This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сталінські репресії на Черкащині

 Осадчий Олександр, 16 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаська обл.

Сталінські репресії – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Ті страшні лихоліття чорною хмарою прокотилися Черкащиною. Чому так відбувалося? Чи можна було уникнути цих масових репресій? Які є наслідки репресивної політики комуністичної влади для України і, зокрема, для Черкащини?

 

Один з дослідників політичних репресій Ю. Шаповал стверджує, що тема «Україна як об’єкт політичного терору» все ще належить до кола недостатньо досліджених у більшості своїх аспектів і найменш опрацьованим с регіональний вимір проблеми.
Найважливішою проблемою є наслідки репресивної політики: страхітливі людські втрати, нехтування законністю, моральними принципами, суттєві деформації соціальної структури суспільства, непоправні психологічні зміни, шкода національній ідентичності тощо. Врешті, слід пам’ятати, що репресивна політика поставила під загрозу існування самої української національної спільноти.
Період масових репресій охоплює 1920-1950-ті роки XX ст. До цього часу ми не знаємо точної кількості страчених, відправлених до таборів. Відомо лише, що рахунок ішов на мільйони. Тому, список репресованих, поданих у покажчику, ґрунтується виключно на фактичних даних, підтверджених документально. Насправді, їхня кількість значно більша, хоча смерть однієї людини це трагедія, а мільйонів – статистика. Встановлення точної кількості жертв сталінських репресій, зокрема на території Черкаської області, ускладнюється тим, що, по-перше, досі не розглянуто кримінальні справи колишніх бійців загонів «Холодноярської республіки» (учасників антирадянського виступу, який було організовано на Черкащині), по-друге, ще недостатньо вивчені архівні справи так званих «відповідачів», які в 20-х роках розстрілювалися за «жеребком».
Варто врахувати, що лише в останній час стало можливим назвати прізвища людей, які щиро повірили в ідеали «соціальної справедливості», відновити їх чесні імена. Хоча, як показує наша пошукова робота, люди літнього віку до цього часу не хочуть розповідати правди про події тих часів, пояснюючи це тим, що «правди все дно не знайдеш, а вам, діти, буде горе», у нашому випадку правдиву історію можна мати тільки за двох умов: або зробити архіви НКВС загальнодоступними, або ж у польових дослідженнях використовувати метод усної історії.
Вражає не лише те, як планомірно й безжально знищувався український народ, а те, з якою поспішністю й майже повною бездоказовістю чинився геноцид кращих синів і дочок країни.
Які ж такі великі злочини і порушення скоювали наші земляки-педагоги, що їм доводилося платити роками ув'язнень, заслань, виселенням з рідної землі, а то й ціною власного життя? Звичайно, люди освітянської професії – це категорія найбільш свідомих, освічених і терпеливих. Терор проти вчителів і викладачів, що досяг у тридцяті роки свого найвищого апогею, зім'яв, пригнітив і знищив інтелектуальний цвіт української інтелігенції, підірвав віру людей у справедливість існуючого ладу.
В усі часи вчитель був помітною фігурою на селі. Не був винятком у цьому плані і Роман Романович Готульський.
Це фото з архіву Крохмальної Віри, яка, будучи сама ще малою, няньчила його дітей. Воно дивом уціліло, бо коли Романа Романовича оголосили ворогом народу, то його зі світлини треба було вирізати, про що і свідчать «шрами». Розповідає, що до 1934 року працював директором польської початкової школи Загинув у роки репресій у с. Шуляки в 1937 році. Однієї ночі він «зник». Незабаром стало відомо, що його заарештували та ще кількох поляків-учителів. Тоді пояснювали, що він «ворог народу», його викрито лише завдяки пильним органам безпеки лаяли, що притупили класову пильність і дали можливість діяти заклятому ворогові народу. Хоча, фактів шкідливої роботи вчителя ніхто назвати не міг, бо вже діяв стереотип, нав'язаний згори.
Йому згадали й те, що в голодний 1932 рік дозволив не ходити до школи тим, хто голодний, бо вчителі теж голодні, яка там наука...
Чи не єдина його вина полягала, виходячи з логіки тодішнього судочинства, в тому, що був поляком та добре знав і любив культуру свого й українського народів.
Ще одна розповідь занотована під час польових досліджень зі слів Батрак Людмили Іванівни, жительки села Шевченкового, яка в кінці 60-х років XX ст. працювала разом з Миколою Пантелеймоновичем Сокирком в Шевченківській середній школі.
