Національна ідея партій та громадських організацій Західної України в 19-му та на початку 20-го століття.

Зростаюче соціальне напруження та відповідна реакція селянських мас були результатом дій австрійського уряду, спрямованих на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсивності їхньої праці та нестримної сваволі поміщиків. Як і в українських землях, підвладних Російській імперії, реакція була різноманітною, починаючи від пасивного спротиву, який включав скарги та втечі, до активної протидії, включаючи вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організацію масових антифеодальних виступів тощо.

У західноукраїнських землях відродилося національне життя завдяки реформам Марії-Терези та Іосифа II. У цьому регіоні національне відродження було особливим через те, що духовенство було основним носіями української національної ідеї. У 1816 році священик І. Могильницький заснував «Товариство священиків» у Перемишлі, першу культурну та освітню організацію в Галичині. Його члени були патріотичними греко-католицькими священиками, які об’єдналися навколо нього. Товариство почало активно захищати права української мови та підтримувати українізацію освіти. Рішення цісара 1818 року про відкриття початкової школи української мови було підтримано активними членами товариства. Перші граматики української мови були написані його учасниками: І. Могильницького (1822 р.), І. Лозинського (1833 р.) і Й. Левицького (1834 р.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою під назвою «Розвідка про руську мову» в 1829 році. У ньому він обстоював ідею того, що українська мова є унікальною, вказував на те, що вона відрізняється від польської та російської, і обґрунтував, що вона має рівне місце серед інших слов’янських мов.

На початку 30-х років XIX століття Львів став центром національного життя та національного руху в Галичині. Саме тут виникає «Руська трійця», напівлегальне об’єднання, яке займається освітою та літературою. Це було засновано трьома друзями-студентами Львівського університету та вихованцями греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811–1843 рр.), І. Вагилевич (1811–1866 рр.) і Я. Головацький (1814–1888 рр.), які активно підтримували рідну українську мову (для галичан термін «руська» означав «українська»).

Під впливом ідей романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та письменників (І. Котляревського) з Наддніпрянської України члени «Руської трійці» прагнули підвищити статус і авторитет української мови, розширити сферу її використання та впливу, прагнути «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної

Члени гуртка почали досліджувати життя, звичаї та історію своєї нації. Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках і селах Галичини, Буковини та Закарпаття з записниками в руках. Це «ходіння в народ» призвело до збору великої кількості матеріалів з різних галузей народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а також до кращого розуміння сучасного становища українського народу під гнітом інших країн. Зауважимо, що молоді патріоти намагалися допомогти знедоленим.

Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони спілкувалися з польськими підпільниками, які готувалися до виступів проти уряду. Однак «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, а зосередилася на культурницько-просвітницькій діяльності.

Для членів групи першим викликом був рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833 р.), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Збірник «Зоря» (1834 p.), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали, був наступним кроком «Руської трійці». Лейтмотивом збірки було засудження чужого панування, оспівування визвольної боротьби народу та оспівування козацьких ватажків, таких як Б. Хмельницький і С. Наливайко. Зібрання містило заклики до об’єднання українців Галичини та Наддніпрянщини. Видання цієї книжки було заборонено віденською та львівською цензурами. По-перше, вона боялася, що молоді українські рухи в Галичині можуть стати проросійськими. Друга, яка відображала інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов’янської.

Для молодих авторів забороненої «Зорі» почалися переслідування, обшуки, доноси та звинувачення в нечесності. Директор львівської поліції висловив основне звинувачення: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність». Навіть у цих несприятливих обставинах члени «Руської трійці» продовжували активно діяти. Вони порушили консервативну традицію, яка передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, і прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою у трьох церквах Львова. "Трійчани" рішуче виступали проти латинізації письменства та підтримували повернення рідної мови до побуту інтелігенції країни. У 1836 році М. Шашкевич створив підручник «Читанка» для молодших школярів, написаний живою розмовною українською мовою. Сам М. Шашкевич придумав термін «читанка».

