Андрей Шептицький – людина, громадянин, патріот

 Проказа Уляна, 17 р.,СШ № 96, м. Львів

Вступ

Мета: Дослідити особистість та роль Андрея Шептицького у державотворчих, духовних процесах в умовах тогочасного суспільства.

Тільки для Вас маю жити, –
для Вас цілим серцем і душею працювати,
для Вас усе посвятити, – ба, навіть за Вас,
як цього треба буде, й життя своє віддати.
Андрей Шептицький

Історія України – це історія тих людей, котрі у цій державі своїм життям писали сторінки її пам’яті. Українці мають за честь пишатись тим, що серед них був і Великий Українець – Андрей Шептицький. Йому ніщо не заважало насолоджуватись титулом найбагатшої людини в Галичині, та натомість він обрав скромне життя у монастирях. Він присвятив усе своє життя служінню знесиленому численними негараздами народові. Андрей всім серцем і душею горів за створення суверенної, незалежної української держави та церкви. Бувши людиною з знатним корінням, ніколи не вивищувався, а навпаки прагнув бути серед простого люду, щоб лікувати їхні душевні рани, вселяти віру в краще майбутнє і усіма можливими способами надавати українцям більше впевненості у власних силах – створював «нову еліту». Не мало значення, чи то священики, чи художники, чи лікарі вони мали здобувати освіту в кращих університетах Європи, фінансування Шептицький брав на себе. Важко описати його неймовірну любов до дітей, в душі яких він сіяв зерно правди і віри. Боялась Андрея лиш влада, адже через його великий авторитет і підтримку з боку багатьох впливових світових церковних діячів, не могла його знищити. Постать митрополита Шептицького як сучасниками, так і нащадками сприймалася дуже неоднозначно. Галичани вважали його «українським Мойсеєм», поляки називали зрадником і нацистським колаборантом, більшовики – українським націоналістом, а націоналістичне підпілля дорікало в авторитарності. Відкинувиши ідеологічні кліше та псевдоісторичні містифікації, спробуємо все-таки дізнатися, ким насправді був митрополит Андрей.

Біографія українського Мойсея. Митрополит – патріот державний муж.

