Борець зі силами зла

 Ферій Петро, 18 р., ЛНУ ім. Івана Франка, м Львів

(релігійний аспект діяльності Ярослава Стецька)

Вступ

Ідеї Бога, Батьківщини й Нації, засади християнської релігії та ідеології націоналізму як колись, так і тепер є визначальними духовними орієнтирами у житті значної частини людей. Є підстави сподіватись, що вони можуть відіграти позитивну суспільно-творчу роль у розвитку сучасного українського суспільства, у розбудові української держави.

Метою моєї роботи є висвітлення діяльності Ярослава Стецька як особистості, що не тільки пропагувала націоналістичну, антикомуністичну ідею, а, насамперед, людини, котра відстоювала єдність церкви і держави, дбала про моральний розвиток українців; а також показати, що незважаючи на деякі розходження в поглядах на утвердження українства, греко-католицька церква та національний рух знаходили порозуміння і виступали творцями однієї національної справи.
Завдання роботи: на основі текстового та ілюстративного матеріалу спробувати довести, що українська національна ідея встановлювалась, розвивалась та буде розвиватися на християнських засадах, на народних традиціях та на жертовності кожного українця заради Добра нації.
Ідеологічний чинник, на думку Я.Стецька є дуже важливим. Політолог наголошував на підтримці релігії і церкви, як потужного об’єднавчого елемента. Він бачив, що комуністична ідеологія була неправдивою, вона руйнувала традиційні моральні засади життя людства. Тому всі державні службовці, які поширюють комуністичну пропаганду, що базується на антипатріотизмі, атеїзмі, неморальності, повинні бути усунені з владних посад. На противагу цьому, Я. Стецько, як переконаний ідеаліст, вірив у деварваризацію людства, в основі якої – “віра у вічні правди, віра в Бога і Батьківщину”. З актуальністю цих слів важко сперечатись. Бачимо, як бракує сьогоднішній політичній еліті патріотизму, політичної волі, які необхідні для утвердження цих незаперечних цінностей.

Висвітлення ідеї призначення української нації, як боротьби з безбожництвом у всьому світі у працях Ярослава Стецька

