Пацифікація, як спосіб нищення українського народу

 Анопко Павло, 16 р.,СЗШ №7, м. Новогродівка, Донецька обл.

Вступ

«Народе мій, замучений, розбитий
Мов паралітик той на роздорожу…
Твоїм майбутнім душу я тривожу»
І. Франко

ХХ століття є чи не найбільш складним, контрастним, суперечливим і зрозуміло, трагічним в історії України періодом. Він наповнений як пафосом героїки, так і наполегливості українського народу в його поступі економічних перетворень на ниві освіти та духовності.

Цієї осені виповнюється 86 років з часу оголошення польським урядом політики щодо населення західноукраїнських земель, яка мала офіційну назву «пацифікація», тобто умиротворення. Насправді ж, це був початок каральної експедиції, яка тривала до початку Другої світової війни. Метою пацифікації було упокорення українців, спроба перетворити їх у покірних сполячених рабів, тобто в бидло.
Польські загарбники були задурманені ілюзією, що українці ХХ століття – це те саме панщизняне «бидло», яке вони колись так уміло батогами гнали до роботи. Дивна річ, але в тих важких умовах безправ’я та переслідувань наш народ не те що не зникав, його воля до самостійного життя міцніла, його національний хребет випростовувався і набирав твердості.
Серед актуальних проблем українознавства важливе місце займають питання взаємин українців зі своїми близькими сусідами, зокрема з поляками, Україна належить до шести держав світу, в яких польська діаспора складає найбільшу етнічну громаду. За переписом 2001 р. в Україні проживає понад 144, 1 тис. поляків, або 0, 3% до всіх жителів нашої держави. За неповними даними польської офіційної статистики, на теренах Польщі мешкає 150-250 тис. українців, а за відомостями Об’єднання українців Польщі – 350-500 тис. українців. Взаємини України та Польщі, а також українців на польських теренах і поляків на українських – характеризувалися складним, час від часом драматичним перебігом. Початок 30-тих років ХХ століття увійшов у новітню історію України як час великих потрясінь. У цій розвідці ми спробуємо розглянути трагедію, яка спіткала український народ під польською адміністрацією у 1930 р.
Історіографія питання. «Пацифікація» 1930 року належить до числа тем, про які згадується чи не в кожному огляді історії України в ХХ столітті. Однак літератури з даної проблеми не надто багато, порівнюючи з іншими невтішними сторінками українсько-польських відносин. Українські культурологи, історики, етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багато уваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя в Україні оприлюднено цілу низку досліджень стосовно питання даного дослідження.
Так, праця українського історика політика, письменника, професора, директора Центру українознавства Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка (2000-2007 рр) Сергійчука В. «Трагедія українців Польщі», являє собою збірку архівних документів, а також невеликих вступних статей, в яких автор спростовує нав’язуванні радянською та шовіністичною польською пропагандою стереотипи, пропонує свій погляд на проблеми депортації, розселення та адаптації українського населення у 1944-1946 рр. Дуже цікавою та корисною для вивчення пацифікації для мене стала публікація Романа Скакуна «Пацифікація»: Польські репресії 1930 року в Галичині 2012 року видання. На підставі архівних документів та пресових матеріалів докладно розглядається ґенеза й перебіг «пацифікації», її наслідки для громадського й політичного життя українців у міжвоєнній Польщі й, нарешті, її відлуння на міжнародній арені та в подальших українсько-польських взаєминах.
Українському політичному діячеві, історику, журналісту Мірчук П. належить монографія «Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки». Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. Для написання роботи я використовував главу V, в якій описані доба репресій, друга саботажна акція в 1930 р., замордування крайового провідника ОУН сотника Ю. Головінського, свідчення чужинців про пацифікацію, а також відплатний терор ОУН-УВО.
Стаття В. С. Виздрик «Політика колонізації та «пацифікація» Польщею західноукраїнських земель в 30-х рр. ХХ ст. » аналізує становище західноукраїнських земель в період найвищого напруження українсько-польської конфронтації. Польському санаційному режимові не вдалося за допомогою репресивних методів придушити національно-визвольний рух.
Монографія «Історія українців у Польщі в 1921-1989 роках» Романа Дрозда, Богдана Гальчака, Ірини Мусієнко присвячена аналізу стану українського етнічного меншини в Польщі в найбільш кризові і переломні періоди історії країни ХХ ст., Особливу увагу автори приділяють вивченню маловідомих і суперечливих сторінок спільної історії України та Польщі, у тому числі і пацифікації, спростуванню деяких історичних міфів і стереотипів взаємного сприйняття двох народів, подолання яких сприятиме подальшим глибоким позитивним змінам у відносинах між двома країнами, геополітично приречені бути стратегічними партнерам
Кожен, завантаживши та прочитавши книгу «Пацифікація. На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі», яка була опублікована в Нью-Йорку у 1978 та перевидана в Україні у 1999р. наочно переконається та побачить варварство, яке чинили поляки над українцями у Другій Речі Посполитій.

