This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Роде наш красний – роде наш прекрасний

 Томко Єлизавета, 12 р.,Запорізький Січовий Колегіум, м. Запоріжжя


Без роду немає народу…

Про рід, родину, родовід складено чимало приказок і прислів'їв, загадок.
Є родини, які мають багато родичів, яких діти іноді й не знають, бо дорослі не завжди родичаються. Сім'ї одного роду повинні спілкуватися між собою, підтримувати теплі родинні стосунки: зустрічати сімейні та народні свята, обговорювати родинні справи, допомагати одне одному, привчати і прилучати до цього дітей ще змалку.

Про це йдеться і в народних прислів'ях та приказках:
 «З'їжджається рід до роду на любу розмову»
 «Свого домагайся, роду не цурайся»
 «Хто роду відречеться, того й рід відрече»
 «Нема в світі дорожчого, як родина»
 «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду»
 «Побачиш своїх – кланяйся нашим»
 «Багато роду, та ніде пообідати»
 «Принеси, Боже, здалека родину, то ми і в будень зробимо неділю»
 «Свій хоч не заплаче, то бодай скривиться, а чужий і не подивиться»
 «Який рід, такий плід»
 «Яка трава, таке й сіно».

Історія мого роду

Я дослідила історію свого роду до п'ятого коліна. Перше коліно – я, друге – батько й мати; в третьому – два дідусі й дві бабусі; в четвертому чотири прадіди і чотири прабабці; в п’ятому – вісім прапрадідів і вісім прапрабабусь.
Географія мого роду така: м. Дубровиця Рівненська область, с. Грицьки Рівненська область, м. Київ, с. Березівка Чернігівської області, с. Хрестище Харківської області, м. Дніпропетровськ, м. Краматорськ Донецької області, с. Дубновічі Козельського р-ну Калузької обл..

