This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Маленькі герої великої війни

 Барей Дар’я, 15 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаська обл.

 Вступ

Її назвали Великою тому, що великою була мужність та гнів народу.
Її назвали Вітчизняною – тому, що захищали свою Вітчизну – найдорожче, що в людини є. Її назвали священною тому, що нічого святішого, ніж боротьба за свободу Батьківщини, людство не знало.

Її назвали народною тому, що весь народ піднявся на боротьбу з ворогом. У страшні роки разом з дорослими брали участь у війні діти. Вони працювали в тилу: на заводах, фабриках, в колгоспах, замінивши собою батьків. Діти взялися й за зброю, щоб захистити Батьківщину від ненависного ворога.
Друга світова війна – одна з найтрагічніших та найвеличніших подій в історії людства. Війна залишила по собі пам’ять – колективну, символічну, індивідуальну. Велике враження справила на дітей окупація, яка асоціювалася у них із несвободою, пригніченням: «дихати було важко», «люди ходили, наче скуті». Саме під час окупації, як це не парадоксально, у свідомості дітей загострились відчуття людської свободи, гідності, які цілеспрямовано пригнічувались окупантами. Хлопчики та дівчатка йшли на фронт у військові частини, ставали синами і доньками полків. Вони були розвідниками, зв’язківцями, сестрами милосердя і підривниками.
За покликом юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогу за смерть батьків та братів, за наругу над матерями та сестрами, за спалені домівки, за всі нелюдські злочини фашистів. Вони гинули в боях, їх катували гітлерівці, але юні герої не здавалися, йшли на смерть з гордо піднятою головою.
«Дорогі батьки! Пишу вам останню свою записку. Помилування не чекаю. На слідстві я тримався спокійно. Протягом чотирьох з половиною годин били тричі. Били гумою, грабовою палицею, залізною палицею по жилах. Після цього я погано чую. Ті, хто був у моїй десятій групі зараз на волі. Ніякі тортури не примусили назвати їхні прізвища. Я не боюся смерті, помру, як належить патріоту Батьківщини. Перемога буде за нами. » (посмертна записка юного Одеського підпільника Яші Гордієнка, який був закатований фашистами в 1942 році).
Великі подвиги творили юнаки в роки війни.

Горе нам, бо ми воєнні діти,
Для війни великої – малі.
Нам хотілось вийти, походити
І побігать вільно по землі.
Микола Сом