Сокирко Микола Пантелеймонович – уродженець села Шевченкового Звенигородського району Черкаської області. Викладав у місцевій школі музику, співи та малювання. Крім цього, віртуозно грав на скрипці та малював живописні картини, що зараз належать його нащадкам. Микола Пантелеймонович був за натурою доброзичливою, лагідною, тихою людиною. Він не був борцем – був будівничим нових світів у мистецтві і в душах людських. Таких тихих убивають, думаючи, що, задувши свічку життя, зруйнують і зведені ними духовні храми.
Вивчив напам’ять вірш «Ще не вмерла Україна», що згодом став гімном нашої незалежної держави. Про це донесли, за що й був жорстоко покараний. У 1937 році був репресований і висланий на Соловки за антирадянську пропаганду, та попри всі випробування не зрікся улюбленої справи. Повернувшись із вигнання, продовжив викладання в рідній школі. А з 1967 року по 1969 рік керував художнім хором при районному будинку культури імені Гулака-Артемовського міста Городища.
У репресіях щодо працівників освіти Черкащини виокремлюють три пікові періоди: 1929-1930 рр., 1933 р. і 1937-1938 рр. Однак, можемо назвати принаймні ще два: 1) 1944-1946 рр., коли влада «притягувала до відповідальності» тих освітян, хто в період окупації працював за спеціальністю чи хоча б якось контактував із гітлерівцями; 2) 1972-1973 рр. – дещо поблажливіший у порівнянні з попередніми період. Саме тоді за «антирадянську пропаганду і агітацію» були засуджені викладачі Уманського технікуму механізації сільського господарства В. К Білоус, К. 1 Матанюк, студент уманського сільськогосподарського інституту Б. Д. Чорнамаз (нині – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини).
Роман Романович Гогульський, Ульян Іванович Коваль, Григорій Петрович Мандрик – всі імена годі й перелічити. Розраховували цинічно просто: талант – незамінний духовний скарб нації, не стане його – і обірветься духотворча праця для блага свого краю. А в часи, коли люди були залякані, зламані недовірою, було нескладно вчинити ліквідаторські акції та замести за собою всі криваві сліди.
Громи репресій найжорстокіше вразили інтелігенцію краю. Першими жертвами стали українські літератори, серед них і наш земляк Олекса Близько. Безжалісна доля відлічила йому лише 26 років. Народився Олекса у 1908 році на Новгородщині. куди батьки – українці переїхали на заробітки. Через 10 років вони повернулися до Сигнаївки Шполянського району.
Олекса Близько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Друкуватися почав з 1924 року. А в 1926 році вийшла перша його збірка «За всіх скажу». М. Слабошпицький писав: «Лишається тільки подивуватися, як легко й невимушено, наче до себе додому, ввійшов у літературу Олекса Близько. Ввійшов трохи екстравагантним і водночас романтично-замріяним юнаком дев’ятнадцяти літ». У своїй творчості він був близький до українських футуристів, хоча належав до літературного угрупування «Молодняк». Він був шукачем і експериментатором у поезії. 1930 року поет переживає особливе творче піднесення. Пише вірші, прозу, публіцистику, перекладає. Одна за одною з’являються його книжки «Живу, працюю» (1930), «Рейс» (1930), «Книга балад» (1930), «Моє ударне» (1930), «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Але середньовічні сутінки поступово огортали Україну, хвиля за хвилею накочувалися «оргзаходи», після яких зникало сотні людей. Трагічна розв’язка життя Олекси Близька сталася у грудні 1934 року. З 13 по 15 грудня виїзна сесія воєнної колегії під головуванням Ульріха засудила 28 українських письменників, серед них і Олексу Близька до страти. Вирок було виконано 14 грудня 1934 року. Ім’я поета О. Близька надовго зникло з літературного небосхилу.
Долі поета, перекладача М. П. Драй-Хмари (1889-1939), уродженця с. Малі Канівці Золотоніського району та поета, перекладача, критика П. П. Філіповича (1891-1937), уродженця с. Кайтанівки Катеринопільського району, схожі. Обидва закінчили приватколегію Павла Галагана. Обидва були студентами Київського університету. Восени 1935 року з їх арештом українська література втратила видатних вчених і поетів.
М. Драй-Хмара міг би ще багато зробити задля українського письменства, але в розквіті творчих сил його заарештовують у березні 1933 року. Невдовзі письменника випускають на волю, та позбавляють усіх посад, навіть не даючи можливості влаштуватись на будь-яку роботу. Другий арешт стає фатальним. Висунуте проти нього звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. І хоча М. Драй-Хмара все заперечував, покарання не забарилось – п'ять років таборів. Його невільницький шлях пролягає на Колиму; тут він працює на шахтах, промиває пісок, стоячи по коліна в крижаній воді. З часом постановою «трійки» УНКВС йому додають ще десять років за антирадянську пропаганду в таборі. Пішов він із життя в 1939 році. Щодо цього існує версія, підкріплена спогадами, що під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого у шерензі письменник став на місце смертника, тим самим врятувавши молоду людину.

