This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Я – жінка, прийшла на фронт, щоб убити війну

 Татомир Софія, 17 р.,гімназія ім. Д. Бахматюка,м. Калуш, Івано-Франківська обл.


(інтерв’ю як допоміжний засіб актуалізації місії жінки
в умовах збройної боротьби)

Я спросил на вершине, поросшей кизилом: "Что мужского достоинства служит мерилом?" "Отношение к женщине", – молвило небо в ответ. "Чем измерить, – спросил я у древней былины, – Настоящее мужество в сердце мужчины?" "Отношением к женщине", – мне отвечала она

Р. Гамзатов

Iсторiя людства ряснiє вiйнами. Чи був хоч один день, коли нiде на планетi не точилася вiйна? Рiзнi часи, рiзнi масштаби, рiзна зброя (вiд кам'яної сокири до мiжконтинентальної ракети) – та лишалася сутнiсть.


Література як катарсична проекція пережитого не могла залишатися осторонь від війни. Письменники по-новому висвітлювали більшість звичних для документального та науково-популярного стилю понять та норм, висуваючи на перший план найвищу цінність – людське життя. Звертаючись дотеми війни, вони намагалися показати важку долю людей, складні та трагічні колізії їхнього життя, породжені війною.
У цій науково-дослідницькій роботі ми спробували шляхом компаративного аналізу трьох складових (роман С. Алексієвич “У войны не женское лицо”, Інтернет-ЗМІ про жінок на війні, власні спроби інтерв’ювання) охопити жіночий ареал Другої світової війни та сучасної антитерористичної операції, що відбувається із 6 квітня 2014 року на східних теренах України.
Актуальність цієї роботи полягає в тому, що проблеми твору Світлани Олександрівни та українського сьогодення паралелозвучні з питанням ставлення жінки до війни, виховання почуттів відповідальності за майбутнє, любові до Батьківщини, гендерних стосунків між людьми, проблеми пам'яті. А пошукова випереджувальна робота по збору інформації про жінок в АТО, використана нами, є надзвичайно поширеною у наведенні мостів до безпосереднього спілкування та в мережі Інтернет, взаємної довіри.

Если не забывать войну, появляется много ненависти, а если войну забывают, начинается новая. Так говорили древние.
Світлана Алексієвич

