This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Андрей Шептицький – князь церкви і народу

 Кудловська Олександра, 17 р.,Мукачівський державний університет,м. Мукачеве, Закарпатська обл.

Вступ

На сьогоднішній день українці продовжують боротися за право бути господарем своєї долі на своїй землі, за власну державність, за перетворення нічийно-космополітичної держави Україна на справжню – національну Українську Державу. Ця боротьба відбувається за наступних умов.


По-перше, наша країна є постколоніальною і посткомуністичною; понад 70 років "держава воюючого атеїзму" не тільки денаціоналізувала, русифікувала, винищувала фізично наш народ, але й нищила його моральність, духовність, релігію.
По-друге, над сучасною, досить умовною, українською державністю і самостійністю продовжує висіти небезпека російського імперіалізму, не зважаючи на 25 років відносної незалежності, Україна в значній мірі знаходиться під впливом і, нерідко, навіть диктатом Москви, що проявляться як в політичній та економічній, так і в ідеологічній, культурній та релігійній сферах (яскравий приклад – панівне становище УПЦ МП).
По-третє, не менш небезпечним ніж московський, є імперіалізм західний, підґрунтям якого є космополітична і антихристиянська ідеологія лібералізму.
Не важко помітити, що всі антиукраїнські сили виступають також як сили, ворожі до християнства. Немає суттєвої різниці, чи вороги нищать релігію в Україні виходячи із свого засадничого не сприйняття християнства, чи для того, щоб позбавити українців духовної сили – ясно одне: українське націо- та державотворення є невід’ємним від боротьби в ім’я утвердження християнських принципів. З огляду на це, Церква і націоналістичний рух є природними союзниками. Але яким є ідеал цього союзу? Як об’єднати свої зусилля й водночас не забути євангельський принцип про те, що Богові потрібно віддати Боже, а кесарю – кесареве? Щоб відповісти на це питання, потрібно звернутись до прикладів, які дає нам вітчизняна історія. А чи не найкращим історичним прикладом жертовної служби народу та Церкві є Андрей Шептицький – прикладом і для церковного ієрарха, і для пересічного душпастиря, і для мирянина, і для того, хто причисляє себе до націоналістичного руху.
Об’єктом даного дослідження є життя Андрея Шептицького, а предметом – органічне поєднання Шептицьким релігійної та політичної діяльності.
Метою дослідження є насамперед загальна характеристика постаті Андрея Шептицького у двох зрізах: політичному та релігійному, а саме:
• дослідження походження Андрея Шептицького та його дитячі і юнацькі роки як фактори, що вплинули на формування його релігійного та політичного світогляду;
• простеження його кар’єрного зросту;
• з’ясування його вкладу в історію УГКЦ;
• аналіз теоретичного та практичного аспекту його екуменічної діяльності;
• характеристика ролі А. Шептицького в політичному житті українців.

