This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Митрополит Андрей Шептицький – честь і окраса нашої Церкви і Народу

 Галак Ольга, 12 р.,гімназія ім. Володимира Великого, випускниця недільної школи “Діти Світла”, м. Рогатин, Івано-Франківська обл.


О, мій Боже! З глибини моєї душі віддаю поклін Твоїй безмежній Величі. Дякую Тобі за ласки й дари, що ними Ти наділив Твого вірного слугу митрополита Андрея Шептицького! Прошу Тебе, прослав Його також і на землі...

“Він був великим сином Вселенської Католицької церкви. Великим українцем, вченим, мистецтвознавцем, покірним богомольцем і митропо-литом, якому рівного не легко знайдемо не лише в нашій історії, але й загалом в останньому столітті нашої Церкви.

У кожній ділянці чинний і письмом, і словом, і ділом буквально до останнього віддиху життя. Словом, був він честю і окрасою нашої Церкви і Народу” (митрополит Йо-сиф Сліпий).
Постать Глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького є однією із найбільш яскравих персоналій національного церковно-релігійного життя ХХ ст. Він очолював УГКЦ 44 роки (1901-1944рр.). Українські та зарубіжні дослідники оцінюють митрополита А. Шептицького як діяча, котрий вимагав підпорядкувати національне питання церковним інтересам, який має великі заслуги у зміцненні українських шкіл у Галичині, турбувався про утворення українського університету, був патріотом нашої культури.

Могутнім серцем обняв він увесь народ,
його минуле, сучасне і майбутнє

Для Андрея Шептицького Батьківщина, нація – поняття насамперед духовні і моральні, що перебувають в єдності як “тіло” і “душа” і творять єдиний живий організм. Завдання українського народу вбачав в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве й стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Програмовим у царині культурно-національного відродження є послання митрополита до духовенства “Як будувати Рідну Хату?” (грудень 1941р.): “Положення виглядає так, що Боже Провидіння дасть українському народові виконати його природне право, – вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати. Тому треба над ним так працювати, щоб того свого права ужив він мудро і по християнськи”.
Митрополит Андрей доклав своїх старань і праці до розвитку багатьох суспільних галузей, чим і сприяв плеканню духовності свого народу. У вересні 1906 року він організував першу в Україні прощу до Святої Землі – Єрусалима, в якій брало участь 505 чоловік. Були паломники з Рогатина. . Митрополит разом із отцем-шамбеляном Степаном Городецьким везли з собою образ Пресвятої Богородиці із села Лучинці, який в чудесний спосіб оновився і не згорів під час пожежі у каплиці. Образ було покладено на камінь у Божому гробі, під яким три дні лежав Ісус Христос. Освячену ікону після повернення розмістили над Царськими Воротами у церкві Святого Миколая у Лучинцях. У 1915 році п'ять артилерійських снарядів влучили в храм, знищивши все дощенту, і лише образ Діви Марії залишився неушкодженим.
З особливою ревністю дбав митрополит Андрей про народну освіту Допомагав матеріально багатьом середнім школам, “Просвіті”, “Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для жіночої гімназії, а в соборі Святого Юра організував Народну школу імені Б. Грінченка для бідних дітей.
Особливо підтримував митрополит дитячу патріотичну організацію “Пласт”, подарувавши їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. 1903 року заснував Народну лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині.
Вся його культурно-просвітницька діяльність спрямовувалася на під-несення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з'являється свідома масова готовність до практичної роботи заради національного державного будівництва. Ніби заглядаючи у наше сьогодення, у листі до матері під назвою “Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю” передбачив те, що Європа буде примушена обставинами пізнати Україну. Як же нам бракує нині таких духовних Провідників...
Понад чотири десятки років митрополит Андрей Шептицький вів через шторми, бурі і рифи суспільних катаклізмів корабель Української греко-католицької церкви. Всебічна обдарованість Великого Українця, глибоко аналітичний склад розуму асоціювалися з мудрою тактикою Глави Церкви та громадського і політичного діяча.
Піклування про долю України було для митрополита справою всього свідомого життя: з часу Божого поклику стати монахом василіянином і до останнього подиху. Безпосередній свідок передсмертних хвилин Андрея Шептицького отець доктор Йосип Кладочний згадує останні його слова: “Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з'єдиненою, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і злагода пануватимуть у ній. Усе те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоб Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, змученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка тривала вічно”.