«Християнський Київ» проти «безбожної Москви» – цю тезу Ярослав Стецько висунув як наріжний камінь світової політики у повоєнний час.
«Історичне призначення української нації – боротьба проти імперіалістичної Росії, яка була і є втіленням усякого зла, насильства, рабства І безбожництва. Це надає нашій боротьбі елементів релігійної війни. Особливо важливим чинником у ній є катакомбне християнство», – писав Я. Стецько.
Душа людська найбільш чутлива тоді, коли людина живе в національній і особистій неволі. Відсутність волі найбільше відчуває той, хто ЇЇ втратив. У стражданнях і в боротьбі оновлюється людська душа, так як релігія відроджується через мучеництво і самопожертву. Протекціонізм не сприяв ростові релігійного самопочуття, але переслідування давали незмінно силу релігії і утверджували наново правду про Бога. Теж у війнах, коли терплять незчисленні маси народу, коли найкращі його сини дають життя в обороні своєї землі і родини, творяться великі приклади самопожертви, що злютовують народ у націю, у єдність живих, мертвих і ненароджених.
Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину, немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду. «Своїх засад треба боронити безкомпромісно, у свідомості, що наша мета є не „мир” за всяку ціну, а тріумф Правди і справедливості за всяку ціну. Не збереження миру, якого немає, а перемога ідеї волі і гідності людської і національної мусять стати метою вільного світу». Вільний світ мусить насамперед відродити в собі велику віру в благородну ідею, для здійснення якої відбуваються політичні й мілітарні заходи. Великі ідеї треба боронити, коли необхідно, і збройними силами. Справедливі війни Добра проти Зла благословить і християнська релігія.
Ярослав Стецько неодноразово звертається до молоді перед якою треба поставити Велику мету, і якщо молодь не житиме чимось великим, героїчним, шляхетними прагненнями, вона «занидіє» в полоні матеріалізму. Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, ставлення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад егоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. «За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді». Потрібно призадуматися теж над глибокими правдами життя, які для людини, як духового єства, завжди були тернистим шляхом і пробою вартості. Може, саме тому, щоб все наново рятувати людину, яка забуває своє призначення на землі, щоб відродити Її духовно, потрібні злидні, війни і жертви, зокрема коли йдеться про зматеріалізовану частину людства, яка служить гедонізмові й мамоні. Бо на руїнах матеріальної мамони, у стражданнях і злиднях, оновлюються правдиві вартості в житті людини. Тоді вона віднаходить свою втрачену духовність, свою гідність і своє правдиве призначення на землі людині спроможністю правильно, праведно вибирати, згідно з абсолютним ідеалом справедливості; виповнити рамки свободи національним змістом, що заставляє людину брати під увагу добро, потреби та інтереси кожної іншої людини в національній спільноті. Націоналістична етика вимагає побратимських, людських взаємовідносин і почуття взаємної спів відповідальності. Націоналістичний ідеал людини відмінний від капіталістично-ліберального, а також цілком протилежний комуністичному, ідеалові, де людина зведена до статусу гвинтика бюрократизованої державної машини. Комунізм перетворює людину в політичного та суспільного раба. Ярослав Стецько бачив, що комуністична ідеологія, руйнувала традиційні моральні засади життя людства. Тому всі державні службовці, які поширюють комуністичну пропаганду, що базується на антипатріотизмі, атеїзмі, неморальності, повинні бути усунені з владних посад. Досвід постсоціалістичних Польщі, Чехії, Угорщини, які провели на початку 90-х люстрацію державних установ, звільнивши їх від комуністичних кадрів із тоталітарним мисленням підтверджує далекоглядність Я. Стецька, як політика. Адже, це дозволило залучити до влади нове патріотичне і прагматичне покоління, яке здійснило структурні реформи у всіх сферах, що й привело ці країни до Європейської спільноти. Я.Стецько наголошував на цілісності європейського континенту, що об’єднаний спільним християнським походженням, політичними і культурними традиціями.

Співпраця провідників націоналістичного руху та церковних діячів у напрямку становлення української держави