Розділ 1. Походження роду Андрея Шептицького

Юнацькі роки Митрополита
Роман-Олександр-Марія Шептицький народився 29 липня 1865 року в родовому маєтку Прилбичі, що на Львівщині. За традицією Шептицькі вважали, що шляхетську грамоту їх роду надав сам король Данило Романович. Польська Енциклопедія Ольгебранда подає про родину майбутнього митрополита Андрея наступні відомості: „Шептицькі, шляхетська родина, яка походить від руських бояр, писалась Шептиць, Вощанців і Угерців, дібр, що їх надав цій родині в ХІІІ ст. галицький князь Лев. Уже в часах незалежної Руси Шептицькі мали високі гідності, а після прилучення до Речі Посполитої наполегливо трималися Східної Церкви.
Чимало представників роду Шептицьких увійшли в історію України як духовні особи і зробили неабиякий вклад в життя української Церкви. Наприклад, Олександр Шептицький в 1618 році заснував в Угерцях Василіанський монастир, а в 1620 році створив там друкарню.
Іншу друкарню заснував в Уневі Варлаам, в світі Василь Шептицький, – архімандрит Унівський, а в 1710-1715 – єпископ Львівський і Кам’янецький. У 1681 році Варлаам Шептицький разом з єп. Йосифом Шумським та архімандритами Сильвестром Творовським і Степаном Гороїмом таємно прийняли унію. Це в свою чергу посприяло подальшому приєднанню до Вселенської Церкви всієї Львівської єпархії.
В роді Шептицьких були й найвищі церковні ієрархи: митрополитом був Атанасій (1729-1746) та Лев (1778-1779). Перший відзначився тим, що доклав зусиль до уніфікації обряду після Замойського синоду 1720 року та гармонізації стосунків між василіанами та світським духовенством. Лев Шептицький, хоч займав митрополичий престол лише один рік, довгий час був єпископом-коад’ютором митрополита Пилипа Володкевича.
Будучи людьми церковними, Шептицькі не забували про своє шляхетське походження і гордилися власним родом. У листі до коронного гетьмана Адама Сенявського Василь Шептицький зазначав: „Ми, шляхта, не від учора, ані з чиєї ласки, ані нобілітації, ані зв’язків подружих ми виросли – але з давніх предків, із заслуг війни і мира, так старі, як старі Русь і віра Христова на ній…”
Шептицькі довго трималися візантійського обряду. До Латинського Костелу перейшов лиш батько митрополита Андрея Ян. Та попри це він все ж пам’ятав про своє руське коріння. Казимир Хлендовський, будучи поляком, не без сарказму згадував, що Ян Шептицький „дуже був гордий за своїх єпископів у роді… пообвішував свою кімнату самими генеологічними деревами так, що мені здавалося, що я є в стайні перегонових коней”. Очевидно, той факт, що батько Ян Шептицький зберіг зв’язок з власним народом, посприяв не тільки переходу двох його синів – Романа та Казимира – на східний обряд, але й спричинився до того, що обидва стали непересічними постатями українського національного життя.
Мати Романа Софія була графинею, походила із давнього польського аристократичного роду Фредрів. Напевне саме їй митрополит Андрей завдячує, що ще в дитячому віці поставив понад усе саме Бога. Патріарх Йосиф Сліпий з цього приводу згадував: „Мати, графиня Софія… була глибоко релігійною людиною… Цю глибоку релігійність вщепила вона в душі своїх дітей, зокрема Романа, вже змолоду… Мати Софія тішилася, що малий синок скоро навчився сам відмовляти коронку-чотки і щоденні молитви. А дома вона запровадила спільні молитви, і цей звичай згодом Митрополит Роман-Андрей доручив у пастирських посланнях всім християнським родинам як надзвичайно важливий чинник релігійного виховання і вдержання християнського Духа в основній клітині Христової Церкви”. В молоді роки графиня Софія зачитувалась „Наслідуванням Христа” Томи Компійського, а також житіями святих, що надихало її на побожне християнське життя.
Софія Фредро-Шептицька доклала максимум зусиль, щоб своїх дітей „виховати для Господа смиренними і маленькими перед Ним, навчити підводитися після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги ”. Про її відданість Богові свідчить лист до сина Казимира (пізніше – о. Климентія) від 13 жовтня 1882 року: „У боротьбі, спокусах, невизначеностях, які Ти зустрінеш, щоб Ти пам’ятав завжди, що ми народилися, щоб вмерти, щоб стати святими. Ми не можемо зробити менше для Того, Хто помер, щоб нас зробити святими, як ними стати. Треба пройнятися цією правдою…, що всі цілі ниці, ближчі, легші є фальшиві ”. У 1880 році помер один із синів Шептицьких – Єжи (Юрій, по домашньому – Ізя). Софія Фредр-Шептицька з цього приводу записала: „В найстрашніших хвилях, які коли-небудь я пережила, пізнала на собі ледве не фізично – коли Бог подасть Хрест людині доброї волі – Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест”. Софія мала неабиякий талант художника. Вона власноруч намалювала ікони Пресв. Ісусового Серця (оздобила діамантами і подарувала одному з храмів м. Брухналь), св. Йосифа (передала в костел м. Жовква), св. Яна з Дуклі (Бернардинський костел у Львові), а також св. Ігнатія і св. Франциска (Феліціянський жіночий монастир у Кракові).
Особистим сповідником графині, а за одно і другом родини був отець-єзуїт Генрих Яцковський (1834-1905), який увійшов в історію Церкви як реформатор Ордену Василіан. Можна припустити, що о. Яцковський в певній мірі повпливав на вибір життєвого шляху молодого Романа.
В родині Шептицьких існувала своєрідна релігійно-містична атмосфера. В їхньому палаці знаходився реліквіарій із часточкою Чесного Хреста Господнього та землею із Гробу Пресв. Богородиці. Шептицькі особливо шанували цілий сонм святих Східної та Західної Церков, зокрема св. Франциска Асизького, св. Антонія Падуанського, св. Бонавентуру, св. Терезу, св. Бенедикта, св. Домініка, св. Василія Великого, св. Ігнатія Лойолу та інших. Та найбільше юний Роман захоплювався українським святим, мучеником за єдність Церкви Христової св. Йосафатом Кунцевичем, який протягом усього життя був для нього дороговказом для ведення екуменічної та душпастирської роботи. Також він надзвичайно шанував св. Катерину Сієнську, що жила в Італії у 1347-1461 рр. Ця сестра-домініканка, що удостоїлася одного із найбільших ступеней святості (була стигматичкою), все своє життя присвятила тому, щоб примирити між собою ворогуючі італійські міста і піднести авторитет Папи. Можемо припустити, що св. Катерина була для Романа прикладом чудового поєднання християнства і патріотизму, адже й сам він, як побачимо пізніше, хотів об’єднати свій народ не тільки в єдиній незалежній державі, але і в єдиній Церкві під проводом Христового Намісника.
Роман надзвичайно щиро захоплювався догмою про Спільноту Святих й сам із юних літ прагнув до святості, насамперед святості через мученицьку смерть. Дослідниця духовного життя митрополита Шептицького Софія Сеник зазначала, що „Роман захоплювався ідеєю, щоби відплатити Ісусові Христові власною кров’ю за профанацію Його крови в Службах Божих і св. Причастях”.