«Русалка Дністрова» з’явилася в Будапешті наприкінці 1836 року. 1 Ця збірка мала лише 200 копій, а решта була конфіскована; ідеї визволення в ній звучали з меншою силою, ніж у «Зорі». Що цього разу злякало офіційну владу? Це був твір, який був оригінальним як за формою, так і за змістом. Він написаний живою народною мовою з фонетичним правописом і шрифтом, відомим як «гражданський». Це все робило збірку унікальною серед тогочасного літературного потоку, зробивши її доступною та зрозумілою широкому населенню. Три основні ідеї лежать в основі змісту «Русалки Дністрової»: визнання того, що український народ розділений кордонами різних держав, і заклик до його відновлення; схвалення суспільних рухів і вшанування народних ватажків, які борються за соціальне та національне визволення; просування ідей власної державності та політичної незалежності. У певній мірі автори збірки вийшли за межі культурно-просвітницької та політичної діяльності.

Наприкінці першої половини XIX століття Австрійська імперія знову була змушена повернутися до радикальних ідей і політики. Багато селян з Буковини та Закарпаття виступили проти шляхти в Галичині (1846 р.) і були частиною великої революційної хвилі в імперії, яка змусила правлячі кола поступитися. Офіційна влада скасовує кріпосне право, щоб не допустити загострення революційної кризи та відділити селян від революційного табору. У Галичині воно було скасоване майже на п'ять місяців раніше, ніж у інших провінціях імперії, у квітні 1848 року. Суть селянської реформи полягала в трьох положеннях: припинення юридичної залежності селян від поміщика; надання селянам землі, яка стала їхньою власністю; і оплата селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Хоча селяни офіційно мали зберегти землі, якими користувалися до реформи, під час розподілу наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, а частина селянських земель була прирізана. Поміщики контролювали 44% землі на Східній Галичині, 54% на Буковині та 70% на Закарпатті. Проблема сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за якими користувалися селяни під час пореформеного періоду, загострилася під час селянської реформи.

У реальному житті це означало економічне кріпацтво для юридично вільних селян. У цей період значно підривала селянське господарство, а також сплачувала викуп за ліквідацію феодальних повинностей. У Галичині щорічні платежі селян за «визволення» перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Навіть у цьому питанні галицький селян сплачував більшу суму, ніж чеський і німецький, що свідчить про імперську дискримінацію. Тим не менш, скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника та отримання ним громадянських прав, таких як право обирати, бути обраним і самостійно визначати своє місце проживання, призвело до перетворення селянства на самостійну політичну силу. Це відкрило шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Революційна хвиля 1848–1849 років

Революційна хвиля 1848–1849 років змінила життя в Австрійській імперії, не лише в сільському господарстві. Її потужний вплив змінив суспільну структуру держави. Імператор Фердінанд був змушений проголосити конституцію та проголосити буржуазно-демократичні свободи. З цієї радикальної зміни почався суспільний рух у західноукраїнських регіонах. У квітні 1848 року польські буржуазно-ліберальні кола оголосили про створення Центральної ради народової у Львові. Мета цієї організації полягала в тому, щоб відновити кордони Польщі в 1772 році та зробити її автономною провінцією в Австрійській імперії. У результаті цього рішення українці Правобережжя та Західної України були позбавлені їхніх прав на вільний самостійний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, зростання національної свідомості та непоступливість діячів Центральної ради народової прискорили процес об’єднання українських патріотичних сил. У травні 1848 року виникла Головна Руська Рада у Львові під керівництвом Г. Яхимовича та М. Куземського.

