Тарас Шевченко і Прилуччина

Поліщук Анастасія, 13 р., гімназія, смт. Ладан, Чернігівська обл.

Вступ

Cело! І серце одпочине.
Село на нашій Україні
Неначе писанка село…

Такі незабутні слова могла написати тільки та людина, яка безмежно по-синівськи любила свій край, свій народ. Тарас Шевченко – символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до українського народу. Уся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини.

Життя Шевченка було багатостраждальним. Тарас Григорович прожив 47 років. Із них 34 довгих роки провів у неволі: 24 роки – в кріпацтві, понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання. А решту – 13 «вільних» років перебував під постійним наглядом царських жандармів…
Тарас Григорович Шевченко мав дві заповітні мрії. Перша – поїхати в казкову Італію, щоб особисто познайомитись із всесвітньо відомими шедеврами малярства, скульптури й архітектури, повчитись у тамтешніх майстрів і цим удосконалити свою майстерність живописця. Але Академія мистецтв чомусь не вбачала в цьому необхідності, а власних коштів на таку подорож у Шевченка не було. Друга мрія – не менш заповітна – повернутись назавжди в Україну. Але й ця мрія повністю не збулася.
Тарас Григорович за примхами долі змушений був вдовольнитися лише епізодичними подорожами на Батьківщину. Неодноразово він відвідував і наш Прилуцький край, де мав численних друзів.
Перебування на Прилуччині стало не лише частиною життя поета, але й надихало його на творчість. «Музикант», «Кавказ» – твори, які пов’язані напряму з Приудайським краєм. Замальовки із життя народу, церкви Прилук та Густинського Свято-Троїцького монастиря підкреслюють інтерес Тараса Григоровича до історико-культурної спадщини нашого краю.

Знайомство Тараса Шевченка з Прилуччиною

«Прилуцька округа, – це та місцевість, що так близько знала поета…», – в своєму дослідженні згадує Є. Хоменко.
Дослідники-шевченкознавці доводять той факт, що Тарас Григорович Шевченко неодноразово бував на Прилуччині: у 1843, 1844, 1845, 1846 та 1859 рр.
Уперше поет відвідав Прилуцький край під час подорожі в Україну в середині 1843 – на початку 1844 року: «В першу свою подорож на Вкраїну Шевченко багато часу перебував на Прилуччині: Качанівка, Березова Рудка, Мосівка, Прилука, Густиня, Яготин, Линовиця – все це місцевості, що їх безсумніву одвідав Шевченко».
У травні він перебуває в Качанівці, куди привозить Григорію Тарновському картину «Катерина», яку той погодився купити. Потім Тарас Григорович побував у Ніжині. У грудні 1843 року Шевченко написав портрет Петра Закревського. «В гостинному домі Закревських, – згадував О. С. Афанасьєв-Чужбинський, – Шевченко був своїм».
20 січня прибув до Качанівки, звідки планував вирушити до Вейсбахівки (нині село Білорічиця на Прилуччині), де на нього чекали Василь Закревський та Яків де Бальмен, щоб забрати в Петербург.
Цей період був часом тісного спілкування і зміцнення дружніх стосунків між Шевченком і де Бальменом. Друзі зустрічались у братів Закревських, у Рєпніних. Про їх нерозлучність свідчать, зокрема тодішні листи В. М. Рєпніної. Перша документальна згадка про перебування Тараса Григоровича в селі Линовиця належить княжні Варварі Рєпніній, яка в листі до Г. І. Псіол від 20 січня 1844 року сповіщала, що 15 січня цього року Шевченко «отправился к своим неизменным Яковам».
Як зазначає А. Кузьменко у книзі «Друже незабутній…»: «Для Шевченка найбажанішим співрозмовником у ці дні був Яків де Бальмен. Саме тому він без вагань залишив усі розваги, міняв товариство розумної талановитої і доброзичливої Варвари Рєпніної на бесіди з Яковом Петровичем, із яким хотів бути в Мойсівці й Малютинцях, Березовій Рудці, Линовиці, Вейсбахівці».
Будучи приятелем і щирим прихильником таланту Шевченка, Яків де Бальмен бажав хоч чимось бути в пригоді великому поетові. Він не тільки радо вітав його в Линовиці, бував разом із ним у своїх знайомих, але того ж 1844 року починає переписувати «Кобзар» Шевченка латинськими літерами й ілюструвати його. До цієї справи він залучив і свого родича – художника М. С. Бацилова, разом з яким закінчив цю копітку роботу в Одесі, переславши її на збереження Віктору Закревському.