Розділ ІІ. Андрей Шептицький – видатний релігійний діяч
першої пол. ХХ ст.

Початки духовної кар’єри

Початкову освіту Роман отримав вдома, згодом як гімназист навчався Львові та Кракові. У 1883-1887 роках вивчає право в Кракові та Бреславі. Вчений ступінь доктора права отримує у 1888 році. Окрім духовного виховання та університетської освіти Шептицький мав змогу пройти військовий вишкіл, однак від армійської кар’єри мусив відмовитись у зв’язку зі станом здоров’я.
У 1887 році Андрей здійснив подорож до Росії. У Києві він знайомиться з представниками української інтелігенції, зокрема з професором Антоновичем. Під час перебування в Москві бачиться з видатним російським філософом Володимиром Соловйовим.
Не можна однозначно сказати, коли саме відбувся поворотний момент у внутрішньому духовному житті Романа. Однак на аудієнції у Папи 24 березня 1888 року він з впевненістю заявив, що бажає вступити до Василіанського Чину.
28 травня 1888 року Роман склав молитву за свою родину, у якій зокрема говорилось: „… Допоможи їй, Господи, розростатися широко й в усіх поколіннях служити Тобі вірно. Дай їй християнських матерів… Дай їй батьків, щоб вони явно й відважно визнавали Твою святу Віру… Нехай за неї гинуть, як св. Йосафат, як Катерина зі Сієни на Заході, так вони на Сході борються за визнання Твого намісника… Зволь, о Господи, покликати з нашої родини священників, апостолів, мучеників, святих…”. Уривок цієї молитви дуже добре показує не тільки глибоку віру майбутнього митрополита, але і його аристократичну відданість такому традиційному інституту як родина.
Обравши монаше ім’я Андрей, молодий Шептицький у 1888 році вступає до василіанського новіціату в Добромилі. Урочисті обітни складає у Кристинополі на свято Успіння 1892 року, а вже 22 серпня рукоположений на священика єп. Юліяном Пелешем. Навчається в Кракові, де отримує докторський ступінь богослів’я та філософії. У червні 1896 р. Андрея Шептицького назначають ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, а через рік – секретарем протоігумена та єпископським комісаром сестер-василіанок та служебниць. Того ж року Шептицький розпочинає випуск журналу „Місіонер”.
У 1899 році молодого отця-василіанина назначають Станіславівським єпископом. Свячення Шептицький отримує 17 вересня із рук митрополита Юліана Куїловського.
34-річний Шептицький розпочинає свою єпископську працю двома листами-посланнями до мирян та кліру. В посланні до духовенства єп. Андрей говорить про трудності, пов’язані з виконанням священичих обов’язків.
Однак бути єпископом Андрею Шептицькому довго не довелося. У 1900 році, на 35-му році життя, 8-му році священства та першому році єпископства, Шептицький стає митрополитом. Папський указ про призначення був підписаний 17 грудня, офіційна інавгурація через місяць – 17 січня 1901 року.