Роман Шептицький народився 29 липня 1865 у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області), походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище «Шептицький» від родового маєтку – села Шептиці (Шептич). Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії Шептицької. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.
Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів.
Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. 19 травня 1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію. 28 травня 1888 вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов'я та філософії. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії.
11 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопільському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі Прилбичах. Упродовж 1892-1894 р. Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові. 20 липня 1896 його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» – місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898-1899 викладає богослов’я у Кристинопольському монастирі.
У 1899 імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних), Наша програма (до духовенства), Правдива віра (до вірних на Буковині), Християнська родина (до духовенства та вірних), До моїх любих гуцулів (гуцульським говором), На грані двох віків (до духовенства та вірних). Період єпископства у Станіславові тривав 14 місяців. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення». На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.
Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 в соборі св. Юра у Львові.
Кир Андрей вважав, що виховання добрих священиків – це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв процесу формування майбутніх душпастирів. У березні та квітні 1901 р. Митрополит здійснив візитацію Львівської семінарії, на підставі якої прийняв рішення про реорганізацію закладу. Андрей Шептицький дбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та Перемишлі (1907). Звичайно, не міг митрополит оминути питання монашества. Доручивши своєму братові Климентію відновлення монастирів Студійського уставу, він, зокрема, відвідуючи вірних за кордоном, старався скористати та запросити когось для поширення своєї діяльності в Галичині. Яскравим прикладом стали отці-редемптористи, яких було запрошено з Бельгії опісля його візиту до Канади.
Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів Австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Загальна позиція митрополита в політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад – в стінах обох цих закладів з'явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва. У січні 1906 року Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя західноукраїнських земель, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901 підтримав Сецесію українських студентів Львівського університету 1901-1902 р. У 1902 митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а в 1910 на засіданні палати панів вимагав створення українського університету у Львові. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловані.
За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства. У 1905 заснував Національний музей у Львові. Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірку іконопису. Ситуація, яка оточувала митрополита була такою – більшість парафій намагалися позбуватися старих ікон в простий та доступний спосіб, спаливши. Розуміючи, що втрата для культури колосальна, митрополит ініціював викуп таких ікон та образів з метою їх збереження. Деякі пам’ятки сягають 12-13 століття, що для української культури було б трагедією втратити такі скарби. Результатом такої турботи про церковні речі стало збереження різних ікон з різним датуванням. Однак, митрополит не просто їх викупляв та десь зберігав, але реставрував та виставляв на показ, що, безперечно захоплювало людей. Розуміючи цінність такої праці, митрополит відсилає за кордон на навчання молодих художників, таких як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Юліан Буцманюк та ще з дві десятки молодих та перспективних художників. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. У цих справах він двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 і для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-1927), участь в яких брали представники різних християнських конфесій. У Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.
Після окупації, на початку Першої світової війни Львова російськими військами митрополит Шептицький був 18 вересня 1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 звільнений. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив отця Михайла Цегельського Екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради. У вересні 1917 Шептицький повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28 лютого 1918 у палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з Українською Народною Республікою. Під час українсько-польської війни 1918-19 митрополит був інтернований польськими властями. 16 грудня 1920 здійснив поїздку до Риму. Звідти поїхав на візитацію українських поселень у північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західноукраїнських землях. У січні 1924 року Шептицький повернуся до Львова. 1924 р. Митрополит заснував богословський щоквартальник «Богословіє», продовжував роботу з розбудови УГКЦ. В 1929 р. постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 2 лютого 1939 р. кир Андрей заснував Український католицький інститут церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив архимандрит Климентій Шептицький. Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії – східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії. В умовах польської окупації Галичини Митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1920 році, Шептицький неодноразово звертався до керівників польської держави, добиваючись припинення «Пацифікації». 24. 07. 1933 Митрополит разом з іншими єпископами підготував послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності Митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. Видав 16 липня 1938 року відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу і Костел – «ворогами Вселенської Церкви, Християнства». 2 серпня 1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Шептицького та інших церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков.
У березні 1939 Митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України. Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВДисти розстріляли його брата Лева і всю його сім’ю в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання), незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Шептицький намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. На початку радянсько-німецької війни 1941-45 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком (лист Шептицького від 1. 07. 1941). У 1941 Шептицький очолив Українську Національну Раду, а в 1944 – Всеукраїнську Національну Раду.
Злочинна політика «радянізації» привела до того, що з початком війни між Німеччиною та СРСР у посланні «До духовенства і вірних Архієпархії» від 5 липня 1941 р. митрополит вітав «побідоносну німецьку армію, яка зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога». Саме це послання часто цитують охочі звинуватити в колабораціонізмі з німцями й дискредитувати Шептицького. Водночас, як це часто буває, документ не розглядають у ширшому контексті поглядів митрополита Андрея на майбутню незалежну українську Державу. Зокрема, в цьому ж посланні він висловив радість з приводу поєднання українських сил (ідеться, серед іншого, про компроміс між ОУН та діячами УНДО) та сподівання на утворення незалежної держави: «Нехай тепер забудуть про будь-які партійні чвари, нехай працюють у єдності і злагоді над відбудовою зруйнованого більшовиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності усіх українців повстане Соборна Україна». Підтримка відновлення незалежності, однак, не означала згоди з методами, якими українська націоналістична молодь боролася за свою Батьківщину. Ще на зорі своєї церковної кар’єри 1908 р. владика Андрей критикував тероризм як спосіб політичної боротьби.
Митрополита Андрея Шептицького не раз висували на звання «Праведника народів світу» – за його заслуги перед єврейським народом у часи нацистської окупації. Він був чи не єдиним українцем, що не боявся відкрито засуджувати Голокост і особисто врятував 150 євреїв, переважно дітей, від знищення німцями. У своїх посланнях Митрополит виступав проти переслідування і знищення євреїв, відкрито писав про це і нацистському керівництву. За ініціативи Владики євреям видавали фальшиві документи, аби ті могли втекти за кордон. За порятунок та підтримку євреїв під час Голокосту Митрополита посмертно удостоїли нагородою Яна Карського. Митрополит часто допомагав жидівській громаді Львова і у мирний час. А саме, коли жиди будували свій шпиталь ім. Лазаря, Андрей склав поважну суму грошей на побудову тієї будівлі. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21 листопада 1942 було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Помер Владика 1 листопада 1944 року, після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у крипті собору святого Юра. Його наступником став Йосиф Сліпий.

