This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сто слів

 Артеменко Аня, 15 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Мрин, Чернігівська обл.

(збірка мініатюр)

Передмова. Чому “Сто слів”?

Вочевидь, для мене настав той час, коли хочеться розповісти про себе світові, заявити: «Я Є!» Коли хочеться осмислити все, що навколо відбувається, зрештою зрозуміти саму себе. Бо лише пізнавши себе, знайдеш щастя, здається, так говорив великий Сковорода?
Сучасний світ динамічний, стрімкий, мінливий.

Щодня шквал подій і новин, за якими неможливо встигнути. І між сотнею справ спроможешся записати хіба сотню-другу слів. Як на мене, сучасність – це час для малої прози. Роман, який може змусити нашого сучасника відірватися від телеекрану чи монітора комп’ютера, має бути феєрично цікавим.
Ні, для роману чи повісті в мене замало хисту й досвіду. З іншого боку, прочитати сто слів (навіть і незграбно скомпонованих) значно легше, ніж нудитися над нецікавим опусом. Сто слів – це лише хвилина, витрачена на читання. А так хочеться бути почутою!
Мої твори за обсягом не більші за сторінку, тому й збірку я назвала «Сто слів». Вони не мають сюжету: тут мої почуття, переживання і враження, мої думки й запитання, на які я поки-що не знаходжу відповіді. Можливо, комусь мої судження здадуться надто суб’єктивними, різкими, наївними, банальними чи навіть смішними. Але я саме так бачу й відчуваю цей світ.
Збірка складається з трьох розділів. Перший про мене саму, другий – про моє перше кохання, третій – про те в нашому сьогоденні, про що хочеться кричати, над чим хочеться плакати, з чим неможливо змиритися. Чому з людських душ зникає любов і милосердя? Чому навколо так багато брехні, цинізму й жорстокості? Чому люди часто забувають, що вони люди? Я не сподіваюся почути відповідь, але все одно запитую.
А ще я переконана: пошуки гармонії у своєму житті, краса почуттів, проблема добра і зла – теми вічні, невичерпні й завжди актуальні.

Розділ 1. … про світ навколо і в мені

Повільно помирає той, хто не мандрує, не читає, не слухає музику, хто у собі самому не бачить грації.
Пабло Неруда

Я – веселка

Я – веселка в небі ясна, стобарвна, стострунна. Я – стоголоса, бо я – кожної пісні відлуння. Я – гроза над землею – страшна, примхлива, нестримна, зрадлива. Я – вогонь, що усе спопеля. Я і вітер, і хмара, і злива. Я – тепло, що в мороз зігріва. Я – мороз, що знищує квіти. Я – дерево, що простяга до сонця свої руки-віти. Я море, що шукає свободи на крилах далеких чайок. Я – криниця, заперта в кліті цямриння. Я – попіл земний. Я – вічне небесне горіння.
Люби і ненавидь мене, можеш шукати мене, можеш мене забути.
Я просто людина, людина і все. Людина, що хоче БУТИ.

Дівчинка з очима повними радості

… у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією-єдиною радістю – радістю, яку дає вміння любити. Бо любити і радіти – то насправді одне і те ж.
Міхаель Енде. «Нескінченна історія»

Дівчинка з радісними очима на фото – це я. Мамине й татове кришенятко, сонечко, золотце, зіронька, принцеса… Дивлюся в ці радісні очі й розумію, що стаючи дорослими, ми щось надзвичайно важливе втрачаємо. Втрачаємо вміння радіти просто так, тому що світ навколо прекрасний, тому що поряд найрідніші люди, тому що нічого не болить, тому що ти просто є в цьому чудовому білому світі.
Маленькі діти мудріші за дорослих. Вони вміють беззастережно любити, довіряти, уміють прощати й швидко забувати образи, уміють вірити в добрі дива…
Маленькі діти не вміють брехати, не вміють жалити словами, не вміють плести зі слів хитромудрі сіті. Вони не вміють продавати й зраджувати. Вони не вміють зневажати й осуджувати.
Дівчинко з радісними очима, Дитинна Царівно моїх мрій, замешкай у моїм серці назавжди, щоб я ніколи не розучилася любити, прощати й вірити в дива