Митрополит Андрей – Глава УГКЦ

На момент вступу Андрея Шептицького на митрополичий пристіл греко-католицька Церква в Галичині мала 751 парафіяльний храм, 196 дочірних церков, 28 каплиць та 932 священики.
Саме усвідомленням своїх обов’язків, а не особистими амбіціями ми можемо пояснити бажання графа Шептицького відновити митрополичі повноваження на тих канонічних територіях української Церкви, унія на яких була скасована російським урядом. Під час аудієнції 1907 року Папа словами „utere jure tuo” (“користуйся своїми правами”) підтвердив владу Шептицького на фактично розгромлену, але канонічно існуючу Кам’янець-Подільську єпархію. Роком пізніше, під час аудієнції 14 лютого 1908 року, Папа назначив митрополита таємним ординарієм українських єпархій, скасованих царським урядом. З цього приводу Андрей Шептицький писав додому: „Мої дорогі! Хочу вас усіх повідомити, а передусім найдорожчого тата, що вчорашній день був для мене найважнішим у житті”. В решті решт, Глава УГКЦ досягнув поставленої мети і зміг підписуватися як „Андрей Шептицький, смиренний митрополит Галицький, адміністратор Київської митрополії та всієї Росії; як також архієпископських церков Володимирської, Полоцької, Смоленської, рівно ж єпископських: Луцької з екзархатом всієї Росії, Острозької, Новгородської, Берестейської, Мінської, Вітебської, Мстиславської, Орловської, Могилівської, Сіверської, Холмської, Томської, Туровської, Белзької, як також єпископ Камянця-Подільського”. Маючи відповідні повноваження від Папи Пія Х, митрополит Андрей старався відновити українську католицьку ієрархію на підросійських землях: під час перебування в Києві (у зв’язку з арештом російською владою) він висвятив о. Йосифа Боцяна на єпископа. Андрей Шептицький надав нововисвяченому єпископу повноваження щодо всіх єпархій, скасованих царським урядом в 1839 та 1875 роках, а саме на Володимиро-Волинську, Смоленську, Луцьку, Турівську, Пінську, Берестейську, Полоцьку та Холмську. Офіційним титулом нового архиєрея був „єпископ Луцький”. Польська ієрархія, а згодом і польський уряд чинили неабиякі перешкоди визнанню Луцької єпархії візантійського обряду, бо не хотіли поширення на Волинь впливу УГКЦ, оскільки планували навернути тамтешнє українське населення до латинського обряду.
У зв’язку з масовою еміграцією українців-галичан на Захід митрополит зіштовхнувся із проблемою облаштування там Української Католицької Церкви. Особливо актуальним було питання щодо долі українців-католиків в США, де виникла канонічна суперечка відносно підпорядкування тамтешнього українського духовенства. Дипломатичні здібності, а також рішучість і принциповість графа Шептицького посприяли позитивному вирішенню цього питання. В жовтні 1910 року митрополит торжественно освятив собор Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, що мав стати центром релігійного життя українців у США. Остаточне унезалежнення Української Католицької Церкви в США від місцевої латинської ієрархії пов’язане з папським декретом “Cum episcopo” (1913 р.), який підтвердив владу єп. Сотера Ортинського.
На численні прохання української громади в Аргентині Шептицький налагодив в цій країні діяльність місіонерів із УГКЦ. Першим таким місіонером був Климентій Бжуховський, згодом до Аргнетини переїхали Ярослав Карп’як, Іван Синишин, Степан Вапрович та ін. .
Не забув митрополит і про україських католиків у Боснії, де був створений апостольський вікаріат, яким управляв спочатку Й. Жук, а потім – Олексій Базюк.
Одним із найбільш важливих моментів історії греко-католицької Церкви за часів посідання митрополичого престолу графом Андреєм Шептицьким є літургічна реформа. Можна вважати, що введення певних латинських елементів у практику української Церкви було природним, оскільки українці, належачи до європейської цивілізації, незалежно від того чи визнавали вони себе католиками, чи ні, все ж тяжіли до західної культури, одним із первнів якої є римський католицизм. Як прикладом ми можемо навести наявність латинських елементів у „Великому Требнику” православного митрополита Петра Могили або ж використання органів у православних храмах XVII ст. . Певне зближення з практикою латинської Церкви пов’язане з Замойським синодом 1720 року. В кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. латинізований обряд греко-католицької Церкви в Галичині виконував функцію боротьби з москвофільством.
Не менше уваги приділяв митрополит Шептицький українському монашеству. Він розумів, що для України не достатньо зреформованого з наказу Апостольської Столиці Василіанського Чину й вважав доцільними два шляхи налагодження монашого життя в Україні – відродження українського традиційно-східного чернецтва і запровадження візантійських гілок загальнокатолицьких орденів.
У 1910 році митрополит Андрей брав участь у Євхаристійному конгресі, що відбувався в Монреалі. Використовуючи нагоду, митрополит здійснив візитацію місцевих українців-католиків, в тому числі він відвідав поселення, в якому зі своїми співбратами працював на духовній ниві отець-редемпторист Ахіль Деляре (сам він був бельгійцем, католиком латинського обряду, однак, маючи місійне покликання, у 1906 році прийняв візантійсько-український обряд, щоб працювати серед українських переселенців Канади). Митрополита зворушила жертовна праця редемптористів. Згодом він зустрівся з кількома чільними діячами Ордену, а вже 27 травня 1913 року між Главою УГКЦ і Генеральним урядом ЧНР була підписана угода про заснування в Україні першого монастиря редемптористів. 21 серпня того ж року в Україну прибув о. Йосиф Схрейверс, а з ним – ще п’ять священників та двоє братів. Митрополит Шептицький віддав їм свою посілість у с. Уневі, що за 50 км. від Львова. Бельгійські місіонери швидко адаптувались до українських реалій, вивчили мову і розгорнули неабияку діяльність у Галичині та на Волині, залучаючи при цьому до своїх лав місцевих українських юнаків.
Дбаючи про збереження у Церкві східних традицій, митрополит Андрей наполегливо став відновлювати в Україні чернецтво студитського уставу, яке з часом очолив його брат Климент (Казимир). Ініціативу Шептицького підтримав Ватикан. У 1936 році брати Шептицькі закінчили спільну багаторічну працю – Великий Студитський Типікон.
В Унівській лаврі був відкритий новіціат. По всій Галичині, а також на Підляшші та Поліссі виникали нові студитські монастирі. У 1927 році митрополит Шептицький заклав ще одну лавру – Свято-Іванівську, – що знаходилась на Чернечій горі у Львові. При ній була заснована іконописна майстерня, що орієнтувалась на давню візантійську традицію. При Унівській лаврі розпочав роботу сиротинець (до 1936 року у ньому було виховано 170 юнаків).
Опікуючись духовним розвитком українського чернецтва, митрополит займався перекладом і публікацією аскетичних творів св. Василія Великого. Частина творів була опублікована в 1910-1911 рр., більш повне видання вийшло в 1929 році.