“Русин з діда-прадіда”.
Молодість і покликання отця Романа Шептицького

Народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі, на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Александром. Батько походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого князя Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. У XVII і протягом XVIII ст. з роду Шептицьких вийшла ціла плеяда високих діячів УГКЦ та РКЦ. Так, Варлаам Шептицький був єпископом, Никифор – архімандритом, Атанасій та Лев – спочатку єпископами, пізніше – митрополитами. Всі вони залишили яскравий слід в історії українського греко-католицизму. Ще дід митрополита Петро був вірним Української церкви. В середині XIX ст. Український рід Шептицьких полонізувався в силу певних суспільно-політичних обставин.
Вперше Роман заявив своїй матері про те, що хоче бути священиком, коли йому було лише дев'ять років. Його переслідувало відчуття, що єпи-скоп Варлаам, митрополити Лев та Атанасій кличуть наслідувати їх, а вони всі були ченцями – василіанами.
У посланні до духовенства “Наша програма” (1899р.) Андрей Шептицький писав: “Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу та й святий обряд наш полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле життя”.
Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа на “відмінно” протягом чотирьох років. Краківську гімназію Святої Анни закінчив у 1883 році з відзнакою. Право студіював у Ягеллонському університеті, теологію та філософію – у Вроцлаві, правничі знання удосконалював у Мюнхені та Відні. Андрей Шептицький – доктор права (1888р.), доктор філософії (1892р.), доктор богослов'я (1892р.). Упродовж усіх студентських років Роман просив батьків, щоби дозволили йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли, особливо батько.
У квітні 1886 року Роман їде до Риму, де потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XII. Почувши про намір юнака вступити до монастиря Василія-нівського Чину, Папа обійняв його і промовив: “Мій сину, вибирай найлі-пшу частину, яка буде невід'ємною частиною тебе”. Під час другої аудієн-ції Романа Папа благословив його намір.
1896 року Андрея призначають на посаду ігумена монастиря Св. Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не лише в церковних, а й лицарських важливих справах. 2 січня 1898 року ієромонаха Андрея призначили Станіславським єпископом.
22 жовтня 1900 року Кир Андрей відвідував Рим. Папа запросив його до себе на аудієнцію і сповістив про своє благословенне рішення – призначити його на митрополичий престол. 1901-1944рр. Слуга Божий Андрей Шептицький – архієпископ Львівський і митрополит Галицький мав величезний вплив на духовність свого народу.

