Новотвори та прізвиська – позивні буремної доби у повісті В. Шкляра «Чорне сонце»

 Тищенко Анастасія, 16 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Червона Кам’янка, Кіровоградська обл.

Слова становлять відкриту, динамічну систему, тому і розвиток та вдосконалення мови як засобу спілкування відбувається насамперед саме у їх сфері як одиниць лексико-семантичного рівня.

Функціонування словникового складу української мови постійно супроводжують такі процеси, як: 1) поява нових лексичних одиниць, покликаних до життя потребами називання тих або інших конкретних предметів у найширшому розумінні цього поняття, суспільних процесів і явищ, абстрактних понять різноманітних галузей науки, духовної та матеріальної культури тощо; 2) віддалення на периферію лексичного складу частини слів у зв’язку з втратою ними номінативної актуальності. Тому в мові завжди наявна пасивна й активна лексика.
Пасивну лексику словникового складу становлять лексичні одиниці, обмежене вживання яких зумовлюється особливостями позначуваних ними явищ. До цієї категорії належать архаїзми, історизми й неологізми.
Вивченням цього питання займались видатні вчені, дослідники, зокрема: А. Грищенко, І. Ющук, О. Тараненко, В. Горпинич. Стилістичні функції неологізмів досліджували І. Білодід, А. Коваль, О. Пономарів, Л. Кравець.
Неологізми – категорія історично змінна, один з розрядів пасивного словника, тобто це одиниці, які ще не встигли ввійти (або вже не ввійдуть, оскільки, виникнувши, майже відразу ж і зникли) до активного слововжитку. А «Лінгвістична енциклопедія» за ред. О. Селіванової дає наступне тлумачення неологізму: «слово чи сполука, використані мовою в певний період на позначення нового або вже наявного поняття, чи набуття одиницями мови нових значень, що усвідомлюються як такі носіями мови».
Неологізми служать, з одного боку, для номінації нових чи ще не названих понять, реалій, а з іншого – для заміни попередніх найменувань новими, зумовленої різними чинниками – тенденцією до мовної економії, уніфікації номінативних моделей, виразнішого, точнішого найменування, експресивно-стилістичного оновлення, з причин соціально-політичного, пуристичного, евфемістичного характеру та інших. Номінативно-експресивні неологізми особливо швидко виникають (так само й зникають) у розмовній мові, передусім у жаргонах.
Неологізми української мови останніх десятиліть вивчалися здебільшого в плані загальних словотвірних, лексично-семантичних та стилістичнх тенденцій розвитку (А. Москаленко, І. Шашкін, К. Ленець та інші).
Способами творення неологізмів є креація (створення абсолютно нових непохідних знаків), деривація різних типів (морфологічна й неморфологічна), калькування, запозичення. Лексико-семантичний, неморфологічний спосіб творення закріплює за вже наявними у мові знаками нові значення. Цей спосіб передбачає термінологізацію, ретермінологізацію, транс термінологізацію, оцімізацію, апелятивізацію, трансонімізацію, актуалізацію застарілих слів, жаргонізмів у нових значеннях тощо. Нові значення формуються шляхом метонімізації, метафоризації, семантичної конденсації, каламбуру як уподібнення слів за мотиваторами-омонімами.
Оскільки метою нашої розвідки є дослідження сучасних новотворів, представлених у повісті В. Шкляра «Чорне сонце», наведемо приклад лексем, які набули нового значення шляхом метонімізації, наприклад:

– А Сіроманець уже ліпив з РПГ-х-га-га! - корчував акаційки кабачками (так на жаргоні бійців називаються стрільна гранатомета). А замість броника накинув на себе лише стареньку чорну «розгрузку». «Козою» ми називаємо наш пошарпаний пікап «мітсубісі», що колись був червоного кольору, а тепер став плямисто-червоним; …Коли головним проспектом від площі Визволення до бульвару Богдана Хмельницького проїде наша «Залізяка» (славнозвісний панцерник, який ми зробили з КамАЗа, укріпивши його сталевими пластинами та арматурою)… - Оце так «дискотека», – сказав Єгер (дискотекою бійці називають активні бойові дії); Штепа всіх людей, які йому не подобаються, ділить на два типи – чмошників і бариг; Я знаю, чому саме ця розмова пригадалася мені після того, як мінометне стрільно вибухнуло біля стайні; - Вата, брат, вата. Куди не кинь оком-вата!; Стояли ми знов-таки на дальному блокпості, що ближче до передової, ми такі блокпости називали гніздами. Єгер обстежив «камуфляж без шевронів…», сказав, що покійник зодягнутий у «горку» (різновид військового однострою російського виробництва);

В українців прізвиська – це значний сектор антропонімічного простору, який за кількістю іменувань відстає хіба що від прізвищ. Однак понині не визначено до кінця ні параметрів цього антропонімічного класу, зокрема його статусу, ні структурних особливостей.
