This website works best with JavaScript enabled
Joomla

По річках пам'яті (внесок водогосподарників-земляків у ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи)

 Білохвост Вероніка, 15 р.,НВО “ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок”,с. Обуховичі, Київська обл.

Вступ

Тридцять років тому вперше вдарив на сполох чорний дзвін біди. Вогняною іскрою пронеслася навколо земної кулі назва маленького поліського містечка – Чорнобиль.


Чорнобиль.
Зірка-полин.
Чорний біль.
Тієї квітневої ночі уже такого далекого для наших однолітків 1986 року атомний змій вищирив свої зуби, забив велетенським хвостом, змітаючи все на своєму шляху. Подібно до героїв давньоруських легенд, люди самовпевнено думали, що приборкали страшну тварюку. Змусили її мирно ходити в плузі й орати землю. Як же глибоко вони помилялися!
Історія назавжди закарбувала золотими літерами, на жаль, уже на гранітних плитах, імена героїв, які не побоялися кинути виклик ядерній стихії.

По річках пам'яті: водогосподарники Іванківщини
у боротьбі з радіаційним монстром

Із кожним днем збільшується відстань у часі від тієї фатальної ночі, коли відбувся нечуваної сили вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Коли життя тисячі людей розділилося на “до” та “після”, на “мирний” і “військовий” час.
Здавалося б, усе більше мають стиратися пам'ятні моменти тих днів. Невблаганний час кожного року збирає сумну данину – відходять у вічність герої-земляки, які першими не побоялися кинути виклик атомному змієві. Усе важче віднайти сліди їх самовідданої та жертовної роботи.
Та, на щастя, ще живі свідки тих неспокійних днів. Варто лише щиро поцікавитися їхніми долями – й оживуть тонкі струни пам'яті спогадами.
Нашу мальовничу Іванківщину віддаляють від місця техногенної катастрофи десятки кілометрів. Але на підмогу постраждалим наші земляки вийшли одними з перших.
Чорнобильська трагедія ось вже більше четверть століття продовжує хвилювати мільйони людей. Катастрофа, що сталася 26 квітня 1986 року, сколихнула увесь світ, боляче вплинула на життя і долі сотень тисяч людей. Таким випробовуванням стала вона і для працівників Іванківської дільниці Чорнобильського управління меліоративних систем. Колектив 13 років рік у рік трудився, доглядав і оберігав меліоративні об'єкти, долав на шляху труднощі. В колективі працювали люди, які сповна віддавалися обраній справі, трудилися професійно, продуктивно і якісно.
Ось як згадує ті напружені дні роботи старший інженер дільниці “Чорнобильводексплуатації” Анна Вороненко:
“ Той день, 5 травня 1986 року, я запам'ятала добре. В кабінеті начальника дільниці жваво обговорювалися поточні питання, коли до кабінету увійшов схвильований начальник Чорнобильського УОС Мосейчук Іван Григорович з ящиком під рукою. Всі здивувалися появі керівника в такий ранній час і без попередження.
Мосейчук І. Г. повідомив, що урядовою комісією оголошено про створення тридцятикілометрової зони та евакуацію Чорнобильського району, у тому числі і Чорнобильського УОС. Начальник признався, що з керівництва управління залишився він один із декількома працівницями-жінками, чиї чоловіки працювали на ЧАЕС. Решта всі порозбігалися, хто куди. Негайно треба було вивозити матеріальні цінності управляння за межі зони відчуження. Іван Григорович розповів, що спочатку планувалося перевезти майно в Бородянський район на дільницю Ірпінського УОС, але поскільки Іванків ближче, затрати менші прийняли рішення про вивезення майна на Іванківську дільницю.
До Київського облводгоспу додзвонитись було, практично, не можливо. З 5 по 9 травня 1986 року, з огляду на біду, Іванківській дільниці довелося, практично, прийняти на себе відповідальність з евакуацію машинотракторного парку та обладнання Чорнобильського УОС», – згадує жінка.