Роль митрополита Андрея Шептицького в історії нашого народу

Щоб належно оцінити роль митрополита А. Шептицького в історії нашого народу, необхідно окреслити й осмислити найголовніші напрями його зусиль.
Його релігійно-церковна діяльність рішучого реформатора оздоровила греко-католицьку церкву, як ніколи до того (піднесення дієцезального кліру, створення нових і реорганізація діючих духовних навчальних закладів, видавничої справи, зближення духовенства з народом, з його змаганнями на грунті конкретних справ, залучення талановитої, але бідної молоді до навчання і церковної та громадської діяльності...).
Його соціально-економічні заходи відповідали інтересам народу і підводили матеріальну базу під ідеологію національної консолідації та державотворення (фінансування церквою банкової і страхової справи, створення лікарень, захоронок, притулків, пропаганда і розвиток кооперативного руху і народних промислів тощо).
Його культурно-просвітницька діяльність була скерована на піднесе-ння моралі і духовності народу до того рівня, на якому з'являється свідома і масова готовність до практичної роботи у справі національного державного будівництва (широка меценатська діяльність, відчутна допомога митцям, здібній молоді, консолідація творчих сил, виховна робота через захоронки і школи, спортивні та просвітні товариства, газети, журнали і книги, масові заходи з обов'язковим поєднанням двох начал – національного і релігійного).
До речі, саме в цій атмосфері формувався світогляд майбутніх січових стрільців, адже УСС – унікальне явище у світовій історії. Це була армія справжніх інтелігентів, носіїв високих ідей і благородних ідеалів. Стрільці склали справді народні, а тому невмирущі пісні. Вони витворили цілу своєрідну стрілецьку ідеологію та культуру. Зрештою, яка ще армія тоді (та й потім) організовувала етапні гімназії, вела між боями таку широку культурно-просвітницьку роботу? Маленький штрих: УСС – єдина армія того жорстокого часу, якій ні тодішні, ні пізніші противники ніколи не закинули жодного факту звірства, мародерства, насильства щодо полонених чи населення... Тому такий повчальний приклад виховної системи Андрея Шептицького: виховувати майбутніх борців за національні ідеали не шляхом нагнітання ненависті, а шляхом формування в них високої духовності й органічного неприйняття зла.
Його політична діяльність з самого початку мала виразне українське державотворче спрямування. Її дві характерні домінанти; по-перше, масовість – через залучення до активного суспільного життя всієї інтелігенції, студентської та учнівської молоді, духовенства і якомога ширших кіл населення; по-друге, вона велась у руслі австрійської законності і в парламентських формах. Це сприяло створенню умов для розширення і поглиблення національного руху, все більш впливова сеймова і парламентська українська репрезентація тощо. До того ж вона ставала справжньою і масовою школою демократизму і парламентаризму, без чого важко, а то й неможливо побудувати справді демократичну державу. А вже тоді назрівала в галицьких радикальних колах небезпека потягу до насильницького способу вирішення національно-визвольних проблем, що проявилося, зокрема, у вбивстві М. Січинським у 1908 році графа Потоцького – цісарського намісника за посадою, але польського шовініста за суттю.
Тому зрозуміла увага А. Шептицького до діяльності існуючих та створення нових політичних об'єднань. Згадаймо еволюцію руху “народовців”, що виник у середовищі грекокатолицького духовенства і вихованої ним інтелігенції в 60-х роках – як противага реакційній українофобській діяльності москвофілів. У 70-х роках цей рух оформився в національно-клерикальну партію, яка в 1899 році стала національно-демократичною партією. І саме ця партія в 1918 році виступила в ролі фундатора й опори уряду ЗУНР.
Слід відзначити, що талант церковного і громадського діяча в А. Шептицькому проявився не тільки в тому, що сам він був усе життя далекоглядним і гнучким політиком, а передусім у тому, що він створив широку, струнку і діяльну політичну систему, яка спрацювала, незважаючи на його відсутність в Галичині через заслання з 1915 по 1917 роки. Масові арешти, проведені російськими властями, і воєнне лихоліття ослабили, але не зламали її, і вона здійснила віковічну мрію нашого народу про власну державність – породила ЗУНР. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з УНР (Директорією), возз'єднавши Західну і Східну Україну в межах єдиної, суверенної і демократичної української держави.
Так у ході цих довголітніх національно-визвольних змагань греко-католицька церква стала національною, українською.
Національний характер греко-католицької церкви остаточно викри-сталізувався у викінченій формі за умов окупації Галичини новою Польщею, у міжвоєнне двадцятиліття.
Ми не маємо зараз об'єктивної і повної історії політичної боротьби, історії національно-визвольного руху в Західній Україні міжвоєнного двадцятиліття, але ми точно знаємо, що центральне місце в національно-визвольному процесі того часу займала українська церква – і як заслін проти полонізації, і як фундатор та провідник визвольних змагань народу.
Ця роль української церкви і її митрополита Шептицького не могла не враховуватись і польськими духовними та світськими властями. Зокрема, вони зробили все можливе, щоб до краю ускладнити його стосунки з Ватіканом. Але після того, як на арену політичної боротьби вийшло молодіжне – радикальне крило Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі зі Степаном Бандерою, коли загриміли постріли і від рук бандерівців один за одним жертвами падали особливо активні польські шовіністи – до міністра Пєрацького включно, коли галицька молодь буквально сп'яніла від задоволення почуття помсти та ілюзорної ефективності політичного терору, а створена спеціально для оунівців Береза Картузька (1933-1939) своїм тюремним жахіттям зарадити не змогла, – тоді польські власті кинулись до єдиного авторитету – митрополита, щоб він вплинув на бандерівців і не допустив “війни домової”.
Окремої розмови потребують і стосунки з фашизмом. Тут особливо багато докладено зусиль, щоб виставити і церкву, і її митрополита слугами Гітлера. Правда, очевидно, полягає в тому, що греко-католицька церква, як і кожна католицька, ніколи не була служницею ніякої влади. Усі зусилля митрополита були скеровані на збереження церкви, її структур. Звичайно, А. Шептицький змушений був рахуватися з тим, якою страшною, сліпою у своєму фанатизмі силою був фашизм. І якщо окупаційний режим у Галичині не йде ні в яке порівняння з фашистськими звірствами на Східній Україні, у Білорусії чи в Росії, то пояснення цьому слід шукати не лише в сентиментах колишнього австрійського єфрейтора і його поплічників, а передусім у гнучкій і далекоглядній політиці митрополита. У свою чергу, фашисти теж змушені були рахуватися з ним, бо розуміли, яку силу він уособлює. Характерна в цьому плані історія зі зверненням А. Шептицького до Гітлера, в якому він – єдиний! – виступив з різким осудом масового знищення євреїв. Реакція Гітлера, за свідченням його оточення, була наступною: спочатку фюрер оскаженів, а потім висловився в тому дусі, що графа Шептицького за це варто б повісити, але митрополит Андрей може собі таке дозволити.
Найкращим доказом справжнього характеру стосунків митрополита з фашизмом є те, що він мав високий авторитет в народі до самої смерті, а добра пам'ять про нього збереглася серед людей і досі.