Маленькі герої руху опору на Черкащині

Велика Вітчизняна війна прийшла на Черкащину у липні 1941 року. Вже 17 липня німецькі літаки скинули перші бомби на Черкаси, 19 липня фашисти захопили Жашків, 23 – Монастирище і Лисянку, 28 – Маньківку, 29 – Звенигородку і Катеринопіль, 1 серпня – Умань. 5 серпня радянські війська залишили Смілу, 15 – Канів, 22 серпня – Черкаси. Жорстокі, кровопролитні бої з німецько-фашистськими загарбниками продовжувалися на лівобережній території Черкащини. 19 вересня гітлерівці увірвалися в Золотоношу, Чорнобай, а через два дні захопили Драбів. Особливим трагізмом виділилися запеклі оборонні бої під Уманню, на підступах до Черкас та Канева. Найголовнішим завданням окупантів було поголовне знищення слов’янського населення. Тільки у Черкасах в перші дні окупації жертвами фашистського терору стали 1800 жителів, у тому числі дітей до 12 років – 60. У Тальнівському районі за один день, 18 серпня 1941 року, фашисти розстріляли понад 2800 жителів. В сусідньому Катеринопільському районі – 6 вересня розстріляли 30 жителів райцентру. У Хлипнівському лісі на Звенигородщині, на Лапевій леваді і на вулицях Звенигородки було розстріляно й закатовано 2127 чоловік. У Канівському, Чорнобаївському районах – 500, Чигиринському – 200 жителів. На третій день після окупації Золотоноші у вересні 1941 року фашисти розстріляли 300 жителів, в листопаді – ще 3, 5 тисячі чоловік, з 25 по 30 липня 1942 року знищили понад 7 тисяч радянських військовополонених і серед них – 157 золотоношців. Після визволення Золотоноші в місті було виявлено 30 ям, в яких закопано 12750 чоловік, закатованих гітлерівцями. В області немає села чи міста, де не було б кривавих слідів німецько-фашистських загарбників. За неповними даними, нацисти знищили понад 50 тисяч жителів краю. Стільки ж загинуло і військовополонених.
На території нинішньої Черкаської області діяли 24 партизанські загони, в яких налічувалося близько 15 тисяч партизан. Народні месники Черкащини пустили під укіс 72 німецьких ешелони, висадили в повітря 56 мостів, знищили 664 автомашини.
На Черкащині значну бойову діяльність проводили партизанські загони під командуванням Ф. Савченка, С. Пальохи, П. Дубового, А. Куценка, Ф. Щедрова, К. Колодченка, Д. Горячого, М. Соболева, Г. Іващенка, П. Марущака та інших. У партизанському русі виявилась безприкладна мужність народних месників, безмежна відданість народу, палкий патріотизм, могутня духовна сила нашого народу.
У холодноярському партизанському загоні воювали військові й цивільні, люди різного віку, різних національностей, з різною освітою. Багатьох приймали в загін без документів, під чужим прізвищем. Завдяки строгій дисципліні, постійній виховній роботі вдавалося виконувати серйозні бойові операції, завдавати відчутних ударів німецько-фашистським загарбникам. Активну участь у боротьбі з нацистами брали діти та підлітки нашого краю. Неповнолітні, вони були членами підпільних організацій і груп, бійцями партизанських загонів, ставали учасниками спонтанних форм руху опору, всіляко сприяли радянським військам. Як правило, вони виконували рутинну і небезпечну підпільну роботу, а в партизанських загонах служили зв’язковими, розвідниками, бійцями господарських підрозділів, забезпечували облаштування побуту партизанів.
Війна покалічила тисячі дитячих доль, відняла світле і радісне дитинство. Діти війни, як могли, наближали Перемогу в міру своїх, хоч і маленьких, хоч і слабких, сил. Вони хильнули горя повною чашею, можливо, занадто великою для маленької людини, адже початок війни співпав для них з початком життя. Скільки їх було викрадено на чужину. Скільки убито ненародженими. Сотні тисяч хлопченят і дівчаток в роки війни йшли у військкомати, додавали собі рік-два і йшли захищати Батьківщину, багато хто гинув за неї. Діти війни частенько натерпілися від неї не менше, ніж бійці на фронті. Таких дітей, за даними радянських джерел, під час війни були десятки тисячі. Діти збирали рушниці, що залишилися від боїв, патрони, кулемети, гранати, а потім передавали усе це партизанам, звичайно, вони серйозно ризикували. Багато школярів, знову ж таки на свій страх і ризик, вели розвідку, були зв'язними в партизанських загонах. Рятували поранених червоноармійців, допомагали влаштовувати підпільникам втечі наших військовополонених з німецьких концтаборів. Підпалювали німецькі склади з продовольством, технікою, обмундируванням, фуражем, висаджували в повітря залізничні вагони і паровози.
