в кожне слово, сказане коханою, в нього навіть з`явилася посмішка і на якусь мить він забув, що знаходиться за тридев`ять земель. І ніби серцем відчував її десь тут, поруч і так тепло стало в грудях. Вона говорила щось звичне і просте, та слова ці здалися йому незвичайними. Вони кращі, ніж колискова в дитинстві, накликали спокій і рівновагу.
Переконавшись, що з коханим все гаразд, дівчина глянула на фотографію і сказала: «Я маю…я повинна…я повинна підтримати його…йому важко. Дуже важко. » Переглядаючи фотографії, вона задумалась над тим, як Сергій змінився. Яким суворим стало його обличчя, обвітрилися губи. А очі?! Скільки болю тепер було в них. Згас живий вогник в його очах, але ще болючіше було від своє безпорадності. Помолившись, заснула.
***
Четверта година ранку. Туман, глухий вибух, спалах, запах диму…Нічна тиша далася в знаки.
- Вони наступають, – вигукнув командир.
По рації черговий передав, що зліва близько десяти чоловік намагаються підійти. Тягнути було нікуди, було віддано наказ відкрити вогонь на ураження. Все відбувалося мов в тумані постріли, груди землі, що посипалася звідусіль, вогонь, шматки заліза, осколки гранат. Страшний свист у вухах, в очах потемніло… Коли прийшов до тями, над ним стояли товариші. Щось говорили, але що він не чув. Тільки нестерпний свист. Голова ніби розділилася на дві частини. Здалося, що кожен звук, як ніж, що повільно входить в рану. Так минув бій під час перемир`я.
Настя ж жила лише думкою про коханого. В голові малювала картини того, що з ним відбувається. Адже достеменно не знала нічого. Тільки випуски новин раз за разом тривожили її душу. Щодня проводжали в останню путь бійців, які до останнього подиху стояли за мир над головами всіх українців.
Не знаходячи собі місця, Настя чекала вечора, адже саме ввечері, коли ставало на годинку-дві тихіше, він міг зателефонувати і заспокоїти її. Тоді вона знала, що Сергій живий. Він говорив із коханою так, ніби був у відрядженні, а вона не питала, знала, що він все одно нічого не скаже навіть якщо благатиме. Єдине, що лишалося це молитися за те, що скоро він буде поруч.
Через деякий час бійців 72-ої окремої механізованої бригади, замінили і кожен дихнув з полегшенням, повернувшись до Волновахи. Підрозділ розділили і ті, хто стояв пліч-о-пліч опинилися на різних частинах Сходу.
Відтепер Сергій потрапив до дев`ятої роти. Часом хлопці жартома говорили, що все буде як у кіно.
- Важкий, запеклий бій. . багато полеглих, але ми переможемо!
***
Вечір став її улюбленою годиною доби, але ночі вона боялася найбільше. Вночі думки душили, нищили, з'їдали її зсередини. Здавалося, що це вже не скінчиться. Та ось сталося те, чого ніхто не очікував.
Тепле літо впевнено крокувало вперед. Неймовірної краси захід сонця милував погляд. Червоний горизонт здавався казковим.
Блакитна сукня, кучеряве волосся, підведені очі. Настя стала справді неймовірною. А запах її парфумів зводив з розуму. Це були його улюблені. І Сергій завжди помічав їх аромат. Впевнено крокуючи, пішла назустріч своєму щастю.
Настя побачила коханого, і лагідна посмішка з'явилася у неї на обличчі. В очах промайнула іскра. Серце виспівувало серенаду. Спокій огорнув душу, коли Сергій міцними обіймами притис її до грудей. Ніжний дотик рук… що відбувалося навколо стало неважливим, адже зараз вони поруч.
Багато випробувань вони пережили за останні місяці. Вірить Настя, що скоро закінчиться війна. Кохання переможе… А чекати вона вже вміє.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123