Це патріотичне об’єднання опублікувало маніфест, який визначив політичну платформу організації:

• стверджувалося, що українці Галичини та Наддніпрянщини складають єдиний народ;
• підкреслювалося, що предки українців мали державність, культуру, право, мову та були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;
• було запропоновано розділити Галичину на дві провінції: польську та українську, кожна з власною адміністрацією;
• обговорювалися питання щодо розширення сфери використання української мови, зрівняння прав уніатського духовенства з правами католицького духовенства, дозволу українцям займати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався коротким гаслом патріотизму: Будьмо тим, ким ми можемо бути і повинні бути. Будьте людьми.

Польща активно відреагувала на рішучі вимоги українців. На противагу українській групі поляки заснували Руський собор, який був комітетом полонофілів. Офіційні особи відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки щодо культури. Відчувши послаблення, українська громада починає діяти.

Ця діяльність призвела до створення першої української газети у Львові — «Зорі Галицької» (1848–1852 рр.); заснування «Собору руських учених» — з’їзду діячів науки та культури (1848 р.); створення культурно-освітнього товариства «Галицько-Руська матиця» з метою видання книжок для народу (1848 р.); відкриття Народного дому у Львові з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848 р.); створення кафедри української мови у Львівському університеті (1849 р.).

У середині XIX століття українська громада отримала свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 року австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів, 27 з яких були селянами. Депутати від народу підтримували безплатне скасування кріпацтва, покращили життя селян і обговорювали різні аспекти національних відносин. Зокрема, вони підписали петицію, підписану 15 000 людей, щоб поділити Галичину на польську та українську частини.

Досягнувши свого піку, революційна хвиля поступово пішла на спад наприкінці першої половини 1800-х років. За таких обставин реакція була цілком логічною. Консерваторсько-охоронницькі сили імперії почали поступово повертати свої втрачені позиції. Вже в березні 1849 року австрійський парламент був розпущений, а конституцію було відмінено. Головна Руська Рада була розпущена в 1851 році через відхід від жорстко централізованої системи імперії в нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права.

Однак жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії досяг певних меж, він зустрічав немилосердного й непереборного ворога в особі царського уряду. У Східній Галичині прогрес був повільний, і консервативна греко-католицька верхівка протистояла йому. З іншого боку, тут не сталося значних відхилень, і, незважаючи на свою млявість, зростання національної свідомості ставало все більш помітним. Нарешті, незважаючи на всі розбіжності, цей паралельний розвиток призвів до ще одного важливого результату: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти більший інтерес один до одного. Національна інтеграція почалася.

З розвитком українських організацій на Заході українці нарешті взяли на себе керівництво своїми справами, а їхній національний рух виявився різноманітним і соціальне базованим. З іншого боку, західні українці були б готові скористатися можливістю здобути незалежність у майбутньому. Відносини між східними та західними українцями значною мірою постраждали від зростання національного руху в Галичині. Фактично, саме східняки, такі як Антонович, Кониський, Куліш, а потім Драгоманов і Грушевський, були першими, хто зрозумів, що Галичина може виконувати функцію П’ємонта, або бази національного відродження.

У 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами та фінансували західноукраїнські культурні заклади. Коли кількість цих часописів і закладів зросла, східняки стали частіше брати участь у них. На початку 1900-х років східні українці часто писали і читали галицькі ЗМІ, вчені та письменники з обох регіонів часто працювали в НТШ, студенти з Російської України часто відвідували літні українські курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 року, знаходили притулок і заснували свої штаб-квартири у Львові. У той час як українська інтелігенція Російської імперії була репресована царатом, вона бачила, як те, про що вона лише мріяла, сталося в Галичині.

Як наслідок, українці Галичини отримали позитивний вплив від припливу відомих інтелектуалів зі Сходу, а також відчуття того, що вони не просто кілька тисяч ізольованих людей, а частина великої 20-мільйонної нації. Таким чином, Галичина стала центром національного руху завдяки наданим їй австрійською конституцією правам і недостатній моральній та інтелектуальній підтримці східних українців у боротьбі з поляками.