Розділ І. Передумови репресивної політики польської влади проти українського населення Галичини восени 1930 року
Політика польської влади у Західній Україні у 1920-1930 рр.

Більшість західноукраїнських земель, площею 130 тисяч квадратних кілометрів, у міжвоєнний період опинилися під Польщею. На цих теренах проживало близько 9 млн. людей, що становило майже третину населення тодішньої Польської держави. Як відомо після завершення Першої світової війни українцям вдалося відновити свою державність у вигляді ЗУНР і УНР, які офіційно та юридично об’єдналися 22 січня 1919 року в Українську Народну Республіку. Однак військова агресія Польщі з одного боку, а Росії – з другого, її поховали. Польща окупувала Східну Галичину ще до остаточного вирішення цього питання державами Антанти. Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського селянства і передача їх представникам панівної нації. Починаючи з 1920 року, польський уряд почав посилати в Галичину і на Волинь переселенців з колишніх військових – так званих осадників. До 1933 р. 200 тис. поляків оселилися в сільських районах Східної Галичини і Волині, а 100 тис. – у містах. Політика польських властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались місцеве населення денаціоналізувати і полонізувати. Вони намагались викорінювати такі поняття як « Україна», « українець», «українське населення східних кресів». Поляки називали українців «русинами» а сам регіон – «Східною Малопольщею». Польща не дотрималася жодного із зобов’язань договору з державами Антанти, на основі якого одержала дозвіл окупувати Галичину. Цей договір застерігав українському населенню рівність перед законом, право на свою мову в публічному житті, право утримувати свої школи і навчання рідною мовою в початкових школах.
Ніякого самоврядування не було введено, навпаки, польський уряд робив усякі незаконні акти, щоб знищити українське життя в Галичині. Позамикав українські культурні і господарські товариства та організації, припинив появу українських часописів, українські народні школи частково позамикав, інші чисто українські школи перемінив на двомовні, польсько-українські. Мовні закони від 31 липня 1924 р., що призвели до значного погіршення стану українського шкільництва, на даному етапі також уже не влаштовували польську владу. Двомовні школи мали бути замінені виключно польськими навчальними закладами. Учителів українців переселили до шкіл центральних та західних воєводств Польщі, багатьох звільнили за участь у воєнних змаганнях. Львівський, до війни двомовний університет, змінили на чисто польський. У Підгайцях майже всі вчителі були поляки, а українські підручники були цензуровані польським міністерством освіти. Польські національні демократи організували й очолили погроми українських економічних та інших установ. Одним із найбільших антиукраїнських виступів був погром 1928 р., тобто в 10-у річницю проголошення ЗУНР. Після приходу до влади режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським, офіційно проголошено урядовою програмою національної політики стала державна асиміляція меншин. Передбачалося, не змінюючи етнічної належності представників непольських народів, зробити їх лояльними Польської республіки. Українцям гарантували деякі свободи в економічній, релігійній та культурно – освітній сферах без надання територіальної автономії.

Саботажні акції представників українського національного руху на території Галичини

