Естет архітектурних форм: доля і творчість рівненського архітектора Миколи Пасічника

 Чирко Олександра, 14 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів №8, м. Рівне

Вступ

"В епоху хмарочосів та інформаційних технологій, коли вся земна планета живе за спресованим часом, ще, дякувати Богу, людина іноді знаходить хвилини, щоб подивитись і подивуватись помпезністю римського Колізею, розкішшю царських палат Растреллі, величчю Софії Київської, загадковістю скіфських кам’яних баб.

А мимоволі відкривши для себе відомі всім освіченим людям архітектурні та мистецькі шедеври, раптом розумієш, що сама особисто живеш не в центрі світової цивілізації. І якщо так, то чим тоді здивувати світ? А поруч – шумить-говорить щоденним людським життям знайоме до дрібниць місто, яке викохало і тебе, і твоїх дітей, і твої мрії, місто, яким ти так любиш передосіннім вечером повільно йти за руку із внуком. Із найдорожчим…
І до болю тоді хочеться примусити всіх таки побачити красу цього провінційного містечка, відчути його дух у буденних спорудах і у розміреному затишку нешироких вуличок. Адже саме такі звичні точки на карті України і вимальовують оте загальне архітектурне полотно, а якщо коротше – твою професійну сутність… Сутність зодчого, а звичніше – архітектора"...
Саме так починаються епістолярні роздуми Миколи Петровича Пасічника. І саме таким бачить своє життя рівненський архітектор, який у цьому році відсвяткував свій 65-літній ювілей. І мені хочеться, з великої поваги до цієї дюдини, щоб якомога більше людей дізналися, який великий внесок він робить для рідного міста, рідного краю, рідної землі.
Сьогодні, мабуть, тяжко знайти рівнянина, який не любить рідне місто, чи не помічає змін, які в ньому відбуваються. В останні роки Рівне змінює своє обличчя так стрімко, що ми лише встигаємо дивуватися. Те, про що вчора мріяли, – сьогодні стає реальністю. І це добре, адже місто для своїх мешканців – це той же дім, у якому вони живуть зі своїми родинами.
"Сім століть з хвостиком" – чималий вік для міста, яке лише неповні 80 років існує в статусі обласного центру. О скільки чудових палаців, замків, храмів могли б прикрасити Рівне за прожиті ним літа! Однак історія не була поблажливою до нашого містечка, час зберіг для нащадків небагато унікальних пам'яток старовини, а місто набуває нового вигляду лише в останні 15-20 років.
Луцька брама, бульвар Незалежності, житлові масиви, модерні споруди нових ділових і торгових центрів. А ще центральна частина вулиці Соборної, пам'ятник Климу Савуру та Уласу Самчуку, ошатні новобудови, сквер і пам'ятник Марії Несвицькій, які стали перлиною Рівного, а також підземний торговий пішохідний пасаж довжиною 270 м., донині єдиний приклад в Україні освоєння підземного простору для міст такої величини як Рівне...
А за всім цим простежується образ людини, що взяла на себе ношу будівничого, сформувала і втілила в життя новий архітектурний образ важливої частини міста. І ця людина – Микола Петрович Пасічник, заслужений архітектор України, лауреат Державної премії в області архітектури, член Національної спілки архітекторів України, учасник Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів та виставок, людина, яка залишила в архітектурній біографії Рівного по-справжньому живий слід.
За своє життя Микола Петрович Пасічник удостоєний високих державних нагород, що свідчить про його значний внесок у розбудову нашої держави. Серед них такі, як:
• грамота Президії Верховної Ради УРСР (1983)
• срібна медаль Виставки досягнень народного господарства СРСР (1989)
• звання Лауреата Державної премії за ландшафну архітектуру м. Рівне (1990).
А в 1997 йому присвоєно звання Заслужений архітектор України.
Напевно, не буду оригінальною, якщо скажу просту істину, що для архітектора найрадіснішими є моменти, коли його мрії втілюються в життя. Тому далі коротко розскажу про окремі проекти, що вже створені Миколою Пасічником.