Польсько-українська конфронтація

Зростання політичного та національного розвитку як українців, так і поляків призвело до погіршення їхніх уже складних взаємин. Принаймні з точки зору їхніх лідерів інтереси цих двох націй відрізнялися мало не в кожному питанні. Наприклад, поляки наполегливо вимагали єдності Галичини, щоб вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, тоді як українці вимагали її поділу, щоб мати свою базу в східній частині провінції. Це означало, що поляки в Східній Галичині належали до вищ Там, де більшість польських лідерів обстоювали статус-кво, українці вимагали змін і реформ. З іншого боку, поляки вважалися «імущими», тоді як українці вважалися «неімущими», тобто тими, хто не хотів миритися зі своїм становищем. У політичну діяльність і конфлікти втягувалися все більше людей обох народів завдяки активізації громадських організацій. На відміну від 1848 року поляків уже не можна було пов’язати з кількома аристократами, а українців — з групою інтелігенції та священиків.

Польсько-український конфлікт почався як боротьба двох національних лідерів на початку 1900-х років і переріс у небезпечний конфлікт між двома народами. Звичайно, були спроби досягти консенсусу. Наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, українські та польські соціалісти, засудили шовінізм обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. Такі східні українці, як Антонович і Куліш, боялися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині, тому намагалися виступати посередниками між двома сторонами. Сподіваючись зменшити напруженість на своїх чутливих східних кордонах, він іноді намагався врегулювати конфлікти в Відені.

Найбільше виступали за «нову еру політичного спокою», яка мала розпочатися в 1890 році. Як наслідок домовленості між генерал-губернатором Казимиром Бадені, який представляв галицький уряд, та народовцями під проводом Юліана Романчука та Олександра Барвінського, українцям було запропоновано поступки, зокрема у сферах культури та освіти, замість того, щоб визнати поточний політичний статус. Але угода була розірвана, коли виявилося, що ці дії обмежуються кількома новими гімназіями та що уряд провінції продовжував маніпулювати виборами. В результаті обидві сторони повернулися до політичної війни.

Наступні спроби досягти порозуміння також закінчувалися подібним чином. Польсько-українська конфронтація в останні десятиліття до першої світової війни полягала в трьох основних питаннях: селянське питання, конфлікти в університетах і вимоги про реформу виборів. Селянське питання було особливо гострим, оскільки сільськогосподарські робітники отримували надзвичайно низьку зарплату в великих маєтках.

На початку століття багато селян вже не вважали еміграцію єдиним способом вирішення своїх проблем. У 1902 році селяни, підбурені радикалами, націонал-демократами та іноді русофілами, розпочали масовий бойкот жнив, який охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у значних маєтках Східної Галичини. Багато місцевих комітетів допомагали організувати страйк, підтримувати порядок і підтримувати спокій серед його учасників. Поміщики, занепокоєні цією несподівано вдалою демонстрацією єдності селян, закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні затримань, страйк тривав. Тоді поміщики заявили польській громаді, що страйк був спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових територій. Після цього питання, яке могло об’єднати українських селян із польськими селянами, які також були гнобленими, було успішно використано для посилення національної ворожнечі між ними. Нарешті селяни перемогли в страйку. Поміщики повинні були піти на додаткові поступки та підвищити зарплату. Тим не менш, страйк мав більше значення, оскільки він активізував багато селян, залучивши їх до політичної боротьби.

