This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Просили батько, просили мати

 Микуленко Марина, 16 р., Леус Марія, 12 років ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Мрин Чернігівська обл.

Вступ

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Якщо проаналізуємо традиційний український весільний обряд – стає зрозумілим, що для наших предків він не був просто забавою – усі ритуальні дії, весільні пісні були спрямовані на закликання щастя, доброї долі, злагоди, достатку для нової родини, готували молодят до наступних труднощів сімейного життя, формували відповідальне ставлення до подружніх обов’язків.


Звичайно ж, ми не можемо зазирнути на багато років назад і дізнатися, як наші односельчани святкували весілля два чи три століття тому, проте яким було весілля в минулому, ХХ столітті, ще пам'ятають старожили. До того ж цікаво знати, як давні обряди поєднувались із новими, привнесеними радянською владою. Як виявилось, наші бабусі й прабабусі знають безліч весільних пісень і повір’їв, пов’язаних з весіллям. Їхні розповіді, інформація з наукових видань, весільні пісні нашого села, зібрані вчителями-ентузіастами для Історико-краєзнавчого музею с. Мрин, старі світлини й стали основою нашого дослідження.
Мета нашого дослідження – за спогадами старожилів відтворити весільний ритуал, який побутував у селі Мрин у ХХ столітті.

Розділ 1. Весілля, його етапи. Передвесільний цикл
Умовини (змовини), сватання

Традиційне народне весілля в нашому селі складалося з ряду обрядових дій, які умовно можна об’єднати в такі цикли: передвесільний (сватання, умовини, випікання короваю, завивання вілець); власне весілля (запросини, купівля-продаж молодої, посад, передирки, розподіл короваю, дарування, перевезення скрині, прощання з молодою, від'їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, розплітання коси); післявесільний цикл (понеділкування – «кури», циганщина, перезва).
Якщо раніше сватання було для молодого затією досить ризикованою і могло завершитися відмовою коханої дівчини та насмішками односельчан, то практичне ХХ століття внесло свої корективи. Тепер спочатку відбувалися умовини, на яких батьки наречених обговорювали всі приготування, домовлялися про час проведення кожного обряду, кількість і склад запрошених, а потім сватання, яке тепер спростилося і стало лише даниною давній традиції. До того ж на сватання тепер приходить не лише молодий зі сватами, а і його батьки.
За давнім звичаєм, сватання починалося діалогом між сватами та батьками молодої. Свати вдавали з себе мисливців, які полюють дорого звіра для князя (молодого), звинувачують господарів у тому, що вони переховують куницю-молоду дівицю… Свати несли з собою хліб-сіль на знак того, що прийшли з добром, їх запрошували до хати. Батько, за звичаєм, розпитував з яких вони країв, чи гарний їхній князь, скільки у нього добра. На знак згоди дівчина пов’язувала сватів рушниками, а молодого – хусткою. Сватання завершувалося застіллям.