В історії Черкаського краю назавжди залишиться ім’я 13-річного Володі Саморухи, уродженця села Коритні, що на Монастирищині.
Розвідниками Чигиринського партизанського загону під командуванням П. А. Дубового були підлітки Коля Печененко, Вася Хільченко й Толя Ткачук. Восени 1943 року, під час чергової розвідки, Толю Ткачука було вбито, а Колю Печененка й Васю Хільченка схопили карателі. Васі вдалося втекти, Колю ж гестапівці, прагнучи вибити з нього відомості про партизанський загін, піддали жорстоким тортурам: вибили зуби, зламали пальці, пошкодили слух, але юний патріот не видав військової таємниці. Партизани зуміли визволити Колю Печененка з нацистської катівні й урятували його від неминучої смерті. Пізніше він став вихованцем 155-ї армійської бригади. За мужність у боях Колю Печененка було нагороджено орденом Червоної Зірки й медаллю «За відвагу».
Відомий український поет, автор загальновідомої пісні «Степом, степом» Микола Негода 14-річним хлопчиком прийшов у Чигиринський загін П. А. Дубового. Його літературний хист, котрий ще до війни помітив сам П. Г. Тичина, став у пригоді, коли випускали партизанську газету «На бойовому посту». Її редактором був Коля Негода.
Бійцем цього ж партизанського загону була й 15-річна Валя Загуба. Разом зі своєю мамою вона виконувала скромну, на перший погляд, проте не менш важливу роботу – випікала смачні буханці для партизанів. Від утоми в неї підкошувалися ноги й темніло в очах, та Валя не залишала свій гарячий цех, бо знала, що без його продукції не буде й бойових успіхів. Командування загону нагородило дівчинку медаллю «За бойові заслуги».
Серед холодноярських партизанів були також і неповнолітні Ваня Назаренко, Аня Балох, Петя Костенко, Боря Борженко, Ізосім Торжкін та ін.. Вони виконували обов’язки зв’язкових, розвідників, облаштовували партизанський побут.
На Тальнівщині свято бережуть пам’ять про юного героя Віталія Проценка, розвідника місцевої підпільно-диверсійної організації. 20 лютого 1944 р. 15-річний Віталій Проценко загинув у бою з карателями біля с. Гусакового. В роки Другої світової війни Віталій Проценко, його старший брат Григорій з мамою Наталією Филимонівною мужньо боролися проти фашизму в рядах підпільної диверсійної групи.
9 травня 1993 року у місті Тальному біля нового приміщення Тальнівської школи №1 було встановлено бюст Віталія Проценка та відбувся велелюдний мітинг. Щодня повз пам'ятник проходять сотні школярів і бачать вічно юне обличчя героя.
Юні месники мужньо переносили разом із дорослими незручності і випробування суворого партизанського побуту. Жити доводилось у куренях, влаштованих з гілок і трави, інколи робили землянки. Але далеко не всі партизанські формування мали навіть такі скромні умови. Поряд з холодом постійно дошкуляв і голод, не говорячи вже про смертельну небезпеку, яка чатувала на кожному кроці. Окрім цього, німці в тилі зовсім не соромилися, і з усією жорстокістю розправлялися з дітьми. "... Часто із-за розваг група німців на відпочинку влаштовувала собі розрядку: кидали шматок хліба, діти бігли до нього, а услід ним автоматні черги. Скільки дітей загинуло із-за таких забав німців по всій країні! Опухлі від голоду діти могли щось узяти, не розуміючи, їстівне у німця, і тут же черга з автомата. І наїлася дитина навік!"
Наймолодшим членом підпільного «Комітету-103», що діяв у Надроссі, був 14-річний Петро Нікітін. Хлопчику доручали відповідальні завдання, які він з успіхом виконував: розклеював листівки, псував лінії ворожого зв’язку, попереджував молодь про чергові відправки невільників у Німеччину. Влітку 1943 р. його заарештували окупанти. Він загинув у гестапівських застінках як герой.
Незважаючи на нелюдські знущання гестапівців, не назвала імені жодного підпільника черкащанка Люда Петрова. Оскаженілі нелюди повісили дівчинку у парку, попередньо зібравши її ровесників з метою залякування.
Чимало підлітків були бійцями партизанського з’єднання «Рудого» (командир – В. К. Щедров), яке діяло на території Канівського та Корсунь-Шевченківського районів. Серед них: Мишко Гончаренко, Вітя Гоненко, Яша Яремчук, Льоня Литвиненко, Сергійко Мачульський, Жора Дударенко та ін. Цим юним месникам було всього по 14-15 років.
