This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Образ України у творчості Василя Симоненка та Василя Стуса

 Радченко Владислав, 21 р.,Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,м. Старобільськ, Луганська обл.


Життя здається таким коротким, а як багато треба встигнути... Відколи людина починає усвідомлювати себе, вона замислюється над сенсом життя, визначає, що хоче отримати від нього – здоров’я, кохання, славу, визнання, матеріальне благополуччя. Ми самі визначаємо для себе життєві пріоритети, але треба зробити так, щоб прожитий час не був марно витрачений на якісь дрібниці.


Благодатна пора 60-х років народила плеяду талановитих українських поетів, серед яких виокремлюємо творчість Василя Симоненка та Василя Стуса. Вона ж багато в чому визначила і шлях їх естетичних пошуків, тематико-проблемне наповнення літературних творів. Проте мистецьку спадщину цих поетів не переплутати з будь-чиєю іншою, така вона оригінальна, потужна, самобутня, так тісно злилися в ній у одне ціле долі поетів та їх творчість.
Незважаючи на те, що народилися вони при комуністичному режимі і в ньому росли та виховувалися, своїми творами довели, що вони справжні патріоти української землі і народу, шанувальники української мови, культури, традицій, мріяли, щоб Україна зі своєю довголітньою культурою і творчістю вийшла на міжнародний рівень.
Їх змістовним ядром є позиція митця, громадянина, патріота, сина – своєї матері і матері-України. Поети прагнуть наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди – цих вселюдських ідеалів, за якими для них не губилися ідеї національної свідомості рідного народу.
Тема рідної землі, України, як і мотив неволі, спогади про рідних, провідні в ліриці В. Стуса та В. Симоненка. Україною поети жили, марили, згадували в тяжкі години життя. Ця любов була головним сенсом їх короткого життя. Цілісність і всеохопленість патріотизму вражає, за кожним помислом, кожним словом – Україна. Болем за Україну, рідний народ, майбутнє свого краю наповнена поезія митців.
Усе своє життя Василь Симоненко стверджував, що його життя повністю належить Україні. Бути її сином для поета – це гордість і щастя.

Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Поезії Симоненка – символ правди художнього слова, незрадлива синівська любов до Вітчизни:

... живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду


Це ніби зізнання поета в коханні до своєї рідної, мудрої України.
Україна ніколи не забувала В. Симоненка, платила йому за любов любов’ю. Його полум’яна поезія весь час будила сумління, кликала на боротьбу проти брехні, підлості, зрадництва, лакейства. За це Симоненка карали навіть після смерті.
Доля відміряла Василеві Симоненку всього-на-всього 28 років, а для літературної творчості – менше десяти. Олесь Гончар назвав В. Симоненка «витязем молодої української поезії». Про себе поет писав: «Щось у мене було від діда Шевченка і від прадіда Сковороди».
В. Симоненко виріс серед української природи, полюбив її, українські пісні, що їх співали дівчата під час жнив. Одночасно із любов’ю до української природи і пісень у поета зародилася любов до людини-трудівника і до України, яка є для нього тільки одною на цілий світ. З нею він прирікає ділити «радощі, турботи і жалі». Возвеличення трудівника – це позиція Симоненка-митця, один зі складників його художньої концепції світу: життя триває завдяки зусиллям хлібороба, баби Онисі з однойменного вірша, доярки з потрісканими від морозу і тяжкої праці руками і багатьох таких, як вони.
Усі дослідники визначають такі риси поезії митця, як щирість, простота, ліричність, правдивість, народність. Але вже перша збірка «Тиша і грім» засвідчила, що в українській літературі з’явився самобутній і зрілий поет, чесний, непідкупний, щирий.
Любов до Вітчизни знайшла своє відображення в поезіях Василя Симоненка. У зоряний свій час він створив шедевр української поезії – «Лебеді материнства». Цей твір наповнений чарівним світом казки, материнською ніжністю і турботою. Це гімн незрадливій материнській любові та синівській відданості, вірності Батьківщині.
На думку автора є величини духовні, незмінні – це Батьківщина й мати: вибирати або зрікатися їх – великий гріх.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

В. Стус написав, що «Симоненко став явищем більшим за його власний доробок»; він – «найбільший шістдесятник із шістдесятників».

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли
і вибилися з сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Ще однією пам’ятною сторінкою в історії нашої держави є життя поета трагічної долі, речника замордованого покоління поетів і молоді, похованої під кригою часу – Василя Стуса. Драматизм його життя виливався у віршах, бо автор писав оголеним нервом своєї душі, стійко сприймаючи фатальні життєві випробування. Поет не зрадив своїм принципам та ідеалам. Для нього найголовнішою була священна любов до України, рідного українського народу, за волю та майбутнє якого так пристрасно й самовіддано боровся.