Чи часто ми чуємо прізвиська людей? Погодьтеся, часто. А якщо пірнути у минувшину, то саме прізвиська є першими ідентифікаторами людини у тогочасному суспільстві.
Найдавніші прізвиська – це ті, які виникли в результаті "пересування" дохристиянського імені на друге місце після календарного (між ними в офіційних документах могло стояти ще ім'я батька). У записах XV-XVI століть зустрічаємо: Михайло Неук, Івашко Близнець, Васько Біда та інші (до речі, прізвиськами, а потім і прізвищами ставали також календарні імена на зразок сучасного Петро, Юрко). Явно дохристиянськими іменами, а пізніше прізвиськами – уточнюючими найменуваннями людини до появи прізвищ – були такі слова (нині прізвища), як: Буркало, Зубар, Міняйло, Нудьга, Нечай, Потягайло, Мороз та ін.
Чи були прізвиська "привілеєм" найнижчих верств населення, чи їх мали й "високонароджені"? Досліджуючи літописи, можна стверджувати, що мали, бо і в них були некалендарні імена; крім того, вони мали і прізвиська, які певним чином їх характеризували: Буй Тур Всеволод, Яр Тур Всеволод у "Слові о полку Ігоревім" – це складене найменування, куди входять: князівське особове ім'я Всеволод, епітет-характеристика (буй – буйний, сміливий, яр – "яростний", гарячий) і Тур – прізвисько князя. Прізвиськом галицького князя Ярослава було слово Осмомисл.
Кожне, навіть найдавніше прізвисько, коли його давали, щось означало: спочатку це було друге ім'я, яким людину постійно називали, пізніше – яскрава риса характеру чи зовнішності, якась помітна риса чи подія в житті людини. Так, прізвисько Троян (батько трійні) могло мати реальну підставу, стосуватися однієї людини і далі не передаватися. Це – прізвисько "у чистому вигляді". Але Троян – це ще й дохристиянське ім'я, яке, ймовірно, "відсунувшись" на друге місце, дало потім сучасне прізвище. Дуже важко судити про появу певних прізвиськ з такої відстані, як чотири-п'ять століть. Прізвиська, особливо давні, містять багато цікавого: в них і давно застарілі слова, і буйна фантазія авторів, і спостережливість, і вміння виділити в людині такі риси, які одразу ж характеризують і того, кому дається прізвисько, і тих, хто його давав. Усі прізвиська поділяються на образливі й приємні; перших, звичайно, значно більше: Рудий, Барило, Носаль, Заїка та багато інших. Проте були й такі: Чорненький, Тендітний, Ласкавий, Моторний, Красій, Чорнобривець та інші.
Отож, здавна в Україні поруч з іменами і прізвищами були поширені вуличні прізвиська. Окрім даного від народження імені, прізвиська мали і сивочубий козарлюга, і малюк-безштанько.
Присліпа, Штиря, Харман, Сторчак, Підвечеря, Кабанець, Корж, Горб, Шмат, Шкода – ці та сотні подібних прізвищ значилися у списках куренів Запорозької Січі. Але вони, напевно, не були справжніми. Козаки не шукали слави у гучному імені. Хоч не красне прізвисько, проте власне. Важливіше було залишити після себе добрі справи. Більше того, часто зміни, навпаки, радували. Нове ім’я – нова доля. Адже серед запорожців було чимало втікачів, тих, хто прагнув швидше викреслити із пам’яті своє минуле. Загубившись у пониззі Дніпра, вони надовго, якщо не назавжди, розлучалися зі старими іменами. Від урядових осіб до Січі надходили різноманітні запити про втікачів. Але кошовий отаман незмінно надсилав одну й ту саму відповідь: у списках такого немає, тобто і в давні часи прізвиська давали змогу людині стати «непомітною» для недругів.
