This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Село моє, для мене ти єдине…

 Шевченко Діана, 14 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаської обл.

З любов'ю до рідного краю

Рідна хата, сім'я... Дороге і любе серцю село, де ти народився, виріс, прожив свої найкращі роки. Наше село Журавка має свою неповторну історію, яка маленьким струмком, беручи початок з глибини віків, плавно і впевнено тече аж до сьогоднішнього часу. Вона вливається у славну історію нашої великої України окремим маленьким струмочком.

В історії нашого села віддзеркалюється історія всієї Батьківщини, всього українського народу. Одне село, таке, як Журавка, це лише невеличка піщинка у великому морі сіл і міст України. Але разом вони одне ціле, одна велика історія, одна велика родина, а ім'я їй – Україна.
Кожна людина, яка поважає себе та інших людей, повинна знати, цінувати і примножувати історію рідного краю, духовні та матеріальні здобутки його людей, бути не байдужою до долі рідної землі. Ми повинні виховати молоде покоління на добрих зразках життя і праці тих людей, які народилися у Журавці та зуміли реалізувати свої знання і здібності у різних галузях, бо молодим не так просто стати цілеспрямованими і спроможними всебічно розкритися у житті, реалізувати свої таланти і вміння.
Нас, журавчан, ніколи не полишає любов до батьківського порогу, до рідного краю. Можна констатувати, що з розвалом радянської системи багато українських сіл, на жаль, занепали. Розбиті дороги, аварійний стан Будинків культури, шкіл, дитячих садків, ФАПів – звична картина сучасного села, а особливо, коли воно знаходиться далеко від обласного чи районного центру. Але Журавка вирізняється охайністю, чистими вулицями, хорошими людьми. Тут свято бережуть пам'ять про минуле, і тому можемо впевнено дивитися у майбутнє.
Ми вже відзначили 100-річчя нашої рідної школи. Із школою у кожного з нас пов'язані найкращі спогади. Варто також відмітити, що за останні роки громадою села зроблено багато добрих справ. Усе це робиться для людей і заради людей. Хочеться бачити журавчан радісними й щасливими.

З історії села

На карті України є кілька сіл з назвою Журавка. Одне з них знаходиться у Городищенському районі та є географічним центром Черкаської області. Саме про це мальовниче село наша розповідь. Отже, Журавка – село Городищенського району Черкаської області, центр сільської Ради, якій підпорядкований ще й хутір Тихі Верби. Розташоване за 8 км на північний захід від містечка Вільшани та за 30 км на захід від нинішнього районного центру міста Городища. Село розташоване поміж верхів'ями річок Права та Ліва Журавки і простягається з півдня на північ на 3 км. Рельєф сільської території являє собою підвищену полого-хвилясту рівнину, сильно розчленовану долинами річок Права та Ліва Журавки, їх кількома верховими витоками, а також значною кількістю ярів та балок.
На час селянської реформи 1861 року село, у якому тоді проживало 1216 жителів, належало одному з представників роду Енгельгардтів – Петру Павловичу, управління маєтностями якого знаходилося в селі Будищах.
Перша письмова згадка про село датується 1726 роком. Тоді у Журавці була збудована церква на честь мучениці Параскеви. Тому можна з упевненістю сказати, що село засноване раніше. Про перші письмові згадки довідуємося зі звітів Смілянського деканату за 1741 та 1746 роки. У 1864 році в друкарні Києво-Печерської Лаври була видана книга А. Похилевича
Церква во ім'я мучениці Параскеви, дерев'яна, дуже стара; відносно штатів віднесена до 5-го класу, землі має 36 десятин. З візиту Смілянського деканату за 1741 та 1746 роки видно, що церква ця зведена у 1726 році, що під час цього візиту прихід налічував 30 дворів у Журавці і 30 дворів у Сегединцях, що тодішній священик Григорій Мовчаненко, висвячений у Волощині (Молдавії) єпископом Гедеоном, молився за Російський Синод та Імператрицю, за що від уніатського візитатора отримав догану».
Але археологічні знахідки та легенди говорять про те, що село засноване значно раніше. Знайдені археологічні пам'ятки (ранньослов'янське поселення та могильник черняхівської культури) свідчать про давнє заселення території села, яке сягає 6-7-го століття до нашої ери.

