Я найбільше боюся не встигнути зробити те, що можу, що повинна зробити!

 Трошина Вікторія, 16 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаська обл.

Хто проїжджає через центр Городища у напрямку Корсуня чи Сміли, обов’язково зверне увагу на красивий пам’ятник Семену Гулаку-Артемовському – уродженцю міста, славетному композитору і співаку. Монумент являє собою вертикальний гранітний пілон, що складається із двох монолітних блоків.

Верхню його частину вінчає погруддя митця, нижче горельєфні зображення героїв опери «Запорожець за Дунаєм» Одарки й Карася. Висота скульптурної композиції – 7, 5 метра.
Пам’ятник уже давно став візиткою міста, біля нього призначають побачення закохані, тут, як правило, розпочинаються всі міські урочистості.
І, звісно, городищани дуже й дуже пишаються ним.
Спорудження та відкриття пам’ятника-то тема окремої цікавої розмови, а зараз хотілося хоча б стисло розповісти про автора городищенського шедевру – народного художника України Галину Кальченко.
Звичайно, людям, близьким до скульптурного мистецтва, це ім’я добре відоме. А ось широкому загалу, а особливо молодим поколінням – ні. А проте, ця прекрасна жінка й чудова людина варта того, щоб про неї знали, щоб її шанували й пам’ятали. Тим паче, що її життя й творчість нерозривно пов’язані з Черкащиною.
Але про все по порядку. 1926-й неспокійний рік. Того року у холодному засніженому лютому в Борзні, що на Чернігівщині, у сім’ї студента Никифора Кальченка народилася дівчинка Галина. Батько саме вчився у Полтавському сільськогосподарському інституті. Після закінчення понад десять років працював агрономом, директором машинно-тракторної станції (МТС), начальником управління Харківського земвідділу. Разом із ним, із сім’єю доводилося мандрувати і дівчинці, входити у нелегке на той час життя, пізнавати світ.
Слід сказати, що ця зовсім юна, завжди замріяна дівчина якось одразу визначила свою життєву дорогу, не уявляючи її без творчості. Її улюбленою поетесою була Леся Українка, мужністю і творами якої вона захоплювалася до кінця своїх днів. Багато разів відвідавши безсмертну «Лісову пісню» у сценічному виконанні талановитих артистів Одеського українського драматичного театру, Галина твердо вирішила: стане актрисою. Ця мрія зміцніла в часи війни, коли в Уфі, у шпиталях для воїнів Червоної Армії пристрасно декламувала уривки Лесиної поеми. Незважаючи на те, що серед поранених бійців були люди різних національностей, усі вони, затаївши подих, слухали величаво-піднесену мову юної, як Мавка, українки. Що розуміли її мелодійні поетичні слова, свідчив вираз облич, і Галина вже тоді звернула увагу на те, що людське обличчя може багато сказати, по ньому можна прочитати все…
Глибокий слід, до того ж, у душі Галини залишили слова великого Франка: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте... » Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова, як із уст цієї слабосильної хворої дівчини».
Після війни, коли Україна лежала в руїнах, вона однак переглянула мету життя й вирішила вивчитися на архітектора: щоб будувати на рідній землі прекрасні будинки й усе, що потрібно людям. Але…Переважила ще більша тяга до образотворчого мистецтва, і з четвертого курсу архітектурного факультету Київського художнього інституту (зараз Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) студентка переводиться на перший курс скульптурного. Після закінчення вишу дипломований спеціаліст приїздить до наших Черкас, що тільки-но стали обласним центром. Тут, тоді ще зовсім маленькому місті, що потопало в зелені садів, розпочинається самостійна життєва дорога молодого митця. З чоловіком і маленьким сином наймала житло у приватному будинку по вулиці Гоголя.
Черкаси займали особливе місце в особистому і творчому житті талановитої жінки. Вона приїхала сюди за призначенням після закінчення Київського художнього інституту. Галина Никифорівна полюбила наше провінційне місто, яке тонуло в зелені та квітах, де з-за бузкових кущів виглядали бані старовинних православних храмів. Молода скульпторка захоплювалася красою Шевченкового краю. Слід сказати, що ті кілька черкаських років, дуже щасливих років, закарбувалися в її пам’яті назавжди, і вона з глибокою теплотою та вдячністю буде згадувати і чудове місто, і його привітних жителів.
Одначе варто зробити невеличкий відступ про те, що молодій Галині Кальченко зовсім і не потрібно було їхати до провінційних Черкас. Адже по закінченні столичного вишу перед нею відкривалися всі київські дороги. Чому?
Та хоча б через ту обставину, що її батько, Никифір Кальченко, у ті роки займав одну з найвищих посад – був головою Ради міністрів УРСР, а перед тим два роки, першим заступником голови Уряду. Якщо згадати, що він був ще й членом Політбюро ЦК КП України, то можна зрозуміти, що в неї, доньки одного з найвищих державно-партійних посадовців України, були необмежені можливості.
Проте… Варто підкреслити й той факт, що батьки, попри особливе становище глави сім’ї, зуміли прищепити доньці найкращі людські риси: працелюбність, наполегливість, бажання працювати й творити.
Незважаючи на тодішній космополітичний час, Галину також виховували в національному дусі, вона виросла українкою-патріоткою, якій, однак, не були чужими й загальнолюдські цінності. Адже справжній митець, як і його мистецтво, належить усьому людству, мистецтво не знає кордонів…
Тож і в цьому сенсі життя Галини Кальченко – добрий приклад для наслідування. Вона, усім забезпечена, могла мати зовсім іншу долю, та обрала шлях митця – трудівника, і завдяки наполегливій, примноженій талантом праці, стала відомим усьому світові скульптором. Недаремно ж видатний український письменник Олесь Гончар говорив про те, що Галина Кальченко є найпоетичнішою, найталановитішою жінкою України… Це справді так, адже вона виплекала прекрасні скульптурні твори, які визнані шедеврами образотворчого мистецтва. Митці-люди, які по-особливому бачать і відчувають світ. Їхня творчість – це біографія їхньої душі. На Черкащині Галина Никифорівна увічнила пам'ять багатьох славетних земляків цього краю.