Козак не зволікав, коли лунав заклик збиратися у похід. Його ніщо не могло втримати вдома. Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка. Ще б пак! Адже, якщо хтось виявить легкодухість або затягне побачення з коханою, ніякого суду не потрібно – мало того, що називатимуть гніздюком, сиднем, полежаєм, тюхтієм, так ще й приліплять таке прізвисько, що соромно буде людям у вічі дивитися. Зате хоробрих у бою і вірних у товариськості нагороджували звучними прізвиськами, котрі багато до чого зобов’язували.
Одна голова, та десять язиків у козацького дотепника. Нагородження прізвиськом у січовиків було своєрідним іспитом для новачків. Як повинен був почуватися молодий козак, коли його називали, скажімо, Стріляй-Бабою або Завий-Вовком? Комусь такі прізвиська здавалися образливими, і вони навіть кидалися з кулаками на товаришів. Таких не поважали. Але більшість козаків все ж витримували характер. Сказано на глум, а ти бери собі на ум. Той, з кого кепкували, спокійно ставився до витівок козацького гурту, розуміючи, що придумування прізвиськ – то своєрідна розумова забава для козаків, сміхова культура. Він міг лише кинути: „каже чорт-зна що, аби даремно пара з рота не йшла”.
З тих часів вільного козацького товариства пішли гуляти Україною веселі прізвища і прізвиська. Сьогодні, дивись, та й зустрінеш і Паливоду, і Самодригу, і Жуйбатька, і Півторадня, і Бабородича, і Пужайчереду. Трапляються і такі: Нетудихата, Небиймуха, Обійдихата, Непийпиво, Попсуйшапка, Валяйбаба.
Козаки мали звичку давати одне одному прізвиська. Це були влучні назви, що характеризували козацьку персону іноді набагато краще, ніж могла зробити ціла автобіографія кожного з них. Прізвиська козаків стали основою їхніх прізвищ, в подальшому зафіксованих різними документами, реєстрами та переписами.
Потреба давати прізвисько випливала з того, що ідентифікація та навіть проста функція управління, організації і самоорганізації козацького товариства вимагала швидкості та мобільності. Прізвиська надавалися стихійно, і в основу їх лягала якась особлива ознака кожного козака або обставини, котрі були тісно пов’язані з його особою. Типовими прізвиськами козаків вважали сполучення кількох слів, наприклад Нетудихата, Давигора, Розбийголова, Нелийвода, Ловикінь. Такі прізвиська мали на меті пояснити особливості поведінки або фіксували певні життєві випадки, що траплялися з козаками. Специфічні риси козацького зовнішнього вигляду мали власне відображення у прізвиськах: Кривоніс, Сліпий, Кривий, Оселедець, Кулак. Часто прізвиська мали інше походження – відповідно до роду діяльності, заняття, функцій в козацькому війську: Пушкар, Обозний, Коваль, Швець, Бондар, Козачок. Таке джерело козацьких прізвиськ було споріднене із загальнонародним, адже давньоруські території з непокозаченим населенням теж характеризуються подібними прізвиськами, а згодом – і документально затвердженими прізвищами. Ще одним джерелом прізвиськ було використання назви батька конкретного козака або його прізвища: Іваненко, Степанчук, Сокирчук, Томиленко, Охріменко, Гриців, Чубенків.
Досить часто прізвиська з жартівливих перетворювалися на дуже поширені і навіть шановані, а іноді навпаки – на зовсім непопулярні, оскільки козацьке життя вимагало швидкої реакції на поведінку кожного козака з усього товариства. Прізвиська допомагали козакам здійснювати комунікацію у ворожому оточенні, під час здійснення шпигунських, розвідувальних доручень або диверсій. Принципи побудови та виникнення прізвиськ допомагають вивчати генеалогію давніх козацьких та великої кількості сучасних українських родин.