Перший фініш

Перший крок, перший старт. Кажуть, вони найважчі. Варто почати – і все само-собою владнається. Неправда. Так, старт – це не просто. Але все життя я пам’ятатиму свій перший фініш. Мені дев’ять років, мої перші змагання з легкої атлетики, свисток, старт. Стометрівка здається стомильною, безкінечною, секунди – вічністю, руки тремтять, ноги мов ватяні, по розпашілому тілу стікає чомусь холодний піт. Хотілося втекти і сховатися від чужих очей. Та я таки добігла до фінішу! І добігла першою!
І тепер, коли справа здається складною, важкою й неприємною, я кажу собі: «Аню, не ний, ти ж таки здолала ту стометрівку!»

Мандрівка

Я люблю мандрувати. Мандрівка – це цікаво, це щодня щось нове: знайомства, враження, приємні (і не дуже) несподіванки. Мандрівка – це настрій очікування дива.
Життя – це теж мандрівка і теж несподіванка. Несподівана зустріч… Несподіваний подарунок… Несподіване освідчення в коханні…
Життя – це диво. Хіба не диво, коли сонце будить тебе лагідним дотиком золотих промінців? Хіба не диво, коли в снігу розпускаються первоцвіти? Хіба не диво любити, сміятись і плакати?. .
Життя – свято, яке можна святкувати щодня. Ви не знаєте, що святкувати? Тоді ви дуже сумно живете. Хіба не свято прокидатися щодня й бачити світ? Хіба не свято, коли твій братик робить перший несміливий крок? Хіба не свято, коли бабуся пече величезний торт (у будень, просто так) і всією родиною ви сідаєте його смакувати? Хіба не свято теплий літній дощ чи цвітіння весняних садів? Шурхіт кольорового листя під ногами чи дивовижні морозні вітражі на вікні?
Життя – це дарунок, за який я безмежно вдячна світові.

Вітрова Наречена

Жасминовий вечір. Ні, вечір липовий. Так усе-таки жасминовий чи липовий? Не можу вирішити. Після рясної зливи всі запахи стали різкішими, хмільнішими. Дерева, кущі, літнє буйнотрав’я – усе зодяглося в перлове намисто з дощових крапель. Барви щедро скупаного світу стали яскравішими, соковитішими. Листя на липі ледь-ледь тремтить, струшуючи важкі краплі. То – Вітрова Наречена. Набридло їй у мокрому, от і обтрушує. Де вона там узялася на дереві, спитаєте ви. Наречений-Вітер приніс, а сам десь завіявся. Чуєте, ніде ані шелесне?
Сидить собі самотою, співає сумовитих пісень. Ні, не подумайте, що вона тужить, просто такі пісні гарно співаються – розлого, широко, і на душі від тої широчіні стає легко й затишно. Дослухаюся до тої пісні – і мене огортає дивний спокій. Десь защебетала пташка, тонко-тонко, ніжно-ніжно. Чарівні звуки, дивовижні барви, п’янкі пахощі вичакловують неповторну гармонію літнього вечора.
А пісня лине й лине. Вітрова Наречена виспівує свою власну історію. Про те, як Південний Вітер-балагур висватав її у батька-матері (а було це так давно, що вона й сама вже не пам’ятає коли), але до весілля діло не дійшло, бо у Вітра тільки вітер в голові, от і зосталася вона на весь вік нареченою. Ні, їй з Вітром добре: з ним завжди весело – не занудьгуєш. А що до цих пір наречена й дітей не має?. . Ну то що ж? Вони з Вітром завше в мандрах, а постійні мандри, то не добре для дітей… Ось і зараз Вітер накрутиться-налітається, а тоді всадовить її на найпухкішу хмару, і полинуть вони в незвідану далечінь. Плистимуть над білим світом, – а він такий широкий! – поїтимуть спраглу землю дощем. Вітер буде жартувати – вона реготатися, зрештою так розпаляться від веселощів, що схопляться танцювати – і полетять блискавки з-під підків червоних чобітків!
Іноді мені хочеться на мить стати Вітровою Нареченою, вільною, безтурботною, трохи нерозважливою…