Тут живе пам'ять про Кобзаря

Відомий український письменник Є. М. Кротевич неодноразово згадує про Журавку у своїх творах.
«Народивсь я на Шевченківщині ще в першій половині 80-х років минулого століття – в січні 1884 року... в колишньому Звенигородському повіті, Київської губернії, в селі Журавці, яке було на відстані десяти-дванадцяти кілометрів од сіл Моринець і Кирилівки, де змалку поневірявся у кріпацькій неволі наш великий поет, Великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко.
Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі сади!» – так писав у своєму творі «Бурлачка» Іван Семенович Нечуй-Левицький. У цьому ж творі було дуже мальовничо зображено моє рідне село Журавку, яке разом з Моринцями й Кирилівкою та ще п'ятнадцятьма селами Звенигородщини належало нащадкам того ж Павла Енгельгардта, кріпаком якого був Шевченко.
Взагалі у всій навколишній місцевості та й у Журавці якось гостро відчувалась близькість великого поета. Навіть назви навколишніх містечок і сіл – Вільшанка, Гнилець, Тарасівка, Лисянка, Гибалів Хутір тощо, згадувані в Шевченковій поемі «Гайдамаки», завжди так яскраво нагадували про творця поеми, ніби наближали до наших часів його життя.
«... А в ставку на Гибаловому Хуторі я не раз купався. Зустрічався тут також малим (це було на початку90-х років) з людьми, які бачили самого Тараса Григоровича, коли він приїжджав незадовго до смерті в Кирилівку до своєї рідні. В Журавці жив тоді псаломщик Азарій Климович Прудковський, який бачив поета і охоче розповідав про це. Тож після смерті Шевченка минуло тоді 32-35 років. Тому чимало людей було живих, що бачили й добре пам'ятали Тараса Григоровича. » [Євген Максимович Кротевич. Київські зустрічі. Спогади про людей, факти й події. – К. : Молодь, 1963. – 192 с. – С. 3-5]
З вищезазначених відомостей дізнаємося, що землями Петра Павловича Енгельгардта, що дісталися поміщику в спадок від батька, до яких належала Журавка, подорожував юний Тарас Шевченко, коли він був кріпаком Павла Васильовича Енгельгардта і шукав учителів художнього образотворчого мистецтва. За свідченням Євгена Кротевича, який спілкувався із журавськими людьми, бував тут поет і в зрілому віці. Іван Нечуй-Левицький у повісті «Бурлачка» теж описує красу нашого рідного краю. Ось що читаємо в його літературних творах:
«Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі йдуть ніби крутими хвилями. Саме такі природно-географічні ландшафти в Журавці та прилеглих до Корсунь-Шевченківського селах. По крутих горах, по глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси. Усі села ніби залиті старими садками... . Село Керелівка, де жив і бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садках, неначе у здоровому лісі.
... Недалеко од Керелівки стоїть маленьке село Комарівка.
Через два тижні економ оповістив, щоб робітники приходили до посесора за платою. В неділю по обіді Василина з хлопцями та дівчатами пішла в Журавку до пана за грішми.
В Журавці панський двір стояв край села над ставком. Просторний панський двір виступав однією половиною в широкий двір, а другою ховався в розкішний старий садок... . В тому домі жив посесор Cmаніслав Ястшембський».
Маємо історичні дослідження про участь в гайдамацькому русі – Коліївщині – також і жителів Журавки. А в 1768 році під час вибуху гайдамацького руху під проводом Залізняка і Ґонти, що стало темою Шевченкової поеми «Гайдамаки», Максим Залізняк бував і на території Журавки, свідками чого є козацькі дуби – спостережні пункти козаків визвольного повстання, що тепер охорняються як пам'ятки.
У 1972 році населення Журавки становило 1204 мешканці, а зараз у селі проживає 650 жителів.
Головним заняттям журавчан в усі віки було землеробство. Кожен двір виготовляв все найнеобхідніше для проживання своєї родини. А також були умільці, які займались різними ремеслами і свої вироби продавали, таким чином заробляючи собі на прожиття. До прикладу, у 1911 році у Журавці працювало 11 шевців, ткачів, 13 теслів, 3 столяри, 7 боднарів, 1 колісник, 4 пічники, 7 кравців.