На разі існує чимало визначень поняття «прізвисько». Зокрема тлумачний словник української мови дає таке пояснення поняття «прізвисько»: Найменування, яке іноді дається людині (крім справжнього прізвища та імені) і вказує на яку-небудь рису її характеру, зовнішності, діяльності, звичок. // рідко. Конспіративна кличка або псевдонім. Прі́звисько (ву́личне прі́звище, кли́чка, нік) – вид антропоніма: неофіційне особове іменування, яким середовище індивідуалізує або характеризує особу. В українській мові термін прізвисько фіксується з 14 століття. Як зазначає Павло Чучка, прізвисько – найчисельніший, найрізноманітніший і наймінливіший клас антропонімів.
Переважна більшість прізвиськ (позивних), якими послуговуються бійці «Азову» за давньою козацькою традицією надавалися стихійно, і в основу їх лягала якась особлива ознака кожного козака (сьогодні азовця) або обставини, котрі були тісно пов’язані з його особою. Ось простежмо: І Навіщо тобі, Вовчику-братику, позивний… Перед нами юний азовець, який навіть не встигає обрати собі позивний, бо гине в Іловайську, а в пам’яті своїх побратимів цей юний доброволець залишається з ім’ям казкового героя. У цьому «заочному» позивному і батьківська ніжність «Вовчик», і заведене давнім козацьким звичаєм побратимство «братик».
Слід зауважити, що бійці Азову не завжди мотивують свої прізвиська-позивні. Тому ми можемо лише припускати вибір деяких позивних, наприклад: …Чи, може, Чавур, – вийшов із буса спокійно так вийшов, але це вже був не чорний чоловічок, це була вже чорна пантера… (с. 73);… А там ген далі пішов наш стратег Мосе;…Пішов з найдовшою бородою Буба.
Частина прізвиськ-позивних мають тісний зв'язок азовців із минулим – кумирами молодих вояк – представниками Холодноярівської республіки, наприклад: …І ми почули голос нашого чотового Гризла (от хто взяв собі позивний із розумом – за прізвищем холодноярського отамана Семена Гризла) …Цих чучупаків, упізнали здалеку – Сіті, Бізон (хто що не бачив бізонів у Холодному Яру, то подивіться).
Потреба давати прізвисько випливала з того, що ідентифікація та навіть проста функція управління, організації і самоорганізації козацького (на разі військового) товариства вимагала швидкості та мобільності. Називати одне одного повним ім’ям, по-батькові та по прізвищу було дуже довго, а самих імен для ідентифікації нашвидку просто не вистачало – адже було багато однакових найменувань, одне тільки козацьке ім’я «Іван» чого варте. Тому практика січового, степового і військового життя сприяла виникненню прізвиськ, а сьогодні варто зауважити, що прізвиська – позивні є не лише виокремленням з-поміж інших однакових, але й «прикриттям», своєрідною «ширмою», «захисним бар’єром» від «мирного» життя, де залишилися рідні та близькі, яким там, поза зоною АТО, може загрожувати реальна небезпека…Тому навіть волонтер Андрій Штепа має свій позивний: … Я, ну і, звичайно ж, Андрій Штепа, якому ми дали невигадливий, але щирий позивний Друг. Цей позивний для Штепи і мотивований (бо саме він підтримує азовців у всьому: домашні смаколики, прилади, камери…), і захисний, бо там, на далекій Черкащині є різні люди: одні-допомають, а інші…
Найбільший розряд становлять прізвиська, що характеризують людину за її особистими зовнішніми чи внутрішніми рисами: …Ішов найпорядніший у світі Негідник і – слова з пісні не викинеш – був там вояка з іще химернішим позивним, ніж Негідник, це не хто інший, як наш балакучий донеччан Лєнін, з такою ж куценькою борідкою, як у того більшовицького негідника, але він був із нашої штурмової чоти…; І тоді один чорний чоловічок, не скажу тільки хто – чи Хунта, чи Борода, чи Дюшес, чи Змій, чи Солдат, чи, може, Чавур.
Крім фізичних і психічних ознак, мотивом для появи прізвиськ часто є рід діяльності теперішніх вояків у мирному житті (Єгер, Маестро, Маляр, Моцарт, Хімік, Адвокат, Ядро та ін. .), особливості мови чи мовлення (Ідеолог), різні вчинки, територіальна чи етнічна характеристика особи (Молдаван, Мілан, Русич, Чечен, Хорват, Вуйко, Черкас, Муром, Гал, Сиваш, Кельт, Бендер та ін. .), її соціальне становище (Вевеес, Солдат, Босяк, Маршал): -Давай, Маляре, – сказав Єгер, – ми з Сіроманцем передрімаємо, потім я тебе підміню; Ми втрьох – Єгер, Сіроманець і я – заскочили на це господарство перевірити, чи все тут чисто…; Правильно, - сказав Маестро. -Розмір має значення; Позивний Ядро він дістав за те, що був метальником ядра й займав призові місця.