Закріпивши свою владу на західно-українських землях, поляки відразу вдалися до полонізації. Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були:
 легальні партії,
 українське представництво в польському сеймі – легітимні (законні) центри захисту інтересів народу;
 кооперативний рух – знаряддя самоврядування та економічного самозахисту;
 таємний Український університет та НТШ – осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти;
 греко-католицька церква – духовний посередник між владою і українським народом;
 робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці;
 ОУН – чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.
Спорадичні акти саботажу мали місце в Галичині протягом усього часу польського панування. Якщо у липні 1930 р. більшість саботажних акцій припадала на Львівське воєводство, то в наступні місяці, протягом серпня-жовтня, протести набули розмаху в Тернопільщині, де було зафіксовано 89 підпалів. Найактивнішими регіонами були Тернопільський – 18 випадків, Бережанський – 15, Підгаєцький – 16, Бучацький – 9, Збаразький – 7, Золочівський – 8. На Львівщині відповідно: Бібрський – 12, Львівський – 25, Сокальський – 6 та Рогатинський – 13 випадків на Станіславщині.
Таким чином, саме саботажні дії стали приводом для «пацифікації». Уже під кінець серпня стало ясно, що польська влада готова до рішучих дій. Чиновники з МВС також остерегли, що «уряд не зупиниться ні перед якими заходами, потрібними для умиротворення ситуації».

Розділ ІІ. Пацифікація українського населення Галичини
восени 1930 року: хід подій
Поняття «пацифікації», та методи її проведення