Розділ 3. Політична діяльність Андрея Шептицького

Митрополит Шептицький брав активну участь у політичному житті Галичини. Він був членом Галицького сейму і Палати Панів у Відні. У 1901р. виступив з протестом проти переслідувань українських студентів Львівського університету, в 1902 р. домагався від Галицького сейму заснування гімназії в Станіславі. У 1903-1913 рр. Шептицький обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму, а 22 січня 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії.
Митрополит Андрей був душею національного і культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією та “Академічний дім” у Львові, допомагав приватним школам. На церковні кошти Шептицький посилав молодих священиків до студій у Римі, Відні; надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам та “Сиротинцям”, заснував український шпиталь – “Народну лічницю” у Львові, підтримував видавництва, товариства.
Дбаючи про економічний розвиток Галичини, митрополит підтримав розгортання українського національно-кооперативного руху в цьому регіоні. Шептицький виділяв значні кошти для допомоги кооперативним організаціям на місцях. Так, у 1910 р. ним було виділено з власних коштів 2000 крон на підтримку товариства “Сільський господар ”. Як глибокий знавець мистецтва, митрополит був меценатом митців-малярів, різьбярів. У 1913 р. він заснував у Львові Український Національний музей, в якому зібрані пам’ятки українського мистецтва. Шептицький дбав про постійне поповнення зібрань музею. Наприклад, у 1931 р. він передав музею 9880 різноманітних експонатів. Серед них – рукописи ХV-ХVІІІ ст., стародруки, архівні матеріали ХVІ-ХVІІІ ст., ікони, твори живопису і графіки, римські та візантійські монети тощо.
Початок першої світової війни митрополит зустрів у Львові, відмовившись емігрувати, коли російські війська зайняли Галичину. 6 вересня 1914 р. в церкві Успення Пречистої Діви Марії Шептицький виголосив проповідь, у якій закликав народ вірно держатися своєї віри. Руську православну церкву він називав “казьонною”, що підпорядковувалась світській царській владі. Маючи великий авторитет серед народу, митрополит відкрито викривав імперіалістичний характер війни, закликав не визнавати нової влади. За розпорядженням графа Шереметьєва Шептицького було заарештовано і депортовано до Курська, а потім перевезено до Суздаля.
Лютнева революція в Росії принесла свободу митрополитові. Він виїхав до Петрограда, де висвятив шість священнослужителів Російської католицької церкви. З Петрограда митрополит приїжджає до Києва, де влітку 1917 р. як гість був на засіданні Центральної Ради. Проблема державності України ніколи не покидала владику. Першою умовою побудови української держави Шептицький вважав “національну єдність і гармонію духу. Це бажання народу складати єдине ціле – свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію... ”. Мова, на його думку, була одним з головних факторів єдності.
Повернувшись до Львова 10 вересня 1917 р., митрополит активно займався церковними справами. На проголошення Західно-Української Народної Республіки Шептицький відповів пастирським листом, в якому закликав віруючих жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва української держави. Митрополит заохочував священиків до “єдності і лучності з народом. Будемо домагатись, щоби... не ставляв ніхто ніякої перепони у всестороннім розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ... ”. 7-8 травня 1919 р. у Станіславі відбувся з’їзд релігійних діячів, який за дорученням митрополита скликав єпископ Григорій Хомишин. Учасники засідання з’їзду (в ньому брало участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР. Проте з весни 1919 р. Українська греко-католицька церква стриманіше ставилась до державотворчої діяльності уряду Західно-Української Народної Республіки. Це було викликано законом ЗУНР від 14 квітня 1919 р. про земельну реформу, що передбачав націоналізацію церковних земель – основу матеріального існування церкви.
Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. Весною 1921 р. митрополит Андрей виїхав за кордон, де зустрічався з президентом Франції Мільєраном, маршалом Фошем, гаряче відстоюючи право українців на власну державу. З цією метою він відвідує Рим і говорить з Папою. Проте за умовами Ризького договору 18 березня 1921р. Східна Галичина відходила до Польщі. А 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти, ігноруючи інтереси українців, прийняла рішення про передачу території Східної Галичини Польщі за умови надання їй територіальної автономії.
Андрей Шептицький не визнав умов Ризького договору, про що писала газета “Час” від 12 червня 1921 року: “Митрополит Шептицький не визнає Ризького договору та вважає Галичину тереном, де Польща є не менше ніж окупантом. В цім випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, щоб його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок ”. Польський уряд вирішив усунути небажаного владику. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої митрополита було заарештовано і депортовано до Познані. Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику.