Розділ 2. … Для тебе

Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе, соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
Василь Стус. «Коли я один-однісінький…»

Мантра (Замовляння любові)

Любов буває А – абсолютна, Б – безмежна, безмірна, безкорислива. Вільна, вірна, всевладна, велична, вічна, грайлива, дбайлива, егоїстична… Жадана, життєствердна, жертовна, заборонена, змучена, ілюзорна, красива, казкова, лірична, легка, мрійлива, мінлива, непереможна, оманлива, пристрасна, рвійна, сильна, світла, тривожна, таємна, фантастична, феєрична, фатальна, хмільна, химерна, цнотлива, чуйна, чудова, чутлива, чуттєва, шляхетна, щира, щаслива.
Любов – вічно юна і завжди яскрава.
Я вірю: ЛЮБОВ БУВАЄ!

Перший сніг

Наш перший танок. За вікном перший сніг. Білий сміх. Білий сон. Білий вальс. Біла казка.
Несміливий дотик рук, невпевнені, скуті рухи… Ми боїмося зустрітися поглядами, бо очі не вміють брехати: вони розкажуть усе про твої і мої почуття, тому ти дивишся вбік, а я опускаю очі.
Заметіль цієї зими теж танцює свій перший танок. Чи хвилюється вона так, як ми? Сніжинки летять і летять. І ми летимо в нестримному вальсі…
Раптом зустрічаємось очима й розуміємо, що ти і я – це тепер МИ… І що це НАШ танок, НАШЕ свято, а за вікном – НАШ перший сніг.
Я відчуваю себе Попелюшкою, що несподівано знайшла своє щастя. Якщо вибіжу босоніж на сніг, може, зима подарує мені кришталеві черевички? Один я залишу для себе, а другий віддам тобі, щоб ти ніколи мене не забув, щоб ти зміг мене відшукати й у тридев’ятому царстві.
Хай не вщухає заметіль, хай не змовкає музика, хай наш танок триває нескінченно довго. Хай падає й падає сніг. А потім із білої казки просто у квітучу весну. Я зацвіту для тебе розкішно-рожево, ніжно-мигдалево…

Дощ

Пам’ятаєш, як ми ховалися від дощу під крислатим дубом? А дрібен дощ перетворився в навісну зливу, і ми все одно змокли.
Ми хотіли сховатися від дощу, а він сховав нас у шаленстві літньої зливи. Вода над нами, вода під нами, ми серед води і ми – як вода. Навколо стугонів вітер, небо метало громи й блискавки, а ми кружляли серед того безуму. Жарти здавались смішнішими, обійми – ніжнішими, поцілунки – солодшими… Ми сміялися, верещали від захвату, ловили губами краплі. То не дощ на нас лився, то небо купало нас у потоках розбурканої радості.
Пам’ятаєш, як ми бігли під дощем, узявшися за руки, босоніж, бо черевики однаково вже змокли? Як ми піднімалися до моєї квартири, лишаючи на сходах мокрі сліди босих ніг (було про що побалакати сусідці-пліткарці!)?
Моя мама нас не лаяла. (Ти ж знаєш, у мене найкраща у світі мама). Вона дала нам великі махрові рушники, заварила трав’яний чай («Пийте, доки гарячий, щоб не застудилися!»).
Ми сиділи, загорнувшись у рушники, смакували запашну гербату, мовчки посміхались одне одному. Нам було гарно й затишно…
Сьогодні немає дощу. Тому давай від усіх заховаємось, щоб заздрісні очі не зурочили нашого щастя.