Легенди про назву нашого села

Одна з легенд говорить, що у давнину територією села протікала повноводна річка, яка спочатку носила назву Жур, що в перекладі звучить як «брудна вода». Полянське слово «жул» – мул і готське слово «ака», що означає річка, злились в єдину назву «Журака» – річка брудної води, а поселення, яке розмістилося на берегах цієї річки, стало називатись Журавка.
За іншою легендою, у давнину навколишні урочища села Видумка, Байрак, Підмети, Висока Гребля були багаті водоймами і болотами. Були тут густі зарості очерету та верболозу, а у водоймах водилося багато риби. На весну в ці місця прилітали великі зграї журавлів. Вони вили гнізда на узвишші, саме там, де знаходиться зараз село.
Одного року в житті журавлиної зграї сталася трагічна подія. Восени несподівано рано випав сніг, мороз скував водойми. Одна журавлиха, маючи ще малих пташенят, не полетіла у вирій. Це помітили люди, забрали журавлят до себе, обігріли, нагодували й доглядали їх. Звідси і назва Журавка.
Ще одна легенда говорить про те, що старожили пов’язували назву села з чумаками та словом «журитися». Село було засноване на пагорбі, і коли чумаки проїжджали цим шляхом, то часто журилися, дивлячись на схил, – чи воли витягнуть на таку крутизну чумацькі вози, що були навантажені мішками з сіллю?
В основі ще однієї легенди антропонім-прізвище Журавель, яке мав козак-першопоселенець. За переказами, він залишив по собі добру згадку – криницю з джерельною водою.

І радість, і біль...

Життя громади села Журавки у XX столітті – це віддзеркалення історії всієї України у той період. Журавчани пройшли через горнило революції, громадянської війни, зміни державного ладу і утворення на політичній карті світу нової держави – Радянського Союзу.
У 1920 році в селі Журавка виникло три сільськогосподарських артілі. Не оминула село трагедія голодомору 1932-1933 років. Жертвам цієї трагедії у селі зведено пам'ятник. У роки війни 427 жителів села захищали Батьківщину на німецько-радянському фронті. З них 158 загинули. 147 учасників війни були нагороджені бойовими орденами і медалями СРСР. На їх честь у селі споруджено обеліск Слави.
Утвердження Радянської влади на Україні почалося на початку 1918 року. Весною було вже понад 45 сільськогосподарських артілей і товариств по спільному обробітку.
Весною 1922 року з фронтів громадянської війни у рідну Журавку повернулися червоноармійці. Це вже були більш свідомі селяни. У селі тепер виникає троє сільськогосподарських товариств – «Сівач», «Жнець» і «Культура». Бідняцькі і середняцькі господарства, які утворили товариство «Жнець», об'єднали свою землю, тягло і реманент, придбали і трактор «Фордзон», на якому працював Кіндрат Ласкавий, польової землі мали півтори сотні десятин. Тягло спочатку розмістили в клунях окремих членів товариства, а пізніше побудували стайню та інші приміщення. Збудували й парового млина, від якого мали великі прибутки. Працювали дружно, а урожай ділили за кількістю членів кожної сім'ї. Так передбачалось статутом комуни, очолюваної П. Жежеруном.
У 1928 році колективні господарства «Сівач», «Жнець» і «Культура» об'єдналися у сільськогосподарську артіль «Прогрес», а з 1936 року – колгосп імені Горького. У його користуванні було 2276 гектарів земельних угідь, у тому числі 1646 гектарів орної землі. На хуторі Тихі Верби у 40-х роках діяла артіль, що мала назву «Прапор комунізму».
Станом на 1972 рік в селі проживало 1 204 людини. Працювали 8-річна школа, в якій навчалось 219 учнів, будинок культури із залом на 400 місць, бібліотека з книжковим фондом 10, 6 тисяч примірників, пологовий будинок, 2 фельдшерсько-акушерські пункти, майстерня побутового обслуговування.

Наші видатні земляки
Євген Максимович Кротевич (1884-1968 pp.) український письменник

Народився 23 січня 1884 року в селі Журавці (нині Городищенського району Черкаської області) в сім'ї вчителя. У 1911 році закінчив юридичний факультет Київського університету. У пресі вперше виступив 1906 року, коли працював учителем у волосному містечку Шендерівці.
Помер 29 травня 1968 року, похований на Новобайковому цвинтарі в спільній огорожі з дружиною-артисткою Клеопатрою Миколаївною Кротевич.
У своєму творі-спогаді «Київські зустрічі» Євген Максимович розповідає про таких діячів української літератури і мистецтва, як М. Старицький, М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка та ін. Також у цьому творі він неодноразово згадує рідну Журавку.
Ранні твори:
Лібрето до опери К. Стеценка «Полонянка»;
п'єса «Сентиментальний чорт» (1923 p.).
Автор п'єс на теми громадянської війни в Росії, реконструкції народного господарства, революційного руху за кордоном:
«Син сови» (1924 p.); «Секретар прем'єр-міністра» (1924 p.); «Вовченя» (1928 p.); «Сад цвіте»; «Будинок Карла Маркса» та інші.