Випікання короваю. Запросини

«Що Галоччина мати/ Да по вулиці ходить, / Да по вулиці ходить, / Да сусідочок просить:/ “Ви сусідочки мої, / Приходіте ви ко мні, / Да не ко мні – к дитяти, / Короваєньку бгати”».
Найбільшого значення серед кулінарних передвесільних приготувань надавалося випіканню ритуального весільного хліба – короваю та шишок, які роздаватимуть під час «дарування». Робили це, зазвичай, у четвер. Для цієї відповідальної справи запрошували чотирьох молодиць, не вдів і не розлучених (щоб молоді вік прожили у парі), за якими не було поганої слави, у яких було благополучним родинне життя (щоб злагода й вірність були між молодими). Як і інші весільні обряди, випікання короваю супроводжувалось піснями, примовками, мета яких – закликання щасливої долі молодим. Перед замісом короваю просилося благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті цей коровай зліпити, цей дім звеселити». Заміс супроводжувався такими піснями:
1. :«Як ми коровай ліпили, / До Дунаю по воду ходили, / А з нами Дунай розмовляв: “Не беріть водицю з Дунаю, / Я вашого короваю не знаю, / А беріть водицю з криниці, / Бгайте коровай, молодиці”».
2. «Ніхто не вгадає, / Хто нам коровай бгає/ “Чи з Києва кияночки, / Чи з города городяночки, / Купечеські дочки”/ “Тож наші коровайнички”».
3. «Короваю, мій раю, / Я тебе хороше бгаю. /Сиром присипаю, / Маслом приливаю, / Всередині – сиром та маслом, / Около – долею-щастям.
Коли коровай замісили, ставлять тісто в тепле місце, щоб підходило. І не дай, Боже, щоб під час випікання короваю хтось у хаті сварився чи прохопився злим словом – недобре вплине на долю молодих, будуть сваритися, та й коровай може не зійти чи підгоріти. Тому коровайниці співали – долю закликали, лихо відганяли. Коли тісто підійшло, коровайниці беруть діжку з тістом навхрест і співають: «І піч на углях, І діжа на руках, І цілуймося, і милуймося, Хто кому рад. Щоб коровай був красивим, Щоб молоді були щасливі!» Коровай викачувався («бгався»), викладався на велику сковороду і прикрашався шишками зокола, голубами, квітами (усіх прикрас на короваї мала бути парна кількість). Далі під спів коровайниць – у піч:
1. «Піч наша на сохах стоїть, / Піч наша усміхається – / Короваю сподівається. / Припічок регоче – / Короваю хоче».
Доки коровай випікається, ліплять шишки: «Боровая шишечка, боровая, Як лісом ішла – шуміла, Під двір підійшла – задзвеніла, Під двір підійшла ясная, На столі стала красная».
Коли коровай та шишки спечено, можна й погуляти, пожартувати:
1. «Ми вже діло ізробили – / Коровай ізліпили, / А ви помотайтесь, / Да по чарочці дайте. / Коровайниці п'яні / Коровай не зібгали. / І піч затушили, / Короваю не зліпили».
2. «Коровай, наче сонце ясниться, / Бо в нім з семи полів пшениця, / З семи криниць водиця, / З семи возів солиця, / Масло із семи бочок, / З ярих бджілок медочок»
Загалом же, порівняно із сучасним, святковий стіл був досить скромним, особливо це стосується післявоєнного часу: кін. 40-х – поч. 50-х рр. Так, Кузьменко Н. І. (1937 р. н.) згадує про весілля своєї покійної вже старшої сестри Надії в 1946 р. : «Мати поїхали до Ніжина, купили телячих хвостів і наварили холодцю, зварили червоного борщу, накришили ночви вінегрету. Таке частування в голодні повоєнні роки здавалося справжнім бенкетом».
Традиційними весільними стравами в Мрині був борщ із м’ясом, тушкована картопля, риба (солона чи смажена), голубці, холодець. Солодкі страви: налисники з сиром та сметаною чи ряжанкою, каша з пшона чи пшеничної крупи (пізніше з рису), присмачена маслом та сухофруктами, рідкий кисіль (і до сьогодні в нашому селі старожили називають рідкий кисіль весільним). У Мрині кисіль на велелюдних гостинах подається останнім і є знаком: «пора гостям і честь знати». Якщо ж гостина затяглася, сільський етикет дозволяє гостям запитати в господині: «А кисіль у вас варили?», цим самим прискоривши кінець застілля.
У п’ятницю молоді запрошували гостей на весілля. Молода, вбрана у традиційний народний стрій, з дружками обходила свою рідню, молодий з дружбою – своїх. Дружки, йдучи, співали:
1. «Ой стану я на билиночці, / Та й гукну я по родиночці: “Ой збирайся, родинонько, / На цей деньок у суботу. / І близькії, і далекії, / Убогій й багатії. / Багатії – кінець стола, / А вбогії – край порога, / Багатії – їсти й пити, / А вбогії порядок чинити, / Багатії веселитися, / А вбогії пожуритися”».
4. «Тихше, дружечки, ідіте -2р. / Пилом не пиліте, / Щоб нашая пава / Пилом не припала.
Молода зі старшою дружкою заходила до хати (решта дівчат чекали біля двору), вклонялася господарям і промовляла традиційну формулу запрошення: «Просили батько, просили мати, і я прошу, приходьте до мене на весілля!» Дарувала господарям принесений з собою калач. Пізніше калач не дарувався, але носити з собою калач, здобну булку, загорнену в рушник було обов’язковим. Поступово цей обряд спрощувався, і зрештою відійшов у минуле. Так, востаннє в народному строї разом з дружкою молода кликала на гостину в 1999 р.