Як зазначав в одній із своїх промов у 1969 р. Провідник ОУН Ярослав Стецько: «Кожен націоналізм повинен виростати з духовости даної нації, а що кожній людині є іманентна віра в Бога, і кожну націю так чи інакше формувала християнська чи взагалі релігійна духовість, отже фактично кожен націоналізм повинен займати коструктивно-афірмуюче відношення до релігії, бо немає націоналізму без традиціоналізму». А Церква ж зі свого боку надавала моральну, а подекуди й матеріальну підтримку національному руху та його діячам. Так, зокрема, митрополит А.Шептицький зазначав, що поза церквою є інституції, що є добрими школами громадянських чеснот, а серед них «добровільні стоварищення і спільноти людей»
Стосовно релігії, то український націоналістичний рух не вважав себе рухом ані клерикальним, ані антиклерикальним, хоча якщо в своїх програмних документах згадував про релігію, то в позитивному контексті. Варто нагадати, що ряд керівників цього руху вийшли з родин священиків (Бандера, Лемкавський), або належали в дитинстві до церковних організацій (Стецько, Шухевич). Але з другої сторони в деяких програмних документах ОУН (зокрема у відомому Декалозі) містились речі, які дуже контрастували з християнським вченням, такі як: обожнювання нації, проповідь ненависті, переконання, що ціль виправдовує засоби і т. ін. В 1932 р. митрополит А.Шептицький видав «Послання до української молоді». В ньому дуже схвально говорилося про патріотизм, національну свідомість, готовність на жертву, але водночас там містились такі слова: «Любов не може йти в парі з ненавистю, бо ненависть чим більше звершена, тим більше з любови робить якийсь егоїзм. Можна своїх прав боронити і своїх прав доказати, але не шляхом ненависти до других людей… а маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей надто часто хочете накинути іншим навіть часом засобами насильства і сліпого терору».
Проголошення Я. Стецьком 1941 року відновлення Української державності було схвалене Українською католицькою й Українською автокефальною православною церквами. Католицька церква була представлена на зборах тодішнім єпископом Йосифом Сліпим, який її очолив після смерті митрополита Андрея Шептицького. Потім митрополит Сліпий був заарештований і провів 17 років у радянських таборах. Після свого звільнення, завдяки втручанню Ватикану й президента США Джона Ф. Кеннеді, він прибув на Захід. Ярослав Стецько потоваришував із кардиналом Йосифом Сліпим після його прибуття на Захід і протягом багатьох років служив найвпливовішим його світським консультантом. Ярослав Стецько завжди був близьким до Католицької церкви, так як він був сином українського католицького священика й глибоко релігійною людиною.
Кардинал Сліпий запровадив поняття патріархату Української католицької церкви. Ярослав Стецько був одним із перших, хто захопився цією ідеєю й почав звертатися до кардинала Сліпого як до патріарха. У публікації «Товариства України», пов’язаного з горезвісним КДБ, 1973 року під назвою «Рупори холодної війни» «совєти» розкритикували п. Стецька та його Організацію українських націоналістів за захоплення контролю навіть над релігійними публікаціями, щоби «підтримувати протиекзистенціалістичні позиції в усіх великих релігіях світу – Ватикану, Світової ради церков, буддизму тощо». Український патріархат був «протиекзистенціалістичною позицією» для ворогів Української католицької церкви.
Залучаючись до національного руху греко-католицькі ієрархи в особі митрополита Шептицького не втрачали об’єктивності бачення ситуації та усвідомлювали, що конфесійно українці, як нація, не однорідні, а народом їх робить ніщо інше як мовна єдність. Митрополит не бачив нічого антихристиянського в патріотизмі та націоналізмі: «Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю і не сміє накладати обов’язків, противних вірі»

Відображення українських національних традицій та християнського світобачення у післявоєнний період українськими емігрантами на основі різдвяних листівок з архіву Ярослава Стецька.

