Василь Дзюба – богатир із села Тарнава

 Басенко Владислав, 14 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаська обл.

Першим українським богатирем називали газети 20-30 -х років силача з невеликого українського села Тарнави Василя Дзюбу. До війни про нього ходили легенди. Сам Іван Піддубний вважав борця найсильнішою людиною світу і шкодував, що Дзюба пізно прийшов у спорт і що не зовсім щасливо склалася його доля. З часом це ім'я призабулося і, на нашу думку, несправедливо.

Тарнавський хлопчина з простої селянської родини Василь Дзюба на початку XX ст. прославив наш край, завдячуючи Богові та матінці-природі, які наділили його міцною статурою й богатирською силою. Однак для рідних та односельців він залишився в пам'яті добродушним, неймовірно щедрим та веселим чоловіком. Про нього й досі ходять легенди, а діти сприймають розповіді про славного земляка як казку. І досі стоїть у Тарнаві збудована Василем Дзюбою у 1925 році добротна хата.
Як святиню бережуть нащадки славного роду Дзюбів батьків дубовий стіл, за яким і нині на свята збирається вся родина; старовинне дзеркало в різьбленій рамі; світлини та пожовклі вирізки з газет майже столітньої давнини, в яких розповідається про богатирську силу велетня з Монастирищини.
В одному із залів районного Краєзнавчого музею увагу відвідувачів привертає стенд, де виставлено особисті речі Василя Дзюби. Експонати вражають своїми розмірами. Особливо обручка, що має 3, 5 см у діаметрі, та півтораметрова різьблена палиця. Відразу видно, що господар речей вирізнявся богатирським зростом та статурою.
Минулого року виповнилося 115 років з дня народження богатиря. А це гарна нагода розповісти про людину-легенду, казкового богатиря-велетня. Яким же він був, звідки з'явилася нечувана сила в сільського хлопчини з простої селянської родини? Тож ми спробуємо знайти відповіді на всі ці та інші запитання і по-новому познайомитися з людиною, ім'я якої на початку XX ст. було відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Богатирська сила з'явилася несподівано, коли Василеві пішов 18-й рік.
Народився Василь Миколайович у простій селянській родині. До 17-ти років нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Та коли пішов 18-й, наче за помахом чарівної палички перетворився хлопець на казкового богатиря. Досі пам'ятають старожили, як, замість коня, він орав плугом та на плечах переносив збіжжя з поля.
Одна зустріч круто змінила його долю. Було це навесні. Василь запрігся у величезного плуга й орав разом з батьком поле. Повз проїжджав червоний командир Григорій Котовський, штаб якого базувався в сусідній Умані. Розповідають, що Григорій Іванович зупинив свого коня й, не перестаючи дивуватися могутній поставі Дзюби, запропонував йому вступити до Червоної армії. На той час в Умані, куди потрапив на службу Василь, уже діяла рада фізичної культури. Червоноармієць Дзюба й став членом місцевої команди, увесь вільний час віддаючи спорту. Спеціально для нього пошили військову форму і взуття, окремим наказом встановили спеціальне продовольче забезпечення. Так, сніданок складався з тридцяти яєць і буханки хліба.
Після демобілізації пішов служити до міліції. Його боялася вся бандитська нечисть.
– Це був чоловік із тих, які народжуються раз на сто років, – каже 90-річний тарнівчанин Віктор Розкиданий. – Зросту був велетенського та силу мав богатирську.
Важив Василь Дзюба 195 кілограмів і мав зріст 2 метри 36 сантиметрів (зазначено в прес-кліше, яким друкували квитки на виступи богатиря).
Найбільше ж місцевих та рідних Василевих дітей вражав розмір його чобіт. Син богатиря Микола (на жаль, нині покійний) розповідав, що років до п'яти з товаришем, коли грали в піжмурки, ховалися в батькових чоботях.
Сільський велетень легко виконував будь-яку важку роботу по господарству. Не відмовляв нікому, хто просив допомоги. Колись магазинів не було, євреї торгували різним крамом по селах та на базарах, Отож, вирушаючи на базар, Василя Дзюбу з собою запрошували, бо їх часто грабували. А коли з таким богатирем їхали, то злодії боялися й носа висунути.
Та найчастіше велетня просили продемонструвати силу. Він 15-сантиметрові цвяхи долонею забивав у дубову дошку, потім руками їх витягував, підкови розгинав. У Монастирищі, біля цукрового заводу, в одного єврея була кузня. Він усе вихвалявся, що викує таку підкову, яку Василеві не розігнути. Одначе Дзюба розгинав усі, наче вони з тіста були зроблені.
До цього часу від монастирищан – старожилів можна почути схожі на легенди бувальщини з життя богатиря. Розповідають, наприклад, як одного разу мати послала хлопця привезти коноплі, що підсихали біля ставу. Збиралося на дощ. Василь вирішив, що не встигне коней запрягти. Взяв мотузку, зв'язав усі коноплі (а їх було якраз на підводу) та й приніс додому. Або ще: поїхав Василь до лісу по балки на хату. По рівній дорозі коні самі тягли навантаженого воза, а під горою стали. Довго мучився з ними хлопець, а потім випряг коней та сам витяг підводу.
Але найбільше Василя Миколайовича любили сільські дітлахи. Бо коли повертався в село з чергових гастролей, то завжди привозив гостинці й роздавав їх усім дітям, яких зустрічав по дорозі додому. А вони весело бігли за ним ватагою. Ще любили Дзюбу за те, що влаштовував веселі забави.