“Її книги, одна за одною, складаються в художньо документальний літопис історії душі радянської і пострадянської людини. Це авторка книжок на межі художньої літератури та нон-фікшн, лауреатка численних літературних нагород. Вона видавалася в 19 країнах світу, є автором 21 сценарію до документальних фільмів, трьох п’єс”. 8 жовтня 2015 року Шведська академія оголосила про присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич саме із таким формулюванням: “За її поліфонічне письмо – пам’ятник стражданню й мужності у наш час”.
Світлана Олександрівна – творець унікального художньо-документального методу письма, що базується на творчо сконцентрованих бесідах із реальними людьми. Цей підхід опирається саме на журналістську технологію опитування – інтерв’ювання співрозмовника. Доробки письменниці – не сухі, голі факти, події, а історія почуттів, світогляду. Мисткиня обрала жанр голосів людських душ. Світлана Аліксєєвіч стверджує, що хоче створити анамнез душі жінок, що пройшли війну. Вона вважає, що ми так і не змогли зрозуміти своє минуле, на відміну від європейців: “У них это сделали интеллектуалы, изменив массовое сознание. Мы же этого не сделали”. Письменниця намагається зробити це власноруч, усвідомити, де добро, а де зло, розібратися в пережитому, “роздрукувати” його. “Четыре мучительных года я иду обожженными километрами чужой боли и памяти. Записаны сотни рассказов женщин-фронтовичек… более ста городов, поселков, деревень в самых разных уголках страны”. Пізніше вони будуть об’єднані в єдину структуру, яку ми насмілимося назвати романом-інтерв’ю.
У 1983 році виходить у світ нова книга – “У війни не жіноче обличчя”. Це результат кількарічної “польової роботи”: авторка розшукувала учасниць Другої світової війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення, які цілковито відрізнялися і від свідчень чоловіків-ветеранів, і від офіційної форми викладу спогадів про ті події. Жінки концентрувалися на власних відчуттях, деталях побуту. Згадували про незручності, пов’язані із фізіологією, гігієною, про звикання до крові й смерті, а ще – про повоєнну необхідність повернутися до жіночності, яка виникала не лише з внутрішньої потреби, але й через тиск суспільства: навіть найближчі люди вимагали якнайшвидше витіснити пережитий жах із свідомості.
Власне Світлана Алексієвич використовує інтерв’ю-монолог, інтерв’ю-діалог та як допоміжний засіб використовує епістолярну бесіду. Кількість об’єктів інтерв’ю та їх географія вражає – 187 історій різних та неповторних війн…
Окинувши оком структуру роману, одразу ж зауважуєм її неординарність: перед реципієнтом постає співдіяння розповідей респондентів, упорядкованих за контекстуальною парадигмою. Те, що Світлана Алексієвич отримувала невідомі раніше факти, які формують громадську зацікавленість в інформації та естетично-психологічний суспільно-особистісний аспект соціального життя шляхом опитування, дає нам ґрунтовні підстави для формулювання мікротеми – досліджуваний утвір письменниці є укладенням усних та епістолярних бесід-опитувань, себто і є інтерв’ю.
Стосовно жанру все видається очевиднішим. “У войны не женское лицо” – великий за обсягом, складний прозовий твір. Для нього характерне панорамне зображення людських доль. Обраний часовий простір доволі протяжний: останні передвоєнні дні героїнь, власне, війна та життя опісля боротьби. Заглибившись у наративу твору, розуміємо, що в романному інтелекті починається переосмислення екзистенційної категорії – війни, яка в журналістській практиці переходить у смисловий розряд “події”, інколи з означенням “актуальна / неактуальна”. У даному випадку перед нами, власне, актуальні події, враховуючи те, що відбувається сьогодні на сході України. Таке подання інформації привчає соціум до раціонально-чуттєвої фригідності, коли жоден зовнішній подразник не здатен викликати адекватну реакцію індивіда на горе, трагедію або щось вкрай позитивне. У досліджуваному нами творі навпаки ж розкривається те, що у пресі звикли називати “поствоєнний травматичний шок”, саме через підсвідомість опитуваних жінок відкривається те, що ми високо йменуємо – народна, жіноча “світосильна” пам’ять.У центрі книги – резонансні події або процеси, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади тих, кому довелося із цим зіткнутися. Авторка пише не історію фактів, а “історію почуттів”, тому достовірність подій, деталей, які описують опитані нею люди, менш важлива, ніж щирість респондентів.
“Все, що ми знаємо про жінку, найкраще вміщується в слово “милосердя”. Є й інші слова – сестра, дружина, друг і найвище – мати. Але хіба не присутнє в їхньому змісті й милосердя як суть, як призначення, як кінцевий сенс? Жінка дає життя, жінка оберігає життя, жінка і життя – синоніми».“Безперечно, природою в жінці закладена функція материнства, продовження людського роду. Мабуть, тому таким неприроднім видається словосполучення “жінка-солдат”, жінка, що несе смерть”. “Не жіноча це доля – вбивати».
На подив багатьох жінки справлялися із зобов’язаннями таких далеко неелегантних професій не гірше, аніж чоловіки.
Одна з оповідачок, Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна), сказала Світлані Алексієвич: “Не дай Бог женщине быть солдатом”. Стаючи військовими, жінки приймають на себе чоловічу роль. Головне, вони добровільно підпорядковуються системі чоловічих правил. Вони живуть і діють в просторі, який вважається чоловічим. Жінкам притаманні риси андрогіна. Анна Степанівна Маврешко, з якою авторка зустрілася у Кишиневі, розповіла: “Ходила я во всем мужском. Девчата мне даже записочки писали”.
Дівчатам було байдуже, куди і ким, головне, щоб на передову. Багато юнок тікали на війну, не кажучи про це нікому, прибріхували про свій вік лише заради того, щоб потрапити у ряди військовослужбовців. Адже у молодих думках поставало питання: “Як можна було б не піти?”Дівчата ще не знали, що таке війна.. Вони хотіли саме туди, де стріляють, не усвідомлюючи важливість роботи, де не потрібна зброя. Їм було цього мало.
Тож, хто вони, ці юначки, котрі заповнювали коридори військоматів й всіма правдами та напівдитячими неправдами рвалися на війну? Що їх спонукало до такого невідворотного рішення? Почуття громадянського обов’язку, патріотизм, юнацький максималізм чи бажання помститися..?
Кожна дівчина має власну історію приходу на фронт. Одних батьки з гордістю проводжали, а інших зі слізьми відпускали, одні йшли воювати цілими сім’ями, а в декотрих війна вже встигла забрати найдорожчих, залишивши молодих жінок та дівчат наодинці зі світом.
Як каже Світлана Олександрівна, ми знаємо набагато менше про долі, цілі життя, перевернуті, скалічені війною: втрата близьких, здоров’я, жіноча самотність, нестерпна пам’ять. Цю сторінку життя неможливо забути, хоч як би не хотів.
Їм не вернути себе попередніх. Жінки, що пройшли війну, назавжди залишаться іншими, їхні душі особливі. Схожі жіночі долі, схожі історії відбуваються і сьогодні.
Спогади, думки, переживання, викладені С. Алексієвич у романі, є життєвим довідником, невичерпним джерелом глибинної жіночої мудрості.
Однозначно роман “У войны не женское лицо” є актуальним в умовах сьогодення, коли на східному рубежі нашої держави відбуваються військові дії, у яких безпосередню участь беруть жінки, які пересвідчуються у достовірності сторінок книги Алексієвич щодня.

