This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Поезія душі моєї

Полончук Анастасія, 15 р.,НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, гімназія» № 5»,м. Славута, Хмельницька обл.

Вогник щастя від Шевченка обігріватиме наші серця

Настане час і згасне твоя свіча,
Вогонь якої грає семицвітом.
А поки – розступається навколо темнота
Перед яскравим свічки світлом.


Тремтить вона, а в ній життя твоє
Гарячим променем зорі світає,
І щось нове, незвідане встає
У світлі цім пекучім і безкраїм.
Вогонь той ясний ти не розгуби,
Неси його в долонях через роки.
Він щастя принесе колись для тих,
Хто йде в тернисту вибиту дорогу.
Бо та палаюча тонка свіча,
Яка обігріває всім серця, плекає мрії –
То є душа, твоя нескорена душа,
В якій цвітуть трояндові надії!

Ми – майбутнє України!

Багатство душі українського роду
Нескорене, горде, гучне.
Це стогін столітть про жадану свободу,
Гірке сновидіння про щастя земне.
Це мужність козацька, хоробрість і сила,
Терпіння, чекання і піт.
Солдат український та братська могила,
Молитва «за многая літ».
Багатство душі мого красного роду
Калиною рясно цвіте,
Вшановує піснею дівочу вроду,
В полях України хлібами росте.

Безцінний МИР!

Я – правнучка війни. Мій прадідусь
Колись давно не повернувсь із фронту.
Понад усе в житті війни боюсь,
Де плаче все, горить, і огорожі з дроту.
Я так люблю, коли цвітуть гаї.
Я не боюсь, коли гримить і злива…
Дивлюсь увись – у небі журавлі.
Це – не війна! Це – мир. І я щаслива!
Цінуйте! Бережіть! Охороніть!
Безцінний мир у рідній Україні!
Над кожним подихом його тремтіть,
Бо мир для всіх один, один-єдиний!
Заклик із минулого: «Бережіть мир, цінуйте мир і не починайте війни!»
Запитайте мене, що таке війна. Я не задумуючись відповім, що це біль, нещастя, жорстокість, сльози і страх, непереборний страх… Бо війна руйнує, нищить, калічить і убиває! Війна – це пекло, про яке навіть слухати страшно.
Вперше я дізналася про війну з вуст свого ріднесенького дідуся, якого горе і біда не обійшли стороною в той час, якому довелося залишитися на цьому світі одному, бо у нього, зовсім маленького хлопчика, забрали слово «тато».
Хто в цьому винен?!. . Жив на землі чоловік, спокійний, добрий, надзвичайно вродливий. Майстер по дереву був, умів працювати, любити, мріяти, а ще … малювати. І тільки через кілька десятків років рідні дізналися, де та братська могила…
Але хто вони ці солдати? Ви знаєте, як вони загинули? Глухо зітхає поле. Хто ж розповість про них, полеглих тут у 42-му? Хто знає їх імена? Хіба що ось це Сокальське поле… А воно не любить відкривати таємниці свої. Поле, поле… Жовто-зелене нескінченне. Розкажи, адже ти нічого не забуло... І здалося мені, що воно на повні груди стало дихати, заколивалися верхівки достиглого колосся, яке стиха вимовляло: «Пам’ятаю!... Пам’ятаю!... Пам’ятаю!... »
Минуле, спогади, пам’ять… Вічна пам’ять і глибока шана тим відважним і мужнім солдатам Великої Вітчизняної, які не повернулися з поля бою. Які вони були, про що думали, чим жили у ті воєнні пекельні роки – я не знаю. Твердо переконана лише в одному: вони герої, бо здійснили подвиг, він вартував їм найдорожчого – життя. Десь там у моторошній тиші посеред поля стоїть мій далекий молодий дідусь, з яким мені не довелося познайомитись, а трави навколо нього шепочуть: «Бережіть мир, цінуйте мир і не починайте війни!»

Я вірю: МИР настане!

Люблю Славуту, це моя Вітчизна,
Мій любий край, родинна сторона.
Славута, мов людські обличчя, різна,
Була щаслива, а тепер – сумна.
Печаль в Славуті на усіх будинках,
Скорбота на обочинах доріг.
Про щось говорять люди на зупинках...
Тепло і сонце, а у серці – сніг.
Цей сніг у серці довго не розтане,
Бо холод в душу принесла війна.
Але я вірю, вірю: МИР настане,
Бо ми єдині ! Україна в нас одна!

Рідне місто

Сонце в Україні тепле дуже – дуже,
А його проміння справді золоте.
Сонечко зі мною із дитинства дружить
Кожному у світі розповім про це.
А ще проспіваю про своє я місто.
Про червоні маки, про пахучий степ.
Як збираю в лісі солодку малину,
І купаюсь в Утці, що між тихих верб.
Закликаю друзів наше місто славить
Задля його розквіту разом працювать.
Нехай зло і підлість йде де-інде править,
А моя Славута мусить процвітать!