У Городищі на тому місці, де колись стояв будинок Гулаків-Артемовських, встановлено пам'ятний знак, а в центрі міста створено оригінальний пам'ятник знаменитому співакові й композиторові. Біля музею Івана Нечуя-Левицького в Стеблеві стоїть прекрасний пам'ятник славетному письменникові, виготовлений талановитою скульптуркою. У селі Квітки Корсунь-Шевченківського району возвеличено в граніті талановитого композитора Кирила Стеценка.
Перший портрет великої поетеси, який виготовила наша землячка, зберігається в колекції Національного художнього музею України. Вже тоді всі, хто знайомився з тим першим скромним її творінням, зрозуміли: на небосхилі скульптури заіскрився новий талант. Автор скульптури вдало передав у неживому матеріалі вольову вдачу поетки, що не кориться обставинам долі, її душевну силу, і водночас ніжність і жіночність.
По особливому засвітилися ці риси у пам’ятнику Лесі Українки, встановленому в Києві на бульварі поетеси у 1973 році.
Щоразу, коли погляд ваш зупиняється на пам'ятникові Лесі Українки в Києві чи коли ви зупинитесь в алеї придніпровського парку перед бронзовою постаттю геніальної Марії Заньковецької, неминуче, мабуть, подумається вам: є в цих прекрасних образах щось і від неї самої, від авторки, від натхненної жінки-митця Галини Кальченко. Щось є пісенне в цих образах і спільне для них: і серпанок задуми, яким вони повиті, і стримана гідність та сповнене почуттів самозаглиблення, і навіть ця природна краса постави, ця тополина жіночність. Із щоденника Галини Кальченко: «Коли Володимир Васильович Щербицький підійшов перерізати стрічку, щоб спало буле покривало з пам'ятника, я навіть дихати перестала, так хвилювалася. Та й недаремно, бо разом зі стрічкою треба було перерізати дві контрольні тяги (волосінь), що утримували все покривало. Сталося так, що Володимир Васильович перерізав тільки один шнур, і від верхньої частини покривало спало, а на нижній ще притрималось».
Галина Кальченко слугувала натурницею скульптору Василеві Бородаю, коли той творив знамениту «Матір-Батьківщину» – жінку-Україну з мечем у руці, що й зараз височить у Києві над Дніпром. У цій скульптурі справді впізнаються найголовніші риси її характеру: гордість, нескореність, натхнення.
Отже, навіть завдяки цьому вона назавжди залишиться в нашій пам’яті як символ України, як Жінка-Берегиня Вітчизни…
Кожна людина приходить в цей світ наділена Божою іскрою. Але людині часом важко прислухатися до свого серця, і тому вона не може реалізувати духовні таланти, якими наділив її Творець. Митці – люди які особливо бачать і відчувають цей світ, а їх творчість – бiографiя їх душі...
«Я найбільше боюся не встигнути зробити те, що можу, що повинна зробити!». Галина Никифорівна Кальченко за свої 49 років встигла дуже багато. Створені нею численні пам'ятники прикрашають мiськi майдани та бульвари Києва i Ялти, невеличкого французького мiстечка Енен-Л'єтари i Кам'янець-Подiльського, Тульчина, що на Вiнниччинi, i, звичайно, Черкас.
Черкаси в її бiографiї, особистiй i творчiй, займали особливе мiсце.
У пошуку розв'язки Олексій Мусійович звернувся до відомої скульпторки. Під час перших відвідин Черкас Галина Никифорівна відмовилася від роботи. Як пізніше з'ясувалося, винними у цьому були завидющі колеги. Проте віра в талант митця і настирливість Дубового дали позитивний результат. Зі сльозами на очах Галина Никифорівна дала згоду. Це був період, коли талановита жінка була вже тяжко хворою. За відведений їй залишок життя Кальченко встигла зробити лише 30-сантиметровий ескіз монумента. Так сталося, що їй не судилося побачити свою «доньку» в бронзі.
Вона померла в лікарні «Феофанія» 11 березня 1975 року в Києві. Уже прикута до ліжка тяжкою недугою, Галина Кальченко думками була біля меморіального ансамблю Пагорба Слави з величною скульптурою Матері-Відчизни, яку вже завершував скульптор Кунцевич. А потім була весна в яскравому буянні барв, був тридцятий День Перемоги. І тисячі й тисячі черкасців зібралися на свято. І в усій своїй величі постав перед ними монумент як гімн доблесті і звитязі тих, хто згорів у полум'ї війни. Цей меморіал у Черкасах став лебединою піснею, останнім подарунком скульпторки нашому місту.
Уже в квітні 1975 р. на Пагорбі стояла 11-метрова гіпсова модель фігури, пофарбована під бронзу. Тоді ж на пам'ятній стіні були встановлені фанерні шити з іменами загиблих. Бронзова статуя на той час тільки відливалася на Смілянському електромеханічному заводі. Олексій Дубовий розповідав, що через декілька місяців статую замінили вночі. Й так, що черкащани нічого не помітили. Байдуже, що оригінал був трохи нижчим-2 метри. Гіпсову модель вивезли, розбили, щоб ніхто й решток не знайшов.
Щороку, вклоняючись воїнам-визволителям обласного центру, жителі Черкас ушановують і авторку меморіального комплексу на Пагорбі Слави. Тут увічнені сотні воїнів, перепохованих із братських могил. Перепоховання розпочалося в 1962 р. Упродовж десяти років проводилися конкурси на кращий пам'ятник, але всі вони завершувалися безрезультатно. Домогтися успіху судилося лише новопризначеному заступникові голови облвиконкому Олексію Мусійовичу Дубовому. Перед ним стояло завдання встановити пам'ятник до 30-річчя Великої Перемоги (1975 р.).
На жаль, невблаганна смерть забрала Галину Кальченко від нас, коли їй було тільки 49 років. Проте вона навічно залишиться у нашій пам’яті, в своїх творіннях, які прикрашають вулиці й майдани багатьох міст України.
Ми маємо гордитися тим, що видатний митець причетний і до нашого квітучого краю.
Завжди з вдячністю згадуємо цю безмежно талановиту жінку, яка своє життя, свою творчість сповна віддала Україні, своєму народові.
У Франції разом зі скульптором І. Злобою Галина Никифорівна створила пам’ятник Порику, в якому втілено образ уславленого партизана французького Руху опору. За цей твір вона була удостоєна Всесоюзної премії ім. Грекова.