Культурно-просвітницька діяльність Шептицького

Діяльність Митрополита спрямовувалася на піднесення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з’являється свідома масова готовність до практичної роботи заради національного державного будівництва. Це, в першу чергу, меценатська діяльність, допомога здібній молоді, консолідація творчих сил, виховна робота через освіту, просвітні й спортивні товариства, часописи і книги, масові заходи з обов’язковим поєднанням двох засад – національної і релігійної. «Хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить», – вважав Митрополит. Андрей Шептицькй заснував Львівську греко-католицьку богословську академію, Богословське наукове товариство, український католицький інститут. У 1905 році засновує Український національний музей, відстоює ідею Українського університету у Львові. Шептицький підтримував діяльність приватних шкіл, товариства «Просвіта», «Рідна школа», НТШ, об’єднання «Луг», «Пласт» тощо. Мабуть, кожному пластуну відоме головне гасло – Бог і Україна. Саме Шептицький як ніхто інший розумів потребу виховання національно свідомої молоді, зокрема у скаутському стилі. Для необхідності існування такої організації необхідно не тільки словесну підтримку, але і фінансове забезпечення. З цією метою Митрополит подарував земельну ділянку на горі Сокіл у користування цієї організації, яка і по нині використовується молодими скаутами. Окрім гори, Андрей піклувався про те, щоби вдалося побудувати таборові будинки, де б могли відбуватися табори та зустрічі. Вартує також зазначити, що з рядів цієї організації вийшли великі провідники українського народу, такі як Степан Бандера, Роман Шухевич, Василь Кук та інші. Велика ідея та велика справа, почата ще Митрополитом, діє і сьогодні, збираючи навколо себе молодих хлопців та дівчат та загартовуючи в них міцний національний дух та ідею.
Роль глави УГКЦ у духовному, фізичному та соціальному житті українського народу важко переоцінити: він відкривав садочки і школи, допомагав молодим художникам, у соборі Св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей, повіддавав усі свої землі для створення там шкіл, заснував Народну лічницю, де могли безоплатно лікуватися бідні. А також Порадню Матерів, де могли лікуватися жінки та діти. До кінця свого життя Митрополит допомагав кожній людині, що просила його допомоги, як духовно, так і матеріально. Справа виховання дітей та молоді була для митрополита не менш важливою. Вже у перших своїх посланнях він звертається такими словами: «Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу» (Лист до вірних, 1899 р. Б.). У кожному посланні, що стосується виховання та дітей, він акцентує на потребі саме християнського виховання, яке починається вже у сім’ї. В одному з послань, датованому 1939 року, він просить батьків молитися спільно і заохочує до присутності дітей, навіть якщо вони маленькі. В такий спосіб дитина привчиться до того, що життя без молитви не можливе. Вартує згадати опіку Андреєм Шептицьким над дітьми-сиротами. Вони його називали «Найдорожчий Таточко».