Мета "безбожної Москви" була і залишається та ж само, що і в царя Ірода – про це писав у статті "Не за мир, а за тріумф правди" Ярослав Стецько на Різдво 1957 року:"Дві тисячі років тому сили зла переслідували дитя і вбивали неповинних дітей, щоб серед них вбити Його. Чи не нагадує це нам так дуже царства московської темряви, де також масово вбивають неповинних, щоб серед них вбити одного, який може бути активним носієм боротьби проти елементів злочину і нікчемности?” В цьому на думку філософа і полягає героїчна концепція християнства, що "Боротьбу зі силами зла, боротьбу з неправдою, з кривдою, з рабством принесло нам, смертним людям, це Боже Дитя. (...)Тому на руїнах безбожної тюрми народів відродиться з України, яка принесла найбільше жертв за Божу правду, героїчне християнство, що не лякатиметься відкрито заявити: закликаємо всіх до хрестоносного походу проти сил темряви і злочину"
Важливо сказати, що Українська Визвольна Концепція Ярослава Стецька, стрижнем якої є героїчне християнство, естетична по своїй природі. Вона внутрішньо гармонійна і цілісна, оскільки ті моральні якості, які вона відстоює – національну і особистісну творчу свободу, справедливість і гідність, – містять у собі Красу. В цьому її суголосність і з нашими колядками, і з різдвяними поезіями, і з мистецькими образами Різдва.
Найважливішою, особливо наприкінці 40-х – початку 50-х років, була тема Різдва Христового і визвольної боротьби Української Повстанської Армії. Вона втілювалась у різних сюжетах: символічної інтерпретації Змагань як високого християнського чину, лірико-оповідних образах, ритуально-драма.
В архіві Ярослава і Слави Стецько зберігаються серії різдвяних листівок і окремі поштівки знаних майстрів, таких, як Едвард Козак, Мирон Білинський, Зоя Лісовська, Мирон Левицький, Василь В.Кричевський, Петро Андрусів, Михайло Дмитренко, Ростислав Василишин-Гармаш, Василь Залуцький, о.Марко Антохій, Леонід Перфецький, Микола Бутович, Юрій Кульчицький, Надія Сомко, Микола Анастазієвський, Галина Мазепа, Северин Борачек, Михайло Мороз, Богдан Стебельський, Оксана Мошинська, Богдан Доманик, Богдан Титло, Василь Кучмак, Леонід Денисенко, Юліан Крайківський...
Найраніша за часом із знайдених в архіві – поштівка, видана Пресовим Бюро ЗП УГВР 1947 р. Автора малюнку не зазначено. Але судячи з художньої манери – це напевно Едвард Козак, знаменитий ЕКО, голова Української Спілки Образотворчих Мистецтв (УСОМ), утвореної 28 січня в Мюнхені. Зображені на малюнку гуашем бараки з вогниками вікон, оточені парканом і колючим дротом, – це, напевно, табір "Орлик" у Берхтенсгадені, де перебував митець. Над бараками, ніби в уяві тих, хто в них знаходився – дві великих постаті вояків із рушницями. Зі спини їх шинелі ніби прорізуються контурами гір. Вони несуть вертепну зірку на зустріч Віфлеємській зорі. Напевно, пафос зображення цієї листівки можна передати словами Я.Стецька "Не мир є нашою ціллю, а воля і перемога нашої нації, що є покликана Богом виконати своє призначення на землі".
Також символічно, що серед перших різдвяних привітань, отриманих панством Ярослава і Слави Стецько на їхню мюнхенську адресу у 1953 році була листівка від Ніко Накашидзе, генерального секретаря АБН, нащадка славного грузинського княжого роду. Твердий почерк вольової людини і прекрасне володіння українською мовою!
Ще одна листівка відтворює типовий сюжет, що зустрічається на початку 50-х авторів, яких встановити ще не вдалося. На малюнку, виконаному у сіро-блакитних тонах, зображені зі спини вояки УПА у строях і зі зброєю, вісім постатей. На передньому плані вояк, який тримає напоготові рушницю. Перші двоє тримають Вертепну зірку із змальованим в центрі тризубом. Вони ніби зупинились, на спуску з гори, вкритої засніженими соснами. У долині лежить село, видніється баня церкви, хатка із світлом у віконці.
Одна з поштівок цієї серії – найрейтинговіша за використанням.
В архіві 1953-1954 рр. з цим зображенням отримано подружжям Стецько десять поштівок від різних адресатів. Є вона і з привітанням самого Ярослава Стецька Томасу Клайву, головному редактору національного "Робітничого журналу". З якихось причин поштівка не була відправлена.