Ряд прізвиськ-позивних – це нове тлумачення історичних персоналій, часто іронічно-антонімічне, зокрема, раніше наведене Лєнін, а ще Фриц, Борман або ж навпаки гордо недосяжний Шухевич або Бендер: …Це йшли знамениті бородані першої чоти, а подивіться-но, хто вирушив у другій чоті – там був сам Шухевич, ще не генерал, а вже вищий за маршала…, це не хто інший, як наш балакучий донеччан Лєнін, з такою ж куценькою борідкою, як у того більшовицького негідника, але він був із нашої штурмової чоти.
У повісті автор послуговується і загальновідомими прізвиськами-позивними, які не потребують ні тлумачення, ні розшифровки, наприклад: Ні Яник не винен, ні Рижий, ні Ахметка, ні Пшонька, ні Кровосісі, ні Чикатило, ніякий поц не винен, тільки одна система.
Ряд позивних, скоріше всього взяті або дані спонтанно, без будь-якого пояснення вибору, наприклад:Ліс, Муртень, Лєший, Ковбой, Чек, Сокира та інші. Зрозуміло, що можна припустити, що Лєший отримав свій позивний за якусь надзвичайну здатність проникнути в тил ворога та залишитися живим, а Ковбой за свою любов до коней та вправність наїзника, Сокира, мабуть, за швидку й точну реакцію, а Чек, можливо, скорочення від справжнього прізвища: …Він був із нашої штурмової чоти, в якій ще йшли Гал, Хімік, Ковбой, Сокира, ішли Бендер, Ярин, Глядач, Руна, ішли Піт, Борода, Муха, Лєший, Бонов, вирушав у цей веселий похід Турист, ішов із власним жеребом у кише ні Фортуна, ішов – не летів-Вертоліт, і суворий Табала, і добросердний Кузя, а також Муром, котрий прибився до нас аж із Росії, ішов Хорват, самі знаєте звідки, і безстрашний словак Дропак.
Особливої уваги, на нашу думку, заслуговують такі позивні-прізвиська, як Апостол, Ангел, Фортуна, Оберіг. Апостол не тільки вправний вояка, але й прекрасний проповідник, за яким ідуть бійці в бій: …Пішов Апостал зі свою правдою і наукою; Ангелом я називаю свою наречену – і не тільки тому, що обожнюю це небесне створіння, а через те, що вона так зветься насправді Ангеліна; До мене підійшов з диктофоном усюдисущий кореспондент Оберіг і – знайшов коли! – почав щось розпитувати;… Ішов із власним жеребом у кишені Фортуна. Ці прізвиська-позивні самі по собі є охоронцями не тільки їх носіїв, а й близького оточення. Отож, дані вони недаремно.
Хотілося б звернути особливу увагу на своєрідні так звані «дитячі» прізвиська-позивні, як от Кузя, Сіроманець, Петюня, Кіт, Олежка, Вітальос та інші: Гюрза, Борман, Моджахед, Вуйко, Сиваш, Вевеес, Момета, Дерзкий, Золотий.
Зрозуміло, що наша робота – лише краплина у величезному морі мови творів Василя Шкляра. Новотвори та прізвиська-позивні, використані автором, дали нам змогу прослідкувати не лише історію виникнення й життя слів, але й цілої епохи дня нового. «Чорне сонце» – «про Україну, якою вона була, якою є і якою ще буде колись…Адже в героях Шкляра ми впізнаємо тих, хто живе поруч з нами, змагаючись, борючись…перемагаючи». Прізвиська сучасних козаків Сіроманця, Єгеря, Негідника, Друга та інших на їхній беззмінній «козі» уже стали історією нашої держави, об’єктом наукових досліджень. А їх самих хай оберігає Фортуна, Оберіг, Ангел, щоб вони обов’язково залишилися живими, бо, як зазначає В. Шкляр, «тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».