Митрополит Андрей Шептицький – учитель – духовенству,
провідник – народу, дороговказ – владі

Андрей Шептицький, його життя і творчість є для нас безцінним скарбом, джерелом мудрості у вихованні українських громадян на засадах християнської моралі та законів Божих. Великий геній українського народу усе своє життя присвятив служінню Богові, людям, державі.
Чи не варто б нам задуматися, що ціле його святе життя і творчість, як Великої Людини, духовного батька й Мойсея народу не гідне того, щоб ми як покоління його синів і дочок не обновили наше духовно-національне життя в аспекті й тіні його великої Постаті. Бо велич його духа лежить в гармонійному поєднанні різних чеснот його святого й творчого життя: дар мудрості з даром покори, дар лагідності з даром рішучості, дар віри з даром любові, дар великодушності з аристократизмом духа, дар передбачливості з візією майбутнього, дар щедрості з даром любові ближнього. Всі ці дари він сповідував у найвищому ступені.
Усе наше національне життя повинно бути унапрямлене в дусі вказівок, Пастирських послань і поучень Великого Українця Андрея Шепти-цького. Ось одне з його поучень: “Хай усе життя одиниць, родин і цілого нашого народу основується в нас завжди на засадах, згідних з Божою Наукою, а переконаємося, що ще тут на землі, всі наші труди, праця і жертви принесуть Боже благословення.
Вони однаково відносяться до нас, як і до інших народів світу в їхніх взаєминах політичного чи суспільно-громадського порядку. Вже настав час, щоб ми із теоретичних міркувань перейшли до практичної дії і реалізації всього того, чим жив і як нам казав поступати наш Великий Учитель. Про все це він докладно виклав у своїй праці “Наша державність”, більш відомої під назвою “Як будувати Рідну Хату”. Справжній Геній Добра, нащадок графського роду з усіма своїми фізичними, духовними та інтелектуальними прикметами пристав до нас цілим серцем і віддав українській нації всі безмежні цінності свого духу і свого життя задля єдності держави, єдності церков і єдності нації.

