Голокост Золотоніщини – невичерпна чаша страждань, скорботи і пам’яті

 Олексенко Яна, 16 р.,СШ № 1, м Золотоноша, Черкаська обл.

Є на околицях нашого міста Золотоноші дивовижно красиві і якісь дуже сумні місця. Час тут ніби спинився, бо не хочеться поспішати. І дивна тиша, хоча зовсім поряд вирує світ. На одній із околиць міста – єврейське кладовище.

У буйній траві – уламки могильних плит із шестикутними зірками та мереживом літер івриту, надгробки, де можна ще розібрати прізвища й імена. Наприклад: лікар, який в минулому столітті лікував жителів Золотоноші, химерні пам’ятники – як стовбур дерева без крони, з обрізаним гіллям. Частина, де поховання недавні, впорядковані, бо є ще кому доглядати за місцем спокою померлих. Також на єврейському цвинтарі знаходиться пам’ятник, який нагадує про всіх євреїв, які загинули в роки Другої Світової війни.
На іншій околиці теж тихо. Звідти, як на долоні, видно, Золотоношу. Ця місцина, високо піднесена до неба, стає ще вищою від свічок мінори, встановлених як пам’ятний знак, і – круто обривається донизу. З тиші виривається щось розпачливо-трагічне, стає страшно дивитися вниз, хоч там тільки дерева, чагарники і трави. У 1941-ому це урочище стало місцем масового розстрілу. І відтоді волає біль.
Мирне життя міста було перервано початком війни. З 19 вересня 1941 року по 22 вересня 1943 року Золотоноша знаходилася у німецькій окупації.
22 листопада 1941 року – трагічний день в історії нашого міста. Напередодні розстрілу німецьким командуванням наказано було єврейському населенню з усіма цінностями, грішми, кращим одягом з’явитися 22 листопада о 9 годині ранку до приміщення гестапо для евакуації в м. Кременчук. В цей же день по всіх вулицях міста була розставлена варта з поліцаїв, які робили ретельні обшуки у мешканців квартир, де проживало єврейське населення, а також у сусідніх будинках. Тих, хто ховались в ямах, окопах, льохах, поліція витягувала і приводила до визначеного пункту. Прохання, сльози жінок, старих, дітей не змогли викликати людське почуття у безсердечних зрадників Батьківщини – поліцаїв.
Добре пам’ятає той день Микола Кирилович Саранча, який проживає в Золотоноші. Батько послав його збігати до діда по косу. На Струнківці увагу хлопця привернув рух численних мотоциклістів, машин, гамір. Назустріч йому йшла колона людей. Були в ній знайомі люди: он той був продавцем у магазині, той заходив до батька в гості, працював на заводі. Він помітив, що всі вони євреї. Чув, казали якось ніби всіх їх відправляють у Палестину. Але ж цей шлях веде тільки в урочище Ярки. Між людьми брів і його товариш Міша Корженевський і хлопчина пішов разом із своїм товаришем. В кінці колони їхали вози, на яких сиділи каліки, діти, старі та немічні. І тільки випадково один з поліцаїв викинув його з гурту. Якимось дивом він опинився вдома – а це зовсім близько до того провалля, де за якусь мить почалися розстріли усіх тих людей, що з ними разом він пробрів кількадесят метрів через Струнківку. Мирне населення роздягали, підводили до ями і стріляли. Все це тяглося до пізнього вечора. А коли почало темніть – все стихло. Із дитячих спогадів Миколи Кириловича каральну операцію проводили поліцаї, а контролювали гітлерівці.
На віддалі 3 км від міста, у глибокому яру, було розстріляно понад 3800 чоловік єврейського населення, серед яких були старі, жінки, діти. Перед розстрілом, навколо цієї маси жертв, гітлерівці розставили варту з поліцаїв. Німецькі недолюдки всякими засобами глумились над населенням, виривали немовлят з рук матерів і живими кидали в яму, травили собаками вівчарками, били палицями.
Цінну інформацію надав житель м. Золотоноші учасник війни, колишній керівник спілки ветеранів міста Орда Володимир Семенович (помер у січні 2015 року). На початку війни і до 1943 р. він разом з батьками проживав у селі Велика Бурімка. Володимир Семенович був свідком розстрілу єврейських родин у селі. В лютому 1942р. німці розстріляли молоду єврейську жінку з двома дітьми – немовля і дівчинку 5 років. Це була Чемеринська Софія Самійлівна, яка працювала акушеркою у Великобурімській лікарні. Тоді ж були розстріляні ще двоє єврейських діточок. Вони записані в «Книзі пам’яті України» Т. 2 Алла Григорівна Москалець – 4 роки і Володя Григорович Москалець – 3 роки.
Взагалі, зі спогадів Орди В. С., в червні 1942 року тут були знищені ще дві єврейські родини: Бешевський Леонтій Федорович (1907 р. н.), його сестра Софія (1920 р. н.), дружина Дар’я Андріївна (1908 р. н.) і діти Роза – 7 років, Володя – 5 років, Валера – 3 рочки та сім’я Кушнір – Марфа Яківна (1914 р. н.), її донька Валентина Миколаївна – 6 років і син Юра – 4 роки.
Серед розстріляних були і однокласники Володимира Семеновича Ізя і Льова Буклери, Моне Каневський.
Отже, взявши до уваги ці факти можна стверджувати, що Голокост торкнувся навіть маленьких українських сіл.
23 вересня 1943 року Золотоноша була звільнена від нацистів. У 1944 році в місті працювала комісія, яка вивчала всі звірства фашистів і на основі зібраного матеріалу був складений Акт.
Відповідно до Акту № 3