Як купала мене мати у любистку,
трусив зорі Див із лану у колиску.
Схиляв голову весняну голий місяць
до маленьких моїх ніжок в купіль свіжу.
Вода з місяця збігала на малого,
ніби сріблом полоскала тепле лоно…

Ці ніжні, чисті рядки написав Тодосій (Тодось) Степанович Осьмачка, уродженець с. Куцівка Смілянського району, поет, прозаїк, перекладач. Народився 03. 05. 1895 року у великій сім’ї сільського ветеринара. Серед чотирьох братів і двох сестер Тодось виявив неабиякі здібності до навчання, і батько спромігся дати йому початкову освіту. Дальші освітні щаблі майбутній поет долав самотужки, здобувши фах сільського вчителя. І з юних літ писав вірші.
З початком першої світової війни юнака забирають до царської армії. За написання ліричної поеми «Пісня з півночі» (перша назва «Думи солдата») Осьмачку було віддано до військового трибуналу. В шовіністичному чаду великоросійського ура-патріотизму явною крамолою прозвучали щирі гуманістичні рядки поета-українця:

Чи я побачу й ще Вкраїну,
Дніпро та жито на полях?
Чи, може, тут, в Росії, згину,
Як пес забутий у рядах?

Трагічні обставини особистого життя спричинили нервове захворювання. Коли в Україні почалися масові репресії, то хвороба, можливо, врятувала його від загибелі, хоч і не позбавила арештів та тюрем. Арештів було кілька, перший – 1930 року. «У тому ж році, – пише у спогадах добра знайома Т. Осьмачки Марія Кейван, – знищено всі його книжки, що були в бібліотеках чи в продажу». Осьмачка подається до рідних країв і переховується у ярах і скиртах соломи. Спроба вирватися із земного пекла зразка 30-х років і перейти західний кордон закінчується арештом. Різні тюрми, психлікарня. Звідти Тодось Степанович вирвався з приходом німців. У Львові вийшла збірка поезій «Сучасникам» (1943). Далі були повісті «Старший боярин» (1943), «План до двору» (1951), »Ротонда душогубців» (1957), збірки поезій «Китиці часу» (1953) та «Із-під світу» (1954). Поет жив у Німеччині, у кінці 40-х років перебрався за океан, жив у США та Канаді. Помер Тодось Осьмачка 07. 09. 1962 року у Нью-Йорку. Але і досі звучать рядки поета, сповнені любові до Батьківщини:

Моя тужлива Україно,
таку тебе я полюбив,
і за твою одну сльозину
навіки голову згубив.

