This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Герой України і Син Поліської землі

 Вініславський Руслан, 17 р.,професійний ліцей, смт Клевань, Рівненська обл.


(історії сторінки пишу я власною рукою)

Вас родили не для війни,
Ви зростали лише для миру.
Ви – найкращі наші сини –
Захищаєте нас в цю хвилину
Тетяна Буряк

Чому я обрав саме таку тему для своєї роботи? Мабуть тому, що сьогодення народжує нам героїв, борців за суверенність України. І кожного з них, я не помиляюсь, – ми повинні знати і дякувати їм за їхні подвиги, вчитися у них справжнього патріотизму і відваги.


Хто ж такий герой? По-перше, це людина, великий патріот своєї землі. Донедавна герої (в моєму уявленні) зустрічалися в книгах, легендах, розповідях, спогадах. А сьогодні… Вони навколо нас. З ними можна зустрітися, потиснути їм руку, почути з перших вуст про події на Сході.
Отже, герой – це людина, яка вчинила героїчний подвиг, якою пишаються, ставлять у приклад, яка жертвує найдорожчим, що має, життям задля своєї Батьківщини і свого народу.
Я хочу розповісти про одного такого героя з Рівненщини, бійця добровольчого батальйону «Айдар», бойовий позивний якого «Сивий», Сергія Богдановича Пандрака.
Сьогодні він є капітаном запасу Збройних Сил України. В перші ж дні воєнних дій на Сході він пішов добровольцем, чотири рази був на передовій. В останньому бою ледве не втратив життя, бо міна розірвалася поряд з нам – загинули товариші, а сам Сергій втратив ногу. У минулому в нього в житті було дві війни, але ніколи не думав він, що боронитиме рідну землю України.
Сергій – міцний українець. Скеля, яку не зламати. Так його називали товариші, так називали на передовій і у шпиталі.
Сергію сьогодні 52 роки. Народився він на Тернопіллі у м. Чорткові. З 1979 року проживає у місті Рівне. З дитинства любив спорт, багато років займався вільною, класичною боротьбою, кандидат у майстри спорту.
Його запрошують до інституту інженерів водного господарства. На Рівненщині і одружився, і виховав разом з дружиною Галиною сина Андрія і доньку Юлію. А ще сьогодні Сергій пишається тим, що є дідусем «двох у квадраті» онуків – двох хлопчиків і двох дівчаток. Пан Сергій – природжений будівельник. Майже 30 років він очолював у Рівному молодіжну проектно-будівельну організацію, що відома далеко за межами рідного міста. Ця організація збудувала багато житла по всій Україні, а з 1998 року виконувала ряд державних програм з будівництва житла для молоді.
Три війни в його житті
Це було 19 серпня 1991 року. Перший день Державного перевороту, коли М. Горбачов був заарештований в Форосі в Криму. В той час старі кадрові комуністи хотіли зробити в Москві переворот. Сергій Богданович розповідає, що саме в цей час почали створюватися загони так званої Української народної самооборони (УНСО). Він, до речі, і сьогодні є її незмінним членом.
Під прапором цієї організації Сергій захищав українців у Придністров’ї у 1992 році від агресії молдавських і румунських шовіністів. Ми з історії знаємо, що до 1990 року Придністров’я належало Україні і там проживало до 80% українців. Коли там почався дійсно геноцид, Сергій Богданович пішов добровольцем воювати на боці українців Придністров’я.
- Я був першим заступником командира спецзагону УНСО, - пригадує мій герой.
У 1994 році, коли почався перший конфлікт між грузинами та абхазцями, була у пана Сергія друга війна. Чимось вона нагадує йому війну в Україні.
А тепер – третя. Оскільки Сергій Богданович кадровий військовий, тому перші виїзди у зону АТО були, як він каже, точковими. В кінці липня зі своїм волинським спецпідрозділом УНСО, з 16-ма хлопцями від 18 до 25 років (ніхто з них не служив в армії), яких Сергій особисто, готував вирушили на війну. Також вони пройшли добровольчі збори на базі батальйону «Дніпро-1» біля Одеси, а потім на Рівненщині та Вінниччині в підготовчих таборах.