«Про знищення фашистами радянських громадян в місті Золотоноші
від 16 травня 1944 року»

Розслідуванням комісія встановила, що 22 листопада 1941 року загін гітлерівців під керівництвом начальника гестапо майора Кляуса, начальника польової жандармерії лейтенанта Рейнекке, начальника поліції Золотоніської округи фельдфебеля Каланчука В. І. організувала звірячу розправу над єврейським населенням в урочищі Ярки на Струнківці, де було розстріляно близько 3800 євреїв в тому числі дітей, жінок, стариків.
Спогади очевидців не тільки безцінне джерело історичної інформації, а й душа окремої людини, зі своїм розумінням і своєю оцінкою оточуючої її дійсності. Такі збережені та зібрані воєдино матеріали допоможуть донести до нинішніх і прийдешніх поколінь об’єктивне відчуття нашої історії.
В 1995 році було завершено будівництво пам’ятника на страшному місці, де пролилась невинна кров. Над стіною з червоного мармуру, на висоті чотирьох метрів встановлена великих розмірів мінора. Братська могила під пам’ятником мовчить, але вона – німий свідок геноциду і злочину.
Весь світ, а не тільки євреї, повинні пам’ятати Голокост – катастрофу європейського єврейства, повинен пам’ятати не тільки тому, щоб подібне не повторилося ні з яким іншим народом, а щоб любов людей один до одного гарантувала світу мир і процвітання. Повертаючись до глибокої рани єврейського народу, показуючи страхи, яких неможливо уявити без дійсності, ми не повинні забувати про тих, хто ризикуючи своїм життям, а інколи і віддаючи його, рятував євреїв від смерті. Їх прийнято називати Праведниками, героями.
Серед жителів міста були ті, яких по праву можна назвати праведниками. Олександрова Олександра Василівна з родиною рятувала на своєму Куличівському хуторі (тепер це частина с. Ново-Дмитрівка) молоду єврейку, яка тікала від війни із заходу України. Також були врятовані корінні жителі міста, Лев Сендеров, Марія Колінько, Олександр Гімельфарб, Михайло Пілявський. Старше покоління золотонісців пам’ятають історію врятування Михайла Семеновича Пілявського, який до війни працював директором Золотоніського комунального підприємства. Він був врятований медичною сестрою лікарні Галиною Миколаївною, яка пізніше стала його дружиною.
Під час написання роботи нам вдалося познайомитись і почути зворушливу розповідь Левіна Юрія Нахман-Ароновича 1955 року народження. Його батько – Левін Лахман-Арон Іцькович, 1910 року народження, до війни проживав з родиною в Золотоноші, працюючи дипкур’єром. Коли почалася війна, евакуюватися не встигли. В перші дні німецької окупації, їхня родина: це дружина, маленька донечка Белла, сестра Софія, брат Мотик, як і всі єврейські сім’ї були заарештовані та розстріляні. Нахман-Арону вдалося втекти, його переховувала сім’я Овчаренків. В 1943 році, коли звільнили Золотоношу, Нахман-Арон повернувся в рідне місто. Дізнавшись, що сім`я розстріляна, будинок зруйнований, він прийшов до Овчаренків там і залишився. Чоловік Марії Іванівни загинув на фронті. Вони одружилися, мали іще сім спільних дітей.
Під час окупації Золотоніщини нацистами було розстріляно багато представників Руху опору, активістів, осіб єврейської національності, ромів та інших представників місцевого мирного населення. Тому чітко виокремити місця поховань саме євреїв не можливо. Проте з великою вірогідністю можна вважати, що у братських могилах, які знаходяться на території нинішньої Черкаської області є багато представників єврейської національності.
На сьогодні поруч з нами ще живі свідки цієї страшної історії Голокосту. Але час стрімкий і прості смертні не вічні.
Неприпустимо, щоб сім`ям коли-небудь знову довелося пережити злодіяння, подібні тим, які творилися під час Голокосту. Лише спільними зусиллями можна запобігти геноциду і покласти край безкарності. Розповідаючи новим поколінням про цей жахливий епізод у нашій історії, ми допомагаємо відстоювати людську гідність для всіх.
Та світ і нині, і в близькому та далекому майбутньому має пам’ятати історії цих людей. Аби більше ніколи не допустити подібного, об’єднатися в рішучому прагненні запобігти геноциду та іншим тяжким злочинам.
.