Нашому роду нема переводу

А зараз я розкажу про свій рід більш детально.
Почну свою розповідь з прапрапрадідуся. Його звали Степан Бережний. Було в нього п'ять дочок: Ольга Степанівна, Домна Степанівна, Прасков'я Степанівна, Олександра Степанівна та Февронія Степанівна. Ольга Степанівна вийшла заміж і переїхала до Іркутську, народила дочку Нюсю Волвікову. Про неї ми більше нічого не знаємо. Домна Степанівна одружилася з Семеном Яровим і переїхала жити в Москву. Там вона народила сина Івана. Він одружився з Вірою Олександрівною і у них народилося дві дочки: Любов та Тетяна. Там зараз вони і живуть разом зі своїми родинами. Прасков'я Степанівна одружилася з Ернестом Білером, який був репресований, як німецький шпигун, та відправлений до Сибіру, де і зник. У них народилися сини – Едуард і Володимир. Зараз діти та онуки Едуарда та Володимира живуть в Краматорську. Наша родина з ними підтримує зв'язок.
Про Александру Степанівну я дізналася дуже мало. Її чоловіка звали Йосип, а дочку – Діна. І ще одна дочка – Февронія Степанівна – це моя прапрабабуся. Народилася вона в с. Хрестище Харківської області в1898 році. Вийшла заміж за Беспечного Фому Івановича – це мій прапрадідусь. Він народився у 1896 році в Харківській області. Потім вони переїхали у Краматорськ, де збудували дім. Дід Фома працював машиністом на металургійному заводі. Дома вони з бабусею працювали на городі, вирощували курей, поросят. Все господарство тримали в ідеальному стані. По хворобі пішов на пенсію. У Фоми Івановича було три брати і сестра: Михайло Іванович, Микола Іванович, Григорій Іванович та Тетяна Іванівна. У Михайла Івановича було два сини: Анатолій, який працював на заводі головним інженером, та Олександр. Про нього відомо тільки те, що була в нього дочка Ольга та онук Пилип. Де вони зараз – невідомо, але жили вони всі в Краматорську.
У Миколи Івановича було дві дочки. Про Григорія я нічого не дізналася. А Тетяна Іванівна вийшла заміж за Остапа Івановича Адамовського. Вони вирощували виноград і робили дуже гарне вино, за яким приїздили з усієї округи. Дітей у них не було. Одже, у Фоми Івановича та Февронії Степанівни 24 лютого 1913 року народилася дочка – Євдокія Фомівна – це моя прабабуся. Після школи вона вчилася на бухгалтера. Потім працювала на Старокраматорському машинобудівному заводі в бюро перепусток, а потім бухгалтером в інструментальному цеху. Прабабуся багато хворіла, тому зарано вийшла на пенсію.
В 1932 році прабабуся вийшла заміж за Андрія Петровича Євсикова – це мій прадідусь. Народився він 12 липня 1911 році в с. Дубновичи Козельського району Калужської області. Його мати – Євсикова Марфа Пилиповна. У Андрія Петровича було три сестри та два брати: Ольга Петрівна та Надія Петрівна жили в м. Козельськ, Марія Петрівна – в Самарі, Іван Петрович – у м. Лієпая Литва, а Леонід Петрович трагічно загинув під час Другої світової війни. Ольга Петрівна працювала вчителькою все життя, дітей у неї не було. В родині Івана Петровича теж своїх дітей не було, взяли хлопчика з дитбудинку. Більше я про них нічого не дізналася.
Андрій Петрович після школи навчався в машинобудівному технікумі, а потім поїхав у Краматорськ, де продовжив навчання. Далі їде в Москву в Індустріальний інститут. Після його закінчення, працював на старокраматорському машинобудівному заводі начальником цеху. Під час другої світової війни разом з заводом був евакуйований в Іркутськ, а прабабуся залишилася в Краматорську, де попала в окупацію. В 1959 році був командирований в КНР м. Фулаерді надавати допомогу в технічних питаннях будівництва машинобудівного заводу. По приїзду додому був направлений на роботу в Полтавський совнархоз. Коли об'єднали полтавський та Дніпропетровський совнархози, працював там головним інженером. Коли вийшов на пенсію, переїхав з прабабусею в Краматорськ. За гарну роботу мав багато нагород. У них було дві дочки: Галина Андріївна та Марта Андріївна. Помер Андрій Петрович 9 травня 1988 році, а Євдокія Фомівна – 11 серпня 1997 році.
Галина Андріївна війшла заміж за Сергія Олексійовича Мельницького. Вона була лікарем-невропатологом, а Сергій Олексійович – інженером на заводі «НКМЗ». У них народилась дочка – Олена – це моя крещена, але про неї я розповім пізніше. А Марта Андріївна – це моя бабуся. Вона народилася 16 березня 1942 року в Краматорську, коли місто було окуповане німецькими фашистами. Про її народження я розповім окремо в іншому розділі. Бабуся закінчила школу №6 Краматорська. В цій школі навчалися видатні люди: Леонід Биков, Л. Пархоменко, М. Булгакова, Йосип Кобзон. Після закінчення школи, бабуся поступає в педагогічне училище м. Артемівськ на музичне відділення. Після закінчення працювала в дитячих садках м. Краматорськ. Зараз бабуся на заслуженому відпочинку.