Коли ми вибирали, куди їхати, то вибрали добровольчий батальйон «Айдар». З 12 добровольчих батальйонів він єдиний, який належав до армії, тобто Збройних сил України, (інші входили в склад МВС, Нацгварції). «Айдар» – штурмовий десантний батальйон сухопутних військ Збройних Сил України – це добровольче збройне формування. Батальйон діє на Луганщині у складі підрозділів АТО. Свою назву отримав на честь річки Айдар, на берегах якої відбувся перший бій. Завданнями батальйону є патрулювання доріг, операції з виводу цивільного населення з окупованих територій, розвідка, корегування вогню, звільнення населених пунктів від бойовиків у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України. Сергій згадує, що починався «Айдар» з 5 луганчан, які попросили Андрія Парубія (він тоді був секретарем Ради нацбезпеки України,) надати їм зброю, бо вже тоді були готові виступити понад 200 чоловік на захист Батьківщини. Перша сотня бійців, яка поїхала в «Айдар», була Волинська сотня самооборони Майдану.
Оскільки я був офіцером запасу, в кінці липня ми виїхали реанімобілем з рівненськими медиками, які зібрали препарати для військового госпіталю у Луганській області. Ми супроводжували автомобіль з власною зброєю, щоб дорогою з ним нічого не трапилося. Передача відбувалася в місті Сватове. Там знаходилося все керівництво області, тому що багато міст було захоплено.
Вони приїхали 4 серпня в Щастя і 5-го числа о 4 ранку уже пішли в перший бій. Задача була взяти (визволити) місто Луганськ. Добровольчі батальйони могли визволити місто Луганськ, і не тільки його, ще на початку серпня. Але, на жаль, їх не підтримала армія. Ніхто не думав, що це була якась спеціальна вказівка. Взагалі в травні місяці армії як такої не було – боєздатної армії було максимум 6 тисяч чоловік з 180 тисяч, які числилися офіційно. Якщо не пішли би туди добровольці, ситуація зараз була б значно гіршою…
В «Айдарі» С. Б. Пандрак перебував у другій Волинській роті – «Західній», де ротним був Ігор «Зола», нині він відомий як Ігор Лапін – народний депутат Верховної Ради з Луцька. Там він і зустрів свого бойового побратима Віталія Горца, який воював у абхазько-грузинській війні. І разом вони воювали за Україну. «Це реальна війна», – говорив пан Сергій.
– Нам поставили завдання перекрити дорогу біля селища Хрящувате. Ця дорога зв`язувала Луганськ з Росією. Тоді ми воювали пліч-о-пліч з львівськими десантниками, які охороняли Луганський аеропорт. 12 серпня Луганськ фактично був у повному оточенні.
Коли ми о 7 годині ранку колоною зайшли в район Хрящуватого, по нас стріляли 4 снайпери, потрапили в сонну артерію молодого кулеметника Валентина. Після 18 години я отримав поранення на тому ж самому перехресті, сепаратистів було за нашими розвідданими 400, нас було 160. Нас підтримували 3 танки та 3 бронетранспортери. Ми почали закопуватися в окопах, тому що ворожі танки почали заходити з боку Росії (це 28 кілометрів до Росії, до Луганська – 5). Через кожні 7-10 хвилин по нас почали бити «Урагани» та «Гради» з боку Росії, а з боку Луганська – танки, артилерія, 120-мм міномети. В нас, в айдарівській роті, було два 80-мм міномети.
Задача була – не допустити прориву живої та важкої сили з боку Росії. Але фактично третім залпом нас накрило прямо в окопі. Спочатку ми бачили, як над нами літав російський безпілотник, який дуже чітко все сфотографував, передав в командний пункт. Я, чесно кажучи, все в цьому житті бачив, але такого не бачив...
Міна мені попала в ліву ногу. В цей час я розмовляв з наводчиком танка Вадимом, в той момент він стояв за танком. Йому було 26 років. Ствол танка – в бік Росії, тут окоп. Між нами було три метри. Третім залпом міна попадає йому в голову, а мені – в коліно. Я падаю на спину. Моя міна б`є в землю, йому відрізає дві ноги, і він без голови і без ніг падає біля танку. Мене врятувало те, що я впав в окоп, а осколки полетіли в бік танка. Оскільки поруч були мої побратими, снайпер Лео (Леонід) зі Львова та Руслан, який підскочив швидко до мене, джгутом затягнув мені ногу, а Льоня вколов мені знеболювальний укол. На щастя поруч була айдарівська швидка. Мене рятували медсестра Стелла з Донецька та фельдшер Андрій з Полтави. За півтори години ми були в Луганському аеропорту, де розгорнувся в катакомбах військовий госпіталь. Поки ми їхали, по нашій швидкій 3 рази стріляли.