Кава з шоколадом

Кава – це не напій, кава – це спілкування. Кава – це аромат затишку, некваплива бесіда, мовчання про те, що зрозуміло й без слів. Це замріяні посмішки, розмова очей, стук сердець в унісон.
Коли купую каву, завжди думаю про тебе. Ти любиш міцну й несолодку, я – з молоком і цукром. Вечір вихідного дня – час для нашої кави.
До кави ти завжди приносиш шоколад. Шоколад – це не їжа, шоколад – це задоволення. Білий шоколад пахне примхою, молочний – дитинством, темний – загадкою, екстрачорний – спокусою. Я люблю молочний шоколад з горішками, бо він пахне святом.
Коли п’ю каву, завжди згадую наше свято на двох, тоді навіть без тебе не почуваюся самотньою.

Ніч

Затишна кімната. Розчинене вікно. Ніч веде зі мною свою неспішну розмову. Вона промовляє до мене шелестом листя, далекими згуками, шурхотом шин по асфальту, співом пташок. Я слухаю шепіт ночі. Вона виповідає мені свої секрети. Ніч знає: я не плетуха, нікому не викажу її таємниць. Тепер я знаю, що ніч найбільше любить слухати сміх щасливої дитини й материнську колискову, а ще дивитися на закоханих, які рахують зорі.

Розділ 3. … Про те, що болить…

Тобі дозволено лише шукати і запитувати, але ти не маєш права судити. Не забувай цього ніколи….
Міхаель Енде. «Нескінченна історія»

Світ без болю

Коли вночі прокидаюся від твого розпачливого «Мамо!», бачу, як ти задихаєшся, і нічого не можу вдіяти, коли чую, як ти тяжко й натужно хрипиш, коли відчуваю страх, що змієм здавлює і твої, і мої груди, прагну з тобою поділитися своїм подихом, уділити тобі ковток свого повітря. Тебе рятують таблетками й ін’єкціями. Зрештою ти стомлено засинаєш, схилившись на мамині груди.
Мій маленький, мій любий братику! Якби ж я могла, якби ж я вміла тобі допомогти!
У такі ночі довго не можу заснути. У напівсні, у напівмаренні я малюю свій світ, світ без хвороб, каліцтв, убогості, світ без болю. Я малюю його дивовижними барвами на блакитному тлі. Жовтим – радість, помаранчевим – веселощі, зеленим – спокій, ніжно-бузковим – мрії, брунатним – затишок.
Раптом – що це?! – мій світ затоплює кривавий багрянець злоби й заздрості, сіра пліснява бездуховності, і зрештою все поринає в чорну діру небуття… У світі без болю нема місця для співчуття й милосердя, світ без болю – цинічний, безжалісний.
- Ні! – кричу я. – Досить! Спиніть це! – І заливаю малюнок білою фарбою.
Знову починаю все з чистого аркуша. Я малюю інший світ. Світ, де тому, хто впав, простягають руку допомоги, тому, хто не може йти сам, підставляють дружнє плече, втішають засмученого, годують голодного, обдаровують немаючого…
Я малюю його дивовижними барвами на блакитному тлі. І нехай тут трапляються острівки сірої байдужості й чорні плями ненависті – вони ж такі мізерні… Зате на їх фоні барви щастя здаються ще яскравішими.