Дівич-вечір (завивання вільця/гільця)

Наступний етап, який зберігався до 80-х рр., – завивання вільця. На відміну від попереднього обряду, в цьому дійстві брали участь лише незаміжні дівчата та парубки, що підкреслює співанка: «Не ідіть, молодиці, До нас вилець вити. Зав’ємо ми самі З скрипками, цимбалами, З молодими боярами».
Вільце (гільце) – прикрашена гілка сосни чи ялини або й маленьке деревце. Його зрубували молодий зі старшим дружбою. На цю справу тричі просилося благословення: «Благослови, Боже, і батько, і мати, своєму дитяті вілечко почати, почати і звити, весь світ звеселити». Після чого дружки прикрашали гілку калиною, барвінком, рутою (рослини, що символізують рід, родинне життя, невмирущість роду, чистоту, вірність), шишками, горіхами (на багатство, плідність), пеперовими квітами, стрічками.
Хрещений барвінку, /Не сиди в затінку, /Треба тебе да поворушити, / З тебе вілечко звити.
Вільце втикалося в коровай чи спеціально для цього спечений хліб: «Ми вілечко вили, У хліб устромили, На столі поставили, Щоб було на столі повно. Щоб нашим молодим гарно».
Тоді ж плівся вінок для молодої, вінок на коровай, букети для пришивання дружкам та гостям. Усе це теж відображено в піснях:
«В долину, дівчата, в долину/ По червону калину, / По хрещатий барвінок, -/ Молодій на вінок. / Із руточки – дві квіточки / Благослови, Боже, / І отець, і мати, / Будемо вінок зачинати».
Вечір закінчувався танцями, веселощами. Прощаючись, дівчата піснями підкреслювали, що це був останній у житті молодої безтурботний дівочий вечір, висловлювали сум з цього приводу:
1. «Ходи, ходи, наша панночко, / Дам тобі винне яблочко. / А за теє винне яблучко/ Потеряла дівуваннячко».
2. «”Сизокрилі голубоньки, куди летите?/ Куди моє дівовання з собой несете?”/ –“Ой до неба, Галочко, до неба, / Уже ж тобі дівовання не треба”».
Обряд завивання вільця вчені вважають найбільш архаїчним у весільному обряді. «Він сягає корінням прадавніх часів поклоніння деревам як божествам чи одухотвореним істотам, вшанування священних гаїв чи плодоносних дерев… Як наскрізний архетип календарної та родинної обрядовості гільце є символом світового дерева, що виявляє зв’язок із міфами про створення світу та збереження роду».

Розділ 2. Власне весілля. Післявесільний цикл
Весільний поїзд їде по молоду

Уранці в неділю, а із забороною вінчань у суботу (бо саме цього дня відбувалась урочиста реєстрація шлюбу в сільському будинку культури) родина проводжала молодого по молоду. Всі сідали за стіл, випивали традиційну чарку за успіх справи, батьки давали останні напучування, благословляли сина, і молодий разом зі старшим дружком, боярами, їхніми жінками, світилками виходили з двору, мати обсипала цю процесію зерном, горіхами, цукерками, монетами на щастя, долю, солодке (у злагоді) заможне родинне життя. Від’їзд молодого (на бричці, запряженій 2-3 кіньми, їх прикрашали квітами, стрічками, на дугу чіпляли дзвіночки, а пізніше автомобілем) теж супроводжувався співом:

1. Що у полі да овес рясний,
А в нас поїзд красний,
З двору виїжджає,
Як мак зацвітає.
2. Розступітеся, вороги, і щасливої дороги,
Підоб'ють коні під ноги під золотії підкови.
Щоб підківоньки бряжчали,
Щоб вороженьки мовчали,
Щоб підківоньки дзвеніли,
Щоб вороженьки поніміли.
3. Ідемо ми да по молодую
На зиму лютую.
Щоб на літо жито жати,
А на зиму платтє прати.
4. Попід городи йдемо,
А в городі м'ята.
Розкажіть, добрі люди,
Де молодої хата.
5. Кругом діжі дубовенької,
Кругом хліба печененького,
Коло солі солоненької
Ідемо до миленької.

Біля двору молодої на князя чекають родичі княгині, дружки, відбувається своєрідний діалог-переспів. Рідня княгині співає про те, що молода не хоче виходити, жалкує за дівоцтвом; молодого не пускають до двору, вимагають викуп. Князь із почетом намагаються хитрощами, перемовинами прорвати заслону і зайти до двору, співами викликають із хати то молоду, та її батьків. Усе супроводжується жартами, веселощами.
Нарешті домовленості досягнуто, «воротарне» (плата за вхід) сплачено, князь із почтом заходять по молоду. Але й тут на нього чекають перешкоди: молоду треба викупити.

Викуп молодої
«Продавали» молоду нежонаті брати (рідні, двоюрідні). Дружки їм у цьому допомагали: стояли перед нареченою заслоном, не пускаючи молодого з боярами, набивали ціну, висміювали князя з боярами:

1. Відчиніте скриню,
Покажіть княгиню,
Чи вона золотая,
Що такая дорогая.
Ой казали люди, свати багаті,
Ой казали люди – грошей міх,
Аж вони да убогії,
У їх коні да безногії.
Самі пішки ішли,
Молодого да мішком несли.
Не стій, дружку, за плечима,
Не лупай очима,
Посунь руку в кишеню,
Набери грошей жменю.
Посип на тарілку
За Наталку дівку.

Нарешті, зійшовшись на ціні, брати молоду віддають молодому.
Дружки пришивають гостям квітки на одяг: одруженим справа, а неодруженим – зліва, причому дружби молодого мусили викупляти квітку в дружок. Батьки благословляють молоду. Після цього наречені в супроводі гостей ідуть чи їдуть на вінчання/«розпись». Так само мати молодої обсипає процесію збіжжям та горіхами, копійками. Переходити дорогу молодим вважалося поганим знаком, тому й лунало їм услід:

Ой, вороги, вороги,
Да не переходьте дороги.
Хай перейде родина.
Да щаслива година
Буде молодим назавжди.

Зустріч молодих після вінчання, «розписі»

Після вінчання (реєстрації шлюбу) весільна процесія повертається до дому молодої, де й відбувається основне застілля. По дорозі дружки співають:

1. Ой матінко-утко,
Ворочайся хутко.
Вже сонечко низько,
Вже ж твої гості близько.
2. Да виходь, матінко, против нас,
Да вітай донечку й усіх нас.
Да питай донечку: – Чи моя?
– Я вже ж, мамочко, не твоя, – 2р.
Я вже ж, мамочко, вінчаная – 2р.
Я вже ж, мамочко, Іванкова вічная.

Молоді підходять до хати, батьки благословляють їх хлібом та святими образами, після цього всіх запрошують до столу.