Відвідання Т. Шевченком Прилуччини під час другої подорожі в Україну

1845 року поет удруге приїздить в Україну. Під час перебування в Києві від Київської археографічної комісії він дістав неофіційне доручення замальовувати історичні й архітектурні пам’ятки. Прибув Тарас Григорович у Прилуки в першій половині червня.
Шевченко перш за все відвідав Густинський Свято-Троїцький монастир, розташований поблизу Прилук. На цей час Густиня була в полі зору художника не лише як історико-культурна спадщина українського народу, але й як місце поховання князя Миколи Репніна. Донька князя Варвара Рєпніна звертається до Шевченка: «Мій добрий і сумний співаче. Виплачте пісню в пам’ять чоловіка, що його ви уміли поважати й любити. Мого доброго батька вже немає поміж нас…». Від княжни Варвари Рєпніної 10 січня 1845 року Шевченко отримав лист, де зазначалося: «Я начала было писать с дороги в Прилуку, куда мы повезли священные останки его [Репнина], т. е. в Густынский монастырь… Там возобновляются церкви, и одну маменька хочет возобновить над ним».
Про початок виконання доручення змальовувати історичні й архітектурні пам’ятки йдеться в повісті «Музика»: «Якщо ви, ласкавий читачу, любите старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуки Полтавської губернії, спинитися на добу в цьому місті, а коли це трапиться не восени й не зимою, то можна зостатися й на дві доби».
Тож бачимо, що Тарас Шевченко прибув у Прилуки 28 червня 1845 року. У його альбомі 1845 року є три малюнки, які художник виконав у Густинському монастирі: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква святого Миколая», «В Густині. Трапезна церква». На них справді «напівруїни». Хоч монастир офіційно відновили й відкрили, до справжньої відбудови було ще далеко. На малюнках – церкви з похиленими банями та хрестами, із вікнами без шибок. Біля трапезної церкви, де поховано Рєпніна, – стоси дощок, колод, діжка, яма для вапна і самотня постать робітника.
Село Валки, за спогадами очевидців, теж мало за честь приймати у себе Тараса Григоровича: «…по дорозі з Густині Шевченко… під млином Боршенським спочивав, і тут щось написав на млині…».
Повернувшись з Густині в Прилуки і відклавши поїздку в Лубни, Тарас Григорович 29 червня вирушив у Дігтярі. Це село розташоване за 39 кілометрів на схід від Прилук на річці Лисогір, притоці Удаю.
За короткий час перебування в Дігтярях поет встиг відвідати Сокиринці – село, в якому знаходився маєток Григорія Павловича Ґалаґана. Тут він побачив легендарну козацьку ікону Богоматері, народні перекази про яку згодом використав у поемі «Іржавець»:

…Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.

“Варто звернути увагу, – наголошує П. Жур, – ще на одного прилуцького мешканця, знайомого Шевченкові. Альбом 1845 року відкривається малюнками, виконаними в Прилуках. На звороті першого аркуша художник накидає ескіз жанрової сцени, а зверху ескізу ліворуч, над постаттю селянина з косою, написав: “Данчич”.
Під час перебування на Прилуччині Тарас Григорович відвідав Линовицю, де був маєток його друга – Якова де Бальмена. До цих пір линовичани зберігають камінь, на якому сидів Кобзар, а парк, де він часто прогулювався, назвали Шевченковим.
1845 року Т. Шевченко написав поему “Кавказ”, яку завершив у Переяславі 18 листопада і присвятив своєму другові Якову де Бальмену, що загинув 26 липня 1845-го у поході проти горян Дагестану й Чечні.

І тебе загнали,
мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката, довелось пролить
Кров добру, не чорну.

Побував Тарас Шевченко в Прилуках і наступного, 1846 року. Чужбинський згадував, що часто, проходячи сільською вулицею, Тарас Григорович не раз «підсідався в кружок до дітей і, осміливши боязке товариство, оповідав їм казки, співав дитячих пісень, що знав їх безліч, поважно робив пищики і швидко здобував прив’язаність усіх хлоп’ят».
У Прилуках, коли на поштовій станції їм перепрягали коней, на сусідній вулиці трапилася пожежа. «Горіла вбога халупа, – розповідав згодом
О. Афанасьєв-Чужбинський. – Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також побігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче… Шевченко палким словом докоряв присутнім, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом».