Нехай Бог благословить велике діло

Особливе моє подячне слово Великому Праведнику Митрополиту Андрею Шептицькому за благословення, духовну опіку і збереження нашої гімназії.
Рогатин Духовний Отець відвідував тричі.
Перший візит відбувся 25-28 травня 1902 року. В цьому часі Андрей Шептицький відвідав святині міста: церкви Різдва Пресвятої Богородиці, Святого Миколая на Бабинцях Горішніх і Святого Юра на Бабинцях Долішніх, а також костел Святої Анни.
У 1909 році, коли було засновано нашу гімназію, Його Екселенція під-писує документ, в якому поручає о. Павлові Кудрику, парохові Рогатина, викладати релігію для греко-католицької молоді в українській гімназії в Рогатині.
Перша візитація гімназії відбулася 10 травня 1912 року з нагоди завер-шення будівництва споруди, яка і сьогодні є окрасою нашого міста і краю.
Достойного Гостя, Князя Української Католицької Церкви, графа Андрея Шептицького вітали сердечно вчителі та гімназисти. Після щирої розмови Митрополит власноручно вписав до Пам'ятної книги духовний заповіт: “Нехай Бог благословить велике діло”. Це благословення витає і над сьогоднішніми гімназистами, вчителями. Його особливу ауру відчуває кожен, хто переступає поріг відродженої гімназії.
У березні 1931 року на місці закритої польською владою гімназії ста-раннями Провідника УГКЦ митрополита Андрея Шептицького була заснована Мала духовна семінарія, що дало можливість молоді закінчити середню освіту. Кир Андрей особисто благословляв на науку в семінарії о. Івана Музичку, визволяв з німецької тюрми Василя Івахіва. Вчителям в часі заборони молитви в гімназії радив молитися в душі, але так, щоб учні це зрозуміли і самі так молилися. Володимир Грицай, вчитель гімназії, був приватним капеланом митрополита. У гімназії щорічно влаштовувалися урочисті академії на честь Покровителя у день його іменин.
Особливим був приїзд Митрополита 12 грудня 1935 року. Як зазначено у ювілейній книзі “Рогатинська гімназія ім. В. Великого”: “Щороку Рогатинська Мала Семінарія святкувала день іменин свого покровителя Митрополита Кир Андрея. У 1935 році з уваги на 70-літній ювілей Митрополита до цього святкування готувалися винятково урочисто. Незважаючи на заборону польських властей щодо широких публічних маніфестацій на честь Митрополита Андрея, він прибув до Рогатина. Приїхав, власне, до Духовної Семінарії, чим засвідчив, що до цього навчально-виховного закладу ставився з особливою увагою, справами семінарії піклувався постійно. Влада погодилась на зустріч-конференцію із учительським збором і візитацією Малої Духовної Семінарії. Отож, у четвер, 12 грудня, і відбулися урочистості: зустріч, святочна академія, концерт. Учителі та учні чекали на приїзд високого гостя, хоча й Митрополит дещо запізнювався. Зранку ректор семінарії о. Іван Гаврик відправив у семінарській каплиці Богослужіння “в наміренні Митрополита”, і всі чекали до полудня”.
Також про це писала львівська газета “Новий час” від 1935 року: “Вечером цього ж дня в гарно прибраній залі Україн-Банку зібралися численне духовенство Рогатинщини, місцева інтелігенція й міщанство та шкільна молодь, даючи цим свій скромний вислів любови й прив'язання до дорогого нам Архистратига”. У програму свята входили промова учня М. Міщука, декламації (Я. Кошіль і З. Семенюк), пісні релігійного й патріотичного змісту та гра “мандолінової оркестри”. А. Шептицький також відвідав церкву Різдва Пресвятої Богородиці, де декілька місяців раніше було відкрито пам'ятну дошку полеглим воякам УГА, жителям міста Рогатина. А згодом поїхав до Станіславова й Бережан.
Гімназійна родина свято шанує світлу пам'ять про нашого духовного опікуна. Ось один із прикладів. Інформаційний вісник “Молода нація” повідомляє: “21 грудня 2010 року в гімназії пройшла конференція, присвячена світлій пам'яті митрополита Андрея Шептицького. Величні звуки “Ave Maria” налаштували учасників на високий духов-ний настрій. Відкрив конференцію директор гімназії І. В. Доронюк, який зазначив, що нам близька наука Князя української церкви про християнське виховання, яке він вважав найбільшим добром світу. Ансамбль юнаків ви-конав духовну пісню “Прийди до мене, милий Ісусе”.
Про життєдіяльність митрополита Андрея Шептицького як скарбницю віри, надії та любові розповіла присутнім В. О. Мединська. Власну поезію – роздуми про сенс людського життя – прочитала учениця 7-Б класу Оксана Драган. З повідомленням про рід Шептицьких виступив учень 7-А класу Михайло Мосора. Про дитинство та юність Романа Шептицького надзвичайно лірично розповіли учні 7-А класу Олег Вільчинський, Марія Андрусів, Наталія Гордій, Наталія Крупка, Роксолана Булка. І. Б. Веркалець у своєму виступі звернулася до важких часів випробувань, які довелося пережити митрополиту в часи Першої світової війни. Я. М. Зварчук наголосив на величезному внескові, який зробив Андрей Шептицький в розвиток української національної освіти, науки, мистецтва, медицини, охорони природи, створення різноманітних українських товариств (по-зичкових кас, ощадних і кредитних спілок). Вустами учениці Мирослави Максимців присутні молилися за душу великого українця, а молитвами слуги Божого Андрея Шептицького, які прочитали І. С. Деб'як, учениця 2 класу Ярина Чубата, учень 7-Б класу Володимир Язловецький, присутні сплели йому вінок світлої пам'яті”.