Розвідником і зв’язковим Черкаського загону під командуванням Г. К. Іващенка і С. Н. Пальохи був 13-річний Ваня Босенко, у якого війна забрала матір і сестру. Він передавав до загону відомості про сили ворога, доставляв продукти харчування, листи. Під час чергового виходу на зв’язок з партизанами юний месник загинув від кулі карателя. Окупанти змусили його батька, Гната Григоровича, копати могилу для сина, а потім гітлерівці розстріляли і старшого Босенка. У цьому ж загоні служили розвідниками 14-річні Вася Голуб і Коля Шадиря. Під час виконання бойового завдання Шадирю схопили карателі і після тортур розстріляли.
Неповнолітні допомагали у визволенні військовополонених. Так, Яша Кикоть із с. Сушки на Канівщині допоміг місцевим партизанам визволити щойно схопленого німцями радянського офіцера. Відважного хлопчика нацисти схопили і розстріляли.
У селі Прохорівка на Канівщині підлітки І. Даценко та В. Іщук пробрались до ворожого обозу, порізали кінську збрую, познімали колеса з возів, а потім влаштували пожежу. Юного месника Ваню Даценка окупанти схопили і розстріляли.
Надовго вивів із ладу зв’язок карателів, які прибули для ліквідації осередків партизансько-підпільного руху на Канівщині, підліток із села Степанці Гриша Шакало. Він вирізав декілька шматків телефонного дроту і заховав їх.
Не обійшлося без жертв серед юних патріотів і на завершальному етапі боротьби з нацистами. Так, під час визволення села Білозір’я 5 лютого 1944 р. 11-річний Петя Тараненко і 12-річний Коля Шадиряк намагались повідомити командування наступаючих радянських військ про ворожу засідку. Однак, під час намагання перейти лінію фронту обох юних патріотів було вбито
Ми – діти війни… Війна забрала в нас рідний дім, материнську ласку, батьківську турботу, безхмарне дитинство і юність. Для нас – дітей війни – ця війна залишиться в пам’яті назавжди. І не зможе зтерти ці спогади ні час, ні мирне життя… З листа хлопчика фронтовикові: "Ми раніше теж часто грали у війну, а тепер набагато рідше-набридла війна, швидше б вона кінчилася, щоб ми знову добре жили». Ці слова з листа є дуже актуальні сьогодні в ХХІ столітті, коли ми знову чуємо слово «війна». І знову гинуть діти, але вже на іншій війні з недавнім братнім народом Росією. Війна докорінно змінила буття дітей: розтоптала життєві плани, розкидала родичів по різних кінцях світу, безжально забрала тисячі людей. Вони ще не бачили життя, але вже знають, що таке смерть. Чотирирічна Діана втратила всю свою родину під час артобстрілу. Її сім'я поверталася додому в Харцизьк з Ульяновки, де сімя Попкових близько місяця прожила у родичів, поки в їх місті йшли бойові дії. На Старобешівській трасі в районі Новокатеринівки почалася перестрілка між українськими та російськими військовими. І снаряди полетіли в машину. Мама, тато, сестра і бабуся загинули на місці. Дивом вижила Діана, її з обстріляної машини витягнув поранений український солдат.
Семирічна Настя теж залишилася одна: її мама загинула, прикриваючи собою доньку. 30 серпня Настя запам’ятає на все життя. Того дня вони вийшли з будинку за гуманітарною допомогою і потрапили під артобстріл. Мама кинулася на землю, накривши собою доньку. І загинула.
Батьки 9-річного Діми з Іловайська, слава Богу, живі. І завдяки йому жива його молодша сестра. Під час артобстрілу Діма закрив її собою. В ногу хлопчика потрапив осколок, і лікарям довелося її ампутувати. Дівчинці пощастило більше: у неї відкритий перелом ноги, але медики встановили їй апарат Єлізарова і обіцяють врятувати від інвалідності. Зараз вся родина живе в маріупольській лікарні: батько – в палаті сина, мама – в палаті дочки. Як тільки діти видужають, всі разом збираються повернутися в Іловайськ. Впевнені, що там вже безпечно.
Ось так боролися з окупантами ваші ровесники, втрачаючи життя на його світанні, а сьогодні?
Не забудьте! Терпляче збирайте відомості про тих, хто поліг за себе і за Вас. Хай ці люди будуть завжди близькі Вам, як друзі, як Ви самі. І від нас усіх залежить, щоб залишилася пам’ять про них, про їхні подвиги, про ту жорстоку і бездушну війну, яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо і горе на нашу українську землю. Бо без пам’яті немає майбутнього

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123