Світ моїх мрій!

Семикрапкове сонце
На долоні моїй.
Впало вранці в віконце -
Талісман моїх мрій.
Кожна крапочка – мрія,
В кожній сто сподівань,
В кожній вічна надія
На здійснення бажань.
Перша крапочка – долі
Рідній мамі моїй.
Друга – жити без болю
Тату, любий, зумій.
Третя крапочка – вдачі
Всій планеті Земля.
А четверта – не плаче
Жодна в світі сім’я.
П’ята крапка любові,
Бо з любові життя.
Шоста крапка – це сповідь,
Для душі каяття.
А малесенька сьома –
це бажання моє.
В нім для кожного дому
Вічний мир Бог дає.

Я у спадок візьму заповіт своїх батьків

Щоб ти була щасливою – тобі я заповім:
Люби Славуту всім серцем своїм!
Люби щонайбільше у світі її!
Є інші міста, є інші краї-
А рідна Славута у світі одна.
Для тебе, дитинко, як мати вона.
Як мати, зустріне привітно з доріг,
Бо в саме Славуті твій рідний поріг.
Твій перший світанок і твій перший сміх-
Цуратись Славути, дитинонько, гріх.
Вона ж бо родина твоя і твій край
І де б не була ти, про це пам’ятай!

Як тебе я люблю УКРАЇНО!

Хліборобська родина – то коріння моє
Нив просторих рівнина -
Найдорожче, що є-
Серце повне любові
До лісів цих і трав.
У моїм першім слові
Соловейко звучав.
П’ю з джерел життєдайних
Силу, велич твою
Україно! Окрайно!
Як тебе я люблю.

Майбутнє починається з рідного міста

Кожна людина любить мріяти. Адже мрія несе тебе у казковий світ, в якому все завжди здійснюється. Ти починаєш мріяти і здається, що змінюєшся сам і все навколо тебе, але потім, неначе прокидаєшся від чудового сну, бачачи, що світ має не лише рожеві кольори, а й чорні, сірі... І ти помічаєш на вулицях красивого міста заклопотаних і безтурботних людей і, звичайно ж, дітей: хто з мамою, а хто просто сам.
Для них я б дуже хотіла, щоб було створено великий центр з бібліотеками, комп'ютерними залами, художніми майстернями, різними спортивними секціями та гуртками. Кожен у ньому зміг би знайти собі заняття за уподобаннями, розвинути свої здібності. А відвідування такого центру було б безкоштовним.
Ще мені дуже хочеться, щоб у нашому місті завжди лунав веселий дитячий сміх. Для цього можна побудувати парк атракціонів з каруселями, американськими гірками, зоопарком та іншими розвагами для дітей. Яке це було б чудове місце для відпочинку.
Не варто забувати, що саме від нас залежить, чи здійсняться наші мрії.
Отож, якщо ти любиш мріяти і віриш у казку, я запрошую тебе у світ нашого міста, тому що Славута в майбутньому – це справжнє європейське місто молоді.

Про що думаю в тиші…

«Тихо. Тихесенько…Тсс…» – мама гладить по голівці і заспокоює мій плач.
«Тихо. Можна тихіше ?!» – тато суворо дивиться в очі, коли я заважаю дивитися новини.
«Так. У класі повна тиша, ніякого шуму. Ще тихіше », – вчителька починає урок.
Невже всі вони думають, що тишу можна створювати? Я переконана, вона приходить сама. Бо існує незалежно від людей. Буває вона тепла і має колір білого густого диму, опускається на тебе, і ти мрієш.
Думаєш про сонечко, про світле – світле небо, про велику зелену траву і обов’язково там є мама і ти, а обіймає вас обох тато. І він не на війні …Ні… Не на Сході…. Бо запанував в Україні мир …. Страх того, що ти залишишся одна на цьому світі, поступово зникає. Розквітають чарівні квіти, земля не здригається від страшних вибухів, ніхто не гине у боях. У країні нарешті лине пісня і жарти, квітне радість і щастя…
Згодом з’являється нова картина про те, що буде з тобою колись. І ти створюєш свій казковий серіал, а головне, що у нього є щасливий кінець. І ця твоя тиша така густа, що її не може порушити жоден звук. Зникає вона лише тоді, коли з’являється інша, схожа на провалля… Разом з нею десь на дні душі з’являється боязнь. Ти думаєш, що існує тиша без мрій, вона, напевно, там, звідки важко повернутися … І це змушує тебе розплющити очі, незадоволено зморщити носик і відігнати тишу, і знову слухати хаотичні звуки, якими наповнене твоє життя.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123