Пацифікація або умиротворення, примирення, заспокоєння… Це офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, які проводились урядом Польщі, із застосуванням поліції та армії. Почалася вона 16 вересня и тривала до 30 листопада1930 року. Пацифікація 1930 р. – масштабна каральна акція війська і поліції, що охопила понад 450 місцевостей Галичини, три східних воєводства, одне – західне та м. Львів.
Крім акцій протесту, галичани звернулися до випробуваного методу боротьби з окупантами: створення масових національних товариств різного спрямування – від церковних до сільськогосподарських. Товариство «Просвіта» в містах і селах масово відкривало читальні, які перетворювались на осередки духовної культури. На кінець 20-х років «Просвіта» нараховувала більше 300 тис. членів. Вона мала понад 3 тис. бібліотек, 377 театрів. Крім того, існувало товариство селян-хліборобів «Сільський господар», яке мало 60 філій і 2 тис. гуртків. На повний хід працювали товариства вчителів, адвокатів, лікарів, жіноче, численні товариства взаємодопомоги, спортивні. В Західній Україні виходило 83 українські газети, друкувалися українські книжки. Українці заснували в Галичині свої Центробанк, Українобанк, Промбанк. Усе це вдавалося нелегко. За кожним таким досягненням стояла напружена і самовіддана боротьба населення. Радикальну позицію в боротьбі за відновлення державної незалежності України займали Українська військова організація (УВО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), а згодом ОУН. У відповідь на це уряд Польщі удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації. Це були масові і жорстокі репресії проти всієї української спільноти, які набрали характеру державних антиукраїнських погромів. Щодо українців був застосований неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих осіб відповідала вся громада. Озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Були заарештовано понад дві тисячі українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення. Жертвою катувань стали всі місцеві українські інтелігенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці Просвіти, Рідної Школи, в українських кооперативах чи інших українських установах, в тому числі й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного
Третім засобом пацифікації був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі пацифікацію, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами. По містах пацифіковано тим способом, що українські установи знищувало самочинно, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні. Для проведення каральної операції польський уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліційні підрозділи.
Таким чином, репресивні заходи польського уряду тривали від 14 вересня до кінця листопада 1930 року. На першому етапі «пацифікації» (до кінця вересня 1930 року) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кінця вересня до середини жовтня) – в основному, військові підрозділи. У багатьох місцевостях проводилися повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села
Свідчення очевидців щодо каральних акцій польської влади проти українського населення
Працюючи над обраною темою, ми з’ясували, що в сучасних виданнях щодо польської пацифікації досить багато свідчень очевидців тих подій. Але методи, засоби, мета проведення цієї політика дуже схожі, тому ми наведемо декілька прикладів, які, на наш погляд, найбільш доказово та об’єктивно передадуть атмосферу знущань, приниження людської гідності, плюндрування моральних і матеріальних цінностей українців під час проведення пацифікації.
Отець Михайло Блозовський пише про своє побиття: «23-го вересня 1930 року прийшла карна експедиція державної поліції ч. 8 до Підгаєць. О год. 11:30 перед полуднем я ішов на годину релігії до школи. На вулиці затримав мене поліцай з карної експедиції в товаристві місцевого поліцая і забрав мене до магістрату. Комісар, що урядував там, заборонив мені відповідати моєю рідною мовою на запитання. Будучи в канцелярії магістрату я побачив старенького урядовця «Дністра» Антона Лісовського, що його повели кудись. Тоді я почув його крик. Незабаром вийшли кільканадцять поліцаїв, забрали мене й наказали мені вести їх до свого помешкання. Там наказали мені видати їм протидержавну літературу та зброю. Коли я заявив, що цього не маю, почали робити ревізію. Під час ревізії нищили все, що попало їм під руки. Всі книжки богословської бібліотеки порозкидали по підлозі. Через годину вся кімната була в руїні. Нічого протидержавного не знайшли, але це їм не перешкодило називати мене під час обшуку різними образливими словами. Забрали кореспонденцію і повели мене назад до комісаря. Течку віддали комісарові, а мене відвели до темної келії. За стіною відбувалася екзекуція (биття) і я весь час чув страшні крики.
Біля 5:30 вечора прийшов до мне поліцай, засвітив електричною лямпою в очі, і почав мене бити куди попало: по лиці, голові, під грудями, копати ногами. Опісля заявив, що це ще не кінець, бо тепер буде слухання (зізнання). Біля 7:00 вечора витягли мене з келії і завели до магістратської шопи. В шопі було кільканадцять поліцаїв. З галасом і прокльонами кинулися на мене. Стягнули плащ і лише в реверенді кинули мене на землю і почали бити. Один з поліцаїв затулив мені рота, щоб не було чути крику, а інші били мене понад чверть години, вигукуючи при тому: «на, маш Україне». Після того мене напівпритомного відвели назад до келії. До келії приходили гуртами поліцаї, глузуючи. Давали мені моральну науку: «ти не пан-отець, а бандит». «Польща є надто сильна і закордону не боїться. До суду не звертайся, бо там оборони не знайдеш. А коли те, що тут з тобою робиться ти розголосиш, – сказав один із поліцаїв – я перший пущу тобі кулю в лоб». Такі моральні науки тривали більш чим годину. Пізно вночі привели мене до коменданта відділу карної експедиції. Він так само з вульгарною мовою звертався до мене, і заявив, що як я не змінюся, то прийдуть ще раз бити. Віддав мені течку і наказав іти додому. Проходячи подвір’ям міської управи я увійшов у шпалір поліції. Палками і прикладами крісів побиваючи мене випровадили на дорогу».
Із зізнань жительки с. Вишнівчик Марії Чолієвої, під час ревізії у хаті не було знайдено нічого. Після наради в сінях 4-ох жандармів, вони увійшли до кімнати, щоб виконати останній акт чинності. Щоб мати вільну руку, показали чоловікові палкою, щоб він з дітьми вийшов до другої кімнати. За ним зачинили двері і на сторожі поклали одного із поліцаїв. Потім один із них зняв зі стіни портрет Тараса Шевченка, поклав на стіл, витягнув його багнетом із рам, держав в одній руці його, а в другій багнет, і вимахуючи ним запитав: «Кто то єст?», «то ваш Буґ?». (Хто це є? Це ваш Бог?). Подер портрет, взяв рами і вдарив ними Марію по голові. З болю і переляку вона знепритомніла. До притомності вона повернулася на підлозі під час биття двома поліцаями, що стягнули її з ліжка. Били по цілому тілі. Побої припинилися тоді, коли Марії чоловік вдерся до кімнати і заступився за неї. За хвилю почувся крик у сінях, де інший поліцай побивав доньку Марії Лідію, та другу дочку 9-літню Марусю. По тих побоях почали нищити все, що було в кімнаті, кухні і спіжарні; розбивали вікна, ламали шафу з одягом, крісла, зруйнували піч та все інше; в спіжарні попороли міхи з зерном, мукою, крупами, вимішали все з пір’ям і прядивом. Підчас того погрому один із дітей Марії, 7-літній хлопчик втік зі страху в поле і щойно пізно вечером його привели до хати. Незважаючи, що Марія побита, напівжива, поліцаї весь час, аж до пізного вечора приходили до них додому, глумилися над ними, погрожуючи, що ще доправлять. Коло опівночі прийшов посланець з громади, щоб 2:30 ночі приготовити підводу для поліцаїв. В голоді і холоді, з острахом, що кожної хвилі може повторитися пережите, сім’я Чолієвих провела цю ніч. Внаслідок побоїв дочка Лідія дістала розстрій нервів. Марія досі терпить біль костей і атаки серця.