Відомі скульптурні портрети

Серед них Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, Марка Вовчка, Марії Примаченко, Ванди Василевської, Платона Воронька та багатьох інших.
У Городищі Черкаської області стоїть створений нашою землячкою пам’ятник Семену Гулаку-Артемовському, в Тульчині на Вінниччині – Миколі Леонтовичу, у Стеблеві – Івану Нечую-Левицькому, в Києві – Марії Заньковецькій, Івану Котляревському, Михайлу Кирпоносу...
У доробку Галини Кальченко й ціла галерея скульптурних портретів її сучасників, відомих діячів української культури: Платона Майбороди, Олеся Гончара, Миколи Вороного, Тетяни Яблонської, Катерини Білокур...

За коротке, як блискавка, творче життя Галина Кальченко удостоїлася почесних звань заслуженої діячки мистецтв УРСР, народного художника УРСР. Певний час очолювала Київську міську організацію Спілки художників республіки. На Байковому кладовищі в Києві, де похована наша землячка, на її могилі височить оригінальний пам’ятник. У центрі його, на знак визнання великого таланту, друзі вмонтували скульптурний автопортрет майстрині, який вона виготовила ще за життя. Такою була наша талановита, красива душею і ділами українська жінка. Вмілими руками і розумом створила понад 200 робіт.
З-поміж тих високоталановитих жінок, які працювали й працюють у нашій культурі, постать Галини Кальченко одна з найпоетичніших. Вона поетично сприймала світ і людей, інтуїтивно чутлива була до всього прекрасного, і ця поетичність обдаровання, одухотвореність натури знайшла щедрий вияв у її власній творчості.