Конфлікт у Львівському університеті був ще гострішим, але не таким масштабним. Після 1848 року Відень хотів зробити свій університет двомовним, але коли поляки прийшли до влади, вони швидко полонили його. Поступово навіть серед викладачів було обмежено використання української мови. Натомість «польськість» університету стала постійною практикою. Українські студенти проводили низку акцій протесту протягом 1890-х років. Студенти вимагали незалежного українського університету, щоб переконатися, що їхні протести не були почуті. Ця ідея поширилася навіть серед селян України, і для підтримки вимог студентів були організовані багатолюдні мітинги. У той же час українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово закликали уряд вирішити це питання. Таким чином, ситуація у Львівському університеті стала небезпечною, коли поляки продовжували свою політику. У 1901 році українські та польські студенти озброєні палицями вели справжні бої в лекційних залах. У 1907 році були організовані великі демонстрації проти університетських властей, а в 1910 році українського студента Адама Коцка вбили в запеклій сутичці. Тепер Відень зрозумів, що пора робити щось. У 1912 році він пообіцяв заснувати незалежний український університет протягом п’яти років. Однак українці не отримали цієї довгоочікуваної винагороди через війну.

Крім того, реформа виборів була головним питанням, яке хвилювало українських лідерів. Українці мали б більші можливості покращити свою долю, якби вони отримали більш справедливу систему представництва в віденському парламенті та галицькому сеймі. Система курій значно обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд зазнав скандальної слави через невміле маніпулювання результатами виборів. Ці маніпуляції відбувалися різними способами, наприклад, фальсифікувалися списки виборців, змінювалися місце та час виборів лише за кілька годин до них, викрадалися скриньки з бюлетнями, що було простим завданням, оскільки серед українців не було людей, які могли б рахувати голоси, і українських кандидатів ув’язнювали за дрібні звинувачення, щоб перешкодити передвиборній агітації.

У період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором», були найбільші порушення виборчого процесу під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 років. Коли українські селяни почали протестувати проти порушень і обману, Бадені послав поліцію проти них, що призвело до 10 вбивств багнетами, тяжких поранень ЗО та понад 800 затримань. Однак у цьому питанні також наближаються зміни. Спочатку у Відні, а потім у Галичині у 1907 році було скасовано систему курій і введено загальне голосування, незважаючи на сильну опір польської верхівки. Число українських представників як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало, незважаючи на продовження уряду провінції фальсифікувати результати виборів.

В 1879 році українці мали трьох представників у Відні, а в 1907 році 27; в 1901 році ІЗ засідала в галицькому сеймі, а в 1913 році 32 українці. Тим не менш, вони продовжували мати непропорційну представництво, головним чином через жорстокі вибори губернаторів Галичини. 12 квітня 1908 року молодий український студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького, протестуючи проти цих зловживань. Цей випадок показав, що українсько-польські відносини наближаються до небезпечної межі. Зростаюча напруженість, однак, мала більш глибоке коріння.

Ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського швидко поширився серед поляків. Подібно до українських націонал-демократів, поляки створили мережу селянських організацій і здобули велику популярність серед міського середнього класу, інтелігенції та студентства. Основною їхньою турботою була зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра», — заявив відомий польський історик Францішек Буяк, висловлюючи занепокоєння щодо цієї небезпеки. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях також не радує нас. Таким чином, головна мета польських націоналістів у Галичині полягала в тому, щоб повернути полякам те, що вони володіли у східній частині провінції.

Це вказувало на те, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто невелика частина східногалицької шляхти, а польський рух, який мав широку соціальну базу, яка відмовлялася йти на будь-які поступки. Українці поводилися так само войовничо, як і їхня національно-демократична партія. Вони активно продовжували організаційну діяльність, атакуючи поляків у парламенті та сеймі за кожною нагодою, часто проводячи масові зібрання, щоб продемонструвати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 року на масовому зібранні у Львові, де тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл» демонстрували свою гімнастичну вправність перед великою прихильною аудиторією, кинувся гонець і оголосив про вбивство ерцгерцога Фердинанда Габсбурга в Сараєві. Отже, Європа мала зіткнутися з жахливою війни двох конкуруючих націоналізмів.

Використані джерела:

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Полонська Н. Нариси з історії України. – К., 1999.

Словник-довідник з історії України. – К., 2002.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Полонська Н. Нариси з історії України. – К., 1999.

Словник-довідник з історії України. – К., 2002.