Сюжет зображення реалістичний, приваблює щирістю і передає, певно, настрій і тональність того, як насправді зустрічали вояки УПА Різдво Христово. Тиха ніч. У лісі на полянці четверо озброєних вояків УПА розташувались навколо маленької ялинки. В руці одного з вояків, що вкляк на коліна, запалена свічечка. Її сяйво ніби засвідчує, що народився Немовлятко Ісус. Якщо в листівках Е.Козака поєднавчими образами є паралелі вертепної зірки, тризуба, церкви у композиційній формі тризуба і Віфлеємської зорі, то у Мирона Білинського сюжети скріплюються символікою свічи, її різдвяним сяйвом.
Едвард Козак – більш соціальний, історичний, узагальнюючий, різноманітний у своїх сюжетах, Мирон Білинський – вкрай лаконічний, конкретний, ближчий до зображення людських переживань митець. Якщо покласти поряд листівки з його різдвяної серії, вийде драматична історія доброї християнської родини, яких було безліч у часи боротьби із німецькими і радянськими загарбниками, як, наприклад, ця.
Світлиця сільської хати. На передньому плані – дідух. Двоє підлітків, хлопець і дівчина на лаві молитовно вклякли на коліна. Праворуч біля столу стоїть мати. На столі перед вікном горить свічка. Світло навколо неї таке ж, як у сюжеті зустрічі Різдва Христового у лісі. Різдво молитовно поєднує батька, який змагається за Волю України, з його родиною.
Наче все так просто, але чи не є в цій простоті вічний сенс нашого життя?
Життєва мета Ярослава і Слави Стецько і її відображення в їхній першій і останній візитній різдвяній листівці. Від 1946 року, коли Ярослава Стецька було обрано президентом Антикомуністичного Блоку Народів (АБН), майже до самої його смерті, протягом сорока років, він із дружиною п.Славою майже постійно були в дорозі. Допомагали по усіх країнах, де розселялись наші люди, налагодити і підтримувати різні форми діяльності ОУН і споріднених з нею організацій, встановлювали зв'язки з владою країн наших поселень, утворювали осередки АБН. Ця виснажлива сорокорічна подорож героїчного українського подружжя Ярослава і Слави, яке принципово всі ці роки вигнання відмовлялося взяти громадянство іншої країни, була спрямована лише на одну мету: зруйнувати безбожну тюрму народів і відродити Україну. Те, що їхня душа і серце всі ці роки вимушених мандрів хоч і невидимо, але перебувала вдома, на рідній землі, – про це також образно свідчить різдвяна листівка роботи Ростислава Василишина-Гармаша, яку вони обрали для привітань і використовували протягом 50-х-70-х років: дві тіні, велика чоловіча і тендітна дівоча. Він міцно тримає її за руку і рішуче прокладає їй стежку по засніженій землі, що має їх обох вивести на дорогу, якою тягнуться вервичкою до храму славити Новонароджене Дитя їхні близькі і такі далекі співвітчизники...
У це дійсно важко повірити, але опинившись на вигнанні, як Свята родина у єгипетській пустелі, наші митці у таборах інтернованих, під пресом постійних принизливих перевірок, у небезпеці репатріації до радянської зони, у тісних холодних бараках, без будь-яких засобів до існування створювали шедеври, які своєю неповторністю індивідуальних стилів і справді галерейною вартістю викликали неабиякий подив у іноземців. І дякуючи неоціненному архіву подружжя Стецьків, ми можемо, бодай частково, відчути той український дух та патріотизм, який зберігали наші співвітчизники за кордоном впродовж багатьох років.

Висновки

Отже, абсолютно був правий Ярослав Стецько, що відродження нашої держави лежить виключно у духовній площині. Це наша місія і покликання перед світом.
Місце України, як орієнтира для волелюбного людства, його авангардної сили, є на боці безкомпромісності, у моральному і політичному змісті. Ця безкомпромісна Україна з її ідеями відродження людства, що виходять з її підпілля національного і релігійного, з її боротьби за вартості людські й Божі, – є фундаментом побудови нової ідейної європейської держави. А говорячи більш конкретно з релігійної позиції, то греко-католики вбачали в національній церкві таку ж природність, як і в самій нації, а, більше того, саме національні церкви, на їхню думку, можуть гарантувати єдність Христової церкви та нації.
Усі вище згадані організації, українські і міжнародні, митці, священики, кожний окремий політичний, військовий чи громадський діяч складали потужний фронт боротьби проти Зла у вигляді комуністичних режимів і передусім московської імперії з її репресіями поневолених народів, ув'язнених по концтаборах і тюрмах вояків УПА, релігійних, політичних, культурних діячів.
Ми будемо багатою і процвітаючою країною лише за однієї умови, коли у наших серцях відбудеться Різдво Христове.