Леся Українка під час лікування на хуторі Косівщина

 Гончаренко Ірина, 15 р.,міська МАН учнівської молоді,м. Ромни, Сумська обл.

Леся Українка – видатна українська поетеса. Її твори за значенням і місцем у класичній літературі стоять поряд з творами геніального Кобзаря і великого Каменяра.
Все своє життя Леся Українка боролася з тяжкою хворобою – сухотами, постійно шукаючи шляхи та методи перемогти цю недугу.

У травні 1889 р. Лесі майже місяць довелося лікуватися на Сумщині.
Свідчень про перебування Лесі Українки на хуторі під Сумами дійшло до нас мало. Відомо, що прожила вона тут рівно місяць – з початку травня до початку червня. Саме тому ми вирішили більш детально познайомитися з даною сторінкою життя великої української поетеси.
1889 рік в літописі Сумщини – знаменний. З 25 квітня по 4 вересня 1889 року в передмісті Сум, на Луці, жив і працював російський письменник Антон Павлович Чехов. В селі Косівщина навесні цього ж року перебувала протягом місяця видатна українська письменниця Леся Українка (Лариса Петрівна Косач).
З біографії письменниці нам добре відомо про трагічний недуг, який змалку підточував її здоров’я. Там змучена Леся не відхилила поради звернутися до засобів народної медицини. Після безуспішного застосування багатьох наукових методів лікування, мати поетеси О.П.Косач, відважилася повезти дочку до народної лікарки Параски Богуш з села Косівщина Сумського повіту, але так, щоб про цю поїдку не знали її вчені дядьки.
«В «Рукописі» Лазаревського неправильно говориться, що мама повезла Лесю до проф. Грубе в Харкові «та по дорозі О.П.Косач, не дивлячись на весь свій матеріалізм, зважилася заїхати до Сум, показати дочку славній шептусі, бабі Парасці». Про те, щоб поїхати до «сумської баби», довго говорилося в родині Косачів. Леся в листі до бабуні (Драгоманової Єлизавети Іванівни) ще з самого початку 1889 року згадує, що «Ліля нападається, що я не хочу їхати до харківської баби». Мати в декількох листах (до бабуні і до Міші) згадує про те, що повезе Лесю до сумської баби, а в одному листі додає до цього, що вони заїдуть по дорозі на повороті з Сум до «Саші» (Ол. П.Драгоманова) в Харків, як ніщо не перешкодить. До Грубе не збирались їхати і ніколи не говорили про поїздку до нього. Мабуть Олександр Петрович Драгоманов порадив удатися до Грубе, коли Леся з матір’ю були в Харкові. Можливо, що Лазаревський робить цю помилку не зі своєї вини, а тому, може, не хотілося признаватися своєму братові М.П.Драгоманову в лікуванні у «баби», і вона написала йому, що їздила власне до Грубе, а до баби лише по дорозі заїхали.
Косівщинські старожили ще й досі розповідають, що на їх хутір за тих часів їхало звідусіль багато хворих. Влітку й навесні Косівщина перетворювалася на справжнє курортне місце. Приїжджих улаштовували в себе за невелику платню «на повному пансіоні» - з квартирою і харчами - місцеві селяни. А приймати ванни пацієнти навідувалися до лікарки.
Так на початку травня 1889 р. зустріли й молоду дівчину з гладко зачісаним волоссям і живими розумними очима під високим чолом. Худеньку постать прибулої облягало скромне платтячко, на руках і шиї не було жодних прикрас, втім стару Параску Богуш це не ввело в оману: здогадалась відразу, що дуже освічена панночка. І тільки одне викликало подив: чому розмовляє вона не так, як інші панночки, а зрозумілою всім хуторянам мужицькою мовою. Їй тоді йшов дев'ятнадцятий рік, але за рівнем культури вона перевищувала не лише ровесників, а й багатьох сучасників з відомими іменами, дарма що її дні минали в постійному єдиноборстві з виснажливою недугою. Перемогла в цьому герці вона, квола дівчина, яку Іван Франко у свій час дотепно назвав «чи не єдиним мужчиною на всю Україну».
Мужньою і несхитною була вона вже й тоді, на дев'ятнадцятому році життя, коли поєдинок з хворобою закинув її в непозначений на картах хутір під Сумами. Тож ще до цього у львівському журналі «Зоря» увагу читачів привертали до себе її ліричні поезії з бойовим громадським змістом. Юна поетеса осуджувала тодішні громадські порядки й схвильовано закликала до утвердження справжньої людяності у взаєминах між людьми. Це був прекрасний і багатонадійний початок, а разом і вістка про те, що поріг української літератури переступив новий могутній талант.
Місцева лікарка Параска Богуш користувалася широкою популярністю, і, за свідченням письменниці, мала офіційний дозвіл на лікування певних хвороб гарячими грязьовими ваннами. Її методи, як пояснювала пізніше Леся Українка, були «дуже схожі до лікування грязьовими ваннами в Криму».