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.

У кращих своїх творах, а може й усім своїм доробком В. Стус піднявся до вершин світової поезії, при всьому цьому він залишається глибоко національним поетом. Автор зумів відобразити світ і думи, духовність свого народу, генотип нації у складних історичних перепадах минулого й сучасності, йому вдалося намітити ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу – «від Шевченка до Стуса». Поетичне слово В. Стуса змістовне, вагоме, енергійне, сповнене великого почуття, і в цьому його краса і сила. Він, немов той альпініст, хоробро підіймався скелею волі через тортури й приниження, біль та страждання. Але в його душі палав вогник надії на те, що його почують майбутні покоління, і він буде не один боротися за добробут і благополуччя своєї Вітчизни.

Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.

Життя Василя Стуса мало смисл, бо живе його ім’я, вірші дійшли до читачів; прагнув до волі, але був самотній і помер в ув’язненні. Помер, але дух Прометеїзму живе.
Любов до України, вболівання за долю її народу, тяжкий біль і туга за рідною землею – мотиви, які яскраво відчутні в поезії Василя Стуса «На колимськім морозі калина…». У ній – невимовна туга за Україною – її повітрям, землею, небом, за рідними, друзями – усім тим, що зветься Батьківщиною. Все це є не тільки особистими переживаннями поета, а, насамперед, високими патріотичними почуттями синівської відданості, самозреченості в ім’я народу, безкорисливої, самовідданої любові до рідного краю, України. Його слово, думку, мрії хотіли замкнути в тюремних стінах, за розміром чотири на чотири. Але він не корився, мучився, але не каявся. Линув думкою до рідного краю, отчого дому, рідної неньки.

До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру – то й з того світу виглядай.

У своїх поетичних творах Василь Стус порушує низку глобальних для свого часу і для сьогодення проблем: страждання, спричиненого усвідомленим вибором життєвої позиції, яка полягає в боротьбі за українську незалежну державу, за національні ідеали; самовідданої любові до України, самопожертви в ім’я цієї любові; фізичної неволі, що відкриває шлях до свободи духовної; стійкості особистості у відстоюванні своїх переконань; віри, надії, любові як духовної основи буття. Образ України – омріяної, рідної сторони, за любов до якої ліричний герой як політв’язень відбуває покарання на засланні. Разом із поетом за тюремними мурами страждає красуня-калина – символ чарівності, добра, любові та нескореності.

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.

Іноді сумні мотиви змінює оптимістична впевненість у невмирущості України, бо вона всюдисуща і всім дає силу.

Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
Далі брести хугою світовою,
Тільки тобою, тільки тобою.

Вірш «Як добре те, що смерті не боюся я» є програмовим для поета, його девізом, гімном життя. Він став прилюдним проголошенням життєвих принципів митця. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою перемогу.

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя…

Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернення до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаністьу тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина. Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.
В обох поетів уся творчість йде від серця. У кожному слові – любов до України, рідної землі, до матері. В. Симоненко рідко був задоволений своїми творами. Однак цього разу відчув, що зумів художньо переконливо ствердити вічну істину: без Батьківщини немає людини, зрада її завжди фатальна. Доля України – найважливіше для ліричного героя.

Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

За собою він залишає лише право пролитися крапелькою крові на її священне знамено.

З нею я ділити завжди буду
Радощі турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

Єднання українських душ і думок у соборне думання і діяння – це головний девіз творчості В. Симоненка. Цей девіз проходить через усі його поезії. Як колись апостоли Христові були проповідниками його нових правд віри, так проповідником українських нових правд віри став Василь Симоненко та вся велика група українських письменників – його ровесників.
Другим девізом В. Симоненка, виказаним у дусі українського традиціоналізму – мати свою власну землю, державу і волю. Ці два девізи поет уклав у вірші «Задивляюсь у твої зіниці».

