This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сторінки літопису сучасної України Збірка поезій

 Леміш Оксана, 18 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів №10, м. Ніжин, Чернігівська обл.


* * *
Я голову перед тобою не схилю,
І очі я свої не опущу додолу,
Я сліз тяжких ночами більше не проллю,
Я звикла вже, що маю гірку долю.


Синами вкриті землі мої всі,
Вони встелили мене пеленою,
До берегів моїх приходять кораблі,
Що геть побиті братською війною.
Чи це конфлікт, а зовсім не війна,
І скоро ви все зможете владнати?
Тоді назвіть, будь ласка, імена –
Кого не в змозі досі упізнати.
Хоч декількох, хоч одного солдата,
Що повернутися не зміг додому,
Бо розірвала вщент його граната,
І не відомо ким він був нікому.
А ви продовжуєте людям всім брехати:
"Солдати вдягнені, зимову форму мають", -
Діждетесь, що візьмуть всі в руки автомати,
І вас без жодного сумління розстріляють.
А я? А я оплакувати вас не буду,
І погляд свій не приховаю від народу,
Страждань,
Що шрамами зосталися на тілі -
Не забуду,
Життя ціною я отримаю свободу.
* * *
Оголошення різні, реклами,
Гучні лозунги на плакатах,
Ті, хто нас грабував роками,
Завтра підуть у депутати.
Наживались вони на крові,
Їх кишені смертями забиті,
Що ж ми, люди, такі безголові
В цьому дивному-дивному світі?
Голос свій продаємо за гроші,
Потім скаржимося на владу,
Чи ви думали, що хороші
Ті, що здатні хоч раз на зраду?
Що вони схаменулись милі,
Чи на люд стало не байдуже?
Вони зміняться лиш в могилі,
Зрозумій це нарешті, друже.
Їм начхати на долю народу,
Їм важлива лише нажива,
І при кожній можливій нагоді,
Оживає нутро їх зрадливе.
У панів в голові не солдати,
Не зима, що вже на порозі,
Не заплакана хвора мати,
Що без сина жити не в змозі.
Не бійці, що босі й голодні,
Не донька, що батька чекає,
Він помер від кулі сьогодні,
А вона, маленька, не знає.
Так, не знає і знати не хоче,
Бо не вірить, що це можливо,
Бо блакитні дитячі очі
До кінця будуть вірити в диво.
А вони обіцяли радість,
Та не стримали слово, знову,
І я, дивлячись на реальність,
Вже не вірю жодному слову.
Наш талан лиш у наших руках,
Ми – творці власного щастя,
Тому завжди тримай у думках,
Тих, хто над нами хоч раз знущався.
* * *
Україна, сестрою ошукана,
Нею проклята, нею покинута,
Вона горем сповна окутана
І нещастям сповна поглинута.
І синами вона недолюблена,
Її матір недоплекала,
І щасливу долю загублену,
Не знайшла вона, як не шукала.
Вона плаче ночами, ридає,
Бо не вірить, що щось їй вдасться,
І у Бога лиш миру благає,
Бо для неї той мир – це щастя.
Не зламається, ні, не чекайте,
Не впаде й на коліна не стане,
Хоч століттями ви проклинайте
Україну гіркими устами.
Хоч ножами катуйте, хоч градами,
Хоч нагайками, хоч знов у кайдани,
Ми вже звикли, що рідні нас зраджують,
Ми вже звикли, що поряд тирани.
Та поклони ми бити не будемо,
Тим, хто нас роками цькував,
І ніколи страждань не забудемо,
Тим, хто їх, на жаль, завдавав.
Ми сім’єю вважали вас рідною,
А брати не вбивають братів,
Ви нам стали до болю огидними,
І нагадувать стали катів.
Та за що ти, "любий мій", борешся,
За права свої чи за свободу?
Чи до думки тієї горнешся,
Що отримаєш ти нагороду?
Так, отримаєш, в полі могилу,
Де чиєсь уже тіло стліло,
Поховають без домовини,
Бо ти брата понівечив тіло.
– А за що я боровся? – спитаєш,
– А за що я стріляв у солдатів?
Не згадаєш ти, не згадаєш,
Бо такому не вчила мати.
Бо такому не вчать розумні,
Мудреці не привчають вбивати,
Лиш слабі боягузи й безумні,
Можуть вбивствам жорстоким навчати.
Ми за волю стоїм, ви за гроші,
Ми за цілісніть, ви за царя,
І я, дивлячись вам у очі,
Прошепчу тихо – ми не сім’я.
Ми не ви, вам нами не стати,
Ми єдині, справді, я вірю,
Наша доля – оплакувать втрати,
І боротись проти лютого звіра.
* * *
Під свисти куль латаю старі рани,
Криваві руки гріються в бинтах,
Сімейне фото, то моя відрада
І мирне небо ввижається у снах.
Я дні в полоні, я дні палаю в пеклі,
Прокльони чую в день і уночі,
Я вже готовий, я не боюся смерті,
Але триматися я обіцяв доньці.
Навіщо я страждаю в сирій ямі,
За що катують нелюди мене?
За те що Батьківщину захищаю,
Не вірячи, що скоро все мине.
Не вірю я, а мріяти боюся,
Бо мрії для дітей, а в нас лише бажання,
І поки я в полоні за життя борюся,
Ви покарайте, за мої страждання.
* * *
Я не знав куди йду і що вже не вернусь,
Що понівечать моє тіло,
Моє кредо завжди було – "Я не скорюсь",
Не скорився я й під прицілом.
Я не знав, що іду на зустріч зі смертю,
І що скоро до неба полину,
Я не знав, що отримає мати в конверті
Моє фото і лист про те, що загинув.
Моя ненько, мій світе, з очима кольору неба,
Моя доле ти нещаслива,
Моє марево, як тепер я без тебе?
Бо реальність – вона жахлива.
А сини мої, голуби, хто їх догляне?
А дружина моя чорноброва...
Я кохав їх і зараз безмежно кохаю,
Лиш мені відібрало мову.
Я ж казав:" Україна понад усе!",
Думав, справедливість у нас запанує,
Але постріл у скроню і, здається, це все.
Справедливість? Її не існує.
Наші діти, вони не повинні тремтіти,
Коли чують слово "Майдан",
Я б кричав, та сил нема й шепотіти -
"Позбувайтеся, рідні, кайдан".
Ми єдина країна, ми є сильнії духом,
На коліна не станемо вже,
Нехай нашим героям земля буде пухом,
Україну ж – хай Бог береже.
* * *
Очі затьмарюють кришталеві сльози,
Досі відлунюються в пам'яті їх голоси,
Вони пережили найлютіші в світі морози,
Але снайперську кулю пережити вони не змогли.
Під дерев'яним щитом, надівши зелену каску,
Вони бігли під кулі, під гаслом – "За Україну",
Але Беркут не був особливо багатим на ласку,
Рятувавши поранених, отримали кулю в спину.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123