Андрій Чужий (Андрій Антонович Сторожук) народився 4 (17) липня 1897 року в Умані у сім’ї робітника, поет. Бурхливі події 1917-20 років захопили у свій вир і Чужого: і комуністом став, і воював. Та віршування взяло верх. 1922 року вийшла з друку його поема «Голосіння», присвячена пам’яті дружини. Андрій Чужий був прихильником футуризму, до якого його підштовхнули Лесь Курбас та Михайло Семенко. 1928 року вийшов роман «Ведмідь полює за сонцем».
А. Чужого заарештували у грудні 1934 року у Москві, куди він у 1926 році переїхав за сімейними обставинами. Табірні митарства тривали аж до 1953 року. Реабілітований у 1956 році, помер 25. 09. 1989 року у Москві.
У 1923 році поет опублікував справжню перлинку – мініатюру «Жменя сонечка», яка, напевно, і була йому дороговказом у житті і творчості:

В місті
під покаліченим хрестом
дитя плакало.
(Не знало, що крильми проростало):
«Дайте жменю сонечка,
дайте!»
благало.

Відомий письменник-гуморист Юхим Ґедзь (Олексій Васильович Савицький) народився у 1896 році у Золотоноші у сім’ї тесляра. По закінченні земської школи вступив до Київського вищого музичного інституту імені М. В. Лисенка. Працював службовцем у різних до- та пореволюційних установах. О. Мукомела зазначає, що Олексій Васильович не належав до жодної з політичних партій, що, проте, не вберегло його у 30-х від звинувачень у належності до всіляких «опортуністичних» угрупувань.
До літературного життя Юхим Ґедзь став прилучатися ближче до середини 20-х років, ставши членом спілки селянських письменників, створивши у грудні 1924 року Золотоніську філію журналу «Плуг». Певний час письменник жив, працював і друкувався у Черкасах. Саме Юхимові Ґедзю належить колоритний мікропортрет Черкас середини 20-х: «Місто Черкаси. Пливіть Дніпром – обідране, облуплене, їдьте залізницею – облуплене, обідране. У середині сонне. Самий справжній «сон город», тільки й живчика у ньому, що місцева газетка. Навколо редакції треться вся «культурна сила»: Плуг трьохлемішний (три члени) та уламки гарту, скалки». Савицький встиг створити значний літературний доробок. Та 02. 11. 1936 року О. Савицького заарештували. 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила його до розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 року у Києві. Реабілітований 22 березня 1958 року Верховним Судом СРСР.

Вітрів боріння, серцю миле,
Злітай ще вище в синю вись!
Ламай в житті старе, віджиле,
До мене ж піснею вернись…