В очах темно ставало. Може, якби не це... Я зараз сплю погано, часто голова болить, боляче щось руками робити. Якби не той пил... Може б воно інакше було. Ті роки не часто сняться. Буває, насниться, що просто працюю. А так уві сні не бачу, щоб спеціально аж. Щоб тільки про ту весну”.
Першочерговим завданням для тих, які шукали допомоги в тендітної диспетчера Ніни Бойченко весною 1986 року, стала робота по захисту басейну річки Дніпро від радіоактивного намулу та знешкодження сумнозвісного ставка-охолоджувача. Але про все по черзі.
Однією з надзвичайно важливих позицій був захист водних ресурсів, тому що дніпровську воду споживають 30 мільйонів жителів України. За сорок днів після вибуху водоймища зони відчуження набрали значних мас радіонуклідів про свідчили аналізи води й намулу. Київський водогін із Дніпра мусили перекрити і натомість збільшити обсяги надходження деснянської води. У Києві терміново почали споруджувати артезіанські свердловини. У випадку значного забруднення дніпровської води від радіоактивного опромінення постраждали б люди, тварини і заподіяна шкода була б неймовірно великою. Забруднення водних джерел проходило за рахунок попадання на водну поверхню радіоактивних речовин, викинутих в результаті аварії в атмосферу. Воно відбувалось від радіонуклідів у розчиненому стані та при випадковому занесенні при бурінні свердловини, забрудненими відрами в криницях.
Було вирішено побудувати муловловлюючі споруди на Прип'яті від Чорнобиля до впадання в Київське водосховище в районі самого міста, сіл Осташів, Страхолісся та Іванівка. В перших трьох місцях русло річки поглиблювалось земснарядами на 8 м від дна на довжині 150 м. Додатково нижче за течією на 100 м від муловловлювачів поперек річки по всій ширині були насипані підводні дамби з гранітного каменю висотою 1, 5 та 2, 0 м.
«Навіть не знаю, що вам сказати, − хитає головою Сергій Тертичний, який у квітні 1986 року працював старшим інженером мехзагону, − Працювали. Не один я. Всі працювали. Й не тільки водники. Тяжко було, звісно. По-перше, таки проект тоді потребував особливих, нових підходів. Адже йшлося не про звичайну споруду, а про так звані пастки, де б затримувався радіоактивний мул. Конструкцію потрібно було побудувати так, щоб вона витривала не тільки навантаження багатьох тон води, але й не зруйнувалася під дією радіації. Ми працювали по три доби. Без сну. Їли на ходу. У нашій бригаді був такий Толя. Перерва на десять хвилин. Йому доручили води чистої принести. Попити. Пішов – і нема. Ми хвилюватися всі почали. Може, погано чи ще щось. Послали хлопців на розшуки. Коли дивляться – сидить Толя на землі. Й відро біля нього. Заснув. Сидячи заснув. Якби тоді опромінена вода в Тетерів пішла, в Дніпро... Не знаю. Там усю область відселяти треба було б. Всі мої це розуміли. Намагалися працювати швидко й злагоджено. Потім уже, під кінець навіть не думалося, що небезпека. Опромінення. Із жартами на роботу йшли. Села проїжджали, як на Іванків їхати. Пустки. Ніде нікого. Гусак тільки ходить по дорозі. Чогось усі хлопці вельми з нього сміялися. А, як подумати, то й не смішно. Мабуть, тоді сміх нас уберіг. А ще – впевненість в тому, що добре свою справу робимо”.
Ставок-охолоджувач завдавав чимало клопоту. Рівень радіації там був досить високим і, оскільки довгий час не вдавалося впоратися з дезактивацією водоймища, його почали використовувати як сміттєзвалище. Скидали до нього уламки радіоактивного сміття, аби не везти за кільканадцять кілометрів до могильників.
Проблему ставка-охолоджувача потрібно було вирішувати негайно. Кілька днів зволікання – й він загрожував перетворитися на екологічну катастрофу. Адже рівень радіації в ньому не на багато перевищував загальний фон біля самої атомної електростанції, яка ще дихала на людей, як лютий, тяжко поранений хижак.