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Сини-патріоти України гостро відчувають свій кровний зв’язок із рідною землею і готові на самопожертву заради щастя Вітчизни. Вони живуть в ім’я своєї Батьківщини, рідної землі. Вони захоплюються красою України і висловлюють щирі синівські почуття. Проте Україна – це вже не безталанна вдовиця, зневажена власними дітьми. Україна «горда і красива», а за її життя і права «гримить над світом люта битва».
Краса страждання – найвища краса, в поетичних рядках В. Стуса та В. Симоненка, багата на барви й гру соків землі, на ніжність інтимних почуттів і якусь особливу ласку до всього живого. У прозорій душі поетів яскравими осінніми спалахами ясніла краса світу – барвами осінніх айстр, вранішнім співом птаха, розлитою голубою водою жалів, теплотою материнських рук, любов’ю до праці на землі.
Звичайно, Василь Стус і Василь Симоненко не встигли розкрити всю розмаїтість своєї творчої особистості. Їх талант обіцяв так багато! Їхні вірші – найкраща розповідь про поета, стан душі, думки й почуття. Однак і те, що вони залишили, – неоціненний духовний скарб. Безкомпромісне щире слово правди так потрібне нам нині для утвердження думки, що справедливе суспільство може створити лише вільна людина, а будувати його треба на засадах правди і любові. Творчість поетів належить своїй епосі.
Ці поети шістдесятники – щасливі люди. Їх спадщина не пропала, хоча й лежала в прірві. Знайшлося кому рятувати творчість поетів: збирати, опрацьовувати, видавати. І тільки в незалежній Україні ми читаємо та вивчаємо творчість легендарних митців слова. Вони справді після смерті повернулися до життя. Відродження нації починається з гідності, з усвідомлення свого „Я”, з пам’яті про людей, які своєю громадською позицією відстоювали й відстоюють перед суспільством свої переконання та ідеї.
Козацька натура і шляхетність, божевільне почуття порядності, самовідданість і безмежна любов до України – такі риси були притаманні обом Василям, які пішли з життя назавжди, щоб назавжди залишитися серед нас. І через роки поети звертаються до сучасників, закликаючи зробити належні висновки, щоб не повторювалися страшні картини, які пережила Україна.
Але не судилося нам жити в цей час у мирі та злагоді. Нова загроза нависла над єдністю та цілісністю нашої держави. Українцям як ніколи треба вистояти, об’єднатися навколо єдиної мети – бути разом, однією вільною, незалежною державою. Доки б’ється волелюбне серце в грудях українців, доти й житимуть борці-патріоти на рідній землі. Яскравим прикладом боротьби, патріотизму, самозреченості в ім’я рідної землі є героїчний подвиг Надії Савченко. В розквіті сил, в свої 33 роки, вона виборює право на життя в незалежній, демократичній, правовій державі. Відбуваючи жорстоке та безпідставне покарання в колонії, вона не здається, а бореться за правду, за щасливе життя, гідно відстоює свою позицію. Своїм прикладом Надія надихає на боротьбу проти несправедливості та сваволі. Надія Савченко – це жінка-борець сьогодення, яка назавжди ввійде в історію нашої держави як легендарна постать. Вся Україна та весь світ вболівають за її долю та бажають бачити її вільною. Небайдужі українці: студенти, учні шкіл, учителі, пересічні громадяни залучилися до Всеукраїнської акції в підтримку Надії Савченко, щоб підняти її бойовий дух і дати зрозуміти, що вона не одна – з нею Україна. Подвиг жінки-льотчиці не можна оцінити, бо сильна духом, незламна, тендітна жінка змушує кожного замислитись над своїм життям, над реаліями сьогодення. В кожного з нас є шанс переглянути своє ставлення до життя, адже життя – це найбільша цінність. Хочеться прожити його гідно та залишити добрий слід на землі. Неосяжне та безконечне почуття любові до України можна проявити не тільки в поезії чи прозі, а й у справах, вчинках та боротьбі. Надія Савченко всьому світу довела, що треба любити свою Батьківщину, рідну сторону, не дивлячись ні на що, навіть залишившись сам-на-сам з ворогом. Хіба можна оцінити такий вчинок?!
Щирість, людяність, любов – ось ключі до серця кожної людини. Лише дотримуючись цих принципів, ви відкриєте людську душу – невичерпну криницю світлих почуттів. Поринувши в неї, забудете про кривду, зло, брехню, будете відчувати себе щасливими. Треба гідно прожити життя, лишити добрий слід на землі, бо призначення людини творити добро, жити відповідно до законів людської моралі. Справжні патріоти рідної землі назавжди залишаються в пам’яті людській та ніколи не вмирають. Вони є прикладами для майбутніх поколінь. Це гідні герої нашого часу: Василь Стус, Василь Симоненко, Надія Савченко своєю нескореністю, героїзмом довели своїми справами, що Батьківщина одна і заради неї не гріх віддати власне життя. Нині моя рідна земля завмерла в напрузі, з болем чекає миру, злагоди. І весь наш народ вболіває за долю України.

Лунають пісні в степах України,
Залізная кобза співа над Дінцем.
Біленькі хатини в купелі калини
Стоять припорошені чорним вінцем.
Танцює гопак моя Батьківщина,
Цимбали гудуть, закладаючи слух.
Під вишнею вже не вечеря родина,
Зніма сумний дід свій старий капелюх.
Спішать парубки веселитися в лузі,
Як ті гайдамаки, як ті козаки.
А їх матері застигли в напрузі,
І посмішка зникла з обличчя сестри...

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123