Поклик душі

Дубовий Олег, 12 р.,школа І-ІІІ ступенів №27, м. Київ

Найкраще місто на землі

На Дніпром розкинулися схили.
Чарівні і взимку, й навесні
Це могутні руки рідний Київ
Дружньо простягнув мені.

Вдалині блищать церковні дзвони.
І чомусь здається так мені,
Що з душею доброю бездонною
Можуть порівнятися вони/
Річка змійкою тече повільно
Ой, яка чарівна ж ця блакить!
Дивлячись на неї пильно,
Сині очі уявляються на мить.
Ось каштани зеленню всі вкриті,
Зацвіли неначе уві сні.
Є багато гарних міст на світі,
Та найкраще – Київ на землі.
Києве мій ! Я тобою дишу?
Я тебе плекаю й бережу?
Я люблю твою ту дивну тишу
Коли схилами дніпровими іду.
Я люблю, коли ти гомінливий,
Я люблю, коли ти весь у сні,
Коли навесні ти озорливо
Зеленню всміхаєшся мені.
Й скільки я не мандрував би світом,
Й скільки би не бачив я країн.
Та лиш ти яскравим білим світлом
Уві сні ввижаєшся мені.
І ніхто не знає, як сумую
Я без тебе там на чужині.
Я люблю тебе, мій Київ, чуєш,
Ти найкраще місто на землі.

Київ – частинка України

Київ! У ранковій росі
Квіти каштанів іскряться.
Звикли з тобою ми всі
Вірить, любить, усміхаться/
Київ. У сонячний день
Лунаєш ти дзвоном соборів.
Як вперше побачив тебе,
Відтоді тобою захворів.
Київ. У вечірній імлі
Хрещатик вогнями палає.
І нині ми, діти малі
Тебе, як повітря, вдихаєм.
Київ ! У будь-який час
Милуєш своєю красою.
Святинею є ти для нас,
Пишаємось рідний тобою.

Україна

Україно! Пишаюся твоєю вродою.
І гордий я перед усім лиш тим,
Що не змирились з тяжкою неволею
Сини твої, наші діди, батьки…
Сумна історія у тебе, Україно!
Була пригноблена земля твоя,
Та твій народ не зрадив, не покинув
Тебе в жахливий та найтяжчий час.
Земля твоя здригалася від болю,
Від горя матерів, що втратили синів,
Та туга була глибшою за море,
Але народ твій вистоять зумів.
Безсмертний подвиг нашого народу
На весь світ, на всі роки, на всі віки!
Бо ж бачимо твою, Вкраїно, вроду
Завдяки Вам, безсмертні земляки.
Вклоняюсь низько пращурам і вірю:
Достойно зміну будемо нести
Не згине, не загине Україна
Допоки є сини, такі, як я і ти!

Жив-був народ над Прип’яттю і зник

«Жив-був народ над Прип’яттю і зник»,
Неначе не було ніколи.
Народ добра-невтомний трудівник!
Застигли в сумі і ліси, й подоли.
Озвалось щемом серце і душа,
Відлунням спогадів здавило груди.
Таких не буде річки й комиша,
Такими вже не будуть навіть люди.
І тіло прониза нестерпний біль:
«Біда у спадок нашим поколінням».
Тяжкі думки осіли відусіль:
«Чи витримаєм це людське свавілля»
Хто винен, як це трапилось, скажіть?
Чому ж не можна все почать спочатку.
Та час невпинно все кудись біжить –
Лиш спогади лишає нам на згадку.
Ці спогади – «тавро для нас усіх»:
Для тих хто бачив, чув і відчував.
Важкий тягар (а, може, навіть гріх),
Спокій душі він назавжди відняв.
«Зона відчуження» назвали край,
Який любили тисячі й мільйони.
Міста, річки, поля й зелений гай –
Національної трагедії це зона.

Шевченківський « Кобзар»

Колись давним давно
У мальовничім краї?
Хлопчина жив малий
Та хто ж його не знає
Звали його Тарас,
Знають його й донині.
Ягнят він в полі пас,
Любив рідну Вкраїну.
Таланти різні мав,
Художник був від Бога.
Вірші він написав
Всім нам в пересторогу.
Ці вірші не прості.
Чарівну силу мають,
І в трудную хвилину
Всім нам допомагають.
Вони і відкриття,
І погляд у минуле.
Описують наш час,
Хоч скільки літ минуло.
Шевченківський « Кобзар»
Читають всі й донині.
Й далеко за кордоном,
Й на рідній Україні.