До людей

Станція метро «Дарниця». На пероні жінка, худа, немов із 33-го. Нерішуче мнеться. Накульгуючи, заходить у вагон. Очі – повні горя. У руках порожній пакет і медична картка зі страшним штампом: «ОХМАДИТ. ГЕМАТОЛОГІЯ».
- Людоньки добрі, благаю: допоможіть, врятуйте мою Марічку!
Раптом всі стали немов без очей. Той у Контакті, інший читає книжку. Хтось просто – очі в підлогу.
- Потрібні гроші на ліки. Зробили операцію. Грошей більше немає. Була донором. Тепер – інвалід. Боюся: не доживу, не врятую Марічку…
Похитуючись, іде по вагону.
- Люди, врятуйте Марічку!
До пакета простягується моя одинока рука. На пасажирів з купюри скорботно поглянув Шевченко…
- Люди, врятуйте Марічку.
А якби кожен Марічці по сто гривень? Та хай і по п’ятдесят. Що сьогодні п’ятдесят гривень? Півсотні людей у вагоні по п’ятдесят… П’ять вагонів…
- Люди! Врятуйте Марічку!
«Станція метро “Чернігівська”». Мати далі понесла порожній пакет і своє горе.
- ЛЮДИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Люди, щойно повз вас пройшла Богородиця, а ви вкотре завалили екзамен на людяність.
P. S. На міні-ринку купую піцу й пляшку «Коли». «Дєвушка, з вас пятдесят гривень». Сідаю в маршрутку й плачу навзрид.
Люди, врятуйте Марічку!

Не патріотка

Безкінечні балачки про патріотизм, пафосні, емоційні. Говорити – це легко. Легко любити Україну – українців любити важче. Легко бити себе в груди: «Я патріот!», жити ж на чесно зароблені гроші сутужно. Легко прославляти героїв, а під кулі іти страшно.
Я мовчу. Бо що я можу зробити в свої неповних п’ятнадцять? Хіба поспівати на благодійному концерті, молитися за оцю «зневажену й ледачу…» й написати в листі солдатові: «Повертайся живий…»
Мені кажуть, що я не патріотка. Може, й так.
Я ж не ношу блакитно-жовтої стрічки на сумці й майки з тризубом на грудях. Бо блакитне й жовте – це барви моєї Батьківщини: мирного неба, про яке ми мріємо, і колосистого золота полів, які замість хліба сьогодні засівають кров’ю, а тризуб – постать Берегині Матері, що благає Бога порятувати її дітей.
І я не хизуюся модною вишиванкою, бо сьогодні під брендовими вишиванками намагаються сховати зрадливі серця. Я не одягаю у вишиванку свого кота, бо вишиванка – це не просто одяг, це оберіг з теплих маминих долонь.
І рінгтон на моєму телефоні – не гімн України. Я співаю «Ще не вмерла…» стоячи, зі сльозами на очах, з думкою про тих, хто поклав «душу й тіло…».
І з «москальської» мови в мене «десятка»…
Й у відповідь на «Слава Україні!» я не кричу: «Смерть ворогам!», бо хочу, щоб кожна дитина дочекалася додому тата.

Майдан

Площа – таке широке, розлоге слово. Плоооооооща.
Софіївська площа, Михайлівська площа, Контрактова площа, Театральна… Чудові місця для прогулянок. Тут можна фотографувати міські краєвиди, робити селфі на фоні пам’яток, їсти морозиво, весело сміятися…
Майдан.
Слово немов автоматна черга. Важке, як свинцева куля зі снайперської гвинтівки. Грімке, як крик із тисяч грудей. Безкомпромісне, як присуд тим, хто по той бік добра.
Майдан. Біль і гордість. Ганьба і слава. Втрати і перемоги.
Майдан – це сотні свіч за тих, хто згорів, щоб запалити серця мільйонів.
На Майдані у твою душу зазирають сто пар очей і запитують, чи справжній ти українець.
Вони ті, хто загинув на майдані Незалежності, щоб довести нам, що доля України таки залежить від кожного з нас.

До нелюдів

Як їх зносили з поля!
Ліна Костенко.
«Пастораль ХХ сторіччя»

– Леді Кора, – сказав він, – іноді просто доводиться робити не надто приємні речі. Серйозні ситуації не вирішуються в шовкових рукавичках. Ні. Ми робимо історію.
Мервін Пік. «Горменгаст. Перша книга»