Лесина сестра згадувала: «Пам’ятаю, як Леся розказувала про «бабу», яка вона поважна, статечна та сувора й строга до своїх пацієнтів і як вони її бояться та слухаються…».
Лесю Параска Назарівна другого ж дня влаштувала на квартирі в родича Євдокима, що жив поруч у новій звичайній селянській хаті, «без великих вигід, але все ж при догляді», як писала вона в одному листі.
Лесі сподобалася маленька кімнатка, єдине вікно якої виходило до річки Сумки. «Тут можна буде й працювати, – мріяла вона. – перекладу дещо з Гейне, Вольтера чи Байрона. Можливо, й своє щось напишу. Тургенєва дочитаю», - кинула погляд на акуратні томики, що їх напередодні від’їзду подарувала мати».
Частенько навідувалася Параска до Лесі Українки, лікувала її. Їздила вона й до інших хворих, які жили в селянських хатах та навколишніх хуторах. Власне, тоді й Косівщина мала лише одну вулицю, розділену болотом. На вигоні стояв маєток пані Липської. А навколо - вбогість та злидні.
Хвороба ноги майже не дозволяла Лесі виходити за межі садиби. А втім завжди насторожена й жадібно уважна до навколишнього світу письменниця навіть і в таких обставинах знаходила способи знайомитись з життям трудівників, серед яких перебувала.
Восени 1965 р., в одну з неділь, краєзнавець Геннадій Петров, вирішив відвідати Косівщину. На той час ще існувала хата народної лікарки Параски Богуш. Хата від років похилилася і стояла, як мовчазний свідок тих численних відвідин, які знало село. Збереглася і вулиця, якою ходила Леся. Було тоді в селі всього 15 дворів. Це був хутір з однією вулицею. Тепер Косівщина – велике село.
Найбільша несподіванка чекала на краєзнавця. Виявилось, що був ще живий один дідусь, який на власні очі бачив Лесю Українку. Це колгоспний сторож Яків Євдокимович Богуш: «Серед багатьох хворих, які приїздили з усіх усюд лікуватися до Параски Назарівни Богуш, була тендітна дівчина, яка опиралась на палицю. Ходила вона в простому вбранні, з кошиком в руках, розмовляла з селянами українською мовою та все записувала пісні. Казали старші, що була вона не з наших місць». І що найбільше вражало хуторян: була наче б то з багатої родини, а розмовляла народною мовою, розпитувала селян про їх життя. Серед всіх, хто приїздив лікуватись здалеку, таких не траплялось ні раніше, ні пізніше.
З листа Лесі Українки до Антоніни Семенівни Макарової ми більш детальніше дізнаємося про методи лікування баби Параски:
«…коли я була у Харківщині, в Сумському уїзді, у тієї баби, що лічить людей гарячими ваннами, то в неї було немало слабих, таких як Ваш брат, і вони дуже піддавались ліченню… У неї лічитись недорого, бо вона ціни не назначає, а всякий дає їй скільки зможе. Живуть хворі на хуторах і сільських хатах, без великих вигід, се правда, але все ж при догляді. Лічить вона тільки літом, починаючи з мая… Одно, за що я можу ручатися, що ся баба не мошениця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т.п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Скука у неї диявольська, але чого чоловік не витерпить, як знає, що се треба!.. Ви все-таки розпитайте про неї…, я знаю, що над нею була комісія і врешті їй дозволено лікарювати».
Парасчине лікування дійсно допомогло Лесі. Поетеса вперше в житті помітно погладшала, могла самостійно одягати панчохи та черевики, чого раніше не в силах була робити. Не дивно, що цілителька удостоїлася честі бути занесеною до списку знайомих родини Косачів – найвпливовіших людей ХІХ – початку ХХ століття, надрукованого в додатку до книги Ольги Косач-Кривенюк та виданого Національною Академією наук України.
Cестра Лесі Українки Ольга була впевнена, що сумська баба зовсім не була «шептуха» і лікувала не шептанням-замовлянням, а способами народної медицини, з яких багато увійшло і до вченої медицини. У всякім разі бабині способи Лесі не пошкодили, Леся вважала, що навіть допомогли, бо пише братові восени того самого 1889 року, що масаж (якраз той, що Грубе порадив) знищив усю ту поправку, що вона набула в баби в Косівщині та на лимані.
Свої ж враження письменниця увічнила в оповіданні «Весняні співи», де з етнографічною сумлінністю, точно і правдиво в усіх деталях відтворила сумний побут хуторян.
На Сумщині шанують пам'ять про видатну українську письменницю. У 1971 році у Косівщині було створено шкільний музей, який у 2005 році набув статусу народного. Щороку сюди приїздять шанувальники її таланту, щоб віддати шану великому імені Лесі Українці.