Війна  це спершу надія, що нам буде добре; потім  сподівання, що їм буде гірше; далі  задоволення від того, що їм не краще, ніж нам; насамкінець  несподіване усвідомлення того, що зле і нам, і їм.
Карл Краус

Війна –невичерпне джерело великої драматичної сили та виразності. Будь-хто може надати визначення цьому слову, але тільки той, хто бачив її наслідки на власні очі, зможе сказати, що ж таке справжня війна.“Люди, вынесшие великую войну, выигравшие ее, осознают сегодня значимость сделанного и пережитого ими”.
Історично було стереотипізовано, що від античності до сьогодення саме чоловіки тримали на своїх плечах усі воєнні незгоди. Радянському гендерному порядку також був властивий поділ на воюючих мужчин та жінок, що пасивно (у плані військової діяльності) очікували повернення своїх чоловіків додому, виховуючи дітей та тримаючи господарство. Та жінки з'явилися в армії вже в IV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті, слов'янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіком.
Одним із основних методів дослідження в цій роботі ми використали компаративний аналіз двох історичних етапів та друкованих матеріалів ЗМІ в мережі Інтернет.
Один із феноменів національно-визвольної боротьби минулого, зокрема й в Україні – масова участь у русі опору жінок, в основному молодих. В історії не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни Д'Арк. З-поміж жінок Легіону Українських Січових Стрільців є Костянтина Малицька, Софія Галечко, Олена Степанів. Серед учасниць національно-визвольної боротьби на теренах сучасної Івано-Франківщини було чимало жінок-лідерів, яскравих особистостей: Оксана Попович, сестри Ліда, Зоня та Марійка Німих. Проте ідею незалежної України в ті роки відстоювали тисячі скромних і самовідданих галичанок, котрі не претендували й не претендують на окремий рядок в історії, але без яких ОУН-УПА ніяк би не змогла упродовж десятиліття протистояти найбільшій армії світу. Проте українки, котрі виконували завдання УСС та ОУН-УПА, на п'єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце.
Українська жіноча варта продовжує існувати. Із 6 квітня 2014 року всупереч усьому “слабка” половина людства бере участь у воєнних діях, які прийнято називати АТО (антитерористична операція) на східних Донецькій та Луганській областях.
Під час досліджень ми проаналізували друковані статті з інтерв’ю «українських амазонок», як назвав жінок-військових портал “Еспресо.TV”, та виділили для подальшої роботи ті, що вміщують найбільш інформативні та корисні журналістські доробки згідно з нашою темою.
Критика фемінізму в чоловічому виконанні зазвичай включає в себе стереотипи та дискримінацію в армії на кожному кроці та на кожному етапі. Мовляв, не жіноча це справа. Однак, як кажуть, сміливість не має статі. Із опублікованого Інтернет-ресурсом “Страйк: перший соціальний проект” інтерв’ю: “Вирішила йти на фронт одразу із початком війни, просилася всюди. В батальйоні ОУН мені запропонували збирати гроші на майдані, в Азові мені сказали, що беруть дівчат тільки в штаб або на кухню, у Нацгвардії мене поставили в резерв (це все одно, що відмовили, тільки чемно), в батальйон “Сєвєр” мене теж не взяли”, – розповідає Олена Максименко, яка зазнала поневірянь через ув’язнення в Криму. До прикладу також історія Надії Савченко, яка виборювала право на навчання на військову спеціальність у міністра, здавши всі чоловічі нормативи при вступі. Чи не вбачається у цьому якась особлива “чоловіча логіка”? Ми бачимо, що жінки наштовхуються на несерйозність сприйняття їх намірів щодо боротьби у військових підрозділах. Однак все ж жінки в армію прориваються, проте з дуже великими складнощами. Наразі у Збройних Силах України служить 14 332 жінки. З них керівні посади займає 35. За словами порталу “Уніан” за час проведення АТО 611 жінок нагороджені відзнаками Міністерства оборони і 32 – державними нагородами. Із офіційного сайту “Канал 24” отримуємо інформацію: “Серед військових-дівчат є офіцери, контрактники та добровольці. Харківщина навіть встановила рекорд: у 2015 військовими стали 102 жінки”.