У 20-30-ті роки ХХ ст. Андрей Шептицький підтримував процес національного відродження, друкувались його протести проти польської пацифікації. Найжорсткішого переслідування зазнавали православні українці. Вони були об’єктом окатоличення, а потім і ополячення. Позиції Української греко-католицької церкви були дещо міцнішими. Права греко-католиків захищались конкордатом між Ватиканом і польським урядом, який було укладено у 1925 р. Проте ця умова не захищала від переслідувань священнослужителів і віруючих. Підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою, відмова від використання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців. За вживання етноніма “українець”, політоніма “Україна” митрополиту робили зауваження. Про це свідчить лист від 11 квітня 1933 р., надісланий, як зазначено на конверті, “рутенському митрополитові у Львові монсіньору Андрею Шептицькому” Священною Конгрегацією Східних Церков у Римі. Апостольська столиця пропонувала митрополиту уникати вживання в документах таких небажаних словосполучень, як “його український народ”, “більша частина цього народу”, “Україна”. Проте, як бачимо з більш пізніх документів і звернень Шептицького, до цієї рекомендації він не дуже прислухався.
Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932-1933 рр., митрополит Андрей виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось.
В кінці 30-х років ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво. Особливого розмаху ця акція набула на Волині, де поляки намагалися ввести новий церковний обряд – “нови обжондек” – якусь суміш українського і польського церковних обрядів. Але місцеве населення нову релігію не визнало, і за постановою польського уряду почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство, поставив це питання в Римі, а коли не допомогло, звернувся в Лігу Націй. Польський уряд дуже обурився, але руйнацію церков припинив, знищивши близько 200 храмів.
Після приєднання Західної України до СРСР предметом особливого занепокоєння радянських керівників стала авторитетна в Західній Україні Українська греко-католицька церква, яка напередодні другої світової війни мала 3040 парафій, 4 млн 983 тис. віруючих. Андрей Шептицький, який не присягав польській владі, залишився послідовним поборником прав віруючих і після входження Західної України до складу СРСР. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії. Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП (б)У М. С. Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій. Однак епізодичні впливи поміркованого ставлення уряду СРСР до УГКЦ суттєво не змінило ситуації. Було закрито духовну академію, семінарію і духовні школи, припинили діяльність усі церковні видання та релігійні товариства. На початок червня 1941р. із Західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько 1, 5 мільйона населення, в тому числі і священики. Церковні і монастирські землі підлягали конфіскації, наказано ліквідувати всі монастирі.
Німецьку армію Шептицький зустрів як визволительку, з нею пов’язував надію на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня 1941 р. митрополит відповів вітальною телеграмою: “Переможну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі належно підкоряємося. Визнаємо головою крайового правління західних областей України пана Ярослава Стецька”. Проте дуже скоро владика переконався, що німецька окупація також супроводжується грабунками населення, репресіями і депортацією до Німеччини. Після скасування німцями Української держави митрополит змінює своє ставлення до німців. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: “... німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька”.
Антилюдській суті нацизму Шептицький протиставляв не тільки слово Боже, а й вчинки. Він відкрито протестував проти фізичного знищення євреїв, особисто врятував близько 600 чоловік, переховуючи їх спочатку в соборі Св. Юра, а коли це стало небезпечно – у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 р. почали формуватись перші військові загони УПА, митрополит благословив цю справу і розпорядився надіслати до загонів священників-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.
Влітку 1944 р. в Західну Україну вступила Червона армія. Поки тривала війна, сталінська політика відносно Української греко-католицької церкви була поміркованою. Церкви трактували як державну власність, але надавали їх в оренду священнослужителям за невелику плату. Священиків і дяків, також студентів теології звільняли від військової служби. Значна роль у досягненні компромісу між урядом СРСР і УГКЦ належала Андрею Шептицькому.
Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 р., похований у крипті собору Святого Юра. За свідченнями очевидців, в день похорону біля міста були сконцентровані війська, а місто нашпиговано енкаведистами. На похоронах були присутні релігійні діячі різних віросповідань, представники радянської влади. М. С. Хрущов привіз на могилу А. Шептицького вінок від... Сталіна.