Посад молодих. Основне застілля

Молодих садили на покуті на вивернутий кожух (на багатство). Перед ними на столі ставили два короваї, прикрашені вінком з калини та барвінку, вільця, свічки, дві ложки, зв’язані червоною стрічкою (щоб молоді вік були укупі), пляшку з молодецтвом (традиційний весільний алкогольний напій). Коло молодих сідають старший боярин та старша дружка. Далі – інші гості, причому молодь сідає ближче до молодят: «На калині соловейко гніздо в'є, Чи всім боярам місце є? А кому немає кажіте, Тесовії лавочки мостіте, Всіх пишних бояр садовіте.
Застілля супроводжується тостами, дотепними побажаннями молодим. Після «першого столу» – танці. Повеселившись, потанцювавши, знову сідають за столи. Дружки починають жартівливу сварку з боярами – так звані передирки.

Розподіл короваю. Дарування

Одним з найцікавіших обрядів у весільному застіллі є розподіл короваю та дарування. Почесне право ділити коровай надавалося старшому бояринові (дружкові).
Коровай розкраяно, сват тримає таріль, на ньому шмат короваю і чарка горілки. Першими дарують батьки молодих, далі – хрещені, брати-сестри, інші родичі, гості. Старші гості отримували за подарунок коровай, а дружки – шишки. Дарування супроводжувалося жартівливими побажаннями, примовками.
На цьому святкування в домі батьків молодої добігало кінця: споряджали скриню, весільний поїзд рушав до свекрів. Провівши молодят, гості дякують господарям: «Ой, у нашому селі росте м'ята рясна, /Та в нашого молодого родина прекрасна. /Ой у нашому селі росте м'ята темна, /Та в нашої молодої родина приємна».

Відвезення «скрині»

Весільну скриню намагалися якнайкраще оздобити: розмалювати, прикрасити різьбленням, накривали вишитим простирадлом тощо. Її ставили на підводу, по кутах ставали скринниці – заміжні жінки, за якими ніколи не було лихої слави.
Услід за скринею вирушав весільний поїзд. У супровід линули пісні: і смутні про прощання з родиною, косою (тобто дівоцтвом, бо заміжня жінка мала скручувати волосся у вузол на потилиці, носити хустку), і жартівливі:

Уже ж, мамо, повечеряли,
Давай, мамо, подивімося,
Худобою поділимося.
Мені, мамо, скриня й перина,
Тобі, мамо, стара кожушина,
Тобі, мамо, коробушечки,
Мені, мамо, всі подушечки.

Розплітання коси

Цей обряд відбувався уже в домі свекрів: молодий сідав на стілець, йому на коліна сідала молода. Свекруха знімала з молодої вінок, прикраси, розплітала косу, скручувала у вузол на потилиці й пов’язувала хусткою. Відтепер та вважалася молодицею і не мала права виходити на люди з непокритою головою. Поступово цей звичай став лише даниною традиції, а потім і зовсім опускався у весільному ритуалі.
А от про обряд комори в нашому селі старожили не пам’ятають, отже, він відгубився дуже й дуже давно в нашому селі.