Висновки.

“Нам потрібно йти дорогою Митрополита Андрея, бо ця дорога є шляхом спасіння, вічного щастя і життя. Коли владика Андрей став єпископом, він пише перше своє єпископське послання: “Я би вже сьогодні бажав, коли би воно було можливе, щоб у світі не було терпіння та біди, щоб усі ви... були й на цім світі, і навіки – щасливі. Я так хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плаче, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий та немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний. Я хотів би стати всім для всіх, щоб усіх спасти”. Святкуючи сьогодні пам'ять великого учителя та пастиря нашої Церкви, ми повинні йти його дорогою всі разом: єпископи, священики та всі миряни, бо сьогодні Митрополит Андрей урочисто повертається до княжого Києва своєю глибокою мудрістю, соціальною наукою і увагою до бідних у тілі своєї Церкви, яка тут зібралася з усієї України”, – сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.
Говорячи про діяльність Слуги Божого Андрея, Патріарх Філарет (УПЦ КП) відзначив, що цей праведник не тільки проповідував Слово Боже, а й утілював його в життя.
“... Митрополит захищав православних, коли у 30-х роках руйнували храми. Захищав у монастирі єврейських дітей... Що спонукало цього святителя у важких умовах виступати проти цих дій? Яка сила? Це правда і любов до людей.”
Що нас спонукає відзначати пам'ять Митрополита Андрея в усій Україні? Аби показати, що є світильники, котрі освячують шлях, яким повинен іти український народ. Яким же шляхом повинен іти український народ? Насамперед – шляхом правди і любові... Бо коли ми не чинимо правди, то з нами нема Бога. Рушійною силою є любов. І Митрополит Андрей нагадує нам своїми діяннями, що цією дорогою треба йти, аби досягти цієї мети.
Незвичайна постать митрополита Шептицького як духовного будівничого української нації була, є і залишається світлим дороговказом для нинішнього і майбутніх поколінь.
Згадуючи цього духовного велетня із потужним інтелектом і благородним серцем, постановімо собі жити і діяти згідно з християнською мораллю, власним сумлінням, щоб чесно і віддано працювати на благо України. Слова щирої молитви, яка виходить з глибини серця, нам у цьому допоможуть: “Предвічний Боже! Зішли на нас з високого неба Твою святу Мудрість, просвіти нею наші уми і серця!”.
“Мине сто літ, тисячоліття пройде,
Не знать, як світ підляже зміні,
Та віримо: ІМ'Я ЙОГО ДОСТОЙНЕ -
Прославиться у вільній Україні”.
Так писав 29 липня 1965 року с. п. отець Николай Василь Прийма, ба-гаторічний настоятель Української Греко-Католицької Церкви у Люрді, у вірші “Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький” (у 100-ту річницю його уродин).

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123