Підполковник медичної служби Валерій Пастернак з Чернівців рятував мені життя. Луганський аеропорт знаходився під постійними обстрілами. Хірург в одному з інтерв`ю говорив, що не встигли вони розпакувати свої речі та медикаменти, їм вже привезли п`ятеро поранених з «Айдару». Він запам`ятав мене, тому що я був одним з перших пацієнтів і, як він розповідав, кричав з порогу: «Слава Україні, хлопці!» Ампутацію ноги він мені провів пилкою солдатського штикового ножа. Мені повезло, що поруч був Андрій, який мені дав кров зі стола на стіл, бо я втратив майже 4 літри крові. Також знайшли ще одного десантника з 80-ої бригади з 1 групою плюс, який теж дав мені кров. В мене була втрата свідомості.
Це було 13 серпня, напередодні свята Маковія, 14-го мене відправили на гелікоптері в Харків. Там мене зустріла реанімаційна бригада харківського військового госпіталю на чолі з Валентином Бондаренком. Апаратура не показала ознаки життя, тому можна вважати, що мене доставили, як «вантаж-200». Але лікар дав команду медсестрі перевірити мій стан. Медсестра, така маленька жінка, з дуже гарним музичним слухом, з ручним механічним тискоміром наміряла 60 на 20 і дала реанімаційній команді сигнал: «Він живий!». Через добу після коми, я прийшов до тями.
Я прокинувся після коми, відхилив простирадло, і побачив що мобільний телефон, який під час бою я засунув за ремінь, був приклеєний пластиром до мого живота. Мабуть медики подумали, що він для мене дуже цінний, тому приклеїли його до мене. Я потім зв’язувався з хірургом Пастернаком, він розповідав мені про моє поранення. Каже, що мій стан був дуже важкий і вони сумнівалися, що я взагалі виживу. Я зустрічався з ним на Різдво, ми потоваришували.
Затамувавши подих, уявляю сам картини воєнного бою. Як кадри фільму, одна за одною пропливають події. Розумію із розповіді Сергія, що це не наша війна, але наша земля. І якщо би таких, як Сергій, там не було, то не знаю, що було б з моєю Україною сьогодні. Наш герой так і каже, що і армія, і добровольчі батальйони – все трималося на волонтерах – від дрібниць і до серйозних речей.
Цікаві судження у героя і щодо військового командування подіями на Сході. Не завжди вони вчасно реагували на випади агресора. Не зовсім ті люди сидять у військових мундирах. Прикладом цього є Іловайський котел та Дебальцеве.
Російський агресор мав на меті взяти шість український областей, так як взяв Крим, але наш народ не дав йому цього зробити.
С. Б. Пандрак з особливим піднесенням говорить про своїх побратимів, адже «Айдар» – це представники з всієї України. Патріоти є скрізь: в Луганській і Донецькій областях, Харкові і Волині, Закарпатті і Херсоні. І сьогодні він підтримує з ними тісні дружні зв’язки.
Наполеглива, чесна, відверта людина. В очах велика любов до України. Груди прикрашають іменний хрест №008 і орден «Захисник Придністров’я». тільки Україна і досі чомусь не згадала про свого захисника – бійця добровольчого загону «Сивого».
У Київському військовому госпіталі айдарівець витримав ще дві операції. Капітан Сергій Пандрак отримав третю групу інвалідності – довічно, але через бюрократичну тяганину досі не має посвідчення учасника бойових дій.
Ставши на ноги, «Сивий» відразу включився в активну громадську роботу і створив Спілку учасників бойових дій та учасників АТО-УВО.
У травні минулого року Сергію зробили постійний протез у Ковелі. З цим протезом він уже двічі у Буковелі катався на лижному велосипеді.
– Я дякую Богові, який подарував мені життя і другий день народження 14 серпня. Значить у Господа щодо мене інші плани – видно, ще не все зробив я на цьому світі, – переконаний український патріот.
С. Б. Пандрак – справжній син і герой своєї землі. У нього є чому повчитися молоді, бо людина, яка бачила війну власними очима і залишилася активною, чесною, відвертою – це справжній приклад відваги і мужності. Маючи таких синів, Україна ніколи не буде поневолена.
Низько вклоняюся Вам, Сергію, і у Вашій особі всім захисникам, хто сьогодні оберігає наш мир і спокій, хто стоїть на передовій і дивиться смерті в очі, хто не думає про своє власне життя, а вартує наші рубежі.
Слава нашим героям!

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123