Долоні в дядька Василя були великі та широкі, – пригадує 79-річна жителька села Галина Терентіївна Бондар. – Він садовив нас на них та гойдав, як на гойдалці, почергово піднімаючи та опускаючи руки.
Василь ніколи не хизувався своєю силою, був добрим і спокійним.
У 1924 році батько з мамою, Марією Пилипівною, побралися, – розповідають доньки велетня Зінаїда та Ксенія, – Ще раніше до мами залицявся односельчанин Кирило. Якось вони зустрілися біля її хати. Батько з ним привітався й міцно потис руку. Кирило поглянув на батька й сказав; "Я все зрозумів". Після того випадку й близько до маминої хати не підходив.
У 1925 році почали будувати ось цю хату. Батько зводив стіни під свій зріст, тому на той час наша оселя була найвищою в селі. Двері та вікна зробив столяр-єврей. За роботу взяв корову з телицею. Добротно зробив. Он скільки років простояло, а наче новеньке, ще стільки ж простоїть.
Іноземного борця Дзюба в одну мить поклав на лопатки.
Маючи богатирську статуру та силу, можливо, жив би Василь Миколайович звичайним сільським життям, аби не випадок. У1924 році Василь у службових справах поїхав до Києва. І не стримався від спокуси подивитися на знаменитих французьких борців, які виступали в цирку. Купив квиток, зручно вмостився на своє місце. В цей час суддя викликав охочих поборотися з всесвітньо відомим борцем. Помітивши велику Дзюбину постать, він уявляв захоплення публіки від поразки такого здорованя.
Василь вийшов на арену. Дивлячись у очі суперника, українець бачив у них здивовану цікавість і впевненість. Тарнавський богатир, відчуваючи силу своїх м’язів, володіючи певними прийомами, намагався схопити нижчого зростом борця й провести комбінацію. Але хитрий француз передбачив такий поворот. Як розповідав потім син Василя Дзюби Микола, батько ніяк не міг утримати іноземця – він вислизав із рук, мов в’юн. Тіло його було намащене спеціальною оливою, від чого руки Василя ставали слизькими й зовсім не тримали суперника. Нарешті українцеві набридли ці іграшки. Він обхопив француза, підняв і кинув на килим. Не давши тому оговтатися, притис до підлоги. Київська публіка шаленіла від сенсації: хлопець із провінції переміг славнозвісного французького борця!
Адміністратори цирку одразу оцінили скарб, який підкинула їм доля, і запропонували хлопцю кар’єру циркового силача.
Впродовж 15-ти років, тарнавський борець з успіхом виступав на аренах Києва, Свердловська, Казані, Брянська, Житомира та інших міст країни, гастролював у Казахстані, готувався до поїздки за кордон, проте завадила війна.
Кошти від виступів богатир передавав товариству сприяння ліквідації неписьменності, а в неврожайні роки – у фонд допомоги голодуючим. Сам чи разом із друзями Дзюба безкоштовно виступав у селах повіту. Жителі Умані подарували йому півтораметрову різьблену палицю, з якою богатир ніколи не розлучався. Зараз вона в Монастирищенському краєзнавчому музеї. До музею діти Василя Дзюби передали також батькову каракулеву шапку та обручку.
На арені тарнавського богатиря ніхто не міг побороти. Найефективнішим вважався номер, коли Дзюбі клали на груди ковадло, й два молотобійці били по ньому великими молотами. Та одного разу молотобоєць схибив і вдарив силача по ребру. Більше виступати Василь Дзюба не зміг...
Наприкінці 30-х років Дзюба повернувся в рідне село, довго хворів. Влаштувався працювати сторожем у радгосп.
– Якось зловмисники хотіли щось поцупити з радгоспу, –розповідають доньки Василя Дзюби. – Запалили нашу клуню. Думали, батько покине сторожування, побіжить додому гасити полум'я. Клуня згоріла дотла, та свого посту тато не покинув.
Мама не любила ходити з батьком на базар, казала, що з ним не можна нічого ані купити, ані продати. Бо як тільки люди його побачать, тут же просять продемонструвати силу.
Під час окупації німці з повагою ставилися до велетня. Якось окупанти зайшли до хати й скомандували всім устати. Та коли Дзюба піднявся на повний зріст, солдати зніяковіли. Згодом усе окупаційне начальство побувало в Тарнаві, всім кортіло сфотографуватися з українським богатирем. У краєзнавчому музеї є відеофільм, знятий німецьким кінооператором під час війни, де Василь Миколайович – на ґанку, біля своєї хати, в оточенні односельчан. До війни Василь Дзюба знявся в фільмі «Острів скарбів», де зіграв пірата. Хоч роль і негативна, однак викликає симпатію та прихильність.
Лише кілька місяців не дожив Василь Дзюба до Великої Перемоги. У березні 1945 року силача не стало. Похований перший український богатир, як про нього говорили у 20-30 роках минулого століття, на звичайному сільському кладовищі. На хресті прикріплена фотокартка. Поряд – могила дружини Марії, яка на 14 років пережила свого чоловіка.
У селі живуть доньки Василя Дзюби. Онуки та правнуки розлетілися по всьому світові. Живуть нащадки Дзюби в Монастирищі, Києві, Ірпіні та навіть в Ізраїлі. Славний рід нараховує 6 онуків, 8 правнуків та 5 праправнуків.
У будинку з високими дверима, де колись жив Василь Дзюба, ще й нині живе його дух. А в районному краєзнавчому музеї зберігаються його речі.
Щороку у Монастирищі збираються силачі з усієї округи на турніри, приурочені до дня народження земляка. Багато хто на цих змаганнях чи не вперше почув ім’я Василя Миколайовича Дзюби – легенди українського спорту і циркового мистецтва. А хочеться, щоб слава про нього линула світом.