Павло Кузьмович Коваленко

Кілька рядків з бойової характеристики, виданої в 1943 році командувачу артилерією 101 окремої стрілецької бригади полковнику Коваленку: «1901 народження, уродженець Київської області, Вільшанського району, с. Журавки, українець, член ВКП (б) з 1929 року, освіта загальна середня, військове Київське артучилище в 1926 році і Офіцерська школа в 1937 році, в РСЧА з 1919 року, на фронтах Вітчизняної війни з 26 червня 1941 року.
Нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня в 1943 році.
Нагороджений орденами Леніна, Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, медалями «За відвагу», «За оборону Москви» та іншими.
Автор унікального військового щоденника, за що деякими журналістами був названий «Нестором» Вітчизняної війни.
Закінчив службу в Смоленському військовому окрузі, пішовши в запас 28 травня 1946 року з посади начальника оперативного відділу командувача артилерією округу.

Іван Феодосійович Жежерун

Радянський фізик-експериментатор, доктор фізико-математичних наук, Лауреат Державної премії СРСР, учасник будівництва та пуску першого в Радянському Союзі атомного реактора «Ф-1», найстаріший співробітник ІАЕ ім. І. В. Курчатова, ветеран Великої Вітчизняної війни.
Народився 5 липня 1915 року в селі Журавка Ольшанського повіту Київської губернії.
У 1939 році закінчив Дніпропетровський державний університет (присвоєна кваліфікація «фізик»), був аспірантом Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (з 01. 08. 39 по 01. 10. 41 pp.) І УФТІ (з 01. 09. 40 по травень 1941 p.). Директором і його науковим керівником був академік Олександр Ілліч Лейпунський, який і «заразив» свого учня любов'ю до ядерної фізики та альпінізму. Разом із професорами К. Д. Синельниковим і А. К. Вальтером вони навіть підкорювали Ельбрус.
У 1941 році, незважаючи на «бронь», добровольцем пішов на фронт у нещодавно отриманому на військовій кафедрі ДДУ званні молодшого лейтенанта. Командував радіовзводом ВНОС. Брав участь в обороні Сталінграда, звільненні Варшави, взятті Берліна, закінчив війну у званні ст. лейтенанта. Нагороджений бойовими нагородами: орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни II ступеня (двічі), медалями «За оборону Сталінграда», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 pp. ». У мирний час отримав такі нагороди: медаль Лауреата Державної премії («Сталінської»), орден Трудового Червоного Прапора, медаль «За трудову відзнаку», медаль «Ветеран праці».
За виконання спеціальних завдань Уряду у 1950 р. нагороджений Премією Ради Міністрів СРСР (постанова № 2108-814 від 16 травня 1950 p.), а в 1953 році удостоєний звання Лауреата Державної премії СРСР

Василь Тодосьович Жежерун

Військовий льотчик І класу, робив вильоти в роки війни. У повоєнні роки пілотував літаки, якими в закордонні поїздки літали делегації різного рівня партійної та державної верхівки.

Максим Олександрович Ракша

Відомий вчений, дослідник, кандидат хімічних наук.

Брати Ласкаві

Наші славні випускники, які боронили Вітчизну від фашистів та поклали своє життя за перемогу. На їх честь названо в селі вулицю імені Братів Ласкавих.

Володимир Васильович Коломієць, кандидат економічних наук,
в. о. голови ДПС у Черкаській області

Народився 16 травня 1968 року в селі Журавка. Тут пройшли роки дитинства, шкільної юності, тут розпочалася трудова біографія – різноробочим колгоспу імені Горького.
Після служби в армії навчався в Українському державному аграрному університеті (кваліфікація «вчений-агроном»), повернувся в Журавку головним економістом КСП ім. Горького.
Якості лідера, відповідальне ставлення до будь-якої дорученої справи, професіоналізм стали передумовою його призначення бути керівником. Від голови КСП до керівних посад ДПС в Черкаській області. У 2000 році закінчив інженерно-технологічний інститут, кваліфікація «економіст».
З 2010 року депутат Черкаської обласної ради. Де б не перебував Володимир Васильович ніколи не втрачає зв'язку з рідною землею і ніколи не залишається байдужим до проблем земляків.