Ці рядки належать Олені Журливій (Олені Костівні Котовій) – поетесі, що народилась у м. Смілі 24 червня 1898 року у родині народного вчителя. Освіту отримала в Уманській та Київській гімназіях. Київському інституті народної освіти. Літературознавець Леонід Бойко пише, що Олена Костівна одержала й диплом кандидата філологічних наук. Учительська праця пройшла через все життя поетеси.
Заарештована у 1938 році у Москві. 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу на 3 роки ВТТ. 23 листопада 1942 року відбула покарання. Судимість знята у 1946 році. Померла 10 червня 1971 року в Кіровограді.
Життя Агатангела Юхимовича Кримського – це суцільний трудовий подвиг, гідний подиву і найглибшої пошани. Зміст цього подвигу вимірюється такою кількістю книг, досліджень, видань, наукових розвідок, творів художньої літератури, підручників, довідників, словників, що з них можна було б скласти багатогалузеву бібліотеку. В історії української культури спадщина Кримського кількісно поступається лише перед спадщиною Івана Франка, який свого часу писав: “Лиш в праці варто і для праці”. Такий трудовий девіз був повсякденною життєвою нормою і для А. Кримського. У своїх автобіографіях він незмінно говорить про навчання, про науку, про здійснене, про плановане.
В дореволюційні роки А. Кримський був найвидатнішим сходознавцем московської школи, саме він визначав наукову й педагогічну спрямованість спеціальних класів Лазаревского Інституту. Його праці того часу займають виняткове місце не тільки у вітчизняній, але й у світовій орієнталістиці. Не існує іншого такого вченого, який би створив стільки наукових посібників, підготував курси з історії країн Сходу, історії мусульманства, історії літератур народів цілого регіону – Близького і Середнього Сходу. У цьому відношенні науково-педагогічна спадщина Кримського у світовому сходознавстві – явище воістину унікальне.
Коли гетьманом Павлом Скоропадським була заснована Українська Академія Наук, А. Кримського запросили на її неодмінного секретаря. Він переїхав до Києва, де започаткував наукове сходознавство, керуючи водночас академічною україністикою. Тоді вийшли українською мовою – у переробленому вигляді – його історії Персії і Туреччини. На жаль, в Україні він міг керувати Академією та плідно працювати як вчений тільки у 1918-1928 рр. З 1929 р. почалися його переслідування, що завершилися арештом та смертю.
Почалася планова акція ліквідації фундаментальної української науки. Гірка чаша випала і на долю А. Кримського: його було усунено від праці свого покликання. Агатангел Юхимович глибоко переживав ліквідацію справи усього свого життя та становище “опального” академіка.
Вже через півроку після всенародного відзначення 70-літнього ювілею вченого і нагородження його Орденом Трудового Червоного Прапора (15 січня 1941 р.), в липні 1941 р., вченого безпідставно заарештували за сфабрикованою справою про участь у неіснуючій СВУ.
Закінчив свій життєвий шлях А. Кримський у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані – гідно, як жив.
Геній не підвласний часові. Справа Агатангела Юхимовича Кримського не загинула. Вона живе і плідно розвивається у самовідданій праці його послідовників. Його ім’я увіковічено в назві Інституту сходознавства НАН України з відділенням у Симферополі, щорічних міжнародних наукових читаннях імені А. Кримського, Премії НАНУ, що носить його ім’я, і лауреатами якої стали талановиті вчені-орієнталісти – нащадки великого Вчителя.
Юрій Лавріненко належить до другого покоління діячів української науки, яким судилось жити і творити за межами рідного краю, хоч зростав він, як науковець і патріот, в Україні.
Літературознавчий світ знає його насамперед за книгою «Розстріляне Відродження». Проте це лише одна яскрава сторінка його біографії.
Широкому колу читачів і шанувальників українського мистецького слова ще належить відкривати ім’я Юрія Лавріненка.
В сум'ятті війни, крізь «залізну завісу», проривались на захід залишки «розстріляного відродження», ті яким вдалось уникнути катівень ГПУ чи вирватись з таборів ГУЛАГу. Ціною понівечених життєвих доль, особистих жертв і втрат, надможливого напруження сил вони, позбавлені рідного грунту, не дали загинути і занепасти рідному слову. І серед них, синів України, був і наш земляк Юрій Лавріненко. Йому дорога стелилась до Австрії. Пробувши там два роки, приїздить до Німеччини в табір переміщених осіб Міттенвальд. Тут проживала творча інтелігенція з України, серед них Йосип Гірняк, Іван Кошелівець, Олімпія Добровольська зі своїм театром-студією, та інші творчі люди, яких доля звела на чужині і об'єднала великою любов'ю до України.