У 1963 році вона вийшла заміж за Островського Віктора Олександровича – це мій дідусь. Він народився 8 березня 1937 року в м. Краматорськ. Навчався в українській школі, відвідував театральний гурток. Після школи пішов в армію. Але спочатку треба було відпрацювати на цілині, а потім дослужити в Естонії. Після армії працював на цементно-шиферному заводі, потім на «НКМЗ» слюсарем. Закінчив Краматорський індустріальний інститут, та після нього працював у Центрі по наукової організації праці інженером. Після виходу на пенсію працював у фірмі по виготовленню меблів. Зараз не працює. Про родину дідуся я знаю не дуже багато, але спробую розповісти про те, що дізналася.
Мій ще один прапрадідусь по материнській лінії – Щербак Євлампій Миколаєвич народився на Кубані у 1894 році. Він був кубанським козаком. Працював у міліції в м. Краматорськ. В Єкатеринославі (Дніпропетровськ) познайомився з моєю прапрабабусею, Ганною Андріївною Лазаренко. Ганна Лазаренко народилася в 1902 році в с. Акимівка Близнюківського району Харківської області. Потім поїхала в Єкатеринослав, де працювала в домі у заможній родині. Після весілля Євлампій та Ганна переїхали в м. Краматорськ. У Євлампія був рідний брат Григорій Миколаєвич. Він працював на заводі, та одного разу вийшов, щоб покурити І згорнув самокрутку з газети. Але хтось помітив, що в газеті був портрет Йосипа Сталіна і повідомив про це в КДБ. Його заарештували та заслали до Сибіру. Амністували його після смерті вождя. Але приїхавши в Краматорськ, брата свого живим не застав, бо той помер у 1953 році. Ганна Андріївна займалась хатнім господарством. Померла в 1974 році. У Євлампія та Ганни було дві дочки та син: Любов Євлампіївна (працювала крановщицей на заводі, було двоє дітей), Михайло Євлампієвич та Ксенія Євлампіївна – це моя прабабуся. Вона народилася 20 січня 1920 року в м. Краматорськ Донецької області. Закінчила 7 класів. У 16 років її видали заміж. До війни працювала в м. Єнакієве. Була в окупації. Після війни працювала в різних місцях, сама ростила сина, тому що чоловік – Островський Олександр Калістратович (мій прадідусь) – загинув на фронті у Другу світову війну. Його не стало 29 січня 1945 року в Польщі. Похований у селі Кальдус Кульманського повіту (Польща). Ксенія Євлампіївна дуже хворіла та померла 30 квітня 1993 році.
У Островського Віктора Олександровича та Марти Андріївни в 1964 році народилася дочка – Островська Наталія Вікторівна – це моя мама. Після школи вона поступила в Слов'янський педагогічний інститут на дефектологічний факультет. Після його закінчення 16 років працювала вчителем-логопедом в м. Коломна Московської області. 14 грудня 2002 року вийшла заміж за Томко Сергія Васильовича та переїхала в м. Запоріжжя. Зараз працює вчителем-логопедом в Ленінському районі м. Запоріжжя.
Томко Сергій Васильович – це мій тато. Він народився і виріс у м. Дубровиця. Навчався в професійно-технічному училищі. Після його закінчення попадає в м. Запоріжжя, де починає працювати. Потім він служить в Армії в Чехословаччині. Потім він одружується і в нього народжується син Дмитро. Коли Дмитро закінчував школу, його мама померла і тато виховував його один. А потім мої батьки познайомилися на морі та незабаром одружилися. Зараз мій тато працює фотокореспондентом в газеті «МИГ», а до цього в «Комсомольській правді», «ТЕЛЕНЕДЕЛЕ».
Про рід тата я дізналася не дуже багато, але можу коротенько розповісти. Моя бабуся – Томко Галина Дмитрівна – народилася 15 червня 1930 року в с. Березівка Чернігівський області. Після школи поїхала поступати у Львівський лісотехнічний інститут. Після його закінчення працювала інженером лісового господарства в м. Дубровиця Рівненської області. Її батько, а мій прадідусь – Жижченко Дмитро Дмитрович народився в1904 році у с. Березівка. Закінчив церковно-приходську школу. Працював головою колгоспу, був директором цегельного заводу. В нього було дві дочки: Галина Дмитрівна та Раїса Дмитрівна (зараз живе у Владивостоку). Моя прабабуся – Захарченко Матрона Савічна народилася в січні 1910 році в с. Березівка. Вона була домогосподарка. Мій прапрадідусь – Захарченко Сава Андрійович був кравцем, моя прапрабабуся – Захарченко Євдокія Андронівна була домогосподарка. Інший мій прапрадідусь – Жижченко Дмитро народився в Києві у 18?? року. Працював у пана писарем. Пан його навчав і побудував йому хату. А прапрабабуся – Жижченко Матрона Корнєєвна – була домогосподаркой.
А зараз я розповім про рід Томко. Мій дідусь – Томко Василь Олександрович – народився 1 березня 1928 року в м. Дубровиця Рівненської області. Закінчив сільськогосподарський технікум, потім служив в армії, працював в пожежній частині. Його батьки – мої прадідусь і прабабуся – Томко Олександр Самуілович та Томко Ганна Сидорівна – мали свою землю, були землеробами. Томко Олександр Самуілович у 1944 році пішов на фронт де брав участь у визволенні Праги. Був нагороджений медаллю "За відвагу", яку йому вручав маршал Іван Конєв. Мої прапрадідусь і прапрабабуся, Ганна і Сидір Годунко, жили в с. Грицьки Дубровицького району працювали на землі
Це все, що я дізналася про свій родовід.