Центр духовного спасіння і життя

Вже у першій згадці про Журавку йдеться саме про церкву. Вона була зведена у 1726 році.
У1908 році була збудована у Журавці нова церква. Проте в радянські часи вона, як і тисячі інших, була зруйнована.
У 2003 році був закладений фундамент під нову церкву. Освячення фундаменту звершували Благочинний Золотоніського округу протоієрей Ярослав Івануса, Благочинний Городищенського округу Іван Жигало та інші священики Городищенського та Звенигородського районів. За короткий час, при всебічному сприянні нашого земляка Коломійця Володимира Васильовича, директора ТОВ «Журавське» Іващенка Володимира Луковича, а також односельчан та багатьох інших небайдужих людей, церква була збудована, і в жовтні 2004 року відбулося урочисте освячення церкви св. муч. Параскеви, яке звершив Митрополит Софроній і духовенство Черкаської єпархії. У даний час настоятелем нашої церкви є отець Олексій. Церква у Журавці та її територія можуть слугувати прикладом охайності та порядку і для інших сіл.

Журавська школа

Початок шкільництва у Журавці сягає середини ХІХ-го століття. 26 жовтня 1860 року при церкві святої Параскеви священиком Григорієм Гаєвським було відкрито училище, яке мало два відділення: окремо навчалися хлопці та окремо дівчата.
У 1871 році в церковно-приходській школі навчалося 62 хлопців та 30 дівчат.
За свідченням документів приміщення школи, яке функціонує сьогодні, складається з приміщень, що будувалися у 1913, 1964, 1989 роках.
Основна школа збудована у 1912-1913-х роках, як 2-класна церковно-приходська школа з двома комплектами класів з 1-го по 4-й. Для дорослого населення були створені ремісничі класи зі спеціальності столяра, слюсаря та коваля. У школі навчалося понад 120 осіб.
За час, що минув, багато сталося змін з приміщеннями школи, і сьогодні навчальний заклад складається з основного приміщення, що має класні кімнати, кабінети, спортивний зал, їдальню та майстерню.

 

Великою подією знаменувався день встановлення пам'ятного знака жертвам голодомору і репресій в населеному пункті, відбулося урочисте відкриття, участь у якому взяли учні навчального закладу.

Подяка за турботу про рідне село

Наше сьогодення відзначається високим рівнем внутрішньої міграції населення, а точніше, урбанізації, бо молодь, ледь піднімаючись на крило, переїжджає на постійне проживання в міста або ж великі села. Та голос малої батьківщини ностальгічно кличе до рідної, пуповинної землі, тож часто зустрічаємо уродженців села біля рідних домівок. А гості Журавки частенько звертають увагу на ошатність вулиць, доглянутість будівель сільських установ, оригінальність нового храму в ім'я Святої Параскеви та пам'ятного монументу «Жертвам Голодомору та репресій» в центрі села, і завжди схвально відгукуються про наше сільце, адже далеко не кожне поселення може хвалитися такою ошатністю. Так склалося, що в силу щоденних клопотів мало хто своїми руками допомагає працівникам сільської ради, школи створювати ті елементарні блага, які свідчать про наявність поваги не лише до себе, а в першу чергу до тих людей, які живуть поряд. А треба всього небагато – потрудитися, впорядковуючи історико-культурні пам'ятки, сільське кладовище, вулиці села.
Цілісне дорожнє покриття центральної вулиці, допомога в ремонті сільського будинку культури, бібліотеки, постійний патронат школи, новий храм, меморіальний комплекс, автобусна зупинка – ось неповний перелік турботи про Журавку депутата обласної Ради, Володимира Васильовича Коломійця, що впродовж багатьох років не залишав без уваги рідне село.
Володимир Васильович Коломієць є постійним меценатом усіх громадських установ Журавки. Він потурбувався про належну підготовку до відзначення 100-річчя Журавської школи, облаштування села до Великодніх свят, дослідження історії села.
Нехай Господь зберігає всіх нас та нашу благословенну землю ще на багато років!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123