Розділ І. Реалізоване

В лютому 2005 року, до 100-річчя від дня народження у Рівному встановлено пам'ятник видатному українському письменнику, публіцисту, громадському діячу, учаснику національно-визвольної боротьби українців, редактору газети "Волинь" Уласу Самчуку. Наш земляк родом із теперішнього Дерманя, людина непростої долі. Вигнанець і вигнаний, претендент на здобуття Нобелівської премії 1982 року за художні твори "Волинь" та "Ост". Улас Самчук один із перших авторів, хто у світовому письменництві розповів у своєму романі "Марія" про голодомор в Україні. Його ім'я сьогодні відоме в усьому світі.
Місце для увічнення У. Самчука на Театральній площі, очевидно, архітектор вибрав не випадково, орієнтуючись на історичні події. У 1944-1945 рр. німецькі та більшовицькі окупанти знищували саме тут українських патріотів. Улас постав на перехресті розсташування двох редакцій: своєї "Волині", яку він відновив у 1942 році та " Волині" теперішньої.
Модель пам'ятника виконувалась у дуже стислий термін, відразу в гіпсі, а потім відливали в бронзі в ливарнях Києва і Львова. Колектив архітекторів з любов'ю і великою відповідальністю віднісся до увічнення пам'яті свого земляка.
Загальна висота композиції становить 3, 15 м і вона природно вписалась в оточуюче архітектурне середовище театральної площі. Творці монумента запропонували варіант Самчука відпочиваючого, близького й зрозумілого, але з твердістю характеру і гостротою творчої думки. Вони вважають, що таке виконання пам'ятника дозволяє відтворити діалог письменника з сучасниками.
Тож сьогодні наш геніальний земляк повернувся до нас, закарбований у монументальній скульптурі. І рівняни та гості міста можуть віддати йому свою шану.
А вже у 2006 здійснився ще один задум архітектора. Омріяні ним новобудови на вулиці Соборній зі сквером і пам'ятником Марії Рівненській стали окрасою Рівного, перлиною його архітектурного стилю. Це місце пов'язане з історією Рівного його генетичним кодом. Через п'ять століть княгиня постала в камені саме в тому місці, де вона мешкала, і де зараз найбільше вирує життя. Саме за князювання Марії Несвицької (1481-1518) Рівне одержало Магдебурзьке право і статус міста, завдяки якому городяни здобули можливість на самоуправління. За часів Марії Несвицької у ХV-XVI ст. Рівне перживає перший розквіт.
"Архітектор – то свого роду «історик й естет часу». І, відчуваючи дух того Рівного, що виплекало твоє мистецько-архітектурне «Я», розумієш, що саме тут, на перехресті старих вулиць Замкової, Шкільної, Соборної, Базарної, поблизу річки, де колись існував історичний центр Рівного, і має бути пам’ятник патронесі міста. Народжується творчий задум – і з Божою допомогою втілюється у життя", пише у своїх спогадах Микола Пасічник.
Про Марію Несвицьку маємо досить скупі відомості. Знаємо, що вона була донькою Луцького воєводи, а її чоловік, волинський князь Несвицький, загинув під час бою з татарами, заповівши свої маєтності дружині та доньці.
Невимовні страждання княгиня змогла перебороти завдяки вірі та справі, яку започаткувала: у неї виник задум збудувати в одному з поселень замок і місто на вигідному торговельному шляху і вибороти для нього Магдебурзьке право. Одразу ж після здійснення задуму княгиня стала іменувати себе Марією Рівненською.
"Мене увесь час турбувало, коли ж із того поселення воно стало містом. Хто перший сказав, що воно не Рівники, а місто Рівне? Захотілося знайти той початок. Довелося заглибитися у глибину віків, і виявилося: то Марія Несвицька, яка придбала в короля Казимира Магдебурзьке право... Хотілося увічнити цю людину, щоб образ Несвицької постав у камені. Якщо на сьогоднішній лад її називати, це перший міський голова нашого міста – людина, яка започаткувала в місті самоврядування", – каже Микола Пасічник.
Нелегко було творити пам'ятник цій історичній особистості. Скульпторові довелося ознайомитись з багатьма історичними документами, спілкуватись з музейними практиками. Проте так і не було виявлено жодного зображення Марії Несвицької, тому довелося скористатися замальовками строїв української знаті з історичних джерел, звернутися до середньовічних гравюр.