Остання подорож Т. Шевченка Прилуччиною

Відвідав Прилуки Тарас Григорович і під час третьої подорожі в Україну 1859 року. 20 серпня 1859 р., коли поет, їдучи по московському тракту через Яготин, Пирятин, тільки на один день завітав до Прилук. Звідси він написав листа своєму троюрідному братові з приводу того, що вже зроблено для придбання ділянки землі для Тараса, бо, як він пише, «мені і вдень, і вночі сниться та благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали», в листі поет зокрема сповіщає, що 14 серпня виїхав із Києва, а 20 вирушає з Прилук до Конотопа. Просить писати йому в Петербург. А наступного дня, 21 серпня, був уже в Качанівці.
Під час відвідин Прилук «…заходився рисувати прекрасно освітлену вечірнім сонцем кам’яну церкву, досить незграбної, одначе оригінальної архітектури, збудовану полковником прилуцьким Ігнатом Ґалаґаном, тим самим, що перший одійшов од Мазепи й перекинувся до царя Петра, за що по смерті полковника Носа введений у звання прилуцького полковника й обдарований великими маєтностями в тому ж таки полку».
І далі повідомляє: «Поки я рисував сей пам’ятник… сонце повисло над обрієм, і на вулиці показалася юрба школярів, а за юрбою школярів, на деякій відстані, появилася й худенька, похила постать, з парасолькою замість ціпка в руці. То був Віргілій, і я мало не побіг йому назустріч».
В. Тарновський так згадував про відвідини у 1959 році поетом Качанівки: «Тарас Григорович ласкаво з усіма вітався, з деким обнімався і згадував про свої колишні відвідини Качанівки. Під час прогулянки поет був задумливий і сумний, певно, перед ним проходили картини минулого. В одному особливо мальовничому місці, серед плоскогір’я, на майданчику коло самого ставка, він був вражений красою краєвиду і вигукнув: «Як умру, то тут поховайте мене». Цим словам, звичайно, не можна надавати серйозного значення: вона були вимовлені під враженням навколишньої чудової природи. В одному місці син господаря попросив Тараса Григоровича посадити йому на згадку молодий дубок (оскільки це було в серпні, то деревце було викопане, щоб було надійніше, із землею). Шевченко, посадивши дубок, побажав: «Дай, боже, щоб нам довелось коли-небудь посидіть в тіні його гілля».
Такий же дуб показували в Линовицькому парку де Бальменів, але остаточної думки, чи зберігся цей дуб до нашого часу немає. Дослідник Є. Хоменко зазначає, що дуб на початку ХХ століття вже був зрубаний.
Тарас Григорович полюбляв малювати картини з життя народу і дарувати їх кріпакам. Так, є свідчення, що 25 травня 1927 року селянин села Линовиця продав картину Шевченкового пензля до Прилуцького окружного музею. Розміри полотна – 54х38 см. На картині ліворуч – старого типу вітряк під соломою, крила лубом вшиті, зіпсовані. Правий бік картини, особливо низ – значно пошкоджені… тут видно клуню й інші будівлі. Жнивний час. З поля повертається жінка зі снопом на плечах. На рамі мідна дощечка з написом: «Т. Шевченко», а на звороті – напис на підрамнику: «Работа Т. Шевченки». Окрім того, є усні згадки про те, що одному линовицькому селянину Тарас Григорович подарував свій «Кобзар» з автографом. Це свідчить про тісне спілкування поета з народом.

Висновки

Є особистості, доля яких не підвладна часу, бо вони – безсмертні. Вони завжди з нами. Такою особистістю для нас, українців, є Тарас Григорович Шевченко, який гармонійно поєднує в собі риси та якості поета, мислителя, художника, громадського діяча… Його поетична спадщина налічує понад 240 творів, а мистецька – майже 1200 робіт.
Світлий образ великого Кобзаря – безсмертний. Безсмертні й могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрасність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.
Тарас Шевченко – геній світового рівня. Його твори перекладені на багато мов світу. В Україні та за її межами встановлено пам'ятники Т. Г. Шевченку. На честь поета названі парки, навчальні заклади, бульвари, театри і вулиці. У нас на Прилуччині є пам’ятники Кобзарю в Линовиці, Малій Дівиці, Охіньках, Прилуках.
Прилуцький пам’ятник Тарасові Шевченку розташований у середмісті в міському сквері на Центральній площі на розі вулиць Київської та імені Юрія Коптєва. Він є оригінальним, адже вважається першим в Україні пам'ятником Тарасу Шевченку як художнику. Задля цього автори пам'ятника зобразили молодого Кобзаря з пензлем і палітрою. За основу портретного зображення Шевченка узято його портрет у 33 роки, тобто тоді, коли він перебував у Прилуках. Прилуцький «Шевченко-маляр» став окрасою міста, однією з визначних його пам'яток.
«Все йде, все минає…». Але пам’ять про Кобзаря буде так довго безсмертною, як довго існуватиме наша ненька Україна!