Олена Білецька, голова ГО “Українська жіноча варта”, в інтерв’ю для “Новинарнії” сказала: “Я не кажу, що всі жінки повинні йти у військо. Жінка – це берегиня, вона повинна охороняти свою родину. Але якщо на мою територію прийшов ворог і я хочу воювати – чому мені не дозволяють захищати Україну? Чому я не маю право обіймати певну посаду?”. Вдумавшись у сутність вищенаведеного висловлювання, пригадується початок книги Світлани Алексієвич. У вступі домінує думка, котра в певних моментах і зовсім ототожнюється з позицією п. Олени: “…женщина оберегает жизнь…не дай бог женщине быть солдатом…побуждение одно – Родина. И желание одно – спасти Родину”. І не гадалось навіть цим сотням відмовлених, що такий одухотворений дарунок бути жінкою стане докором долі…
Журналіст, військовий кореспондент, доброволець, парамедик Олена Максименко також погодилась на міні-інтерв’ю з кореспондентами сайту “Новинарнія”, в якому розповіла: “Частина цих людей, які тут сьогодні зібралися, пройшли “гарячі точки”. Я проти війни, війна – це найбільший абсурд. Але реальність така, що наразі, на жаль, іще більший абсурд – стояти осторонь”. І знову закрадаються вже знайомі міркування, які були притаманні учасницям Другої світової й неодноразово згадані Світланою Алексієвич у книзі: “Хто, як не я?”
Кількість жінок-снайперів, розвідниць, кулеметниць, медиків, штабістів у ЗСУ та добровольчих батальйонах стрімко росте. Починаючи ще з Другої світової війни, жінки оволодівали багатьма військовими професіями. На нашу думку, це свідчить про певну притаманність жінкам рис маскулінності в психологічній моделі, проте аж ніяк не є пропагандованим викликом маргінальності, як це закріпилося в нашій свідомості, переобтяженій різного роду стереотипами, а певний спосіб осмислення та сприйняття реальності.
Здоровий націоналізм та патріотизм, на нашу думку, єднає кожного воїна без поділу на стать. Вони воюють за свободу й територіальну цілісність своєї країни. Це їх земля. Це є підсвідомим гаслом чи не кожного воїна АТО.
Огляд Інтернет-ЗМІ ще раз доводить, що жінки, які беруть участь в АТО, сміливі, відважні, справжні патріоти, які тримають зброю на рівні з чоловіками.
Останнім часом інтерв’ю як особливе джерело і метод дослідження дедалі частіше використовують у науково-дослідній роботі фахівці гуманітарних і суспільних наук. І це не випадково, адже інтерв’ю дає змогу більш глибоко і всебічно висвітлити актуальні проблеми минулого і сьогодення, скорегувати традиційні погляди на певні суспільно значущі процеси та явища.
Саме тому вважаємо найдоцільнішим у нашому журналістсько-науковому дослідженні використання інтерв’ю. Його значення полягає не у простому з’ясуванні відомостей, які можна отримати із Інтернет-ЗМІ та інших джерел, а в живому спілкуванні з жінками учасницями бойових дій на Сході України, що дає змогу дізнатися про їхню точку зору, оцінки тих чи інших подій, причини вчинків.
Що стосується принципів пошуку індивідів, то ми скористалися відбором респондентів у соціальній мережі Facebook, а саме волонтерів, які з власної ініціативи погодилися взяти участь у дослідженні.
Для успішного написання інтерв’ю звернулися до тих, чиї імена не є розтиражованими, їх не вигукують перші шпальти газет, вони не є зірками медіа. Ми чітко усвідомлювали, що саме хочемо дізнатися, розробили питальник, завдяки якому дізналися про: факти, думки, реальні епізоди. Тематика та проблемні питання роману Світлани Алексієвич допомогли нам віднайти деталі та подробиці, необхідні при проведенні інтерв’ю.