Марія Несвицька возвеличується під купольним дахом на своєму князівському кріслі з високою спинкою, верхня частина якого нагадує крила янгола. Вона тримає, неначе показуючи жителям міста сувій пергаменту – грамоту, яка надає місту Магдебурзьке право. Дорогі шовкові шати, розшиті квітами спадають додолу.
Мармур для пам'ятника був привезений з Уралу – з селища Коєлга Челябінської області. Він неоднорідного кольору, але це не псує образ, а навпаки додає йому зворушливих відтінків. Скульптуру покрили спеціальним розчином, який оберігає її від руйнування. Від дощу та снігу княгиню Несвицьку захищає спеціально зроблений купол.
Над архітектурною спорудою княгині – кований прапор. Він поєднав у собі родовий герб Несвицьких та є своєрідним символом прихильності до християнства. Окрім численних візерунків, прапор містить у собі кілька елементів. Це хрест, повержений півмісяць, так звана " єврейська зірка", яка є символом християнства. Таке поднання символізує приналежність та прихильність до християнської віри. На прапорі зображений образ дзвону, який має закликати до єдності за будь-яких обставин (таке значення він має у геральдиці). Саме його звуки сповіщали про радісні і сумні новини.
Скульптура Марії Несвицької встановлена на спеціальний гранітний постамент. Увечері світло з-під купола надає їй просто казкового вигляду. Сюди, до засновниці та патронеси Рівного, йдуть на поклон представники влади і громадськості, а молодята вважають за честь у найщасливіший день свого життя сфотографуватися.
Микола Пасічник зізнався, що мрію про увіковічнення образу Марії Несвицької-Рівненської він плекав із того часу, як довідався про цю історичну постать. Ідею проекту виношував не один рік у серці й душі. Адже він архітектор, який любить своє місто, хоче зробити його кращим, залишити у ньому свій слід. Він хотів увіковічнити в білому мармурі сильну і цілеспрямовану жінку, яка добилася для Рівного статусу міста, була провідником православ'я. Рівняни мають знати свою берегиню і засвідчувати глибоку повагу та шану цій величній Жінці-Рівнянці.
На думку багатьох мистецтвознавців, цей пам'ятник – один із найкращих в Україні, а забудова центральної частини Рівного визнана кращим архітектурним проектом 2006 року.
Коли ми запитали архітектора, який з проектів йому найбільш дорогий, він відповів: "Кожен проект – це частина життя, роздуми, пошуки, недоспані ночі..
Довго думала, як можна подати узагальнений знак людини, яка займається архітектурною діяльністю. Тут мені допоміг Інтернет, оскільки саме там я знайшла символічний знак, пов'язаний з архітектурою, – це циркуль.
Для мене архітектура – об'ємний предмет, що має кілька граней, обов'язковим є циркуль. А замість деяких граней, зважаючи на прізвище Пасічник, подала соти.
І тому соти – це грані діяльності, а їх у нього багато. Одне з його захоплень – це подорожі. Він побував більше як у тридцяти країнах світу. А передати почуття та враження від побаченого допомагає живопис – акварель і графіка. Микола Пасічник зізнається, що це внутрішня потреба відтворювати прекрасне. В 2011 році навіть відбулась його персональна виставка " Життя в архітектурі. Проекти. Забудова. Акварель. Графіка". Зауважу, що художник надає перевагу рисункам чорнильним пером (адже, як пояснює, чорнило не витреш, як олівець, тому це вимагає зосередженості, ретельності і відповідальності за кожен штрих...). А нещодавно я була запрошена і на другу виставку творчих здобутків архітектора. Вона відбулася 18 квітня 2016 року в Міжнародний день памяток та історичних місць у виставковій залі Рівненського обласного краєзнавчого музею.
На виставці були представлені як реалізовані проекти, так і нові архітектурні ідеї. Частину експозицій займали графічні роботи Миколи Пасічника за останні 5 років. На малюнках відтворені враження не тільки від подорожей країнами світу, але і від відвідування об'єктів культурної спадщини України та Рівненщини: Острога, Пересопниці, Клеваня тощо...
Найбільшу залу музею заповнили колеги, друзі, родичі, представники громадськості, щоб привітати людину, яка створювала і продовжує творити образ Рівного. Адже власне він започаткував традицію звітуватися перед громадськістю про свою діяльність кожні 5 років. Хотілося б, щоб б це стало доброю традицією не лише для нього, але й для багатьої інших, в тому числі і для представників влади.