Попри підтримку дітей-сиріn, пластунів, культурних діячів, він усвідомив необхідність допомоги найчисельнішій верстві населення – селянам.
Для школи імені Маркіяна Шашкевича Митрополит купив новий сучасний будинок, пристосований для навчальних потреб, на вулиці Замкненій під самими Митрополичими садами. При школі Андрей Шептицький створив громадську їдальню для сиріт чи дітей з малозабезпечених сімей. Часто сам навідувався до школи, де проводив з дітьми цілий день.
Для Василіянок Митрополит придбав за 500 тисяч крон гарний будинок на вулиці Потоцького (тепер Генерала Чупринки), де монахині пізніше облаштували монастир, школу вправ та учительську семінарію. Зараз він більш відомий як Лісотехнічний університет.
У 1930 році один з наукових працівників музею доповідає Андреєві, що в селі Кривки в Карпатах критична ситуація: селяни збудували нову церкву, а стару, вірніше старовинну XVIII століття, планують розібрати. Митрополит вчасно спохопився, церкву перевозять до Львова і ставлять серед лісу на Кайзервальді, передаючи у руки монахам-студитам. Уже в радянські часи довкола цієї церкви виріс цілий музей народної архітектури, а церква й досі є головним місцем паломництва львів’ян із кошиками в руках у надвечір’я Великодня. Рятуючи давню церкву, Шептицький несвідомо дав почин «Шевченківському гаю», адже якби ця церква не стояла посеред лісу, львів’яни ніколи б не мали такого чудового місця для відпочинку.
Глава УГКЦ дуже добре розумів мистецтво, зокрема іконопис. Це було зумовлено, мабуть, і тим, що і він сам мав талант до малювання. Коли у 1901 році владика оселився у митрополичих палатах на Святоюрській горі, він почав збирати колекцію рідкісних ікон, які згодом стали неабиякою мистецькою та християнською спадщиною українців. Усі ці духовні скарби він переніс у Національний музей. Одна з найбільш цінних ікон, що викупив Андрей Шептицький – це Богородчанський іконостас, який владика повернув Україні з Варшави. Митрополит створював художні школи, виділяв митцям стипендії на навчання у Європі, купляв їхні твори на аукціонах. Таким чином Митрополит підтримував мистецтво, сприяв духовному розвитку молодого покоління та поновлював свою колекцію новими іконами.
Митрополит Шептицький був справжнім мисливцем за інкунабулами, пам’ятками українського письменства та культури. Також він привозив з Європи цікаві екземпляри книг, які збирав у своїй колекції. Національний музей у Львові отримав неймовірну літературну спадщину від Андрея Шептицького – понад 3 тисячі книг, хоча його колекція нараховувала не менше 20 тисяч. На жаль, у радянські часи після смерті владики більшість книг з його колекції спалили.
Митрополит домовлявся з Голівудом про створення художнього фільму про Голодомор.
Під час Другої світової війни владика відновив роботу Українського Червоного хреста – для допомоги пораненим, хворим та полоненим.

Висновки

Андрей Шептицький – символ нескоренного духу нації, її працелюбності, толерантності, незламності та мудрості. У посланні до духовенства «Наша програма» Митрополит писав: «Я українець з діда-прадіда». Піклування про долю України було для митрополита Андрея справою всього його життя. Вражають останні прижиттєві слова патріота: «Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і злагода будуть панувати в ній».
Проявом глибокого патріотизму митрополита Андрея, на думку професора Анатолія Колодного, було те, що Україну він називав «Рідною Хатою». Саме українська хата була тією колискою нашого народу, в якій від покоління до покоління передавалися його традиції, художні смаки, мораль, світобачення. Андрея Шептицького турбувало й те, що ця Хата хоч і рідна, але поділена ворогуючими братами. Проте, на його думку, український народ є одним народом і йому належить стати монолітом.
Духовні заповіти Андрея Шептицького можуть сприяти консолідації сучасної української нації, нації політичної, державницької, але ментально розшарпаної, духовно розрізненої. А митрополит знав, як це робити. «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, і ця потреба накладає на нас усіх обов’язки, від виконання яких залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діяннями, і те діяння мусить вести до єдності».
Пророчо і актуально звучать сьогодні слова митрополита Андрея з далекого 1941 року: «Усі, хто почуваються українцями і хотять працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других».