Висновок

Митрополит Андрей увійшов в історію УГКЦ як її модернізатор. Заснувавши Духовну академію та нові симінарії, він значною мірою підняв рівень освіти українських священиків, реформував монаше життя (заснував східні гілки загальнокатолицьких орденів та відродив традиційне чернецтво студитського обряду). В обрядовому плані він повернув УГКЦ до давніх візантійсько – українських традицій.
Суспільно-політична діяльність графа Андрея Шептицького була продиктована насамперед його патріотизмом, як однієї з найвищих форм християнської любові до ближнього. За умов існування різних окупаційних режимів Шептицький намагався створити дієву систему національного державотворення. Він розумів увесь негатив внутрішньонаціональних роздорів й тому намагався консолідувати різні політичні сили навколо національних та християнських пріоритетів. Надзвичайно велика заслуга графа Шептицького полягає в тому, що він доклав максимум зусиль для боротьби з розкладницькими суспільно-політичними силами лівого спектру (комуністами, соціалістами, радикалами), а це в свою чергу посприяло тому, що в Галичині вберігся не тільки високий рівень патріотизму та національної свідомості, а й були збережені традиційні цінності, не набули широко розповсюдження процеси секуляризації, деморалізації, ширення фемінізму та інших деструктивними концепцій. Відносини Шептицького з націоналістичним рухом були непростими. Часто він не сприймав радикалізму націоналістичної молоді. Однак маючи з націоналістами спільну мету – побудову самостійної соборної національної української держави – Шептицький все ж співпрацював з організованим націоналістичним рухом

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123