Нам вдалося поспілкуватися із трьома жінками –безпосередніми учасницями АТО. Це волонтер Марина Пилипенко, командир розвідувально-диверсійної роти Людмила Калініна та боєць Лора Сухарьова. Переглянувши їхні життєписи, пересвідчуємось, що перед нами щирі, відверті, самовіддані патріотки своєї держави та справи. Кожна довірила інтимну розповідь про “свою війну”.
М. Пилипенко говорила, що розповідати було нелегко, тому що з надр душі виринали тяжкі спогади. Завдяки сучасним технологіям, зокрема функції звукових повідомлень, нам вдалося почути голос жінки: приємний, глибокий, насичений мудрістю та досвідом людини, котра пройшла чимало воєнних доріг.
Iз інтерв’ю Л. Калініної, дізнаємося, що жінка є командиром розвідувально-диверсійної роти “Донбас”. У отриманому матеріалі зауважуємо непідробну схожість із жінкою-солдатом часів Другої світової війни, образ якої проектують розповіді усіх респондентів із книги Світлани Алексієвич “У войны не женское лицо”.
Боєць Л. Сухарьова виділилася притаманною військовим лаконічністю. На це вплинув і той фактор, що на момент інтерв’ювання жінка знаходилася в зоні АТО. Одного разу, коли мало відбутися наступне спілкування в мережі Facebook, вона не відгукнулася, бо замерз телефон. Нам же залишається лише уявляти, які тоді були погодні умови на сході України та захоплюватися представниками так званої “слабкої” статі, що виборює майбутнє нашої держави.
Отож здійснивши інтерв’ю з трьома безпосередніми учасницями АТО, чиї постаті не є широко відомими та популяризованими, ми одержали три схожі історії жіночих війн на контекстуальній лінії, але сповна виняткові на естетично-психологічному тлі. У компаративному (порівняльному) аналізі інтерв’ю респондентів можемо пересвідчитись, що у них дуже багато спільного. Найважливішими є патріотизм, любов до України та відданість їй, готовність до самопожертви. Переконуємось, що отримана інформація є паралелозвучною до усних та епістолярних бесід-опитувань із роману С. Алексієвич та публікацій Інтернет-змі.
Війна – невичерпне джерело великої драматичної сили та виразності. Вона розкривається через почуття жінки, адже чоловіки і жінки по-різному сприймають смерть, біль, втрату, жорстокість.
Проблема місії жінки в історичних та суспільних подіях світу піднімається в багатьох творах. У нашій роботі ми проаналізували значущість ролі жінок-берегинь не лише своєї родини, домівки, а й представниць із різних регіонів нашої держави, у суспільно-політичних подіях сучасної України.
Завдяки реалізації компетентнісного підходу в журналістсько-науковому дослідженні, аналізуючи проблеми, що порушуються у кожному із розділів, ми прийшли до висновків: війна у житті та долі жінки залишає свій глибокий слід назавжди, в чому переконалися, досліджуючи текст роману, публікації Інтернет-змі та власних інтерв’ю, де зображені достовірні історії жінок, які перебували та продовжують перебувати в умовах війни.
Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що місія жінки в умовах воєнного протистояння надзвичайно важлива. Вона, як берегиня, боронить рубежі своєї держави й достойна того, щоб про неї чули, знали, довідувалися, шанували. Роль жінки в історично-політичному аспекті розвитку суспільства до кінця ще не досліджена. Нашою журналістсько-науковою роботою ми внесли значний вклад у цю невичерпну тему, так як бойові дії на сході України ще не закінчені. Нашим сучасникам варто знати про їх звитяжниць достеменно. Цьому нас навчає і С. Алексієвич: “Можно ли было победить народ, женщина которого в самый тяжелый час, когда так страшно качались весы истории, тащила с поля боя и своего раненого, и чужого раненого солдата? Можно ли поверить, что народ, женщина которого хотела родить девочку и верила, что у той будет другая, не ее судьба, что этот народ хочет войны? Разве во имя этого женщина жизнь спасала, мир спасала – была матерью, дочерью, женой, сестрой и Солдатом? 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123