Післявесільний цикл

Післявесільний цикл починався з понеділка чи пізніше (50-90 рр.) з недільного ранку: свашки несли сніданок молодій, увечері дружки приходили з подарунками. Гуляння відбувалося тепер на два двори. Причому в домі молодої цей день присвячувався вшануванню весільних батька та матері, хрещених. А ще часто родичі, близькі сусіди приносили другого дня весілля продукти (борошно, цукор, крупи), щоб певною мірою компенсувати витрати родини на весілля.
Старожили згадують і такий цікавий звичай, про який ніколи не доводилося читати в народознавчих дослідженях: у понеділок молода мала «прибрати хату», тобто зняти свекрушині рушники, простирадла, скатертини, підзорники, подушки і замінити на свої – виготовлені власноруч. Двері в хату були відчинені цього дня для всіх охочих подивитися на майстерність молодої: від старих людей до цікавої дітлашні. Зберігався він до кінця 50-х років. Пізніше виготовлені власноруч речі замінили куповані у магазині фабричні, відійшла в минуле і традиція приходити оглядати придане односельцям. Але звичай прикрашати хату приданим молодої існував до кінця 90-х років.
Був і такий веселий звичай як циганщина (зазвичай, відбувався у вівторок-середу): гості з боку молодої перевдягалися, сідали на підводу, зображаючи весільний поїзд, їздили по дворах тих, хто гуляв весілля, «збирали данину» – гостинці, могли упіймати курку. Все це зносили до дому батьків молодої і готували обід, гуляння продовжувалось. У четвер до батьків молодої сходяться коровайниці. Вони допомагають господині навести лад у домі після гуляння. Звичайно ж, відбувалося й частування. П’ятниця – так звана перезва. Батьки княгині відвідують сватів, дивляться, як живеться їхній доньці в новій сім’ї. Батьки князя частують батьків княгині. На цьому весілля завершується, для молодих настають родинні будні.
Сценарій традиційного весілля в основних рисах з дотриманням усіх етапів зберігався до кінця 50-х рр. ХХ ст., пізніше він зазнав суттєвих змін, новацій під впливом радянської ідеології, нової «міської» моди. А панівний матеріалістичний світогляд, що поступово проникнув і в село, звів нанівець сакральні функції весільної обрядовості, знизив до рівня «бабських забобонів», звичайної розваги. Поступово весілля перетворюється на велелюдне застілля, де найбільше уваги приділяється кулінарним вигадкам, а не власне ритуалу. Та й можливість взяти розлучення, вільно укласти новий шлюб певною мірою нівелювала значимість весілля як події, що буває раз у житті.
Так, з 50-х рр. вінчання замінюється урочистою реєстрацією шлюбу в будинку культури, у Мрині її називали «розпись». Молоді, які все ж наважувались обвінчатися, цієї події не афішували, а іноді й ретельно приховували, аби уникнути утисків з боку партійних працівників, не втратити гарної роботи.
Оскільки «розпись» відбувалася в суботу, то зміщувався порядок обрядових весільних дій за днями тижня. Так, запросини та дівич-вечір, замість суботи, відбувалися тепер у п’ятницю, а основне весільне дійство у суботу. Післявесільний цикл зміщувався з понеділка на неділю і т. д. Зникають такі етапи як розплітання коси, перевезення скрині, прощання з молодою, оглядини приданого. Натомість з'являються нові, суто радянські, наприклад, покладання квітів до Вічного вогню.
Відходить у минуле й народне весільне вбрання, на зміну йому приходить мода на білу сукню й фату, за європейським зразком. Модні естрадні пісні витісняють згодом пісні обрядові. На жаль, саме пісні стали найвразливішою ланкою весільного дійства: якщо деякі елементи давнього весілля намагаються частково відтворити й сьогодні, то весільні пісні можемо почути хіба у виконанні народних ансамблів на фольклорних фестивалях.

Висновки

На жаль, зібраних нами матеріалів не багато, за ними можна відтворити старовинний весільний обряд у нашому селі лише в загальних рисах. Згадок про унікальні, специфічні особливості обряду в нашому селі майже не лишилося, адже старожили-інформатори були учасниками чи свідками весільного обряду в далекій юності чи навіть у дитинстві. Так само пісні: до нас дійшла лише невелика їх частка. Проте й за зібраними творами можна уявити наскільки багатим, розмаїтим був пісенний супровід весілля. Найбільш чисельною є група жартівливих передирок, адже це своєрідне змагання в дотепності між дружками й боярами вимагало в учасників неабиякої кмітливості й вигадки: жодна з пісень-відповідей суперникам не мала повторюватись. А от співанок, що супроводжували обряди прикрашання гільця, зовсім небагато, а тих, що виконували під час розплітання коси, не збереглося зовсім, оскільки ці обряди відгубилися найпершими.
Зміни, що відбулися у весільному обряді, зумовлені, насамперед, ідеологічним впливом радянської пропаганди, котра шляхом заборони народних традицій та релігійних обрядів намагалася виховати «радянську людину» – вільну від національної пам’яті та спадщини поколінь, слухняного виконавця волі «спрямовуючої та керівної» комуністичної партії. Звичайно, з плином часу зміни однак відбулися б, але вони були б поступовими й не таким руйнівними.

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123