Сімейні свята, традиції і реліквії нашої родини

Особових сімейних традицій в нашій родині нема, тому що всі живуть далеко один від одного і дуже рідко збираються разом. Але є одне свято, яке ми намагаємося проводити разом – це Різдво. Ми даруємо один одному різні цікавинки, готуємо смачні страви, ходимо до церкви.
В мене є і реліквії.
Коли мої прадідусь і прабабуся були в Китаї, там вони зробили на замовлення сережки й каблучку з срібла. Цей набір вони подарували бабусі, вона мамі. Думаю, що матуся подарує його мені, коли я стану дорослою.
А ще моєму прадідусю в Китаї, на день народження подарували дуже красивий чайний сервіз із сандалового дерева. Ми до цього часу не знаємо, можна з нього пити чай чи ні. Мабуть, ні.
А ще в нас багато грамот, дві медалі «Ветеран праці», газетні вирізоки.
Це про мою бабусю писали у газеті, коли вона працювала музичним керівником у дитячому садку.
Є ще похоронка, що прийшла моїй прабабусі. І дуже цікава характеристика, яку дали дідусю Віктору в армії.
Ааа, ще згадала, є в нас сукня, яку одягали моїй мамі, коли їй було два рочки. Я цю сукню теж носила.

Без сім'ї і свого роду –
немає нації, народу.

Висновок

Останнім часом усе більше людей цікавляться своїми родовими коріннями, і це радує, тому що в такий спосіб будуть зміцнюватися відносини й у сім’ї, і з далекими родичами. Частіше стають зустрічі в родинному колі. Добре, що тепер відроджується традиція пам'яті про свій рід, і спогаду про нього передавати наступному поколінню.
Мені вдалося довідатися про свій рід тільки до п'ятого коліна, і попереду ще більші й цікаві дослідження, коли потрібно буде звертатися до архівів. Народна мудрість стверджує, що хто відрікся мови й рідних традицій, той може знехтувати й синівським обов'язком перед батьками.. Таких «Иванов-непомнящих-родства» в незалежній Украïні стає все менше, на якій би мові вони не розмовляли.
Україна – це наша родина, тому що основною клітиною нашої нації є саме родина. Український народ складається з родин, малих та великих, дружніх і працьовитих. Спільна українська родина – це творець і зберігач українського роду, культури, моралі. Родина – джерело продовження роду. Мабуть, не випадково наш герб символізує триєдиність – людини, родини, нації.

Зв'язок поколінь у слові

Хочу розповісти одну цікаву історію з життя моєї прабабусі й бабусі.
Моя бабуся Марта, що з Краматорська, народилася в 1942-му році, коли місто було окуповане німецькими фашистами. Радянська армія відступала, а фашисти наступали, тому в місті розривалися снаряди. До лікарні доїхати було неможливо. Ховаючись від бомб, прабабуся спустилася в льох, там і народила мою бабусю. Перші дні життя пройшли в погребі. В домі зупинились два німецькі офіцери, які підгодовували мою прабабусю та її новонароджену. Волею долі так склалося, що з квітня 2014 року по п'яте липня 2014 року місто Краматорськ було окуповане і моя бабуся знов опинилася в бомбосховищі. Але їх визволила українська армія, яка зайшла в місто п'ятого липня.
А ще я розповім про свого прадідуся. Олександр Островський, народжений у 1908 році у Польщі (зараз західна Білорусія) пройшов усю другу світову (був сапером). Але до перемоги не дожив лише три місяці, загинув 29 січня 1945 року при визволенні своєї рідної Польщі.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123