Розділ ІІІ. Наслідки пацифікації українського населення Галичини
восени 1930 року
Підсумки політики пацифікації

Число спацифікованих місцевостей далеко перевищує кількість скоєних актів саботажу. Згідно з офіційними даними, пацифікація силами поліції охопила 325 місцевостей у 15 повітах, а військова пацифікація – 168 місцевостей у 14 повітах; загалом проведено 5195 «ревізій». Всього ж у Галичині «умиротворено» близько 450 сіл з 3500. Треба також зазначити, що наслідки акції не обмежились тими селами, в яких побували каральні загони. Атмосфера страху й терору охопила більшу частину Галичини. Йшлося власне про «умиротворення», чи то пак покарання української людности як такої – на її свідомішу, активнішу частину діяли побоями та нищенням маєтку, на пасивнішу – страхом. Згідно із замислом властей, то була «наука, яку дістала руська інтелігенція та суспільність» в цілому. Саме так – як кару для руської людности в цілому – розуміли сенс пацифікації її виконавці. Влада вирішила вдарити репресіями по цілому національно свідомому й національно активному середовищу, зв’язати всю українську людність Галичини «круговою порукою» колективної відповідальности. Крім того пацифікація стала, по суті, елементом «передвиборчої кампанії» владного табору, що включала в себе також репресії проти польської опозиції. Нарешті, пацифікація трактувалася як «перемога» польського елементу над українським, як демонстрація сили польської держави й акт утвердження її авторитету. Але каральні акції не розв’язали української проблеми, а тільки загнали невдоволення під поверхню суспільного життя, де воно кипітиме, аж поки знов не виллється наповерхню. Селянська маса була залякана, але її лояльність була тільки видимістю; націоналістичний елемент, навпаки, озлобився. Зростає ступінь національної свідомости українців, як росте й штучно роздмухувана ненависть не тільки до держави, а й до всього польського.

Реакція світової громадськості

Пацифікація Східної Галичини була жорстокою і кривавою. Вона мала широкий міжнародний розголос і була винесена на обговорення Ліги Націй. Провід ОУН доклав усіх зусиль, щоб про це дізнався світ. Прес-бюро ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні, Брюсселі видавали повідомлення про пацифікацію різними мовами. Невдовзі про неї заговорила європейська та американська преса, яка гнівно засудила цю політику Польщі.
ОУН, зокрема, постановила максимально використати польські репресії для масштабної пропагандової акції, сподіваючись цим самим повернути українське питання на порядок денний світової політики. Пресові бюра ОУН діяли в Швейцарії, Берліні, Литві та Бельгії. Їхніми заходами, зокрема, була видана чотирма мовами відозва проводу ОУН «До всього культурного світу». Паралельну і скоординовану діяльність розвивали «Українські пресові бюра» в Женеві (керівник Василь Панейко), Лондоні (засновник і керівник Яків Макогін), Празі. Для регулярного інформування европейської громадськости бюро в Женеві почало видавати «Bulletin d’Informations Ukrainiennes»; аналогічний бюллетень видавався в Брюсселі.
ОУН підтримувала тісний зв’язок з американською еміграцією, мобілізуючи її до активної кампанії протесту: «Інструкції такі: кожне найменше товариство має насамперед вислати телеграму, домагаючись вислання до Галичини міжнародної комісії. Далі – меморіяли, мітинги протесту і маніфестації перед польськими консульствами». І протести американської діяспори справді набули великого розмаху (хоч тяжко сказати, якою мірою це заслуга саме ОУН, а якою мірою – природний відрух обурення й солідарности з земляками в «старому краї»). Наприклад, перед польським посольством у Вашингтоні відбулася демонстрація, під час якої учасники роздавали перехожим листівки з протестами проти польського терору.
Польська пацифікація українського населення в Західній Україні знайшла дуже голосний відгомін у пресі всього культурного світу.

Висновки

Пацифіка́ція у Галичині – репресивна акція, проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини.
Приводом проведення Пацифікації було численні антипольські акції саботажу (підпали майна, пошкодження ліній зв’язку), які здійснило влітку та восени 1930 р. українське підпілля – Організація українських націоналістів (ОУН) на знак протесту проти національної політики Польщі на українських землях.
Метою було: придушення політичної опозиції та встановлення авторитарного режиму в Польщі, умиротворення Галичини.
«Умиротворення» принесло в села порізний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського режиму. Початком 30-х років ОУН лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних вбивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників
Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.