На початку 50-х років письменник переїздить до США, де стає одним із засновників письменницького об"єднання «Слово». Саме на «американські роки» припадає найбільш плідний період творчості письменника. Він належав до числа найпопулярніших українських літературних критиків за кордоном. Найвідоміша праця автора – антологія «Розстріляне відродження», яка за висловом Івана Кошелівця є «... вершинним здобутком, що з коментарями і блискучими статтями про кожного письменника височить як пам'ятник українському відродженню двадцятих років».
У 60-ті роки письменник опублікував в журналах «Листи до приятелів», «Нові дні», «Сучасність» та газеті «Українські вісті», близько 90 статей. Тематика їх різноманітна.
Та в розквіті творчих сил Ю. Лавріненка «підкосив» важкий недуг. Йому зробили операцію на серці, ліва сторона була паралізована, частково втратив зір. Але, не зважаючи на тяжку хворобу, Ю. Лавріненко продовжував далі працювати.
До останніх днів свого життя письменник творив і писав, будучи скований важкою недугою. Відділений від рідного краю тисячами кілометрів, душею, серцем і розумом він був нероздільний від України, від її культури та літератури. На 83 році життя письменника не стало.
Невмирущим пам'ятником Юрійові Андріяновичу Лавріненку будуть його цінні літературні свідчення про трагедію його покоління – покоління «розстріляного відродження». Вони донесуть до майбутніх поколінь українців правду про страшну трагедію, пережиту їхнім народом.
Серед репресованих зустрічаємо імена наших видатних земляків.
Не можна не згадати Григорія Йосиповича Тютюнника, уродженця с. Будище Звенигородського району, генерал хорунжого армії УНР. У 1921 році емігрував. У 1926 році повернувся в Україну. Заарештований 12. 02. 1029 року. Розстріляний 20. 10. 1930 року у Москві.
Поет Степан Бен (Степан Федорович Бендюженко) з Лозоватки Звенигородського району, командувач військами Харківського військового округу Іван Наумович Дубовий з Чмирівки Чигиринського району, віце-президент ВУАН Сергій Олександрович Єфремов з с. Пальчик Катеринопільського району, письменник Лесь Гомін (Олександр Дмитрович Королевич) з Черкас, командувач Білоруським військовим округом Микола Миколайович Криворучко з Березняків Смілянського району, академік, учений-філолог, учасник параду Перемоги 24. 06. 45 Григорій Ісаакович Полянкер, науковий директор Всеукраїнського науково-дослідного інституту плодівництва Володимир Левкович Симиренко з Мліїва, народний депутат України В’ячеслав Максимович Чорновіл із Єрок Катеринопільського району, Герой Радянського Союзу, начальник Головного управління ПВО НКО Григорій Михайлович Штерн, член єврейського антифашистського комітету (САК) письменник Фефер Ісаак (Іцик) Соломонович...
В народній пам’яті навічно врізалися трагічні масштаби репресій 1937-38 років, коли в результаті беззаконня були знищені видні діячі держави, близько п’ятдесяти воєначальників від комдивів до Маршалів Радянського Союзу, багато керівників партійних і радянських органів на місцях.
Про це говорив у своїй доповіді М. Хрущов на XX з’їзді КПРС.
А насправді? За два роки лише в Україні було арештовано понад 267 тисяч громадян, 197 тисяч в подальшому були засуджені, з них до вищої міри покарання – понад 122 тисячі.
І насправді – в основному це були прості люди, нерідко неписьменні, далекі від політики і всіляких чиновницьких непорозумінь.
В дійсності протягом 70 років репресії не припинялися ні на хвилину. За період 1918-1980 роки на Черкащині було репресовано 35145 чоловік. І часом під маховик Молоха диктатури пролетаріату потрапляли як підлітки, так і немічні старі люди. Так, у грудні 1937 року трійка при КОУ НКВС вирішила 71-річну акушерку Смілянської районної лікарні Косаржевську Юзефу Станіславівну заслати на 8 років у концтабір. А вже 9 березня 1938 року та ж трійка постановила Косаржевську розстріляти. Напередодні війни був заарештований і згодом відправлений у концтабір на 10 років дев’яностолітній мешканець Тарасівни Чорнобаївського району Василь Кононович Целуйко. У 1928 році два роки в’язниці одержали п’ятнадцятилітні школярі М. Т. Туз, А. Т. Щербак. В. Є. Хоменко, а у 1940 році за «політичні переконання» був відправлений на 4 роки для перевиховання у концтабір чотирнадцятирічний М. А. Тулін.
За кожною справою стоїть особиста трагедія, розтоптана, скалічена доля родини, друзів, родичів, за кожною трагедією скалічені долі дітей, затаврованих словами «син (дочка) ворога народу!
І сьогодні ми знову і знову звертаємося до трагічного минулого, вивчаємо його, щоб знати правду, якою б болючою вона не була і відновити історичну справедливість щодо репресованих

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123