З Трипільської ГЕС доставили п'ять барж шлаку, змішаного в певних пропорціях з вапном і цеолітом. Військовими бульдозерами для риття окопів вирили вузькі та глибокі траншеї, які заповнили сумішшю, що мала виконати роль фільтра. "Стінка в грунті" споруджувалась за рекомендаціями вчених як запобіжний захід для ізоляції ставка-охолоджувача.
Безцінну допомогу в реалізації цього проекту надали робітники Іванківської дільниці тоді ще Чорнобильського управління меліоративних систем. Серед них – Димарчук Анатолій Володимирович (тракторис-машиніст) та Даниленко Сергій Ілліч (водій).
“Зі ставком тоді поморочились, − згадує Анатолій Володимирович, − Туди скидали всіляке. Як на мене, то непотріб радіоактивний. Так швидше було. Ніхто закопувать у могильник везти не хотів. А ставок цей потім... Та там, мабуть, другий Чорнобиль у ньому був. Довго працювати біля нього не можна було. Навіть техніка не витримувала. У людей голови боліли сильно. Нудило. Водило й кидало зі сторони в сторону. Давали потім якісь таблетки. А толку вже з них. Працювали, як скажені. Люди витриваліші за машини виявилися”.
Думку колеги розділяє й Сергій Ілліч.
“Як я думаю, то багато можна було б по-інакшому зробить. Людей пожаліти. Тільки тоді про це не говорив навіть ніхто. Треба було – йшли й робили. Мені нема чого розказувати. Я хлопців-водників возив. Теж, я вам скажу, доброго мало – із зараженою водою возитися. Багатьох нема вже. Дуже багатьох. Хвороби, вони не одразу проявилися. Потім уже. Хлопців шкода. Були такі, що їм навіть статусу ліквідаторів не дали. А вони на совість працювали. Виходить, що як і не було їх. Ніби й не робили з усіма”.
... Минали роки. І кожного квітня все менше та менше приходило на традиційні квітневі мітинги пам'яті “водних лицарів”. Хто відійшов у вічність. А хто – тяжко хворів. Пам'ять людська – річ тонка й недосконала. Все частіше й частіше у колі ліквідаторів лунали думки про необхідність створення музею, присвяченого трудовому подвигу водогосподарників під час боротьби з Чорнобильською бідою.
І ось уже далекого для нас 1999 року Пленум правління Товариства меліораторів та водогосподарників Київської області прийняв рішення про створення музею ліквідаторів-водогосподарників. До 13-ї річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції в одній із кімнат Іванківського міжрайонного управління водного господартсва, з ініціативи голови Товариства А. В. Семенченка було започатковано створення музею. А вже 2001 року експозиція була перенесена до приміщення Іванківвського історико-краєзнавчого музею.
А все це стало можливим завдяки ініціативі та творчому натхненню Анатолія Васильовича Семенченка. На жаль, 14 липня 2015 року перестало битися серце відомого в Україні меліоратора, у недалекому минулому керівника Київського облводгоспу, голови Товариства меліораторів і водогосподарників Київської області, заслуженого будівельника України.
Унікальність музею в тому, що він став складовою частиною цілого меморіального комплексу, до якого ввійшла також стела з викарбуваними на ній назвами підприємств, установ і організацій-учасників ліквідації наслідків аварії в с. Страхолісся Іванківського району, алея Пам'яті з бюстами видатних керівників-водоговподарників та парк Слави на їх честь. Мета його створення – увіковічнення пам'яті та героїзму працівників водогосподарських організацій, як і, не шкодуючи власного життя, стали на захист водних артерій від невидимої радіаціїї. На жаль, більше третини лівідаторів-водогосподарників уже відійшли у вічність. Але їх подвиг та імена не мають бути забутими.