Урожайність зернових рахують центнерами на гектар. Чим обрахуєм ужинок із мінних полів? Центнерами? Пудами? А, може, застосуємо диференційний підхід? Кров рахуватимемо літрами, плоть – кілограмами…
А чим виміряємо сльози? Пінтами чи галонами?
А зламані долі? Штуками чи десятиліттями?. .
А людське горе? Гекзаметрами, мегатоннами, терабайтами?. .
Самураї вважали тих, хто використовує вогнепальну зброю, боягузами. Як назвати тих, хто засіває мінні поля?
Мудрагелі, що вигадали підступні лабіринти смерті, самозакохані гравці в історію, заклопотані «глобальними» проблемами, хіба у вас немає кого любити? Хіба ви ніколи не відчували болю незворотної втрати? Ніколи не хоронили близьких?
Маю для вас «гарячу» туристичну пропозицію. Цього літа не їдьте на сонячні курорти південних морів, не шукайте дорогих екстремальних розваг. Зберіться з родиною і приїздіть у зону АТО, влаштуйте романтичну сімейну прогулянку, щоб нарвати квітів для дружини на мінному полі…
Може, хоч тоді вам перехочеться гратися з людськими долями.

Дівчина в білому

…обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
Тарас Федюк

Аеропорт. Зала очікування. Дівчина в білому, немов наречена. Біла сукня, біла куртка, білі чобітки. Блакитні очі на її блідому обличчі здаються скляними. Порожній погляд, думки ні про що. Пасма білявого волосся вибилися з-під шапочки. Тендітна. Пальці нервово перебирають ґудзики. Уся тремтить чи від холоду, чи від хвилювання. Літак обіцяли зранку, а вже сутеніє.
Навколо неї точаться розмови. «Уявляєте, ціни на хліб знову підскочили!» «І коли вже почнеться справжня зима?» «Світ перевернувся, ось як ми були молоді…» «Кажуть, Росія не дасть нам газу…» «Кляті москалі…» «А в АТО знов стріляють, бідні хлопці…» «Чули, по телевізору розказують, що волонтери крадуть нашу допомогу…» «… сплять на сирій землі, навіть буржуйок не вистачає, мій у мобілку весь час кашляє, каже: “Мамо, не хвилюйся”…»
А дівчині в білому все одно, бо вона чекає коханого, що повертається з під Дебальцево.
Він обіцяв повернутися, і ось повертається. Летить над засніженою Україною десь між Дніпропетровськом і Києвом. Дівчині в білому не хочеться, щоб літак приземлявся. Їй легше чекати, бо тоді ще можна сподіватися на диво.
Сьогодні вона не розуміє свого гіркого щастя, бо ще не знає, що «виходили, хто як міг, забирали лише поранених, залишали загиблих, віддаючи їм останній салют».
Її наречений повертається. А вона не вірить. Вона не хоче вірити. Дівчина в білому чекає в аеропорту на «Вантаж 200».

Колискова

Якби мені, синку, не жаль,
Ти ж на моїм серцю лежав.
Українська народна пісня «Пливе кача по тисині»

Люлі-люлі, мій синочку, люлі-люлі, голубочку. Наступає темна нічка, заплющ свої карі вічка. Мамка буде колихати, тобі долю закликати. Рости, рости мій, синочку, та й на радість матіночці….
………………………………………………………………………………......
Ой війна, війна, лихая година, узяла від мамки сина й дітей всиротила…
………………………………………………………………………………….
Люлі-люлі, мамка знову нічки не доспала, цілу нічку у труночці сина колихала:
- Люлі-люлі, мій синочку, розплющ свої карі очка та й на мамку подивися, своїй мамці усміхнися. Не лишай мене, синочку, одну, як билину, я ж без тебе, голубоньку, тепер сиротина… Не думала, не гадала до того дожити, що свою дитину рідну буду хоронити…
Мати сина колихала, мати війну проклинала…
…………………………………………………………………………………….
Хай скінчиться війна, хай не ллється кров, щоб не голосили матері за синами-соколами!
Хай над Україною зійде сонце миру, розтопить льоди розбрату, ненависті, жорстокості, злоби!
Хай линуть над Україною тільки радісні пісні!

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123