Розділ ІІ. Перспективи.

В робочому кабінеті Миколи Петровича мені довелося побачити концепцію реконструкції парку молоді "Лебединка". Для Рівного це місце дуже важливе, адже саме тут, на місці парку колись був палац князів Любомирських, а зараз там штучне озеро і місця від замку не лишилося. Тому, пан Микола прагне відтворити історію, і вдихнути в цей парк трішки подиху з минулої епохи.
Архітектор розповів, що одним із фрагментів цієї забудови є створення пам'ятника героям твору " Діти Підземелля" Володимира Короленка. І показав проект цього пам'ятника. Тоді я вирішила дізнатися, що за твір написав Володимир Короленко, адже ще раніше бабуся мені про нього розповідала. Я відшукала в басусі книгу і дізналася, що вона про маленьких героїв: Марусю, Соню, Васю та Валека, яким випала важка сирітська доля і вони жили в підземеллях старого замку.
Ідею створення пам'ятника маленьким героям Володимира Короленка – Микола Пасічник виношував давно. До цього його підштовхнула дружина Олеся, за фахом вчитель світової літератури. А в лютому 2012, як пише газета "Сім днів" цю пропозицію підтримав міський голова Володимир Хомко.
Микола та Олеся Пасічник розповіли, що потреба у створенні такого пам'ятника виникла, щоб привернути увагу дорослих до проблем дитини, а особливо до сирітства. Пам'ятник змусить перехожого зупинитись, згадати події минулого і зародити бажання не допускати в майбутньому дитячі страждання, голод і біль. Малі герої Короленка зійдуть зі сторінок книжки і будуть завжди поруч з нами.
Цей комплекс має стати ще одним із знакових місць Рівного перед краєзнавчим музеєм, де колись була гімназія, в якій вчився В. Короленко. Сподіваюся, що найближчим часом рівняни разом з дітьми зможуть приходити до пам'ятника, проводитимуть тут екскурсії, краєзнавчі заходи.
Ще одним із нереалізованих планів Миколи Пасічника є Пам'ятник героям Небесної Сотні. Вже давно розроблений проект цієї памятки, проте місцева влада ніяк не може визначитись з місцем її розсташування. Планується, що це буде терасовий квітник Майдану Незалежності. Це має бути композиція, утворена скульптурними зображеннями двох янголів, які крилами торкаються землі, а їх фігури підносяться у небеса. Янголи тримають вишитий рушник, на якому височить герб. Дана композиція символізуватиме перемогу світлих сил добра над силами зла і пітьми. Скульптури мають стояти на гранітному п'єдесталі, де викарбувані слова "Героям Небесної Сотні" та " Героям АТО". На гранітних плитах, що поряд – будуть викарбувані імена героїв Небесної Сотні та загиблих в зоні АТО.
А ще, Микола Пасічник мріє про продовження підземного містечка від Театральної площі до Майдану Незалежності і далі до готелю "Мир" та вулиці Драгоманова.

Розділ ІІІ. Особисте життя

Закономірно, що хотілося б представити і особисті грані знаменитого земляка.
Микола Петрович – корінний рівнянин, народився 17 квітня 1951року. Після закінчення ЗОШ № 18 і художньої школи вступив до Львівського політехнічного інституту на архітектурний факультет. Здобувши вищу освіту у 1973 році, повернувся у рідне місто. Розпочав трудову діяльність у Рівненському філіалі «Діпромісто». Понад 20 років свого життя присвятив державній службі. З 1985 року – головний архітектор Рівного. З 1990 по 1998 роки – заступник начальника управління містобудування та архітектури Рівненської облдержадміністрації. З 1998 по 2006 рік – заступник міського голови Рівного Віктора Чайки, головний архітектор міста. Каже, що період роботи у владі запам'ятався "бацилами ентузіазму Віктора Чайки". Він багато хотів зробити, і це передавалося кожному, – пригадує пан Пасічник. За його словами, вдалося розробити та затвердити генплан міста, дати старт проекту забудови центральної частини міста під назвою " Міленіум Плаза".
Сьогодні більше займається авторською роботою. Займався викладацькою роботою, обіймаючи посаду доцента на кафедрі архітектури Національного університету водного господарства та природокористування. Студентам радив працювати 24 години на добу, все робити з любов'ю до людей і до справи, яку обрав.
Дружина Олеся і діти – не лише найперші поціновувачі його робіт, але й суворі критики. Династію архітекторів Пасічників продовжують старший син і невістка, які працюють архітекторами у м. Києві.
"То щастя батька, коли діти беруть у життя не лише філософію життєвої науки, а й примножують ремесло. Старший син, Максим, уже архітектор. У тому, як син тримає в руках олівець, малюючи ескізи майбутніх творінь, ти бачиш своє продовження. У тому, що хтось із внуків колись збудує вулицю твоєї мрії, ти вже не сумніваєшся. А інакше, для чого ж, власне, жити?!"
Сьогодні у Миколи Петровича росте внучка Маруся, яка також любить малювати, можливо вона продовжить галерею дідусевих малюнків.

Висновки

Воістину справедливо сказав великий Оноре де Бальзак: «Архітектура – показник моралі». А життєва і власне людська мораль – то твій земний слід і його відбиток у віках.
Микола Петрович каже, що він щаслива людина, адже за своє життя посадив не одне дерево, збудував не один будинок, виростив двох достойних синів (один-дипломат, другий-архітектор) і виховує двох онуків. Щиро дякує Творцеві за наснагу і силу. Просить у нього такого ж почуття і для своїх земляків, рівнян, аби вони у складному сьогоденні пізнавали і берегли своє місто, аби воно стало для кожного по-справжньому рідним, своїм, вимріяним…".

І