“Робота над створенням музейного комплексу проходила в кілька етапів, – пояснює Марія Перівна Іщук, завідувачка Іванківського Музею ліквідаторів-водогосподарників, у минулому – гідрометр Іванківської дільниці Чорнобильського управління меліоративних систем. – На початку 1998 року у басейні річки Прип'ять біуло вибрано місце під будівництво пам'ятника водогосподарникам, а 26 квітня вже було закладено перший гранітний камінь. До 15-річчя аварії на
ЧАЕС в Страхоліссі відкрили скульптурну композицію по захисту р. Дніпро і стелу водогосподарникам України, що брали участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній. До 20-х роковин трагедії стелу доповнили Алеєю пам'яті з погруддями визначних державних діячів-водогосподарників”.
Та залишалася у Анатолія Семенченка ще одна мрія. Чоловік довго виношував план створення й встановлення скульптури “Берегиня”. На думку чоловіка, монумент мав завершити меморіальний комплекс. Звичайно, доки А. В. Семенченко до 2009-го року очолював Київський облводгосп, йому було простіше знаходити спільну мову з меценатами та керівниками установ різних рівнів. Та коли пішов з роботи у державній структурі на пенсію і залишився тільки керівником громадської організації, не всі «вчорашні» друзі й колеги, як це часто буває, йшли йому назустріч. Та чоловік не відступав від задуманого. Адже це була не просто “забаганка”. Це був своєрідний вінок пам'яті колегам і друзям, з якими пліч-о-пліч пройшов Чорнобильське лихо.
І ось мрія ліквідатора збулася! У 2010 році для нього ж виготовили скульптуру "Берегиня" (висотою 2, 3 метра). Це – символічна постать матері з дитиною на руках, яка захищає світ від радіації. В 2011-му побудували та встановили для неї фундамент, упорядкували територію. Але до цього часу «Берегиня» зберігалася в майстерні скульптора Зоренка: Товариство не мало достатньо коштів, щоб її викупити. Нарешті в грудні минулого року добрі люди знайшлися: «Берегиня» вже наша, – ділився цією радісною звісткою Анатолій Васильович. – Незабаром вона приїде на свій постамент!». І ось ця красива скульптура вже на своєму місці: напередодні 26 квітня 2015 року її встановили на постаменті у Страхоліссі. На відкритті був присутній і сам Анатолій Васильович. Ні далека виснажлива дорога, ні хвороба не змогли зупинити ліквідатора в бажанні завершити розпочату справу. А 14 липня 2015 року його не стало...
“Він був дуже скромною людиною, − згадує Марія Іщук, на плечах якої після смерті Семенченка опинилося піклування про Іванківський музейний комплекс водогосподарників, − ніколи не дозволяв собі нічого зайвого. Так, у Анатолія Васильовича було багато впливових знайомих. Але всі свої зв'язки він використовував для того, щоб зробити щоб зробити щось для спільної справи, допомогти ліквідаторам. Вічна йому пам'ять”.
На знак увіковічнення людини, яка зробила все можливе для ліквідаторів галузі й висок поцінувала внесок водників Іванківщини в спільну справу боротьби з наслідками аварії на ЧАЕС було вирішено на Алеї пам'яті до 30-х роковин сумної дати встановите погруддя Анатолія Васильовича Семенченка.

Висновки

Невпинно спливає час. Але пам'ять про тих, хто врятував світ від Чорнобильської біди, переживе століття. Адже що може бути світлішим за подвиг людини, яка особистим прикладом у скрутний час надихала інших на трудовий подвиг?
Серед таких − водогосподарники Іванківського району, які одними з перших кинули виклик розбурханому атому. Страшно, коли з дерева не можна зірвати яблука, а з маленької річечки – напитися води. Колектив Іванківської дільниці Чорнобильського управління меліоративних систем зробив усе можливе, щоб зарадити лихові. Кожен сумлінно виконував свою роботу, дбаючи лише про її якість, не думаючи про небезпеку.
І ті, що залишилися живими благають лише про одне: Не забудьте! Збережіть! Не зруйнуйте пам'ять про тих, хто страшної весни 1986 року стали на захист Водного Серця нашої країни.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123